— А якщо візьме?
— Тоді я буду поблизу тебе.
— І зробиш те, про що я прошу?-
— Не знаю. Я захищатиму тебе.
— Ну, і за це дякую... А про нашу розмову — нікому ні слова!
Вона швидко вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері.
9
Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усіх київських церков. Крізь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекі тривожні голоси:
— Мунгали! Мунгали!
— До зброї, кияни! На заборола!
Янка накинула на плечі покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зі стрілами і стрімголов кинулася до воріт.
— Куди-и?.. — вибігла на ґанок бояриня Анастасія. Та дівчина навіть не оглянулась — хряпнула хвірткою і на вулиці пірнула в гамірливий натовп, що враз завертів, закрутив і поніс до Золотих воріт.
На вал вели старі скрипучі сходи. Янка поспішила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько.
Тут її помітив Добриня.
— Янко! Ти? Сиділа б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жінкам треба бути на валу!
— Хто зна — той чи не той, — огризнулась дівчина. — Та й ти мені не вказ!
Добриня знизав плечима. Зарозуміле дівчисько! І на вмову не здається! Що ж — хай іде. У неї батько, брати — нехай і говорять з нею! А твоє, смерде, яке діло?
Однак і він пішов услід за нею, ближче до гурту бояр, що з воєводою Дмитром вдивлялися в далечінь, на Білгородський шлях, по якому наближалися до Києва загони мунгалів та валки бранців.
Уздрівши дочку, Дмитро насупився.
— Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тільки й не вистачало! Aну, киш мені додому! Янка притупнула чобітком.
— Не піду! Хоч убий — не піду! Усім можна, а мені зась? З чого б то? Бояри засміялися.
— А в тебе, Дмитре, дівка з перцем!
— За словом у кишеню не лізе!
— Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?
— І гарна достобіса!
Янка почервоніла, оченята її гнівно блиснули.
— Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку[40]! А ще боярами називаєтесь! Бояри зареготали ще дужче.
— Оце дівчина! І стриже, і бриє! Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр.
— Годі вам! Справді розпащекувалися! — гримнув він. — Я не дозволю насміхатися з моєї майбутньої невісточки!
Всі затихли. Жартує боярин чи правду каже? І запитально поглянули на Дмитра, але той зніяковіло мовчав.
А Янка, що від тих слів здригнулася, як від ляпаса, раптом випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку дівочу шийку і кинула йому в обличчя:
— Хай ваш Івор не милиться, бо не буде бритися! Від несподіваного одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся і почав на виду буряковіти. Гострі слова дівчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестів смішок, а дехто відверто глузливо пирхнув.
— Тобто... Як це розуміти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, здається, домовилися? Га?
— Тільки не зі мною! — відрізала Янка.
— Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесіду з твоїми батьками, — пром'ямлив Домажир. — Але якщо треба і з тобою, то ми з Івором прийдемо — погуторимо... Чого ж...
У Янки на вустах уже тріпотіла відповідь, щоб злетіти, але тут пролунав голосний крик:
— Дивіться, дивіться, татари завертають прямо сюди! Про Янку і Домажира всі враз забули і глянули на дорогу.
Монголи з Либідської долини вже вибралися на гору і темною звивистою гадюкою підповзали до Києва. Попереду, в оточенні нойонів і баатурів, похитувався на вороному коні Менту. За ним розтяглеся кілька сотень війська, а в прогалинах між загонами брели полоненики, оточені кінною вартою. Пов'язані по десятку чоловіки — в кангах, що незугарне погойдувалися на шиях; жінки та підлітки — під наглядом кінних дозорців, що довгими гарапниками підганяли тих, хто відставав чи збочував з дороги. А ще далі — валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби... І знову — військо.
Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався і з болем і ненавистю вигукнув:
— Ох, окаянні!
І знову — тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а під черепом забилася болісна думка: "Невже і зі мною таке буде? Невже і мою жону з дітьми гнатимуть отак, моз отару овець, у чужий далекий край — на страждання, на смерть?"
Вибравшись на гору, до Васильківського шляху, Менгу з двома сотнями баатурів та сотнею полонеників раптом повернув ліворуч, до Золотих воріт, і зупинився на майдані, а інших полонених і здобич сторожа повела вниз, до Хрещатої долини, а звідти — на Печорське, до Звіринця і далі, через Дніпро, на схід. Туди ж рушило і все монгольське військо.
Менгу підвів голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стінах міста, а потім гукнув:
— Кияни! Ваш князь утік, як останній боягуз! Я зневажаю його! Не заїхав навіть у Білгород, щоб поснідати, а дременув далі, залишивши і вас, і всю свою землю напризволяще. Тепер ви самі господарі своєї долі, і я ще раз раджу вам помиритися зі мною і визнати владу Бату-хана над Києвом. Обіцяю вам мир і життя, а також прощаю вам вашу провину — побиття моїх послів. Ну? Що ви на це скажете?
Дмитро вислухав його і, не задумуючись, твердо відповів:
— Ні! Ми вільні люди і нічиєї зверхності не потерпимо і не визнаємо!
Менгу підскочив у сідлі, посварився на киян камчею.
— Нерозумні! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивіться, що з вами буде! Дивіться, кияни!
Він махнув рукою — баатури накинулися на пов'язаних мотуззям полонеників. Блиснули шаблі, бойові сокири та шокпари — пролунав болісний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на білий сніг.
— Та стріляйте ж у них! Стріляйте! — вигукнула Янка, підводячи вгору лука. — Чого ж ви стоїте? Стріляйте!
Тятива її тонко бренькнула, просвистіла стріла. Ще кілька десятків стріл шугнули з валу вниз — на убивць. Але жодна не досягла цілі — всі впали за якихось двадцять чи тридцять кроків від вершників.
Менгу зареготав і знову подав знак рукою.
Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.
Добриня застережно гукнув:
— Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!
Багато хто, скоряючись його голосові, миттю пригнувся, але були й такі, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерігали, як воїни Менгу готуються до стрільби. Янка теж відкрито стояла на за-боролі, витягала з тула нову стрілу.
Дівчисько! Нерозурлне дівчисько!
Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цьвохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такі ж болісні скрики. Хтось упав.
Янка випручалася з міцних парубоцьких обіймів і гнівно глянула на хлопця. Вона ще не розуміла, що сталося. Губи її тремтіли від образи, а невеличкі кулачки часто затарабаніли йому в груди. Як він посмів! Та ще й на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздріла в його спині стрілу. По ній стікала і капала на зачовганий дощаний поміст яскраво-червона кров.
— Ой, що ж це? — Ноги її підкосилися. — Мій Боже! До неї підскочив воєвода — підтримав.
— Ти не поранена, донечко?
— Я — ні! А ось він... Рятуючи мене...
— Я все бачив. Тепер ти розумієш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? — суворо проказав Дмитро і додав різко: — Зараз же геть мені додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя!
Янка слухняно подріботіла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрім Добрині, було поранено ще кілька чоловік, серед них Миколу — у передпліччя. Микола смикав стрілу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невміло, і стріла зламалася.
— Нічого тут не робіть — ідіть додому! — наказав Дмитро. — А я візьму Добриню і зразу ж за вами! Він підвів очі на парубка.
— Болить дуже?
— Терпіти можна.
— Зараз я знайду підводу і відвезу тебе додому, а там уже будемо рятувати.
— Я сам дійду, — відповів Добриня. — Рана, здається, не глибока: стріла влучила в лопатку.
— Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що наші стріли не долетіли до татар, а їхні на такій же відстані поранили стількох наших!
— У них тугіші, далекобійніші луки, і їхні стріли летять далі, ніж наші, — відповів Добриня.
— Тепер будемо знати, — гірко сказав Дмитро. — Але якою ціною здобувається наука! А Менгу це знав!
— Він може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, воєводо, нашим людям, щоб не висовували без потреби носа із-за заборола, — тихо промовив Добриня, кривлячись від болю.
Дмитро обережно виглянув крізь вузький отвір бійниці і вигукнув:
— Ні, Менгу вже не скористається новою нагодою послати в наших безпечних киян ще одну сотню стріл, він тікає! Він облишив намір обложити місто! Ми врятовані! Боже, невже це правда?
На його слова всі кинулись до заборола і, перевісившись через нього, глянули на широкий перед-брамний майдан, де темніли тіла побитих полонеників, і на засніжений посад обабіч Васильківського шляху. І полегшене зітхання вирвалося з багатьох грудей.
Так, Менгу справді відступився від думки взяти Київ. Від Золотих воріт він протореною дорогою спускався вниз, поспішаючи навздогін за своїм військом, що, мов обжертий полоз, поволі виповзало з Хрещатого яру на гору, до Печорського монастиря, і десь там зникало в імлистій безвісті далини.
Розділ II
КАЛИНОВИЙ КУТ
1
Скрипнули двері — і Добриня розплющив очі. До покою зайшов воєвода Дмитро у супроводі невисокого, плечистого чоловіка з широкою смолистою бородою. У незнайомця все було темне: і борода, і чуб, і очі, і одяг. Тільки зуби блиснули сніговою білизною, коли він розкрив рота, щоб привітатись. Воєвода підійшов до ліжка.
— Ну, як ся маєш, хлопче? Болить?
— Болить.
— Я привів тобі лікаря. Це гречин Василакій, він подивиться твою рану і зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпів.
— Потерплю, — тихо відповів Добриня і підвів голову. — А як там Менгу? Не повернувся?
— Слава Богу, щез, клятий! З Дарниці пішов прямо на Бориспіль... Не по зубах йому наш Київ! Може, обмине нас це лихо?
Краєм ока спостерігаючи, як гречин виймає із дерев'яної скриньки різне лікарське причандалля, Добриня заперечив.
— Ні, не обмине! Ти, воєводо, не знаєш тих людей. Вони хижі і заздрісні... Вони вже побачили Київ, дізналися про його багатства і не заспокояться доти, доки не візьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла!
— Отже, ти вважаєш, що Менгу лише розвідував підступи до Києва?
— Тільки так... Правда, він покладав деякі надії на своїх послів, які повинні були умовити киян піддатися йому по добрій волі, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околиці міста, роздивився все, що міг, і повернувся назад, до Батия...
— Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж?
— От сього не знаю. Може, скоро, а може, влітку чи восени... Це вже як йому заманеться.
Воєвода замислився. На його крутому лобі туго зійшлися до перенісся густі брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку.
— А може, й не прийде? Все ж може трапитися — до весни правець його схопить або якась інша болячка задушить. От і не прийде!
Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився від болю.
— Ну, сподіватися на таку випадковість не слід. Батий ще не такий старий і не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його місце стане Менгу або хтось інший з Чінгісханових нащадків. Може, ще безпощадніший!
Підійшов лікар — і їхня розмова припинилася. Гречин присів на ліжко, поклав пораненому долоню на лоба.
— Повернись-но, хлопче, до мене спиною — я подивлюся, що там у тебе.
Добриня обережно перевернувся і тут же засичав: несподіваним ривком лікар висмикнув із тіла наконечник стріли, що вже встиг вкипіти в рану.
— Ой!
Василакій притримав його за плече.
— Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зіпсована кров! Тобі пощастило: стріла наприкінці польоту втратила пробивну силу і застряла в лопатці, але кістки не роздробила. — І несподівано запитав: — Жону маєш?
— Ні, не маю.
— Ну, то до свадьби загоїться! Але тиждень чи два доведеться полежати тут, голубе! — Василакій відрізав шмат чистого полотна, намазав якоюсь маззю, приклав до рани і туго перев'язав довгим тонким рушником. — Відпочивай! А я завтра навідаюсь...
Зібравши свої речі, він безшумно вийшов.
— Тиждень чи два! — вигукнув Добриня, коли двері зачинилися. — Ніяк мені лежати тут тиждень чи два!
— Чому? Хіба тобі тут погано? — нахмурився боярин.
— Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живі там мої? А може, порубані-постріляні? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю?
— Я розумію тебе. Але не поспішай — видужай спочатку! Якщо твої родичі живі-здорові, то й через тиждень чи два побачиш їх, а якщо ні — то ні сьогодні, ні через тиждень уже нічим їм не зарадиш, — сказав Дмитро і, несподівано сівши на ліжко, нагнувся і поцілував Добриню в чоло. — Дякую, друже мій, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував її! Я довічний твій боржник. Довічний!..
Добриня зніяковів.
— Я радий, що Янка жива й неушкоджена. Їй не варто було йти на вал. Я казав їй про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна.
— Ніде правди діти, — погодився боярин. — Найменшенька вона у нас — от і розбалували. Особливо прив'язалися до неї ми з бояринею, коли зник Ілько... От ми всю любов нашу перенесли на Янку... Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мій... А тепер — лежи і видужуй! Може, тобі щось треба — кажи! Все тобі буде — їжа, одяг, кінь, зброя! Все буде!
— Дякую, боярине, за щедрість... Але зараз мені нічого не треба. Хіба що одну дрібницю — ножиці і дзеркальце, щоб підстригти свої патли, що вирослії, як у попа, та бороду й вуса підправити або й зовсім обстригти.
Дмитро усміхнувся.
— Тільки й того?.. Я зараз пришлю Василакія. Він не тільки умілий, знаючий лікар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так і зробить... Цей гречин — на всі руки майстер.
Гречин не забарився. На цей раз він приніс з собою не чорну скриньку, а велику дерев'яну тацю, на якій стояв глек з окропом, лежали ножиці, грецька бритва з тонкою ручкою із баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребінець.
— Хочеш стати гарним, юначе?
— Хочу стати молодим.
— Молодість та здоров'я — то і є краса... Помаленьку підводься і сідай на стілець — я почаклую біля тебе. Ось так! — Василакій узяв до рук гребінця і ножиці. — Але спочатку поглянь на себе. Бачиш?
Добриня заглянув у піднесене гречином добре відполіроване жовтувате дзеркало і побачив у ньому незнайомого, зовсім чужого чоловіка з патлатою .кучмою на голові і густою скуйовдженою бородою.
Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою на мене дивилася!
Він уперше так зблизька і так пильно розглядав себе, бо раніше міг робити це, лише дивлячись у воду, і був здивований і збентежений тим, що побачив.
— Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всіх! — не втримався від зітхання Добриня, повертаючи дзеркало лікареві.
Василакій блиснув зубами.
— Ось що таке молодість! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в мої літа цього вже не відчуваєш!
— Скільки ж вам?
— З півсотні звернуло... — і Василакій почав ножицями чикрижити густого Добрининого чуба.
— Ви служите у боярина?
— Я служу, юначе, кожному, хто потребує моєї допомоги. В тім числі і воєводі Дмитру та його домочадцям. Двері багатьох київських вельмож широко і гостинно розчиняються переді мною. Навіть князівські. Бо хвороба нікого не минає.