Макар - Дашвар Люко 17 стр.

– У мене кращий тост, – глухо прошепотіла Нані. – За мій проект. За те, щоби до наступного літа я перебудувала дім у Процеві…

Ярослав Михайлович Новаковський повертався до хати на Оболонській набережній ще більш спантеличеним, ніж у ту мить, коли Нані оголосила про переїзд до білявого виродка. Виходить, і донині донька не повідала Макарову про те, чому не сідає за кермо, чому перебудовує дім у Процеві. Про Ануку… Розпитати? «Ще не час, тату, – скаже. – Згодом…»

– Що в тебе на душі, доню? – мучився. – Які ти правила для свого кохання склала? Чи просто не віриш білявому до кінця? Як розібрати?

Душевні гризоти дали поштовх парадоксальним діям.

– Треба би ще прослідкувати за цим Макаровим, – наказав начальнику власної охорони. – Та тільки обережно, без поспіху. Нані й цьому білявому не можна знати.

Чорнокоса Нані Новаковська наворожила білявому Сашкові Макарову свої світи. У них не існувало людей, близьких і дальніх родичів, минулого, багатослівних роздумів про життя й амбітних планів підкорити чи принаймні врятувати Всесвіт. Сам винен. Сказав колись: «Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива. Нащо говорити про любов? Однаково не пояснити. Ти… білий крокус. Інших квітів не існує». Омана… Марево. Фата моргана… Немає нічого й нікого, крім них. Реальність день у день довбала гострим дзьобом, варто було тільки розімкнути обійми, та Нані пручалася, наче розмови про них, що вони були ними до того, як пізнали одне одного, породжували загрозливе незліченне буяння інших квітів.

– Давай ніколи не згадувати про те, що було з нами до…

– …двадцять сьомого квітня, – шепотів Макар.

Нані по-дитячому здивовано вигинала вуста. Кивала.

– Нечесно, Сашо… Я пізнала тебе пізніше!

У них усе було нечесно. Й на мить розлучатися не бажали, та справи гнали Макара на фабрику, Нані – у Проців, і, коли розбурхані буденною маячнею, зголоднілі один без одного до нестями, врешті зливалися в єдине під прискіпливою увагою стін Мартиних апартаментів, отоді-то й панували їхні світи.

– Ти єдина… Моє прекрасне божевілля… Мрія…

Як же легко жити, коли не треба брехати і є табу на розмови про минуле. До крил, до наївної віри, що й ніхто тепер навкруги не бреше, усе по-чесному.

– Неймовірно! – розповідав Нані. – Питання по держзамовленню вирішиться саме першого грудня.

– Що ж у тому неймовірного?

– Першого в мене день народження. І такий подарунок… – ляпнув і цілісінький день потім мордувався. Ну навіщо сказав? Хай би – перше грудня, він завалює дім білими крокусами, Нані дивується: «Що це?», він шепоче: «Мій день народження… раніше був першого. Тепер – двадцять сьомого квітня… А це – згадка…»

– Олександре Миколайовичу! – справи безжально шматували Макарові фантазії. Бухгалтер Гурман трусив папірцем у руці. – Катастрофа! Поляк не відвантажить шовк.

Поляк? Ах ти ж сука! Домовилися ж – оплата після отримання партії тканин.

– Що каже?

– …Я вже приготував… готівку, – зітхнув Гурман.

– Добре, їду!

А що робити? Поляк Пішольський сидів у Ковелі, затарював склади тканинами напряму від виробників Польщі та Білорусі, продавав швейникам України і чхав на чесне слово та домовленості. Обіцяв поставити шовк без передоплати? А передумав. І не задурно. Макар уже бував у Пішольського. Привіз десять тисяч свіжих баксюків, і справа зрушилася.

– А держзамовлення? Як же ви встигнете?

Календар свідчив: двадцять п'яте листопада.

– П'ять днів? Устигну майнути до Ковеля й повернутися вчасно. Нічого, Іване Марковичу. Це востаннє! Після Нового року вийдемо на прямі контакти, і пішов він…

Розсміявся. Проблем не було. Тільки справи. Хотів був гайнути на захід у ніч, та вчасно схаменувся: попередити Нані, виспатися, зідзвонитися з Пішольським.

– Ви тут пильнуйте все, Іване Марковичу!

– Бог із вами, Олександре Миколайовичу! Не наврочте! У нас тепер – як на німецькій броварні! Й краплина мимо діжі не пролетить.

