14
Тим часом у боярських хоромах розмова підходила до кінця. За столом, заставленим мисками та кухлями, сиділо п'ятеро: боярин Дмитро з бояринею та дочкою, а з другого боку — тисяцький Домажир з сином. Всі були збуджені, схвильовані. Янка витирала сльози, на зблідлому Іворовому обличчі то з'являлися, то зникали рожеві плями.
Дмитро мовчав, похмуро дивлячись у куток кімнати, бояриня, насупившись, кусала губи. Тисяцький Домажир, не приховуючи роздратування, нагнув, як бугай, ситу почервонілу шию і, дивлячись поперед себе у напівпорожні миски, сердито кидав словами:
— Не сподівався я такого сорому, Дмитре, не сподівався! Минулого разу, коли тебе не було вдома, ми з бояринею Анастасією майже домовилися, а сьогодні ти раптом — назад! Бояриня Анастасія, пробач мені, має тверезий розум і тверде чоловіче серце, а ти... Вона сказала — віддам! І на цьому стоїть! А ти, коли дочка розпустила нюні, сам пустив сльозу. Негоже так!
Він на якусь мить замовк, і цим скористалася бояриня.
— І я так думаю, Дмитре, — сказала з притиском. — Янка б погодилась, коли б ти підтримав мене! Бо як це так, щоб діти не слухалися батьків! Скажи — і піде! Або хоча б перенеси заручини на осінь. Не кажи зараз — ні!
— І восени я не піду! — вигукнула Янка. — Хоч на вірьовці тягніть — не піду! Не хочу! Та й молода я ще!
У неї був, видно, материн норов — твердий, упертий. Вона закусила губу і відвернулася, витираючи невеликими кулачками сльози з очей.
Дмитро осудливо глянув на жону і тихо промовив:
— Гаразд. Щоб припинити цю неприємну для всіх нас розмову, я не скажу зараз — ні. Побалакаємо ще восени. Тоді і Янка стане старшою, і ми, може, будемо інакше думати. Але наперед скажу — останнє слово і восени буде за нею!
— Дмитре! — вигукнула Анастасія. — Ти знову своєї! Коли б не твоя упертість або, швидше сказати, коли б не твоя не гідна чоловічої статі доброта, що притаманна більше жіноцтву, ніж чоловікам, то ми б незабаром і весілля зіграли!.. Давай скажемо дорогим гостям просто:
"Приходьте восени — то й пов'яжемо рушники!"
— Мамо! — схопилася Янка. — Мамо!..
Тут рипнули двері — і несподівано для всіх на порозі виросла ставна постать Добрині. Його з'ява вразила всіх, мов громом. У покої стало враз так тихо, що було чути, як б'ється і дзижчить у вікні муха.
Добриня зробив наперед два кроки і мовчки вклонився. Привітання застряло йому в горлі, і він не міг його вимовити.
Мовчанка затягувалася.
Янка завмерла і ще дужче зблідла. Однак Добриня помітив, як у її зіницях спалахнула раптово шалена радість, ніби його прихід означав для неї несподіваний порятунок.
Домажир сидів з розкритим ротом, і з його ситого лиця та буйволячої шиї хутко зникав сердитий рум'янець. А що він був не дурень, то домізкував, що цей молодик і є причиною невдачі в цих нещасливих заручинах, а також, що найприкріше, причиною сорому та досади, яких він щойно зазнав. Він подумав, що десятник Доман недарма запроторив його в поруб, і пошкодував, що щасливий випадок допоміг парубкові звідти вибратися живим. Сьогодні він би його й сам запроторив туди.
Та всю делікатність і гостроту цієї несподіваної появи найкраще відчула і зрозуміла прониклива бояриня Анастасія. Звичайно ж, тепер ніяка сила не змусить Янку погодитися на шлюб з Івором Домажиричем. Вона нахмурилася, розмірковуючи, як швидше спекатися непроханого гостя. Однак нічого не встигла надумати, бо раптом Дмитро кинувся до Добрині. Обнявши його за плечі, з надією запитав:
— Ну, що?
— Князь Данило з дружиною вступив до Києва!
— Не може бути! — Обличчя боярина просвітліло.
— Він досі вже біля Софії.
У цю мить ударили в усі дзвони — пролунав радісний благовіст. Спочатку задзвонили на Софії, потім відразу підхопили інші собори та церкви, і над містом та околицями попливла урочиста музика святкового передзвону.
Дмитро полегшено зітхнув і перехрестився.
— Слава Богу! Ви чуєте — князь Данило Романович прибув!
