Макар не став витрачатися на слова. Бубнову – на контроль якості, план – удвічі, технолога Роберта з дочкою Олею – на вихід. Скандал вийшов немалий.
– Ви не маете права нас звільняти! – кричав Роберт.
– Роберте, без образ, – сказав Макар. – Ви баласт. Нащо мені технолог? Краще я на вашу ставку дизайнера візьму, бо на цих сарафанах скоро загнемося. І секретарка мені не потрібна. Я сам можу слухавку знімати і каву заварювати.
– Ми – акціонери! – підгавкнула секретарка Оля.
– І залишаєтесь акціонерами, – відповів Макар. – Краще запрацюємо – вам же зиск. Кінчайте цирк! Ідіть! Хоч до суду, хоч до чортової матері!
Під гарячу руку хотів був і охоронця Пилипенка викинути на фіг, та бухгалтер Гурман засмутився:
– Пропаде людина. Зіп'ється! Ганна Григорівна його була теж звільнила, а потім назад узяла. П'є, нещасне, як без роботи.
– Добре, хай поки працює, акціонер хріновий. Тільки я тоді не розумію: навіщо ми встановили сигналізацію і платимо охоронній фірмі?
– Щоб охороняли, – сказав Гурман.
– А Пилипенко нам навіщо?
– Щоби не пив.
Отаке воно – «своє».
Першою стратегію нового власника оцінила Злата Бубнова.
– А Саньок наш кебу має, – сказала. – По всьому видно – працюватимемо.
За два місяці, коли вже бачила, як вимордовується хлопець – з ранку до ночі на фабриці, – перейшла на «ви».
Макар і справді жили рвав. Із задоволенням! Із відчайдушною радістю. Геть нові відчуття – «на себе пашу!». Немає втоми. Ніхто ж не змушує – сам. Воля його така. Воля… Нічір зник. Сонце! Сонце – то не Марта. Світло. Тепло. Люди є – твої! Різні геть. То й добре. Уже не один. Татко їм. Блін, приємно. Себе не забути. Гроші – чудово. Гроші від свого діла – кайф!
Постачання, тканини, сарафани, у туалеті унітаз забився, огорожу відремонтувати, заґратувати єдине незаґратоване вікно, що виходить у внутрішній дворик, їдальню в червоному кутку зробити, постачання, тканини, сарафани… «Моє!» – врешті вірив. Трусився-жахався-наступав: «Фарт! Не віддам!» А ніхто й не рвався. Тиша незвична. Санстанція та пожежники були поткнулися. Гроші дав, згадав мимохідь – парафія нардепа Сердюка. Чули про такого? Чули! Гроші взяли, більше не надокучали. Та й без них проблем вистачало. Крихітне виробництво працювало з крихітним прибутком. Голобородьковій мамі, певно, вистачало. Макар планував вторгувати світ. Добре, хоч допетрав: заради перспектив не варто руйнувати створене.
– Сарафани? Нормально… – розмірковував. – Є час збагнути, куди рухатись.
А тут – Макс із Новаковським: привіт від Сердюка. Уже вирішили, куди йому йти?
– Марто! – у слухавку. – Обов'язково заїдь до мене сьогодні!
– Спробую, – демонстративно-оптимістично відповіла партизанка.
Зустрілися назавтра надвечір. Така в них тепер любов. Марта з обережним подивом звикала до нових життєвих обставин, що вона сама доклала максимум зусиль до їх реалізації. Зустрічі з Сасунькою стали безпечними, проте настільки рідкими й спонтанними, що Марта й сама не розуміла: так краще? То Сердюк затримував її до ночі, то Сашко не вилазив із фабрики. Зате вже як зачинялися в апартаментах біля цирку, ох уже Марта розкошувала – до ранку коханця слюнявила.
А цього разу й обійняти забула. Сиділа в салоні «кіа» поряд із коханим, торохтіла: усе встигнути Сашкові переповісти, поки до маєтку Новаковського доїдуть.
– Новаковський – потрібен. Сердюк із ним домовився, що Новаковський організує держзамовлення для твоєї фабрики. Вчора…
– А чому вчора цього лисого Макс привів?
– Сам напросився. Саме у Володимира Гнатовича був… Я вже зібралася, а Макс… Усе нормально?
– Безумовно. Про держзамовлення…
– Починається справа, Сашенько! Починається…
– А що від мене?
– Нічого! Тобто… Новаковський пояснить… Певно, шитимеш щось для армії. Важке питання! Та раз Сердюк із Новаковським домовилися… Головне – отримаєш державні гроші. На вибори підуть…
– На вибори? А що мені лишиться, Марто?
– Усім вистачить… – запевнила Марта. – Я навчу. Більшу частину треба буде віддати Володимиру Гнатовичу А куди він їх витратить – на вибори чи ні, – то не наша справа. Іншу собі залишити. І так усе викрутити, ніби все пошито й передано замовнику.
Макар насупився – нічір…
– Тобто… можна й не шити?
– Можна…
– А якщо не віддавати гроші Сердюкові?
– Ти що?! – злякалася Марта. – І думати забудь. Якби не Володимир Гнатович – хіба була б у тебе фабрика?
– А я думав, тобі дякувати… – ляпнув механік.
Вони ніколи не поверталися до подій шістнадцятого травня. Марта уперто мовчала, Макар боявся ставити питання.
– Якщо Сердюк захоче твій бізнес прикрити, – відповіла, бо досвід мала, – й дня не пропрацюєш. У нас усе й виходить, бо під Сердюком…
Макар загальмував: попереду ліс, вогні посеред дерев. Проців.
– А Новаковський цей… – мовив. – Такий же недоторканний, як наш Сердюк?
Марта закивала.
– Поважна людина… Дуже поважна. Ти, любий, будь готовий…
– До чого?
– До будь-чого… – відповіла обережно.
Палац Ярослава Новаковського в Процеві скидався на недолугий пафосний торт, прикрашаючи який перестаралися спочатку п'яні кондитери, потім п'яні гості, а наприкінці й нетверезий хазяїн руку приклав. Величезна триповерхова споруда з круглими баштами, терасами, дахами-конусами і пафосними вітрячками на верхівках нахабною горою стирчала з-поміж високих сосен у глибині величезної, обведеної глухим парканом території. І хоча сосни силкувалися замаскувати «застиглу музику» чи бодай пом'якшити її для здорового ока, справа ця була деревам не до снаги.
Дістатися самої будівлі виявилося не так уже й легко. Макар і Марта залишили автівку на гостьовій парковці біля воріт, ступили на хазяйське подвір'я і розгубилися: попереду ліс стіною.
– Певно, англійський сад, – здогадалася Марта. – Десь тут мають бути стежини…
– Орієнтуйтесь на Венер! – порадив від воріт байдужий охоронець.
Макар вдивився: посеред лісового буяння сиротливо біліли недвижні жіночі постаті з обрубаними руками. Ступив крок – на метр попереду в траві засвітилися ліхтарики, висвітлюючи широку, мощену гравієм доріжку.
– Датчики руху! – зметикував.
Метрів за двісті англійський сад, більше схожий на тайгу, обривався стрункою солдатською лавою ніби покараних беріз. Крізь них виднівся величезний вибритий газон з альпійськими гірками, клумбами й ромбуватими кущами. А вже на тому кінці газону, посеред сосен, власне, і миготів яскравими освітленими вікнами дім Ярослава Новаковського.
Марта зупинилася, озирнулася розгублено.
– Надто тихо…
– Що менше люду, то краще, – нервово відповів механік. Розміри маєтка дратували уяву, розсмикували увагу, хоч Макар і заприсягся собі не відволікатися на дрібниці, сконцентруватись виключно на справі. Та надто вже приголомшливими були ті «дрібниці».
Біля парадного входу їх зустрів вишколений мажордом.
– Ярослав Михайлович з гостями у внутрішньому дворику, – всміхнувся доброзичливо. – Прошу! Я проведу…
Напружений Макар і Марта ввійшли до палацу, прострілили його кроками наскрізь, вийшли з протилежного боку прямо на терасу внутрішнього двору, такого ж величезного, пафосного й недолугого. Єдиною приємною його відмінністю був причал із білою яхтою – маєток Новаковського виходив прямо до ріки.
На терасі веселий броунівський рух. Макар скосив очі: десятки зо два чоловіків і жінок різного віку розважалися, як хотіли. Хтось сидів біля столиків, хиляв одну за одною, хтось танцював, хтось плескався у басейні, хтось збився у групу, теревенив завзято. Нема проблем! Одна в них проблема: дурні кури грошей не клюють.
До Марти й Макара уже сунув Новаковський, і тільки тепер механік зміг роздивитися його уважніше: невисокий, літній, лисий… Настільки простацького вигляду, що скидався на трударя з пропагандистських плакатів радянських часів. Хоча – ні! Хіба трударі носили смугасті матроські тільняшки й ідіотські білі шорти з лейблом «Gant»?
Марта розкинула руки назустріч хазяїну
– Ярославе Михайловичу!