– А Пилипенко й досі не заґратував одне вікно на першому поверсі! – відказав прискіпливо. Хазяїн.

Нані приголомшено констатувала руйнування примарних світів. Жити тільки коханням… ніяк не виходило. Перебудова процівського дому повертала до щемних спогадів, наповнювала серце світлою печаллю, вона чіплялася за дерева й кущі – ніяк не відпускала Нані до Києва, до Саші.

Двадцять п'ятого листопада, коли вона вже бігла до «БМВ», за кермом якого скнів Боря Рудь, до Процева раптом приїхав тато. І не впізнати – сірий. Тільки очі чомусь не тільки сумні, а й прозорі. Як та вода.

– Серце…

– З тобою лишуся…

Новаковський усміхнувся тоскно.

– А хто ж твоєму Саші вечерю на стіл поставить?…

– Саша краще за мене готує, – запевнила. – А я тобі, тату, вечерю на стіл…

– Ґаздиня…

– А сам побачиш! Враз перестанеш насміхатися. Я тільки Саші передзвоню…

Макар із прикрістю констатував руйнування примарних світів. Дідько… Як же порожньо в хаті й на серці, коли Нані немає поряд. Мчати в Проців?

– Ні, Сашо. Відпочинь, коли завтра у дорогу. За кермом треба бути…

– Устигну.

– Ні! Зранку буду. Поцілую тебе… перед дорогою…

Чому він завжди слухався її без заперечень? Випив сире яйце – й на сковорідку кидати настрою нема, попхався до універмагу «Україна». Купити у ближніх кіосках цигарки, мінералку, щоби вже завтра ніде не затримуватися.

Вечір топив у льодяних калюжах жовте листя. Розмазюкав багнюку по землі, заплював ліхтарі мільйонами мошкариних трупиків, поривчасто дихав пронизливим вітром, наче захлинався від одчайдушних жадань. Макар щільніше притис до шиї комір куртки, подибав до переходу. Зиркнув на парапет біля цирку, ніби там обов'язково мала сидіти шмаркачка-повія, що колись… Вітер вимітав з парапету целофанові пакетики, що їх нині сотню за п'ятірку на базарах продають.

– Змерзла, сволота… – буркнув зверхньо, пірнув у пішохідний перехід і там, у чорному череві, раптом відчув, що страшенно хоче їсти. Сире яйце тільки розбурхало апетит.

На площі біля «України» цигани смикали поодиноких приїжджих, котрих нелегка винесла з залізничного вокзалу чи готелю «Либідь» у пошуках сумнівних пригод, малолітня пацанва гиготіла, глушила пиво і сцяла, не відходячи від вітрин універмагу, фургончики із шаурмою смерділи на кілометр, а при стіні сусіднього будинку в купах сміття вошкалися волоцюжки й собаки.

Макар стиснув ніздрі.

– Падли…

Цвіркнув слиною, побрьохав до найближчого ресторанчика.

Може, через задуху і сигаретний дим, з яким тут не могли упоратися кондиціонери, може, через несподіване роздратування через ромів-пацанів-шаурму, але Макар не звернув уваги на двійко чоловіків біля барної стійки: один, худий, патлатий, нервово доводив щось другому, куди більш перфектному, кінець кінцем вирвав із його рук конверт, посунув до виходу. Хитнувся. Зачепив стілець механіка.

– Фома? – Макар ухопив колишнього одногрупника за руку, підвівся. – Фома, мать твою… Знову ти! Ти отут прописався… біля «України»?

Патлатий Фома недобро зиркнув у бік перфектного, демонстративно вмостився за Макарів столик, підняв догори худу руку:

– Офіціант! Пляшку «Немиров» і відкрий при мені! Знаю я вас…

– Заплатиш? – запитав Макара.

– Ясна річ, чувак! – Макар зрадів зустрічі. – Як твоя автомийка? Ми з тобою середній клас у цій країні будуємо чи ти ще в кіоску з шаурмою ішачиш?

– Яка автомийка, Саню? – після другої Фома став відвертим, як нудисти на пляжі.

– Ти ж збирався автомийку відкрити. Хвалився – двір є. Гроші зібрав…

Фома захитав головою, махнув – наливай!

– Гроші на дозволи і хабарі пішли… Двір розбомбили… конкуренти. Добре, що не підпалили. А то без даху залишився б. Там у нас на ДВРЗ будинки – один біля одного. Піврайону би вигоріло.

– А менти? Треба було… – ляпнув Макар, сам себе засоромився. – Ну, ясно… Так ти тепер…

Фома вишкірився, кивнув у бік перфектного.