Схопився з-за столу Домажир. Очі перелякано округлилися.
— Як — Данило? А князь Ростислав? Де ж він?
— Князь Ростислав тільки що залишив Київ — без суперечки і без опору, — сказав Добриня.
Домажир заморгав повіками, безпорадно розвів руками.
— Що ж нам тепера робити? Га? Іворе, чи чуєш? Що ж нам тепера робити?
Тисяцький так розгубився, вигляд його був такий по-чудернацькому нещасний, що Дмитро ледве стримався, щоб не засміятися.
— А що робити? Йти до нового князя на поклін! Йти до нового князя!
15
Увечері відбулася зустріч Дмитра з князем Данилом. Востаннє вони бачилися сімнадцять літ тому в палючому південному степу між Дніпром і Калкою, коли руські полки переслідували загони вивідачів хана Джучі і темника Субедея. Перед тим Дмитро раз чи двічі мав нагоду розмовляти з юним князем на снемі у Києві, де вирішувалося — іти на допомогу половцям, розгромленим невідомим народом, що називав себе мунгалами, чи не йти. Тоді Дмитрові було стільки літ, як тепер князеві, під сорок, а сам князь був зовсім юним витязем, бо йому ледь-ледь звернуло з двадцяти. Однак, незважаючи на різницю у вікові, вони знайшли спільну мову і відчули якусь ще не усвідомлену до кінця приязнь. Тепер перед Дмитром стояв зрілий муж неабиякої сили і, певно, неабиякого розуму. Був він і зараз по-юнацькому стрункий, молодцюватий, але стриманий, розважливий. З-під високого чола на боярина глянули ясні, виразні очі, а рожеві губи розкрилися в добрій усмішці.
— Дорогий мій боярине, я радий бачити тебе при здоров'ї! — Князь пішов назустріч Дмитрові. — І дуже вдячний за звістку, що й стала причиною нашої сьогоднішньої зустрічі.
— Княже, я теж радий тебе бачити, та ще й Великим князем київським.
Данило провів боярина до столу, і вони сіли один проти одного.
— Чим живе Київ, Дмитре? — спитав князь.
— Тривогами, княже. Чує моя душа, що Поле ворушиться, гомонить і одного дня рушить на нас. А ми не готові. Лише за півроку змінилося кілька князів: ти — четвертий. Хто ж подбає про оборону Києва? Вся надія на тебе, княже!
— Кияни самі повинні подбати про себе! Ніякий князь, якщо бояри, купці, духовенство та й увесь люд сидітимуть склавши руки, нічого не зробить. Ти ж знаєш, як оборонявся Козельськ: князь Василій був ще дитиною нетямущою і не міг очолити оборону свого міста. Тоді городяни самі вирішили — битися до останнього! І трималися довше, ніж Рязань чи Володимир, — аж сім тижнів! За той час вони поклали тисячі Батиєвих воїнів, а скількох поранили! А Київ же — не Козельськ...
— Ми дещо робимо, княже. Я сам уже заготовив сімнадцять тисяч стріл, тисячу луків, стільки ж мечів та списів, завіз каміння для метання, смоли, жита, пшениці, проса — в засіки... Коли б кожен боярин так!
— Отож-то! Коли б кожен так! — повторив у задумі князь, а потім, помовчавши, раптом запитав зовсім про інше: — Боярине, віддай мені свого пахолка! Тямущий хлопець! Ну, того, що приїздив до мене!
— Добриню? Так він не мій пахолок. Він вільний смерд, і я на нього не маю ніякого права. А що він тямущий хлопець, то ти не помилився, княже.
— Я набираю дружину — якраз із смердів, із закупів, бо галицьке боярство зазналося, запаніло, так і норовить встромити палку в колеса своєму князеві. Ти пробач мені, що так кажу, бо ти й сам боярин, але ти розумний чоловік і знаєш, як мені важко тримати князівство в руках, коли бояри розтягують його в різні боки.
— Знаю, княже. Я побалакаю з Добринею, може, він піде до тебе на службу.
16
Два наступні дні князь Данило вів перемови з єпископом, з настоятелями монастирів та соборів, з боярством та купецтвом. А на третій, у післяобідню пору, у гридниці зібрав боярську думу. Запросив на неї ліпших людей Києва. Бояри сіли ліворуч, єпископ з настоятелями — праворуч, купці — позаду.
