- Це не твоє діло. Туди я тебе не запрошую.
- Я це переживу.
- Я знаю. У тебе насичене духовне життя. Я бачила тебе по телевізору. Ти говорила про досвід світової культури в сучасній освіті. А я запрошую тебе з Оленкою до своєї сауни «Змий печаль». На голий ювілей! Там не буде телебачення.
- Навіщо це тобі треба?
- Я запрошую! Ти знаєш, скільки все це коштує? А я з вас грошей не беру! Приходьте!
- Я лечу до Німеччини! Я не хочу дурних тостів і наїдків, від яких нудить!
- Я знаю твою позицію. Оленка мені розповіла. Це твоє діло. Але до моєї «Змий печаль» приходь. Це за два дні до твого від’їзду.
Ніна володіє мережею елітних саун «Змий печаль» по всій Україні. Її життєвий успіх значно вищий, аніж успіх Валерії Миронівни, завідувачки кафедри постмодерної толерантності в університеті гуманітарних стратегій. Але вона про те не кричить у ЗМІ, робить свій бізнес тихо, здаючи ванні кімнати під корпоративні вечірки, які не стоять порожні навіть у часи економічної кризи. Навпаки, графік став щільніший, доводиться відкривати нові філіали в області. Люди хочуть змивати з себе щоденний бруд у комфортабельних умовах.
Нещодавно один банкір із родиною святкував у неї ювілей.
Хто хотів, був голий, хто не хотів - у махровому халаті. Це й навело Ніну на думку попаритися з дівчатами. Складайте ваш одяг сюди. Для особливо сором’язливих ось халати від Benetton. Але є пропозиція халатами не користуватися.
В Олени сала на боках суттєво більше, ніж у Валерії. Але перша від того не комплексує, адже в неї, скромної учительки, на відміну від завідувачки кафедри Валерії Миронівни, чоловік зовсім молодий - у нього ювілей в наступному році.
Він нещодавно надумав піти до молодої. А Оленка взяла й виставила позов на половину всього майна, купно з дачею, машиною й меблями! Оленчин чоловік побачив, що половини майна йому аж ніяк не вистачить для облаштування життя з молодою, і повернувся трахкати ювілярку Оленку. Вернувся, як побитий пес! Оленка дуже пишається своєю житейською мудрістю. Інша бігала би плакатися до подруг або до попа - зараз відроджується така архаїчна форма збереження родини, яка майже ніколи не спрацьовує. Спрацьовує майно. Чоловіка й жінку має єднати сукупне майно. Це - гарантія того, що «секс для здоров’я» забезпечений доти, доки в чоловіка стоятиме. Бо жити треба. Треба якось жити.
- Так, жити треба, - гордо підхоплює тему розмови Ніна, виходячи гола перед голими подругами. У Ніни немає сального «рятувального круга» на боках і животі. Щоправда, живіт весь у зморшках. Зате вся вона вкрита рівномірною засмагою з солярію. Ходою манекенниці, пересмикуючи плечима, гойдаючи стегнами, ходить вона по килиму вітальні сауни, чекаючи оплесків від подруг.
- Це все бакси. Тут багато сотень баксів, - коментує Ніна свою, як вона вважає, ідеальну статуру. - У тіло треба вкладати і вкладати, щоб це було жіноче тіло, а не картопляне пюре в целофановому пакеті. Масажі. Ефірні олії найвищої якості. Парафінові сповивання. І, звичайно ж, се-е-екс. А пам’ятаєте, дівчата, як ми вперше роздяглися одна перед одною в Олени вдома? Я ніколи того не забуду. У жодної з нас тоді ще не було грудей! У мене й зараз нема! - Ніна пишається своїми маленькими грудьми, вкритими засмагою з солярію.
- Ну, ти ж у нас нєрожавшая, - каже Олена.
- То й що з того? У тебе дорослий син, а в мене мій пупсик!
Так, я зустрічаюся з молодими! І мені не треба думати про морально-етичний бік проблеми, оскільки в мене немає дітей!
То особливе почуття - молодий бичок біля ялової корови.
- То ти, мабуть, платиш своєму теляті! - І в наші літа можна бути жінкою, яку хоче молодий! І не тому, що вона йому платить! Просто треба бути яскравою особистістю! Я не плачу своєму! Він у мене працює! І добре заробляє! Їздить по регіонах, контролює сауни в обласних центрах! Він дуже здібний менеджер!
- Ви живете разом?
- Яка вам різниця? Йому є де жити. У нас вільний союз!
Я не триматиму його, якщо він захоче піти! Не триматиму, бо в мене відразу буде новий!
- Та краще б ти по-людськи вийшла заміж і народила дитину, ніж тримати якихось пупсиків!- кричить Олена.
Ніна зраділа. Саме такої реакції вона й чекала. Довести шкільним подругам, що то вони, матері родин, живуть неправильно, певне, було головною метою запрошення дівчат до «Змий печаль!» І Олена виправдала Нінині очікування, як то кажуть, за повною програмою.
- Гадаєш, не видно, скільки тобі років? - кричить Олена, - тіло за багато сотень баксів! Ніжний солярій сто баксів хвилина! А пика в тебе вся у зморшках! А живіт! Плаский, проте жмаканий! Подивись на неї, Лєрко! Голову Баби Яги прикрутили до тіла ляльки Барбі!
- Все одно краще, ніж у тебе! В тебе ні лиця, ні тіла!
- У мене і тіло, і лице! Інакше б мене не кохав чоловік! А він зі мною живе! Крім того, я душевна й високоморальна!
А ти зла й розбещена!
А от Валерія не піддається на провокацію. Підвелася й рушила до парильні. Чого, зрештою, прийшла сюди? Не для того, щоби лаятися з Нінкою. І господиня «Змий печаль!» міняє тактику. Коли дівчата вилазять із басейну й повертаються до вітальні, застають там накритий стіл. Пиво й горілка. Огірки, оливи, бастурма. Навіщо сваритися, давайте гуляти. Щоб ми всі прожили ще стільки ж.
- Стільки ж?
- Так, щоб прожили іще раз сім разів по сім, щоб знову те число, яке так полюбляє Бог, а потім за цією твоєю, Лєрочко, Сефер Єцирою, новий цикл… - І щоб зустрілися в цій самій сауні?
- Тоді вже ти точно висохнеш, стара хвойдо!
- А ти у двері не протовпишся, - обмінялися компліментами Ніна з Оленою.
Горілка пішла добре. І пиво теж. Хоча це дика суміш - горілка, пиво, парильня, басейн. Але все гаразд. Ніхто не обпікся, ніхто не втопився. Всі знову повернулися до кутнього диванчика у вітальні й сіли до столу.
- А тепер, бабоньки, у мене для вас сюрприз! Вгадайте, який?
- Біблія, читати на ніч.
- Розвоза, їхати додому.
- Не вгадали! Яке їхати додому! Розпочинається найціка-віше! - Ніна клацає пальцями, й до вітальні входять кілька молодих красенів від двадцяти до тридцяти з рушниками на стегнах.
- Дєвочки, все до ваших послуг! У цю ніч ці хлопці виконають будь-які ваші забаганки. Все оплачено! Вибирайте!
До ранку ви в раю!
П’яна Оленка починає плескати в долоні. А Валерія починає дико реготати. Не тому, що витівка Ніни видалася їй такою дотепною. А тому, що один із запропонованих жиголо - це Троня, викладач із їхнього університету гуманітарних стратегій. Той самий, який пропонував відстрілювати жінок старше тридцяти п’яти. Отже, за Тронею, жінці досить прокрутити лише п’ять семирічних циклів. Тих, які проходять повний семирічний цикл, либонь, варто не просто відстрілювати, а катувати.
Ніна заохочує шкільних подруг робити вибір:
- Якщо котрась із вас хоче в цю ніч двох, і це можливо!
Ваші чоловіки, і старий, і, так би мовити, молодий, ні про що не знатимуть…
Олена вигукує, що вона - жінка порядна і два їй не по- трібні. Вона обирає наймолодшого з найвродливішим облич- чям.
А Валерія обирає Троню. Ніна розводить пари по різних приміщеннях, і Валерія Миронівна лишається в маленькому будуарі з Трохимом Миколайовичем.
- Я одягну халата, щоб не провокувати й не підсилювати ваше бажання відстрілювати жінок похилого віку.
Певний час вони мовчать. Валерія наливає хлопцеві пива, підсуває тарілочку з бастурмою, і Троня, не знімаючи руш- ника зі стегон, розповідає, що його мати покінчила життя самогубством у тридцятип’ятирічному віці, коли стала марніти, бо батько покохав іншу. Батько іноді згадує, якою дивовижною жінкою була його мати: пішла з життя, коли треба було піти. А от мачуха з життя не йде! Їй уже п’ятдесят, себто, ювілей вже відгуляла! Але приклад своєї попередниці не наслідує, живе в їхньому домі, їсть вареники зі сметаною, а батько перед нею стелиться. Троня з ними жити більше не міг. Цибата Оля Рачкова, яку Валерія жартома пропонувала на «міс викладачку», запрошувала до себе. Троня погодився, але Оля, аж ніяк не маючи ідеальних жіночих параметрів, хіба що довгі ноги, всіляко принижувала приймака. А вертатися до батька з мачухою не було сил. І Троня купив готельку в кредит. А як виплачувати? Платня викладача порівняно велика, але цього замало. То ж доводиться шукати вечірню додаткову роботу. Воістину, Київ - велике село! Де їхній університет, а де сауна «Змий печаль!» І от же ж, зустрілися!
