А Михайло Всеволодович все мовчав.
Вагався? Чи був такий приголомшений, що втратив дар мови? Чи роздумував, як відповісти?
Мовчанка затягувалася. Добрині навіть здалося, що князь схитнувся і ось-ось упаде. Як йому допомогти — підхопити, підтримати?
Та тут із князівського почту виступив і став поруч з князем високий худий чоловік. Одягнутий він був скромно — в баранячий кожух та кудлату баранячу шапку. З-під шапки виступав гострий посинілий ніс. На тонкій зморшкуватій шиї висів на шнурку, вибившись із-під рідкої цапиної бороди, срібний хрест.
— Княже, не погоджуйся! — вигукнув він. — Це обман! Не відчиняй воріт клятим моавитянам!
Князь від того вигуку аж здригнувся, ніби пробудився від сну.
— Радиш, Федоре, не піддаватися? А що ж тоді? Чи не буде нам гірше?
Боярин Федір з молодих літ був найближчим другом і порадником князя і мав на нього великий вплив. Глибоко віруючий фанатик-аскет, він разом з княжим духівником отцем Іваном заронив у душу неміцного тілом і податливого духом князя безмежну віру в триєдиного Бога, любов і прив'язаність до православних обрядів, а разом з тим став порадником і в мирських ділах.
— Хай і гірше буде, але ми повинні оборонятись!
— Але ж їх багато! Чи ж зуміємо відбитись? Федір задумався. І тоді в розмову вступив тисяцький Дмитро.
— Їх не так багато, княже. Втікачі з Чернігова кажуть, що їх тут ке більше одного тумена. А киян — п'ятдесят тисяч! — він швидко глянув на Добриню і кинув: — Про це, хлопче, послам — ні слова!
Добриня на знак того, що зрозумів, опустив повіки, а князь здивувався.
— Так це ж усіх — з жінками, дітьми та старими! Але Дмитро стояв на своєму:
— Воями стануть усі чоловіки, княже! Допомагатимуть жінки й отроки! Киян буде не менше, ніж татар! Окрім того, нас захищатимуть могутні київські вали та заборола — вистоїмо, княже!
— Та й Бог нам допоможе! — вигукнув Федір, і його великі очі, звернуті до неба, блиснули дивним сяйвом. Князь оживився, щоки його зарожевіли.
— Справді, Бог нам допоможе. Не може він допустити, щоб поганий Батий узяв гору над християнами! — Голос його зміцнів, плечі розпросталися, і він уперше прямо глянув на Добриню, що мовчки слухав цю розмову. — Як тебе звати, парубче? Ти, бачу, наш чоловік? Перекажи послам...
— Його звати Добринею, княже, — підказав тисяцький Дмитро. — Мені здається, йому можна вірити...
— Добриня? Гарне ім'я... Перекажи послам, Добрине, хай вертаються з Богом назад. Воріт ми не відчинимо!
Не встиг Добриня розкрити рота, як із натовпу вискочив невідомий і кинувся перед князем на коліна.
— Княже! Княже! Дозволь слово мовити! Він здер з голови заячу шапку і труснув чорною чуприною. Все його вузьке обличчя заросло густою бородою, теж чорною, як і чуб, і на ньому видно було лише хрящуватий прямий ніс та маленькі, вузько посаджені чорні, як вуглинки, очиці, що знизу вгору свердлили князя, мов буравчики.
Князь від несподіванки оторопів.
— Ти хто?
— Хіба не впізнаєш, княже? — незнайомець підвівся. — Я ж колишній твій тіун з Путивля... Доман. Князь пильніше заглянув у його обличчя.
— Доман?.. А й справді Доман... Пригадую. Як ти опинився тут?
Доман скривився, сплеснув руками.
— Княже, батечку наш, коли б ти тільки бачив, що зробили погані з Путивлем! Ми вирішили було, як оце і ви зараз, оборонятися. Думали — вистоїмо! Заборола міцні, високі, люду збіглося з околиць немало... Та де там! Хіба проти сили вистоїш? Татари-мунгали полізли на нас зі всіх боків, як сарана! Закидали із пращ камінням, розтрощили ворота пороками, будівлі підпалили — і ввірвалися в город, мов стадо лютих зубрів! Що вони робили! Вбивали, різали, в'язали, знущалися з жінок та дівчат! Не знаю, що з моїми — загинули чи в неволі. А мені вночі пощастило втекти — і ось я тут уже другий день. І прошу тебе, княже, благаю — врятуй Київ і всіх нас! Не допусти, щоб з Києвом зробили те ж, що з Черніговом та Путивлем! Погодься на вимогу Менгу-хана, бо іншого шляху до порятунку немає! Або підкоритися — і жити, або загинути! Я знаю — ті села і городища на Сіверщині, які не чинили опору, Менгу пощадив, а ті, що виступили проти нього збройне, висік упень! Невже ти хочеш і собі такої долі, своїм ближнім і всім киянам?
— Що ж нам робити? — знову засумнівався-завагався князь.
— Піти на угоду з Менгу-ханом! — гаряче почав переконувати його Доман. — Дати відкупного! Погодитися виплачувати данину. Тільки так ми врятуємося!
— Відкупного? — про данину князь ніби недочув, а ухопився за думку про відкуп. — Коли б же погодився, можна було б назбирати щось і відкупитися. Чи як ти гадаєш, Федоре?
Було ясно, що Михайло Всеволодович хоче миром уладнати діло з Менгу-ханом. Надія була хистка, непевна, та вона вже полонила його.
І боярин Федір, і боярин Дмитро мовчали. Мабуть, не могли ще до кінця збагнути всього того, що наговорив тут Доман. А той витягнув до князя своє вузьке обличчя і ще гарячковитіше зашепотів:
— Княже, невже ти хочеш, щоб тебе на старості літ тягнули на аркані, як упослідженого раба, а дочок та невісток твоїх, онук твоїх поганин узяв собі на потіху? Подумай! Я даю тобі добру пораду. Ти врятуєш себе, сім'ю свою, Київ і всіх киян! Княже!
Добриня відчув, як у серці закипає гнів. На що підбиває князя цей чоловік? На самогубство! На добровільну смерть князівської родини, на загибель Києва! А сам на що сподівається? Що виживе? Але ж він нещодавно втратив усю родину — чого ж тоді так дбає про себе?
— Княже! — несподівано голосно вигукнув Добриня. — Не вір цьому чоловікові! Не знаю чому, але він підмовляє тебе на лихе діло! Я цілий рік провів серед мунгалів і на власні очі бачив, як вони ставляться і до тих, кого завоювали силою, і до тих, кого підманули улесливими обіцянками здатися їм добровільно. Однаково! Передусім вони вбивають ліпших людей — князів, бояр, книжників, а також малих та старих, що нездужають працювати на них. А всіх інших обертають на рабів! То невже ж кияни погодяться самі підставити шию під ніж кочовика? Невже власними руками відчинять ворогові ворота до свого міста? Так знай же, княже: доля киян буде однакова — чи стануть вони на вал зі зброєю в руках, чи здадуть Київ Менгу-ханові. Як тільки Менгу в'їде в місто, усім тут буде смерть або неволя! То вже ж ліпше загинути вільними людьми, як переяславці та чернігівці, ніж самим всунути голову в пащу кривавому звірові!
Останні слова Добриня вигукнув так голосно, що почув весь майдан, і кияни враз заворушилися, замахали руками, закричали:
— Княже, не піддавайся! Будемо оборонятися! Київ вистоїть! А якщо судилося загинути, то загинемо в бою, та ще й ворогів немало прихопимо з собою! Не піддавайся, княже! Цей муж добру пораду подає!
Жокте спочатку спокійно вслухався у перемови князя зі своїми підлеглими, вважаючи, що так і мусить бути, — така важлива справа, як здача міста, не вирішується без суперечок. Але коли заґвалтували прості люди, він захвилювався.
— Чого вони кричать?
— Не дозволяють відчиняти воріт, — відповів Добриня.
— А коназ що каже?
— Думає і вагається. Не знає, що робити.
— Вагається! — обурився Жокте. — Чого йому вагатися? Хіба він не знає, що півсвіту вже впало до ніг Чінгісхана та його джихангірів, а друга половина ось-ось упаде! Сила наша безмежна, і ми скоро підкоримо весь світ!
Михайло Всеволодович вислухав і відповів:
— Скажи йому, що нам потрібен час для роздумів — день, два або й три...
— Три!.. — сердито вигукнув Жокте. — Та завтра вранці Мунке-каан повинен в'їхати в Киюві Які там два чи три дні!
Тут закричав тисяцький Дмитро:
— Цього не буде! Чуєте, посли, цього не буде! Ми не здамо Києва ні завтра, ні післязавтра! — І повернувся до князя. — Ми будемо оборонятися, княже! Це воля всіх киян!
