Макар - Дашвар Люко 6 стр.

Марта гідно витримала удар.

– Справедлива ціна.

Задумалася. Несподівана думка – пунктир, не більше – раптом окреслила настільки несподіваний вихід, що Марта ледь втримала себе у вузді.

– Може, уже й квартиру покажете? – мовила байдуже. – Що, як вона мене зацікавить і за два об’єкти ми з вами… поторгуємось.

За півгодини тремтіла від паморочливих перспектив на розі Саксаганського й Горького. «Господи праведний! – очам не вірила. – Саме те, що треба!»

Немала квартира була на третьому поверсі старовинного будинку за номером 33, що він до революції належав багатію Хаїму-Беру Гронфайну. Тому самому, чия донька Євгенія полюбила бідного студента Київського комерційного інституту Ісака Бабеля… Усупереч татковій волі вийшла заміж за коханого, що набагато пізніше став знаним письменником.

Марта не знала, хто такий Бабель, а тим більше Хаїм Гронфайн, та оповідь пана Голобородька про історію будинку таки вразила. Усе ж ясно! Доля! Вона – багата і красна, як та Євгенія, а він… її Сашко… точно Бабель.

– Ох, тут ремонту… – йшла квартирою, своє правила.

– Так. Як я поїхав, мама з того часу нічого не робила. Така сентиментальна. Отут на стіні біля дверей і досі позначки… Мама відмічала, як я ріс…

Голобородька залило спогадами. Та про справу не забув – за дев’яносто метрів запросив скромні триста тисяч баксів.

Марта тільки кивнула у відповідь – ціна вже не мала значення. «Аби тільки Баклан не підвів», – плигали азартні думки. Та виказувати справжні наміри не збиралася.

– Скільки вступите? Давайте тисяч сто скинемо на фабриці і п’ятдесят на квартирі.

– Ні! Ні…

Голобородько почервонів, розхвилювався, душу навиворіт: він цих грошей дуже сподівається, бо у Штатах хоч і не бідує, але й не розкошує. Такі часи… Дітей треба навчати, а бізнес ледь дихає, а ще кредит, та й для мами треба відкласти.

– Двадцять тисяч… Більше не можу, – резюмував, наче перепрошував. – Згоден усе віддати за сімсот вісімдесят тисяч.

– Дайте мені тиждень, – попросила Марта. – Тільки сім днів.

– Не можу! Для мене час – гроші.

– Ви мене не зрозуміли, шановний, – пояснила Марта. – Не для прийняття рішення. Рішення я прийняла. Гроші треба зібрати. Немала сума, хоч і не космічна.

– Марто, ви ангел! Мені вас Господь послав, – розчулився американський громадянин. Тиждень? Прошу! Він устигне підготувати документи.

«І я за тиждень викручуся», – поклялася собі Марта.

У тиждень не вклалися.

Травневі свята, БТІ, ЖЕК, термінові збори акціонерів в «Есфірі»… На п’ятнадцяте травня обидві сторони врешті заявили – готові.

– Пропоную не відкладати справу, – сказала Марта. – Зустрінемося завтра в нотаріуса.

– Завтра ж субота, – здивувався американський громадянин.

– Тим краще. І в нотаріуса, і в банку люду менше, – відповіла Марта. Пояснила: – Та й не можу я таку велику суму готівки вдома зберігати. Вкрай небезпечно. Ви ж розумієте?

Ох, як же Голобородько розумів бідну Марту… За місяць повторного знайомства з реаліями колишньої батьківщини американський громадянин тільки те й робив, що вигинав брови від здивування та підтримував щелепу, що вона відвалювалася. Кожен крок вимагав грошей, будь-яке питання вирішували тільки після того, як на стіл лягала купюра. Голобородько шкірою відчував, як його роздягають зацікавлені погляди будь-де, де він з’являвся. Інстинкт самозбереження волав: з України треба виїхати наступного дня після того, як квартира і фабрика будуть продані. Одне гріло: доля послала йому Марту. Як же допомогла йому ця симпатична ділова шляхетна пані.

– Пане Сергію. Якщо ми з вами хочемо не втратити немало грошей на податках, маємо піти перевіреним шляхом, – пояснила Голобородькові. – Офіційно продати і фабрику, і квартиру за копійчаною залишковою вартістю. І з тої невеликої суми заплатити податки. Основну частину грошей ви отримаєте готівкою і зможете розпоряджатися нею вільно: покласти в банк чи забрати з собою у валізі…

Американський громадянин перевірив інформацію у фінансових консультантів: запропонований Мартою варіант ощадив немалу суму на податках.