Так і моя дочка, яку її напівмаразматичний батько іноді спросоння плутав зі мною молодою, не схотіла жити вдома, поїхала працювати до Німеччини, а як їй там? - сумно подумала Валерія, а Троня відчув той сум завідувачки кафедри й запропонував їй:
- Ходімо звідси, Валеріє Миронівно, краще посидьмо в нічному ресторанчику. Я звик не спати вночі. У цьому щось є.
Вони блукали нічними вулицями й пили коньяк у нічних барах. Був мороз, і хміль не тримався. Валерія вперше за багато, багато років не спала всю ніч до ранку. Із Тронею було цікаво, в розмовах легко забулася різниця у віці. Він підкреслено звертається до неї «Валеріє Миронівно», не підхопив пропозиції звертатися на ім’я. І не дає їй витрати- ти жодної гривні, за нічні бари й за таксі квапиться розрахо- вуватися сам.
- У вас кредит, Троню, дозвольте, цим коньяком частую я!
- Ні в якому разі, Валеріє Миронівно! Така ніч буває раз у житті!
Певне, радіє, що ця перезріла пані не змусила його працювати, а Нінка оплатила йому всю ніч, оцінює ситуацію Валерія гострим розумом аналітика.
А спілкування в них відбувається чудово. Виявилося, їм обом подобається Ясунарі Кавабата та Юрій Бедрик.
Щоправда, останньої збірки Бедрика у Троні не було. І Валерія запросила Троню на хвилинку заскочити до неї, щоб позичити молодому викладачеві збірку улюбленого поета.
Поки вона діставала книжечку з горішньої полиці, чоловік мовчки стояв у дверях і тихо й неадекватно хитався з великою амплітудою.
- Ваш батько зовсім старенький, Валеріє Миронівно, - сказав їй Троня на прощання, - щасливої вам дороги, Валеріє Миронівно, побачимося, коли вернетеся. Ще поговоримо про приспаних дівчат у нічному зимовому будинку.
- Чого ти не завела цього красеня до себе, я бодай підглянув би у щілину, може, полегшало би, - прохрипів чоловік.
- Тобі не можна нахилятися й дивитись у щілину, ти можеш упасти. - І саме це тебе зупинило?
- Саме це.
Вранці зателефонувала Оленка, чиї задоволені зойки з іншого будуарчика «Змий печаль» супроводжували їхню з Тронею розмову про життя й літературу.
- Наче вимазалася в лайні, - поділилася вона своїми враженнями від голого ювілею, - от же ж сучка наша Нінка! Що вона коїть у цьому житті! Й інших тягне за собою!
Побачив би мене мій син! А як все це тобі? Як ти все це оцінюєш?
- Я знову розширила своє знання про це життя, - відповіла Валерія.
- Себто, тобі сподобалося, я правильно тебе розумію? - обурилася Оленка.
- Сподобалося - не зовсім точне слово. Але пізнавати пекло не менш корисно, аніж пізнавати рай.
- Так, Нінка обіцяла нам рай! А затягла в пекло. Сумніваюся, щоб вона була щаслива зі своїм пупсиком! Маю великі сумніви щодо щастя самого пупсика!
- Хай Ніна сама вирішує свої та свого пупсика проблеми.
- Ох яка ж ти толерантна! Але ж до її саун ходить молодь!
Мій син, буває, з друзями ходить до якоїсь дорогої сауни! А тут така мийниця із солярію…
- Дай поспати, Олено, я всю ніч ходила містом… І Валерії спало на думку, що, цілком можливо, Нінчин пупсик - то Оленчин син. Хоча Нінка казала, ніби її пупсик у неї і працює, а Оленчин син нібито працює із взуттям. Але все можливо, засинаючи у світлі вбогого зимового світання на дивані у вітальні подумала Валерія, в цьому заплутаному багатовимірному місті, де шляхи одних людей химерно перетинаються, а інших ніколи не зустрічаються і навіть не зближуються ніколи, хоч сім по сім років живи, хоч двічі сім по сім…
Але відіспатися не пощастило. Знову телефонний дзвінок.
Це - дочка.
- Ти вже зібралася в дорогу, мамо?
- Буду збиратися ввечері. А зараз хочу трохи поспати. Я всю ніч гуляла по місту з молодиком.
- Я ж тобі казала, мамо, зараз продовжили жіночий вік…
На своїй землі
Уже третій тиждень син не встає з ліжка, а коли вона входить до його кімнати, кладе подушку на обличчя. Не ходить до університету, нічого не їсть. Стало ще гірше, ніж було.