— Так, так! Ми будемо оборонятисяі — Майдан загув, загаласував: — Геть послів! Бийте на сполох! Давайте людям зброю!
Народ почав напирати з усіх боків. Гридні ледве стримували його.
Князь повернувся до боярина Федора.
— Що робити, боярине?
— Глас народу — глас божий, — відповів той. — Відправ послів, княже, і готуйся до оборони! І хай буде те, що має бути! Все в руці Божій!
Князь подумав і сказав:
— Гаразд, так і зробимо! Бо сором нам буде, якщо здамо ворогові Київ без бою!
Доман, що стояв весь цей час мовчки, раптом упав перед князем на коліна, схопив його руку, заблагав:
— Княже, не поспішай! Подумай ще! Бо погубиш і себе, і Київ, і всіх нас! І це вір оцьому зайді, — він оглянувся на Добриню, — оцьому хитрому підступному змієві, що підмовляє тебе на зло! Одумайся!
Але його голос потонув у реві розлютованої юрби.
— Що це за один? Звідки він узявся? Чому підбиває князя видати нас мунгалам? У поруб[30] його!
— Геть песиголовця! Геть собаку! Смерть йому! Смерть!
— У поруб! У поруб!
Доман зіщулився, втягнув голову у плечі, злякано озирався. Він знав, що натовп не любить жартувати. Досить найменшої іскри — і спалахне полум'я. І загасити його буде неможливо.
Князь оглянувся на Федора, шукаючи поради. Той підкликав гриднів.
— Візьміть цього чоловіка — посадіть у поруб! Хай не баламутить людей!
Домана схопили — потягли. Він запручався, закричав:
— Княже! Несправедливість чиниш! Кого в поруб — мене? Я ж служив тобі вірою і правдою! І зараз хочу добра!
Та князь махнув рукою:
— Ведіть!
Доман люто глипнув на нього, зашипів щось у бороду, але його штурхнули ззаду в спину і потягли на княжий двір.
Натовп поволі вгамувався, і князь, переконавшись, що кияни мають твердий намір оборонятися, окріплим голосом звернувся до Добрині:
— Перекажи послам, хлопче, що Києва ми не здамо! Хай так і скажуть Менгу-ханові: не здамо! Будемо битися до останнього!
Жокте сплеснув руками, голос його затремтів.
— О небо! О золоте сонце! Що він мовить! Мангуси[31] скаламутили розум коназу Микаїлові! Нічим іншим не можу я пояснити його необдуманого вчинку. Тепер мені доведеться виконати наказ джихангіра! О аруах!
— Про що він каже? Я не розумію його, — здивовано уп'ялився в посла князь.
Жокте зблід, стиснув кулаки, обличчя його потемніло, стало хижим, твердим, а очі звузилися, як у рисі, що готується до стрибка на здобич.
— Зараз зрозумієш, коназ! Зараз зрозумієш! Ти не уявляєш, на що прирік себе, своїх близьких і всіх киян, а тому я покажу тобі, що тебе очікує! Дивись!
Жокте дав знак. Нукери силоміць поставили на коліна полонеників, зірвали з їхніх голів міхи. І тут кияни побачили перед собою п'ятьох немолодих уже чоловіків з забитими ганчір'ям ротами, вибалушеними від недостачі повітря очима, сповненими жаху. Вони задихалися, але нічим не могли допомогти собі, бо їхні руки були зв'язані за спинами.
— Боже мій! — вигукнув князь, упізнавши в полонениках чернігівських бояр. — Що з вами зробили!
Він подався до них, але не встиг і кроку ступити, як нукери підняли шокпари і блискавично опустили їх зі всієї сили на голови нещасних. Обливаючись кров'ю, полоненики мовчки попадали в сніг.
Це сталося так несподівано для всіх, що в першу мить ніхто й слова не зміг вимовити! Над майданом запала зловісна тиша. Князь смертельно зблід і затулив обличчя руками.
І серед цієї тиші пролунав скрипучий голос Жокте.
— Дивіться, орусути, — так буде з кожним, хто не підкориться нам, хто виступить супроти монголів! Так буде і з вами, кияни, якщо ви не відчините нам воріт вашого міста і не вийдете з нього з шапками в руках і поясами на шиях[32] — і не поклонитеся славному Мунке-каанові! Тепер я сказав усе!
Поки Добриня перекладав ці жорстокі слова, вимовляючи їх голосно, щоб чули всі в найдальших закутках майдану, натовп мовчав, приголомшений тим, що сталося. А як закінчив, тиша враз лопнула, вибухнула несамовитим криком, ревом, що громовицею покотилася по всьому Києву.
