Одного разу впала на порозі. Вони мене вночі піднімали.
Потім дочка скаржилася на кепський день на роботі, бо я не дала виспатися. Але я не хочу, щоб вони мені вперли до кімнати біотуалет!
- Ну, чому, це майже дитячий горщичок!
- Ти гадаєш?
Старі люди розсміялися й сміялися довго, як не сміялися вже давно. Ніби якийсь дуже давній тягар спав зі старечих душ. Дивно й незвично було сміятися й чути в слухавці так само веселий сміх. А за вікном чорніла ніч. Здавалося, все поснуле під ранок місто здригнулося від того несподіваного дзвінкого сміху.
- Ти де на Лівому березі, Лідко?
- Неподалік від Дніпра. Сиджу в кріслі біля вікна, бачу обриси Правого берега, тобто, власне, Києва. Бачу, що скоро почне розвиднятися. Це значить, скоро потягне на сон…
- Мене так само. А ми ще ні про що не поговорили, Лідочко…
- То давай зідзвонимося наступного вечора.
- Давай! Хто дзвонитиме, щоб не потрапляти на вічне «зайнято»?
- Той, хто перший прокинеться!
- Ти жила всі ці роки в Києві?
- Так. І майже не виїздила. Хіба що до моря влітку.
- А чому ж ми ніколи не зустрічалися?
- А може, ми й зустрічалися. Тільки не впізнавали одне одного.
- Цілком можливо… До речі, ти часто ходила до театру? - І до опери, і до музкомедії. Але більше полюбляла російську драму й театр Франка.
- Я так само! То ми цілком могли бачитися на якійсь виставі!
Старі люди кілька годин обговорювали спектаклі п’ятдесятих і шістдесятих років, перебирали імена акторів, королів київських сцен. Мало не посварилися, коли з’ясовували, коли саме відбулася прем’єра «Живого трупа» з Романовим у ролі Федора Протасова.
- То був той вік, коли я ходив по театрах із… Ну, гаразд, всяке було з нами за довге життя.
- А я вже була одружена вперше. Так, тоді, та й пізніше, у нас було безліч справ. Було не до хлопчика зі скверика.
Як і тобі не до дівчинки Ліди, яку водила фройляйн Емма.
- А тепер мені здається: нічого важливішого за ті наші дитячі зустрічі в нашому житті не було. Принаймні в моєму.
- Скільки ми вже з тобою наново знайомі? Вже, певне, кілька місяців?
- Від весни. Нас тягали до нотаріальної контори, з першою травневою спекою. А зараз перші осінні холоди.
- Так, на дітей понадягали капелюшки з вушками. І морожениця вже не привозить до скверика свій чарівний лоток.
- Свій божественний лід.
- А я також згадав нашу мороженицю, коли вперше прочитав ці рядки. Десь у шістдесяті роки.
- А скільки ми були знайомі тоді?
- А тоді ми були знайомі… ми були знайомі…
- Мені здається, трохи більше року. Так, від літа до літа.
- Ти зникла влітку, бо мені бабуся сказала, що Лідочку, певне, вивезли на дачу. Але й на осінь ти також не з’явилася.
А я чекав!
- А мене нова няня Марія Максиміліанівна водила в Павловський садочок. А там не було рибок, хоча й був фонтан.
А, до речі, куди тоді поділися наші рибки? Ти ж їх пам’ятаєш!
- Так-так! Пам’ятаю! Такі червоні, великі!
- Ми ще питали твою бабусю, чому вони золоті, якщо червоні.
- Пам’ятаю, що питали. Але не пам’ятаю, що вона відповіла. - І я не пам’ятаю. Але пам’ятаю: ти розповідав, ніби знаєш, хто забирає рибок!
- Я таке розповідав?
- А ти хочеш сказати, що не розповідав?
- Я не пам’ятаю… Хоча зникнення рибок восени цікавило й мене.
- Ти казав, що вночі приїде великий прозорий акваріум на колесах. Як молоковоз! Я розповідала про нього своїм дітям та онукам! Акваріум, який розвозить рибок по фонтанах навесні, а восени забирає! А вперше я почула про нього від тебе!
- А я не пам’ятаю! Те, що казали нам, запам’ятовується значно краще, аніж те, що сказали ми самі!
- Мабуть, так воно і є. Але це, мабуть, стосується того, що було дуже давно.
- Та ні, і того, що недавно, також. Я запам’ятав, як ти сказала, що не хочеш біотуалету у своїй кімнаті. Ми ще тоді довго сміялися.
- А зараз, Васю, цієї проблеми вже нема. Тепер я не п’ю чаю вночі. А розмовляю з тобою. А то просто не могла існувати без того нічного чаю. Від самоти могла випити кілька чашок.