А було так, що син привів жити дівчину. Вночі вона десь працювала, вдень спала або, сонна, тинялася по хаті. Чемно віталася й поспішала зникнути в синовій кімнаті, коли вони наштовхувалися одна на одну в тісному коридорчику.
- Вижени її! - порадила їй подруга на роботі. - Ти на своїй землі! Ти маєш право на свою кухню і на свій клозет! І щоб у ванні не тхнуло сукою!
Вона вже давно думала про це. І коли з-за дверей синової кімнати лунав притишений щасливий сміх, воскресало її нетривале подружнє життя, якого вона не згадувала багато років. Вони також жили у двокімнатному помешканні: в одній кімнаті - вони з чоловіком, в іншій - його мати. Одного дня свекруха вказала їй на брудну кухонну плиту зі словами:
«Нечупара! В нашому домі такого не було й не буде! Збирай речі, йди додому!» І вона пішла. Зібрала речі й повернулася до мами. Чоловік не прийшов за нею ні на наступний день, ні через тиждень, ні через місяць. А вони ж були одружені! І ще довго потому вважалися одруженими. А тут просто дівчина, не дружина. І тарілку не завжди за собою помиє, і чашку із кавовою гущею, буває, залишить. Подруга права!
Тож коли одного разу дівчина повернулася зі своєї нічної роботи, а син уже пішов на заняття, вона зустріла її словами:
- Послухайте, дорогенька, ви ходите сюди, як до себе додому, а це зовсім не ваш дім!
Дівчина зайшла до синової кімнати, але дверей не причинила. Щоби мати бачила: вона не лягла спати, а збирає речі.
Коли дівчина стала на порозі з рюкзаком на плечі й сумкою в руці, вона побачила, що та ледве стоїть на ногах, і запропонувала їй відіспатися, а вже потім іти. Але дівчина похитала головою та простягла їй ключ від вхідних дверей.
Мати пішла на роботу з відчуттям виконаного обов’язку.
Вона тоді ще не знала, що в сина виросте така велика потворна щетина, проваляться очі, що в хаті засмердить розпачливим немитим мужиком куди гірше, ніж нещодавно віяло дівочими дезодорантами.
- Ну як? Купила козу - продала козу? Відчула наново радість життя? - спитала подруга. - Лежить і не їсть?! Та вилай його, щоб він знав, хто в домі мати, хто син, а хто хвойда! А хочеш, я поговорю з ним?
- Ну, хлопче, через якусь дівку зводиш і себе, і матір зі світу! Як тобі не соромно! Ти поглянь на себе! Поглянь на матір! Вона працювати не може, а ти тут лежиш, як колода! - кричала подруга матері під дверима синової кімнати.
Син сказав з-за дверей, що, як материна гостя не замовкне, він викличе міліцію або піде з дому.
- Не треба, не треба, якщо він також піде, я цього не переживу! - вона стала благати замовкнути колегу, яка увійшла у смак звинувачувальної промови, тож перепин вартував їй зусиль. Син клацнув шпінгалетом на дверях.
Мати заридала.
- Що ви за сімейка ідіотів? - обурилася подруга. - Я їхала після роботи до тебе, замість того, щоб їхати додому, а ти мені слoва сказати не даєш!
- Ти казала, що він по двох днях її забуде, а вже скоро другий тиждень!
- То не треба було мене слухати! Ти ж краще знаєш свого сина! Треба було жити своїм розумом, - подруга відмовилася від вечері, розлючена, пішла від них, та й вечері в їхньому домі вже давно нема, тільки якісь недогризені шматки черствого хліба валяються по хаті.
- Ну йди, приведи її назад! - застогнала мати, коли син, нарешті, вийшов на кухню пити воду з крана.
- Вона не вернеться, - відповів син.
- Чого ж не вернеться?
- А звідки вона знає, що ти не виженеш її знову?
- Виходить, ти переміг! Вилежав своє! Веди її назад! А мати нехай у власній хаті буде чортзна-чим!
Вона знову згадала свій кількамісячний шлюб. Жодного дня не була вона щасливою в домі чоловіка, жодного дня!
Чи лежав батько її сина на ліжку, відмовляючись їсти, коли її вигнала свекруха за брудну плиту? На багато років поховала вона у якихось малодоступних глибинах той болючий спогад, жила спокійним самотнім життям. Спогад про те, як верталася до мами до маленької кімнатки в комуналці, як невдовзі з’ясувала, що не все забрано з її речей, щось дуже потрібне лишилося там назавжди, бо вона більше не ходила в той дім. Як трохи згодом виявилося, що вона вагітна… А може, й та дівчина вагітна? Ще тільки цього не вистачало на її голову…