– Привіт-привіт, Марто! Чого так довго?… – Новаковський з півоберта.
– А я не сама. Познайомтеся. Це – Олександр Макаров. Був помічником Володимира Гнатовича, а тепер…
– Знайомі вже, – кивнув хазяїн. – Служив?
– Що? – розгубився Макар.
– В армії служив?
– Ні.
– Погано.
Макар відчув, як ступні спітніли, ніби третю добу несвіжими портянками обмотані.
– Але хоче послужити, – вставилася Марта. – Володимир Гнатович…
– Ходімо, – відповів Новаковський, кивнув у бік яхти. – На яхті поговоримо.
Макар був сіпнувся був за Новаковським і Мартою, що вона вже поспішала за хазяїном маєтку услід, та Новаковський зупинився, зиркнув на механіка з прикрістю:
– А ти куди?
Марта полохливо глянула на механіка.
– Сашко… Ти тут… Добре?
– Безумовно, – на автоматі. Кров до скронь. «І ви питаєте, чому вас ненавидять?» – у простір.
– Шампанське? – почув за спиною.
Озирнувся. Біля нього стояв хлопець-офіціант із тацею.
Після першого келеха льодяного шампанського Макар почав відлік часу наївними міркуваннями про те, що Марта впорається хвилин за двадцять. Присів у плетене з ротангу крісло неподалік галасливої компанії. Цідив холодне вино з бульбашками, мандраж бив. «Давай, сонце! Вибори мені гроші! – по-думки підбадьорював Марту – А дядько ще той… «В армії служив?» Сам, мабуть, півжиття в чоботях! Ну, не служив! В інституті військова підготовка була. Стріляти вмію. «Макарова» за хвилину розберу та зберу. І не схиблю, як треба. Блін! Макаров «Макарова»… Де Марта?!»
За годину, після третього келеха, думав тільки про одне: де туалет?! Пішов блукати просторим двором. А де… На столах біля басейну – наїдків на армію. А де… Гості ввічливо кивають: «Добрий вечір!» – і тої ж миті повертаються до своїх розваг. А де… У дім самому пхатися якось незручно. І офіціантів не видно. У соснах ховаються? А де…
Механік накинув коло двором, зупинився біля крайнього столика, що він майже потонув у густих нетутешніх декоративних кущах, і раптом очам не повірив: за столиком сидів Борька Рудь. Не те щоби друг чи приятель. Так, звичайний знайомець. Перетиналися колись кілька разів в інститутському гуртожитку. Макар навіть не пам'ятав, де саме вчився Борька Рудь, чи вчився і взагалі – хто він такий. Може, до інститутського гуртожитку його хтось із друзів приводив? Чи не однаково?! Відверто зрадів знайомому обличчю. Іч! Втупився в ноутбук, щось вивчає зосереджено. Кому вечірка, а кому праця? Може, хоч підкаже, як до туалету дійти.
– Боря…
Схожий на журавля в окулярах, незграбний гостроносий хлоп років двадцяти п'яти відірвався від справи.
– Саня. Макаров, – констатував незворушно. – Привіт.
– Де тут туалет? – головна мета миті.
– Зараз. Проведу.
Як удома. Ноутбук відклав, посунув у бік пишної хати.
– За холом праворуч.
– Дякую.
Якби сечовий міхур не влаштував загрозливу істерику, Макар устиг би роздивитися всі коштовні цяцьки у холі, та їх і в туалеті вистачало. «А крісла й комплекти чистої нижньої білизни тут навіщо?» – не міг докумекати. Та розбиратися з чудацтвами багатих не став. Швидко повертався холом до дверей, що вели до внутрішнього двору. Аби тільки Боря не щез. Розпитати б обережно…
– Саня, – журавель тупцяв біля дверей.
– Боря. Урятував. – Макар ішов до незворушного, як гниле болото, Рудя, губився – ніяк не міг віднайти й ухопитися за годящу тональність, яка зробила би розмову відвертою і довірчою.
– Прошу.
І все? Макар демонстративно весело всміхнувся, жестом у бік накритих столиків.
– Давай! За зустріч.
– Дякую. Не можу.
– Зав'язав? Здоровий спосіб життя чи іслам сповідуєш? – Макар ніс лабуду, з язика рвалося інше: ти як тут опинився, Борю? Що ти тут робиш? Хто тут тебе на повідку тримає, а може, ти когось? Ну! Повідай хоч щось!
Боря – ніби почув.
– Саня. Пам'ятаєш, ми колись у гуртожитку обговорювали фундаментальні проблеми теорії функцій?