- То твої родичі мають бути вдячними мені.
- Так! Добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі!
- Що ти сказала, Лідо?
- Я сказала: добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі. Невже ти не чуєш, Васю?
- У тім то й річ, що чую. І дивуюсь цим словам. Жодна жінка не казала мені такого.
- А я не жінка. Я маленька дівчинка.
- У ботиках на черевичках… у синій плюшевій шубці з пелеринкою… здається, і муфточка в тебе також була…
- Була… А в тебе було коричневе пальтечко з великими металевими ґудзиками!
- Так, я й не запам’ятав би його, хлопчики менше запам’ятовують таке. Але є моя світлина в цьому пальті, де я з батьками.
- А нашої спільної світлини нема. Я нещодавно переби - рала свої шкільні та університетські знімки. Тоді так не кла- цали все поспіль, як зараз.
- Зараз зовсім інше життя…
- На добраніч, Васю, скоро ранок.
- На добраніч, Лідо, не забувай, телефонуй…
- Сьогодні випав сніг.
- Так, Васю, і в нас на Лівому березі випав сніг.
- А тоді в тебе були дерев’яні санчата на мотузці. А в мене чомусь не було. Але дівчинка Ліда давала з’їхати з гірки, пам’ятаєш нашу гірку?
- Пам’ятаю. І як ти возив мене по алейках скверу, пам’ятаю.
- Ще й бабуся казала: покатай Лідочку!
- Так, я пам’ятаю, твоя бабуся підтримувала й заохочувала твої добрі манери. То була мати червоного комісара?
- Ні, то була мамина мама. Вона також була… трохи з «бувших»…
- Твоя бабуся мені дуже подобалася. У неї був такий комір із лисячим обличчям!
- Я коміра з лисячим обличчям не пам’ятаю. Але моя бабуся направду була унікальна. Я завжди згадував її, коли моя небіжчиця дружина так гучно кричала на наших онуків…
А коли вона, бувало, посилала мене погуляти з онукою, я розповідав їй про тебе. Іноді водив її до нашого скверика.
Розповідав їй про рибок, яких там більше не було. Щодо акваріума на колесах, про який я плів тобі, я забув. Але розповідав про візок із морозивом там, де зараз пам’ятник.
Вона полюбляла слухати про це. Навіть питала, чи впізнав би я тебе, якби зустрів. А згодом за кілька років хлопчик, її братик у перших, не слухав цих сентиментальних історій, тільки вимагав велику порцію морозива.
- Тобі простіше. Ти ростив своїх онуків у наших місцях…
Тобі пощастило, Васю.
- А я заздрю тобі, Лідочко. Моя оселя хоч і в історичному центрі, але вулиця вузька, і я бачу з вікна лише сусідній будинок і чужі вікна. А в тебе перед очима чи не найкращий у світі силует, якого я вже й не побачу…
- Не треба казати таке, Васю! Найстрашніше - це те, що скоро зникне останній, хто бачив Думську площу й довоєнний Хрещатик на власні очі!… Тоді все зникне остаточно!… Оце найстрашніше, Васю!…
- Я давно хочу запитати тебе, Лідочко: в тебе якийсь особливий телефонний апарат?
- Ні. Раніше я їм заважала зі своїми старечими розмовами.
А тепер усі розмовляють по мобілках, тільки я користуюся домашнім. А чого ти питаєш про телефон?
- Та просто я вельми кепсько чую.
- Здивував! І я недочуваю. Дочка не хоче спілкуватися зі мною, каже, що я все одно почую не те. - І в моїх вухах не тиша, не глухота, а повно всіляких звуків. Але це так мало пов’язано з тим, що звучить у реальності. -… Голос зятя чую краще, вочевидь, низькі голоси звучать для мене чіткіше, а спілкуватися з дочкою - то завжди проблема… Вона ще й навмисне говорить так, щоб я її не чула…
- Але я не про це, Лідочко! Одне одного ми ж чуємо добре!
- Ну, то вже якась містика! До речі, я теж про це думала і теж хотіла запитати тебе… Чи в тебе такий телефонний апарат, чи в тебе такий голос?
- Радше, такий голос. Я ж усе життя викладав. Жінки на кафедрі казали, що мені тільки в морфлоті служити. Я і в хорі співав, траплялося, бував і солістом. Куди воно все поділося? А голос іще є.
- Та й я читала лекції багато років. Моя дочка скаржиться на мій гучний голос. Може, тому ти мене добре чуєш.
- А телефонний апарат у тебе звичайний?
- Певне, такий самий, як і в тебе.