– Дякую, що напоумили… – сказав Марті.

Домовилися зустрітися шістнадцятого травня о десятій ранку в нотаріуса. Американський громадянин ще на початках переговорів наполіг: нотаріуса обере сам. Вбачав у тому гарантію безпеки, та й офіс нотаріуса розташовувався поряд із банком, де Голобородько мав рахунок.

– Що робитимете до завтра? – запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. – Із Києвом прощатиметеся?

– По квиток на літак їду. Хочемо відлетіти сімнадцятого зранку, – відповів той.

– А я до церкви… – мовила партизанка. – Знаєте, Бога попросити про поміч не зайве.

Марта дивилася Богоматері в сумні очі, шепотіла: «І ти, Матінко Божа, поможи», усе прокручувала в голові кожен крок карколомного плану, що завтра повинен був або піднести її, або жбурнути у таку безодню, що з неї й сонця не побачиш.

– Хіба я не заслужила щастя?

Крок перший – Сердюк.

– Володимире Гнатовичу, – закинула наживку. – Є варіант прибрати до рук підприємство, через яке можна гроші на вибори збирати.

– Кажи, – наказав Сердюк.

– Олександр Макаров… – обережно, – вийшов на цікаву пропозицію. Невеличку фабрику продають задешево. Мріє купити. Якщо допоможемо – матимемо свою людину й підприємство, через яке…

Сердюк думав кілька днів.

– Хай купує, – дозволив. – Після виборів віддаватиме половину прибутку.

– Безумовно! – підтвердила Марта. Перехрестилася подумки: головне вирішено.

Крок другий – Баклан.

– Пане полковнику, є апартаменти для вас, – вони вечеряли за містом, бо Бакланова дружина чогось вередувала й кинулася у підозри.

– Скільки?

– Метрів?

– І метрів…

– Саксаганського. Історичний центр. Дев’яносто метрів…

– Замало!

– …За п’ятсот тисяч…

– Ти здуріла, Марто?!

– …Гривень.

– Гривень? – примружився полковник. Трохи більше шістдесяти тисяч доларів – ціна однокімнатної на Троєщині. Не вразила. Тобто – вразила! Що натомість попросить?

– За певних умов зможете й ці гроші повернути, – заінтригувала Марта.

– Нормальна схема! – запевнив Баклан, коли Марта стисло виклала йому суть свого плану і роль у ньому полковникових людей.

Крок третій – Сашко.

Марта не посвячувала коханця у план. Спостерігала, як нервується, як гарячково розпитує… «Щось зрушилося, сонце?» Заспокоювала: терпіння, любий. Обережно готувала – доведеться працювати під Сердюком, без згоди Сердюка їм фабрики не бачити, тож після виборів треба буде ділитися. А до виборів… Марта пізніше пояснить. Звична схема. У виграші всі.

– Краще скажи: невже тобі цікаве шиття? – осміхалася, притулялася до свого Сасуньки горда й натхненна.

– Мені цікава перспектива. – Макар ледь стримував хвилювання. Обіймав коханку, а перед очима Мартин записничок:

Певно, вже немало дописала.

Одного дня наважився.

– Марто! Я навіть радий, що з тою фабрикою усе так повільно вирішується, – сказав.

– Чому? – здивувалася Марта.

– Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.

Почервоніла до скронь, вирячила очі – оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.

– Не розумію тебе, любий… У чому справа?

– Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? – ва-банк. – У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…

– Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, – ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.

Механік сіпнувся, підскочив.

– А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!

– Сашко! Сашенько! – учепилася у нього. – Ти все неправильно зрозумів. Ну, як ти міг подумати?! Не треба нічого повертати. Хіба близькі люди не допомагають одне одному? А скільки ти для мене зробив!

– Що я для тебе зробив? – щиро здивувався механік.

Практична Марта замовкла. А й справді?

– Ну… Не варто все вимірювати грошима…

– Не можеш знайти аргументів?

– Я люблю тебе.

– Ні, сонце! Це я люблю тебе! А ти… – Ох і ризиковий. – Ти рахуєш…

– Сашко! – обхопила його руками, притулилася.

– Не збуджуй мене, сонце! Не хочу! – Хитрий.

– Прости! Ну прости… Стільки років усе одна й одна. Звикла рахувати… Не буду! Йди до мене!

– Ні!

– Коханий…

– Облиш, Марто! – відштовхнув її. Зиркнув похмуро. – Ця розмова давно назріла. Фабрики не буде. Точка.

– Та чому? Я позичу тобі гроші.

Лізла до нього, тягнула руки. Душа співала. Ох, і файно розмову раптом повернуло. Марта мізки парила, ніяк насмілитися не могла сказати Сашкові, що дасть йому гроші на фабрику в борг. Ні, справа була не в самих грошах. Прив’язати міцніше мріяла. Надовго. А він сам… Наскільки ж Мартина людина! Вона з першого погляду зрозуміла: її людина!

– Позичиш? – Макарова душа співала. Будуть гроші! І фабрика буде! А що потім – тепер не так уже й важливо. Може, Марта раптом помре. Чи ще якась приємна халепа…

– Так, любий. Позичу. А ти віддаси. Потім. Добре?

– Скільки?

– Триста тисяч…

– Доларів? – злякався механік.

– Гривень, любий. Смішні гроші…

– Смішні… – Серце упало. – Хіба за такі гроші продають фабрики? Хай навіть такі невеличкі, як «Есфір»?

– Ми ж із тобою не пересічні громадяни. Нам Володимир Гнатович помагає, – збрехала. – То домовилися?

Кивнув, наче рот багнюкою заліпило. Є! І страшно… Ні! Моргана правда: треба вбити страх. Та й хто знатиме, що він винен Марті…

– Чудово! – почув голос коханки. – Напишеш розписку, і наша угода…

Макарові здалося: не розчув. Розписку? Клята Марта.

– Безумовно, – підтвердив серйозно.

За хвилину Марта акуратно вкладала у прозорий файл аркуш паперу з письмовим потвердженням: Олександр Макаров позичив у неї триста тисяч гривень і має віддати їх на першу Мартину вимогу.

– Сподіваюся, завтра не вимагатимеш? – запитав підозріливо.

– Формальність. Стандартна форма, – знизала плечима обережна Марта. – Не зважай, любий. Коли зможеш, тоді й віддаси. Нам ще треба її викупити, ту фабрику…

Аби усе пройшло без збоїв, у Мартиному плані залишався останній крок, четвертий, – знайомство Сашка з полковником Бакланом, а також їх обох з американським громадянином Голобородьком. Для кожного з трьох у Марти малася своя версія подій, тож хвилювалася вкрай.

– Чоловіки… – дратувалася. – Бовдури! Аби хтось не ляпнув зайвого.

До діла підійшла ретельно. Спочатку привела коханця на фабрику. Пану Голобородьку сподобався незворушний, як Будда, майбутній молодий хазяїн з розумними очима – його не збила з ніг ціна питання у півмільйона баксів, він поважав шитво і не збирався перепрофілювати «Есфір». І де йому знати, що перед зустріччю Макар пройшов суворий інструктаж коханки: нічому не дивуватися, нічого не заперечувати, з усім погоджуватися. Так і робив, а волосся дибки: «Блін! Про які півмільйона баксів мова?!»

Тим часом стараннями Марти американський громадянин познайомився з полковником Бакланом у материній квартирі. Баклан знав суть плану, тож усе пройшло гладесенько і навіть закінчилося чаюванням у вітальні.

За тим – суперскладне завдання. Баклан, Макар і Марта мали повечеряти в «Егоїсті». І тільки задля того, щоби полковник допетрав, коли мова зайде про фабрику і про те, що платять за неї його грошима: Макар і Марта виконують замовлення Сердюка, Баклану з того діла перепадає квартира, тож сіпатись і задавати зайвих питань не слід. Зокрема й Сердюку. Макар, натомість, не повинен був зрозуміти, що Марта не вкладає у справу жодної своєї копійки.

Полковник врубався після першої чарки.

– А! Маячня! Я свого не втрачу, – облизнув Марту хтивим поглядом. – Тебе, лялечко, першою в нову хату запрошу. Давно мріяв про холостяцький барліг. Служба, мать її, напружена… Життя на вістрі. Злочинці, суки, передихнути не дають. Свої, суки, копають…

Макар уперше бачив коханчиного коханця так близько. Мовчки їв-пив – помічник Сердюка, не більше. Виконує завдання шефа. Вдивлявся у рельєфну грубу морду полковника, навіть жалів Марту: хіба з доброї волі під такого ляжеш? А дядько, певно, впливовий…

– Чуєш, хлопче! – запитав Макара, коли сечовий міхур загнав Марту у туалетну кімнату і чоловіки залишилися за столиком удвох. – Не бачив… Марта ні з ким там не… зустрічається?

– Не розумію. Про що мова? – нахабно запротивився Макар. – Марта щодня з десятками людей зустрічається.

– Що ти не розумієш? Мужика має чи ні?

– А-а… Он ви про що. Звідки мені знати, – видушив механік. – На роботі всі дуже помірковані, а що в кожного вдома відбувається – таємниця. – Помовчав. Піддав жовчі: – Певно, має. Жінка інтересна. Недарма ж Володимир Гнатович при собі тільки одну жінку тримає – Марту.

– Ну, так… Інтересна… – буркнув Баклан. Насупився. – Забудь. Я тебе про Марту не питав.

– Безумовно, – ввічливо всміхнувся Макар.

Марта повернулася аж занадто швидко, підозріло стрельнула оченятами по задумливим лицям чоловіків, та питати не стала.

– Сподіваюся, завтра усе пройде успішно, – запевнила схвильовано.

– Їдьмо, Марто. Відвезу тебе. – Баклан підвівся, гикнув – переїв. Простягнув Марті руку.

Ошелешений механік лишився за столиком. Второпив очі в стільницю: дивитися на Марту не міг. Усе ж зрозуміло! Злигаються прямо в автівці, як полковник до постелі не втерпить. Нащо Марта звела його з ментом? Що, взагалі, відбувається? До чого тут якась квартира, яку необхідно купити разом із фабрикою, яка тут роль Баклана і чому Володимир Гнатович Сердюк наполіг, щоби Саня Макаров здав посвідчення помічника нардепа, якщо стане фабрикантом? «Начхати! – рознервувався. – Я придурок! Написав розписку на триста тисяч гривень. Навіщо? А що, як завтра… нічого не відбудеться? Що, коли я частина якоїсь афери? Полковник цей… Сердюк… Цікаво, куди Марта мою розписку сховала? Треба дізнатися…»

Насупив брови. Допив мінералку, оплатив вечерю за трьох. Аби скоріше стало завтра…

Шістнадцятого травня дві тисячі дев’ятого року в нотаріальній конторі на Печерську каша зварилася. Пан Голобородько приволік кволу маму – як без неї? Мама – власниця і квартири, і колишнього будинку побуту. Полковник Баклан так міцно тримав немалий кейс, ніби всередині ота горезвісна червона кнопка. Марта демонструвала товариству оптимістичну усмішку, спиралася на лікоть Макара й усе перепитувала:

– Ти паспорт не забув?

Він видавався дещо збентеженим, уважно слухав нотаріуса – беземоційного, як звук на одній ноті, лисого чоловіка в окулярах. Нотаріус швидко перевірив документи, підготував свої – договір купівлі-продажу на квартиру, свідчення про передання акцій «Есфірі» від громадянки Голобородько Г. Г. до громадянина Макарова О. М., відклав папери. Підвівся.

– Залишаю вас. Розраховуйтеся, – сказав. – Як закінчите, покличте мене. Тут є апарат для перевірки купюр. Якщо виникне потреба – прошу. Після повного розрахунку поставите підписи, зареєструємо угоди, і вони матимуть законну силу.

Нотаріус вийшов. Марта видихнула, виклала на стіл пакет.

– Чотириста тисяч гривень, – пояснила коротко. – Сто тисяч – квартира. Триста – «Есфір». Тут у доларах – п’ятдесят тисяч.

– Сергію. Що це? – злякалася Ганна Григорівна Голобородько.

– Усе в порядку, матусю, – американський громадянин хвилювався. – Це тільки офіційна частина… Поклади до своєї сумки.

Полковник Баклан зітхнув із прикрістю, мовляв, що тут незрозумілого, поставив на стіл чималий кейс. Відкрив – затиснута банківськими упаковками з доларами, у кейсі зеленіла пляшка шампанського.