– Безумовно, – збрехав, не мигнув.
– Кандидатську пишу… – врешті довірився журавель.
– Тут? – ляпнув Макар замість «вітаю».
– Ні. Після роботи. У вільний час.
– А, то ти оце на роботі? – почав вивідувати механік.
– Так.
– У тебе є вільний час?
– Я мало сплю.
– Я теж мало сплю, Борю. Може, якось зустрінемося? Розкажеш про дисертацію. Цікаво…
Журавель кивнув, простягнув механіку візитівку, мовляв, зідзвонимось. Макар поклав її до кишені, не роздивляючись. А хотілося.
– А я без візитівок. Відпочиваю…
– Зрозуміло… – знову без емоцій.
Механік указав на ноутбук на столику.
– Наукова робота в компі?
– Ні, тут поточне. План для Ярослава Михайловича на завтра складав, – відкрився Боря.
– Ти помічник Новаковського?
– Так.
– У нас із тобою однаковий розклад, – обережно сказав Макар. – Я теж був помічником народного депутата. Але основне – то моя «дисертація». Щодня пишу. З ранку до ночі.
– Що за тема? – пожвавішав Рудь.
Макар уже приготувався похвалитися власною фабрикою, та від панської хати – високий дівочий голос:
– Борю! Відвези мене в місто!
– Так, Нані. – Журавель уже мчав геть. Навіть не попрощався.
Макар озирнувся. Біля дверей хоромів у півоберта до нього стояла тоненька панянка, говорила по мобільному. Короткі джинсові шорти, топ прилип, бейсболка, з-під неї – густе чорне волосся, зібране у хвіст. «Спека», – байдуже констатував механік, обернувся до причалу: щось Марти підозріло довго немає. І раптом закляк. Він не усвідомлював, чому йому так відчайдушно хочеться знову озирнутися. Ніби щось надзвичайно важливе промайнуло і зараз йому було конче необхідно переконатися, що те важливе не примарилося. Було. Є. Механік усміхнувся скептично. Маячня! Видихнув. Повільно обернувся до дверей дому. Панянка все ще стояла на порозі. Усе ще говорила по мобільному, і він не бачив у дівчині аж нічого такого, заради чого варто було озиратись.
– Нані. Я готовий, – почув голос Рудя.
Дівчина кивнула, заспішила до «БМВ», що вже гирчав під соснами. За кермом – водій. Рудь саме відчиняв задні дверцята авта.
– Спека… – прошепотів Макар роздратовано. Ковзнув поглядом по дівочій постаті – панянка саме сідала в авто – і раптом відчув: серце терпне… На правій нозі Нані від коліна до середини литки – тоненький шрам. Ніби «Кохінором ТІ» під лінійку проведений…
Ото й тобі часу – поки серце спить.
Макар гнав – не руки кермо крутили: новий гравець у ділі – бив у груди зсередини, пробив, попереду автівки на метр – рвав уперед. Механік ошелешено слідував настирливому сердечному ритму, мружив очі нервово, вглядався, ніби «бемчик» раптом мав з'явитися попереду. Марта перелякано зойкала:
– Сашенько! Сашенько! Ну, куди?! Смерть доженемо!
«Смерть»? Не розчув! «Доженемо»?… Дідько! Тільки тепер
і дійшло – за дівчиною жене. Йолоп! Вона годину тому з Процева виїхала.
Зупинити б те серце на мить. По гальмах. Хоч автівку У відчинені вікна – гаряче, чорне. Ніч. Перед очі – «Вас вітає місто-герой Київ».
– Сонце! Що ти робила з тим… моряком на яхті так довго?!
– Ти ревнуєш?
Марта сміялася щасливо і молодо, обійняла, взялася пояснювати. Повз них мчали автівки. Штовхали «Кіа Сїїд» пекучим повітрям. Розгойдували думки. Марта оптимістично малювала складні схеми, механік намагався зосередитися. Чортівня виходила: сарафани, держзамовлення, солдатське спіднє, шрам на дівочій нозі.
– Тобто… я отримаю держзамовлення?
– Безумовно!
Заметушилася, дістала з сумки візитівку.
– Тримай, любий. Маєш познайомитися з помічником Ярослава Михайловича. Усі контакти по цій темі з ним.
– Рудь. Борис Ігоревич, – прочитав. Усміхнувся. – Я знаю його, сонце. Ми з ним… Неважливо…
Витяг з кишені візитівку Рудя, показав Марті.
– Маю дві тепер…
Замовк: сарафани, солдатське спіднє, шрам на дівочій нозі.