— Смерть убивцям! Смерть! Не посли це, а нелюди! Смерть їм!
Темна розбурхана хвиля зі всіх боків ринула на посольство. Палаючі гнівом очі, широко розкриті, перекошені від лютого крику роти, затиснуті корчуваті кулаки були страшні і безпощадні.
Монголи збилися докупи, ухопилися за зброю. Добриня опинився серед них, даремно намагаючись вирватися з їхнього кола. Йому допомогла чиясь рука — в останню мить вирвала із приреченої на смерть купки чужинців, які тільки тепер, здається, зрозуміли, що самі натворили, і швиргонула в тісний натовп бояр та гриднів.
— Стій тут, хлопче, бо загинеш ні за що! — почувся голос тисяцького Дмитра.
Князь кинувся було насупроти натовпу з криком:
— Люди! Що ви робите! Зупиніться! Це ж посли таки! Та його слабкий голос загубився, як піщинка у вихорі. Це й справді був живий вихор, смерч, що налетів на монголів зі всіх боків, раптово закрутив, завихрів — у криках, галасі, стогонах, тупоті ніг і жахливому хряскоті, що доносився десь знизу, з-під ніг, і потім, утративши силу, затих, розтав, щез, ніби його й не було, полишивши після себе на закривавленому снігу стоптані сотнями ніг, розтерзані сотнями рук знівечені тіла баатурів, що полягли поряд з тілами чернігівських бояр.
Коли страшна хвиля людської ненависті трохи відхлинула, князь схопився за голову.
— О Боже! Люди! Що ви натворили! Побили послів! У відповідь почулося зле:
— Які то посли? Скажені пси! Убивці! Скільки міст наших розорили, скільки люду винищили — не злічити! Собакам — собача смерть!
Поволі галас затих — і на майдані запала тиша.
Князь безпорадно оглянувся на бояр.
— Ну, що будемо тепера робити? Наперед виступив тисяцький Дмитро. Очі суворі, над ними — круті злами кострубатих брів.
— А що робити? Послів не воскресиш. Залишається одно — готуватися до оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б!
— Мабуть, що так, — погодився Михайло Всеволодович. — Куди ж подіти трупи?
— Викинути за ворота — мунгали підберуть.
— Гаразд. Накажи гридням — хай викинуть! Та починай, боярине, готувати людей до облоги — завтра Менгу-хан підступить до Києва. А я розпоряджуся видати зброю із князівських запасів...
5
Як тільки князь з почтом поїхав до Володимирового города, де протягом двох з половиною століть у кам'яних хоромах жили великі князі київські, боярин Дмитро запитав Добриню:
— У тебе яке-небудь пристановище в місті є? Переспати де є?
— Немає, — відповів той.
— Тоді тримайся мене! Я хочу тебе про дещо розпитати... Але спочатку — діло. Треба приготуватися до завтрашнього дня.
Він тут же, на Софійському майдані, розпорядився викинути за ворота тіла монгольських послів, наказав оповістити мешканців Печерського монастиря. Берестового, Звіринця, Клова, Дорогожичів, Мишоловки та інших околиць, щоб негайно тікали до міста, під захист валів; виділив людей, які мали поїхати до князя і взяти у нього зброю для ополчення, поговорив майже з усіма сотниками та десятниками і виділив кожному ділянку валу для оборони, вислав до міських воріт і на вали нічну сторожу.
У клопотах минуло коротке зимове надвечір'я. Коли стемніло і всі почали розходитися, боярин підійшов до Добрині.
— От, здається, і все. Що могли, те зробили. Гадаю, Менгу не посміє вночі переходити Дніпро, тож гайда додому! Уже давно і обід прочах, і вечеря чекає на нас!
Йти було недалеко — у бічну вулицю неподалік Софійського собору. Дмитро йшов попереду, бо вже стемніло, Добриня поспішав за ним. Поскрипував під ногами сніг — бралося на мороз. Розбурханий Київ не спав та й не лагодився спати. Ворота багатьох дворів були ще розчинені: когось там чекали, хтось заходив, хтось виходив, звідусюди доносився людський гомін. Відчуваючи тривогу, валували собаки. Київ гув, як роздратований бджолиний рій.
Тисяцького ждали теж. Хвіртка — настіж, на подвір'ї палав смолоскип, там стояв гурточок людей, із стаєнь чулося кінське іржання.
— Не сплять мої, — сказав боярин. — Та й кому до сну тепер?