- У мене хіба що це телефон із портативною слухавкою.
- Радіотелефон?
- Так! Онук купив мені такий, бо я вже декілька разів зі своєї канапи тяг шнур і розбивав корпуси апаратів.
- Це той хлопчик, який не хотів слухати про дівчинку Ліду і хлопчика Васю?
- А ти запам’ятала?
- У мене прорізалася дитяча пам’ять відтоді, як ми почали спілкуватися з тобою. Я запам’ятовую все, що ти розповідаєш мені, так само міцно, як пам’ятаю наші дитячі забави. - І наші… ну… ти направду все пам’ятаєш, Лідко?
- Мені здається, все. Але ти сам сказав, Васю: те, що сказали нам, пам’ятається міцніше, аніж те, що вимовили ми. Може, щось і забула. Але те, напевно, пам’ятаєш ти.
- А пам’ятаєш, як тобі знадобилося в кущики? І ти боялася звернутися до Емми Францівни, а звернулася до моєї бабусі?
- Пам’ятаю! Бо ж Емма Францівна зі своєю німецькою охайністю забрала б мене додому. А мені ще хотілося погуляти. Був літній день, було морозиво! То вже, здається, було наше друге літо.
- А хлопчик Вася безсовісно підглядав за дівчинкою Лідою…
- А коли дівчинка Ліда чи не вперше за весь час знайомства погрожувала все розповісти бабусі, хлопчик Вася… також дав можливість підглянути за ним… - І ти це також пам’ятаєш?
- Пам’ятаю… а також пам’ятаю, що згадала ті кущики в скверику, коли вперше побачила… по-дорослому… Згадала, що таємниця маленького хлопчика сподобалася значно більше, ніж дорослого хлопця.
- Якби ти побачила зараз… видовище було б те саме…
Старі люди знову довго реготали на різних берегах Дніпра.
Нарешті, жінка змогла заговорити після нападу сміху.
- Васю! Я не бачила, яке в тебе зараз обличчя. Я дуже рада, що ти не бачив мого з його плямами та беззубим ротом.
То навіщо нам дивитися туди?
- Справді не варто, Лідочко. У нас винятково духовний зв’язок. Як у семирічних дітлахів! Врахуй! Ми не скаржимося одне одному на хвороби, хоча тут є про що побалакати.
- О! То була би багатюща тема! І майже не скаржимося на наших родичів. Хоча й тут є про що потеревенити.
- Так… Але зараз суне мій онук; про вовка річ, а він навстріч. Договоримо завтра, Лідочко.
- Ти вчора згадав про свого онука й відразу поклав слухавку. Він… якось ображає тебе?
- Та ні… Але, розумієш, Лідочко, коли я розмовляю по телефону, говорю дуже гучно. Він усе чує, потім ставить іронічні питання. Я цього не хочу. Я маю право на особисте життя. Навіть у своєму безпорадному віці.
- Але ж ти казав, ніби живеш сам?
- Так, я живу сам у двокімнатній квартирі, де колись жило багато людей. Мій син живе в Америці. Дочка з родиною має інше помешкання, в якому жила родина моєї дружини. І дорослий онук має житло на околиці. А до мене іноді приводить дівчат. У нього бурхливе життя. Втім, і в мене в його роки… От тільки не було такої зручної квартири, де, крім хворого діда, нікого нема. - І в мене всі прилаштовані. Я живу з дочкою і зятем у тій квартирі, де колись мешкала купа народу… Було дуже тісно, єдина радість була піти до театру…
- У мене так само… Тоді подружжя й не мріяло про окрему спальню. А тепер хтось помер, хтось поїхав за кордон, а ті, хто лишилися, не планують ні родини, ні дітей. - І в мене так. У цій кімнаті, де я зараз, колись не було куди ступити, так багато було спальних місць. А поміж ними бридкі стільці з манаттям на спинках! А тепер це - велика простора кімната. Я сиджу в ній сама й чекаю дзвінка від друга дитинства. Васю, я не переживу, якщо ти перестанеш мені телефонувати!
- А чого б це я перестав тобі телефонувати? Хіба що мені відбере мову…
- Як у тебе справи, Лідочко… ой!
- Що з тобою, Васю?
- А чого ти так довго не брала слухавки? - І сама не знаю… задрімала на ліжку, ледь дісталася до свого крісла біля вікна. А сьогодні такий ясний день!
- Ні, Лідочко, сьогодні навпаки - великий туман.
- Так, мряка. Весняна мряка. Ти правий. То просто біля мого вікна яскравий ліхтар.
- Ти ж казала, що мешкаєш на восьмому поверсі, як же може бути ліхтар біля вікна на восьмому поверсі?