– Козла бачиш? На нього працюю. Офіціантом у цьому хліві. Падло, «чай» заникав.

Макар усміхнувся спантеличено.

– Фома, ти… придурок чи як? Ну, не вийшло з автомийкою… Хіба ми задля того у виші парилися, щоб тарілки розносити? Чувак, ми обрані! Своя справа, середній клас…

– Це всі депутатські шістки разом зі своїми хазяями так високо над реальністю літають чи тільки ти? – вишкірився Фома.

– Я шістка? Пацан, у мене своя фабрика! Я вже й забув, як біля депутата тирлувався.

– Фабрика? – скривився Фома. – Якась «матуся» подарувала?

Макар налився червоним. Смикнувся.

– Ось тільки не треба мене трахати! Я заради своєї справи сам усіх навкруги трахав! А ти думав, отак просто?! Ні, чувак! Працював конкретно. З ранку до ночі. І вночі! Маю результат. А ти… Якого біса ти у лузери записався? Ну, не вийшло раз… Спробуй вдруге. Трахни це життя!

Фома розсміявся мляво, відкинув порожню пляшку, підняв руку:

– Офіціанте, мать твою! Горілку! І м'ясну нарізку з лівого холодильника! Не з правого, від якого тхне! Знаю я вас…

– Фома…

– Саня! У цій країні ніколи не буде середнього класу. – Фома маятником розхитувався на стільці, усміхався придуркувато. – По-чесному?… Свою справу?… Нереально. Наші он… Хто на базарі торгує, хто вшивими манагерами по офісах, хто й досі тикається – хоч якоїсь роботи шукає. Тільки покидькам щастить.

– Ти зараз назвав мене покидьком? – Макар ухопив Фому за барки, смикнув до себе. – Чувак! За базар треба відповідати.

– Відповідаю! Ти покидьок! – розреготався Фома.

– Лузер кінчений! Сука! Що ти про мене знаєш?! – Макар підхопився, відштовхнув Фому. Обернувся до перфектного. Тицьнув у Фому пальцем. – Мій друг платить!

Сунув до апартаментів – криголам. І всі ті вітри, калюжі, цигани і обісцяні кути – по цимбалах! Не зупинять! Ні цигани, ні калюжі, ні Фома та інші лузери, які тільки й уміють про життя розпатякувати. А спробували би… нічір трахнути! Характеру би вистачило?! Не знав, що перфектний уже відібрав у Фоми конверт із зарплатнею, що в кутку кухні двоє дужих охоронців методично вибивають із Фоми дух, а та мала хвойда, що вона колись «розвела» Макара на секс… її вже давно прибили, і ніхто й не поплакав, тільки пораділи: хай краще у землі гниє, ніж посеред порядних людей погані хвороби розносити…

Зупинився біля парапету цирку і раптом подумав, що, поки його любить Нані, жодна падла не насмілиться зруйнувати його життя. Похолов. Вихопив мобільний.

– Нані… – кричав у ночі. – Без тебе мені нема життя! Без тебе – неможливо…

Двадцять шостого листопада о шостій ранку Нані стояла у дверях під'їзду будинку біля цирку в легкому светрику, лосинах і самих лише капцях на босу ногу, щосили намагалася умовити себе звикати до того, що Саша і надалі від'їжджатиме на автівці надовго, та перед очима – широкий шлях, трактор, сумні мамині очі і тьмяний тато…

Макар натис на клаксон – фа!

– Прощавай, люба, – всміхнувся з автівки, вмикнув двигун.

«Кіа» вилетіла на проспект… Макар однією рукою тримав кермо, другою вкинув у бардачок тугий пакунок: Мартині сто тисяч гривень поїхали до Ковеля разом з механіком, бо вирішив раптом, що повинен привезти Нані неймовірний дарунок на свій день народження.

Нані біля під'їзду геть змерзла. Спішила до ліфта, тремтіла.

– Чому він сказав «прощавай»? – чіплялася до слів. – Ні! Не хочу навіть думати про це… Усе буде прекрасно! Саша повернеться скоріше, ніж я думаю, а я… устигну підготувати йому сюрприз, свято. День народження. Добре, що обмовився…

Захопилася – ай справді! Годі думати про зле! Свято… Вона покличе робітників, щоби допомогли їй повністю звільнити вітальню апартаментів від хазяйчиних речей. Досить компромісів! Тут стоятимуть два дизайнерські крісла від Казалі і диван від Крістіана Зузунага. Між ними – прозорий столик зі скла. Все! А! Ще квіти… Крокуси… Саша теж – її єдина квітка. Інших не існує.

Умостилася на кухні з блокнотом і мобільним: ох і непросто терміново замовити крісла з Італії, диван із Данії. Рознервувалася – а раніше не можна? Вона платить! Розсердилася, жбурнула блокнот – аж під холодильник залетів. Геть розстроїлася. Ухопила довгу дерев'яну виделку, що нею зручно м'ясо на сковорідці перевертати, заходилася блокнот з-під холодильника визволяти. Намацала ще щось. Витягла.

– Що це? – крутила у руках звичайний целофановий пакет. І відкривати незручно – не навчена чужого торкатися. А цікавість бере.

– Тільки гляну, – вирішила врешті.

Обережно підняла за краєчок – з пакету на підлогу випав маленький записник. І оксамитова коробочка, що в них зазвичай ювелірні прикраси ховаються. Нані відсунула записничок, відкрила оксамитову коробку.

– Жах! – розсміялася. У коробочці сяяла дебела чоловіча каблучка білого золота з незграбним чорним каменем. Під каблучкою листівка.

– Що це? – прошепотіла.

У кутку листівки приписка – «1 грудня 2009 p.». Звідки ж Нані знати, що передбачлива Марта заздалегідь коханцю подарунок на день народження приготувала? Баклан допоміг, хай йому грець. Ще влітку все товк: «Конфіскат, конфіскат… За копійки біле золото». І чого ж не взяти? Марта і собі тоді цяцьок накупила, і оце Сашкові… Традиційно під холодильником приховала.

Нані жбурнула коробку з гидливим відчаєм. Підхопилася, до дверей. Зупинилася, обернулася до записника, тихо пішла назад. Підняла з підлоги чужі записи.

Ну, і далі за текстом… Малий записник упав, підняв немислиму вселенську куряву. Світ задихнувся й помер. Нані закрила долонями вуха, ніби останній жалібний стогін вчорашнього щастя рвав перетинки, притулилася до стіни і закричала так відчайдушно і голосно, що двірник під під'їздом спересердя плюнув, осудливо захитав головою:

– А вам, багатим, чого ридати?!

О дев'ятій ранку Новаковському зателефонував переляканий Боря Рудь.

– Ярославе… Михайловичу, – белькотів. – Нані… Кричить у трубку… Забери… Я уже їду… Я біля Лаври…

Автівка Новаковського саме скніла в заторі біля Південного мосту, та коли Боря Рудь домчав до апартаментів біля цирку, розхристана, ніби з пожежі, Нані уже сиділа у батьківському «кубику». Новаковський мовчав, дихати забув. Дивився на безцінну дитину насторожено, серце ридма від розпачу. Здавалося, скажи він першим хоч слово, Нані вибухне, заллється сльозами, а далі… Не дай Боже, аби повторилося те, що сталося з донькою після смерті Ануки.

Нані раптом здригнулася, торкнулася тремтячою долонею щоки…

– Убий його, тату… – прошепотіла ледь чутно.

Новаковський завмер. Думки в кубло. Так, він не святий. І не лишилося для нього на цьому світі аж нічого святого. Тільки Нані. Заради неї – усіх знищить. Та тільки так, щоби й тінь підозр на нього не впала. Не можна інакше. Для Нані святим має бути. Не покидьком, не сволотою, не вправним ділком – татом. Правильним, міцним, сильним – опора. Він точно знає: смуток минає, а муки совісті… їх ніхто не відміняв, роками кров п'ють, мордують. І отоді доня згадає, як у відчаї забажала чиєїсь смерті, а її тато…

– Ніколи людей не вбивав, – збрехав щиросердно. – Кажуть, це не допомагає…

Видихнув. Обережно обійняв єдину дитину.

– Їдьмо додому…

– За кермо… я, – раптом сказала Нані.

Частина друга

Хто?

У понеділок, тридцятого листопада дві тисячі дев'ятого року, коли формальне сонце останнього осіннього дня долало лише перші сходинки на шляху до неба, брудна, як зараза, «кіа» в'їжджала до столиці. Двигун роздратовано бурчав: тяжко! Задні сидіння завалені тюками зі зразками нових тканин, каталогами, на них пакунок із невагомим білим шовком. Розкішна мрія вартістю понад триста баксів за метр. Механік купив його для Нані. Без натяків на весілля. Білий крокус… Вона зрозуміє…