Коли всі повсідалися на міцні, вишмульгані до блиску дубові лави, Домажир на правах тисяцького покликав князя. Данило ввійшов стрімкою ходою — стрункий, дужий і тугий, мов дуб, що росте на сонячному привіллі. Він досягнув свого літа!
Усі підвелися і привітали його низьким поклоном, а єпископ осінив великим срібним хрестом.
— Дякую, — сказав князь .і сам низько вклонився. По гридниці прокотився гомін здивування. Князь кланяється? Такого не бувалої Бувало, князів запрошували, виганяли, іноді навіть убивали, як це трапилося з Ігорем Ольговичем, дядьком Ігоря Сіверського. Але щоб кланявся думі?..
Данило попросив усіх сісти.
— Не дивуйтеся, — сказав він. — Я вклонився Києву, матері городів руських, що віднині належатиме по праву старшинства мені. Вклонився його славному минулому, його хоробрим захисникам, які не раз рятували місто від печенігів та половців. Вклонився з надією, що і ви разом зі всіма киянами не осоромите своїх пращурів і, коли настане час, життя свого не пошкодуєте за його свободу! Бо турбує мене день завтрашній...
— Слухаємо тебе, княже! День завтрашній і нас турбує!
— Ось для того я і зібрав вас, щоб повести про нього мову... Всі ви знаєте, яке велике лихо упало на нас. Таке велике, якого ще й не зазнавала земля наша. Половина її — по той бік Дніпра — вже лежить у руїнах. Брати наші — князі, бояри, простолюдини — побиті і постріля-ні, а жони і дочки їхні поганьблені. Хто уцілів, той кидає рідні місця і тікає світ за очі. Скільки їх із землі Рязанської, Суздальської, Переяславської, Чернігівської уже прибуло в Галичину та на Волинь — і не злічити! Вони шукають шматка хліба і захисту від поганих. Я широко відчинив двері свого князівства для всіх знедолених, і в моїй землі поселилося зараз стільки нових людей, що кожен четвертий або і третій мій підданий — то прише-лець. Ви про них чули, ви їх бачили, але вони не зупиняються у вас, бо Київ зараз сам опинився на межі з Полем... Бо Києву зараз...
Він замовк.
По гридниці прокотився гомін. Пролунали голоси:
— Ти щось знаєш, княже! Кажи!
Данило виждав хвилину, а потім твердо сказав:
— Знаю... По дорозі до вас я зустрів двох суздальців, які втекли з татарського полону. Вони повідомили, що Батига-хан поставив насупроти свого золотого шатра дев'ятибунчужний чорний туг — знамено війни[59]. Готується новий кривавий похід. А куди? Всі суміжні з Ордою землі завойовані Еатиєм — булгари, половці, касоги, Північна Русь, Чернігівська і Переяславська землі... Залишилися лише ми! Ось куди направить свого коня окаянний Батий! На наші міста і села! І передусім — на Київі Чому? Та тому, що він стоїть на їхньому шляху! Поки мунгали не візьмуть Києва, вони не зможуть піти далі — на Болохівську землю, на Галичину та Волинь, на Польщу та Угорщину... Та ви й самі знаєте, що хан Менгу вже побував під стінами Києва — розвідав, а Батий прийде зі всією ордою, щоб узяти його!
— Що ж нам робити, княже?
— А ви як гадаєте?
Спочатку бояри задумалися, почали переглядатися, перешіптуватися. Справді, що робити? Ішлося ж про життя або смерть! Тут криком не візьмеш — треба добре помізкувати...
— Зібрати дружини з усіх земель, зібрати ополчення чорного люду — і виступити Батиєві назустрічі — крикнув боярин Микита Глібович, сухий сивий старик, що бував не раз київським тисяцьким.
— Послати гінців у Смоленськ, у Полоцьк, у Новгород, щоб прислали допомогу! — додав плечистий, крупноголовий Давид Корж, ще не старий боярин, що мав двір над обривом, що стрімко спускався до Хрещатого яру.
— Послати також послів до короля угорського та князів польських! Якщо Батий зламає нас, то дійде і до них! Хай пришлють дружини або розкошеляться на наймане військо! — вигукнув голосно Домажир і оглянувся назад — чи всі чули?
— Відіслати з Києва наші сім'ї! Хай залишаться тільки ті, хто здатен тримати меча в руках!
— Ні, ні, помирати — так разом!
Підвівся Дмитро.
— Княже! Доброчесні мужі київські! Я гадаю, перш ніж напасти на Київ, Батий неминуче вдарить по наших українних містах на Росі та по чорних клобуках, що здавна поселилися там. Він їх не залишить у себе в тилу. Тож треба нам подумати, як зміцнити тамтешні городки і городи... А Київ уже сьогодні готувати до облоги — кувати мечі, списи, виготовляти луки, стріли, завозити збіжжя, борошно, сіно для коней та худоби, яку ми приженемо в місто для м'яса! Обновити вали та заборола! Розділити людей на десятки, сотні та тисячі і настановити старших! Це все треба зробити зараз, щоб не було пізно! — Дмитро, говорячи це, дивився на князя, а потім повернувся до гридниці. — А нам, ліпшим мужам київським, купцям та церкві, треба подумати і про те, щоб зібрати грошей, бо без них ми нічого не зробимо. Я завтра для початку внесу в київську скарбницю двадцять і п'ять гривень срібла... А як настане нагла потреба, то і все своє майно, і життя своє та життя синів своїх покладу на вівтар землі київської! Хто підтримає мене?
Гридниця загула. Твереза, поміркована, а разом з тим і запальна мова боярина Дмитра сколихнула всіх. Стало раптом ясно, що загроза ворожого нападу не десь далеко, за горами, не через рік, два або й три, а може, завтра чи позавтрьому... А це вже було страшно. У багатьох по станах поповзли холодні мурашки. Так, легковажити тут не слід! Дмитро правий — треба не ждати допомоги від короля угорського та князів польських, а самим розкошелюватися і щось робити!
Така була одностайна думка більшості, а хто був не згоден, той мовчав.
— А що скаже князь? — спитав хтось. — Тепер це наша спільна турбота.
— Так, спільна, — погодився Данило і виждав, поки уляжеться гамір. — І я уважно вислухав ваші думки і скажу ось що... Передусім про те, щоб зібрати дружини з усіх руських земель, ще не завойованих Батиєм. Чи можемо ми це зробити зараз і чи доцільно йти з дружинами в степ, щоб зустріти там ворога? Гадаю, ні! Сімнадцять літ тому ми зібрали дружини всіх південноруських князів — сто три тисячі воїнів, до нас приєдналися численні половецькі орди — і що ж? На Калці татари нас погромили! Не було згоди між нами? Так, не було. А тепер, гадаєте, буде? Я сумніваюся, як і сумніваюся в тому, що хто-небудь пришле свою дружину на допомогу Києву... Треба нам визнати, що татари сильніші за нас. У них усі воїни кінні, а у нас багато піших — майже всі чорні люди. Це було також одною з причин нашої поразки на Калці — багато тисяч галичан князя Мстислава Удалого, що припливли по Дністру на човнах, були піші. А пішому проти кінного важко битися!.. Та й зброя у мунгалів ліпша, особливо луки, з яких стріли летять набагато далі, ніж з наших... А найголовніше — татар завжди більше, ніж нас, і вони всі на конях — отож швидше, ніж ми, можуть вибрати місце для удару, і напасти, і відступити, і обійти. Та й ще одно: а що буде з нашими містами та селами, з жонами нашими та дітьми, якщо ми в Полі зазнаємо поразки? Після одної-єдиної битви татари похапають їх голими руками!.. Ні, йти в Поле ми не можемо! Там Батий матиме над нами подвійну чи й потрійну перевагу, а це — смерті подібно! Тож за валами городів ми до якоїсь міри стаємо сильніші. Укріплення нас посилюють — будемо опиратися на них! Деякі, безперечно, упадуть, але не всі. Будуть такі, що витримають облогу. На них — наша надія!
Тепер подумаймо про князів польських та короля угорського. Чи є на них надія? Деяка є. Коли б нам пощастило переконати їх, що Батий, перемігши нас, добереться і до них, вони, може б, і прислали свої дружини. Але переконати їх важко. Князь Михайло уже був у короля Бели, хотів висватати його дочку Анну за сина Ростислава, щоб зміцнити військовий союз Києва і всієї Русі з Угорщиною, та Бела відмовив йому — не дав ні дочки, ні військової допомоги. Тоді Михайло, забравши сім'ю, яка мала притулок у мене, поїхав у Польщу, до свого родича князя Кіндрата. І що ж? По дорозі його пограбували німецькі бюргери, а внучку навіть убили. А князі польські, не відчуваючи прямої загрози від татар, не поспішають з допомогою йому... Однак я думаю, треба ще раз спробувати прихилити на свій бік Белу угорського і в надії на це я незабаром поїду з сином Левком до нього. Може, мені пощастить висватати за Лева його молодшу дочку, а разом з нею привести угорські полки в Галичину.