- Не знаю… Все зараз може бути… Як ти, Васю?
- Дуже серце болить. Якби не знав, що на світі є жінка, яка направду дуже чекає мого дзвінка, я сьогодні не телефонував би… А ти так довго не брала слухавки… Ой!
- Закололо?
- Запекло!
- Он як! Запекло! А в мене пече у скронях… А пам’ятаєш, Васю, як ми бігали по дну фонтана, коли в ньому навесні ще не було води?
- Пам’ятаю… А чому ти це згадала, Лідочко?
- А рибки, Васю, рибки були тільки одне літо чи в обидва літа?
- Рибки… У фонтані у сквері? Чи були вони на друге літо? Ну й питання ти мені задала, Лідочко! Це вперше… так, це вперше я зовсім не можу пригадати… Молодий хлопець радісно йшов темною весняною вулицею в бік Володимирської, щоб упіймати таксі. Цього разу він був сам і заходити до дідової хати не планував. Але мати завжди просила навідуватися до діда, коли буваєш поблизу. Особливо, якщо не відповідає телефон. Хлопець знав, що вночі в діда хатній телефон зайнято. Розмовляє з жінкою. Телефонний роман у вісімдесят два роки. Секс по телефону! А втім, рахунки не приходять, значить, знайшов безкоштовну співрозмовницю. Мати дала дідові мобілку, бо також знала про зайнятий вночі телефон. І зараз зайнято, але й мобільний мовчить. Здебільшого дід коротко відповідав на мобільний, а потім знову поринав у свій нічний телефонний роман. А тут мовчить. Треба піднятися до нього. Зрештою, в нього можна й переночувати, хоча зараз у хлопця інші плани… Вікно світиться… У під’їзді лунка тиша… Двері дідової кімнати розчинені, в хаті тихо… Ах, Боже мій! Скляні очі, синій язик… Сталося те, чого вже давно можна було чекати. І сталося щойно. З канапи звисає холодна, але ще гнучка рука… Хлопець підняв із килимка на підлозі слухавку радіотеле фону. Машинально підніс її до вуха. Почув дзвінкий три вожний жіночий голос:
- Хтось є на зв’язку? Ви чуєте мене?
- Я вас чую, пані! Але нічого втішного вам не скажу…
Це з вами щоночі розмовляв по телефону мій, на жаль, уже покійний дідусь?
- Лідія Андріївна щойно померла! Ми забігли до її кімна- ти, бо вона гучно впала зі стільця, потягла за собою і теле- фон, і тумбочку! Підняли її, а вона вже…
- А ви її онука?
- Дочка. А чого ви питаєте?
- У вас молодий голос.
- Ні, я дочка. А ви онук?
- Так… То виходить, вони померли в один день?
- Мало не в одну хвилину…
- Нехай їхня розмова триватиме там, - у хлопця в голосі ковтнулися сльози. Жінка на тому кінці дроту також схлипнула:
- Ми все зробили, щоб у матері були позитивні емоції наприкінці життя: і окрему кімнату, і зручне крісло, і чайник у кімнаті… А їй усе було не так! А от ваш дідусь приніс їй справжню розраду! Спасибі вам за це, молодий чоловіче!
- Нема за що… Я тут ні до чого… Навпаки, іноді підсміювався над телефонним романом дідуся…
- Ми з чоловіком також… І нашій дочці, її онуці, писали, мовляв, бабуся у своєму віці щоночі вуркотить по телефону…
Тож прийміть мої співчуття. Не буду займати телефону. Він вам зараз потрібен для іншого…
У слухавці затужили сигнали перерваного зв’язку. А у хлопця в пам’яті несподівано спливли колись почуті одним вухом дідові слова про те, що, коли стали модними маленькі бронзові пам’ятнички, то варто було б у котромусь із київських скверів поставити пам’ятник хлопчикові, який чекає дівчинку, а її чомусь не приводять на прогулянку…
Книгарня «ШОК»
На протилежному боці вулиці блимнуло коротке слово ШОК. Він перейшов дорогу на його поклик. Блимнуло і зникло - чи не примарилось? Аж ось так само хутко блимнуло та зникло інше слово: КНИГАРНЯ.
Він добре знає місто, і цю вулицю, і цей будинок. Але ні- коли не знав про цю книгарню. Втім, зараз у старому місті багато нового. Він давно уникає книгарень, бо нема куди ставити нові стелажі. Зрештою, і придбані раніше книжки не прочитано й наполовину. Але цей несподіваний сигнал: КНИГАРНЯ ШОК, і ці скляні двері, які роз’їхалися й терпляче чекають на нього. Він увійшов у тьмяний передпокій і прочитав: