Після півночі Ганна Іванівна укладає змореного Славка, сідає поруч із Дорою, обнімає, і, може, тому, що оце вперше після маминого від’їзду хтось обійняв Дору так само ніжно й з любов’ю, дівча не втримується. Хвиля неймовірної, відчайдушної, холодної самотності виникає у теплому святі від звичайного дотику чужих рук, прибиває Дору до Максової секретарки. Схлипує – от і не плакатиму! А сльози не чують. Не ллються рікою, тихо котяться. Пси попросиналися. Сидять біля Дориних ніг, крутять головами: ти чого?! Сива пані не заважає: акуратно знімає брошку з комірця білої блузи, кладе на поличку біля дзеркала, суне до маленької кімнатки, де спить Славко.
– Ну… Тихо, тихо, сонечко… – Ганна Іванівна притуляє до себе дівча, гладить по чорних кучерях. І хоч розуміє, що в горі геть усі небалакучі, однаково сльозами сходять, та жаліє: й не виговоритися дитині… Що за доля за плечима? Як запитати, аби не нашкодити?
Та Дора обриває жалі. Обережно відсторонюється від Ганни Іванівни. Дивиться їй в очі.
– Ви не служниця! – літають руки, беззвучно повторюють вуста.
Ганна Іванівна вражається: трьох слів вистачає, аби окреслити ціле її життя. Сльози на очі – не служниця! Операційна медсестра із двадцятирічною практикою. Лікар без досвідченої операційної сестри за скальпель не візьметься. Професорші Вербицькій інструмент подавала, а Іветта Андріївна будь-кого до операційної не впустить.
– Ти зраджуєш своїй місії, Ганно! – тільки й мовила суворо, коли прощалися.
– Простіть, Іветто Андріївно, – прошепотіла. Серце краялося: донька з дому пішла сенс життя шукати, покинула на Ганну Іванівну малого Славка, стара мати без інгалятора спати не лягає. Одна на всіх заробити мала. За чисті підлоги в багатих хоромах Ганна Іванівна утричі більше отримувала, ніж коли людям життя рятувала. І як усе те пояснити?
– …І не секретарка! – шепоче.
Дора киває, простягає руку, гладить Ганну Іванівну по плечу. Операційна медсестра з двадцятирічною звичкою тримати будь-які емоції під контролем, діяти швидко і вивірено точно, відсуває тарелі, спирається на стіл, закриває лице руками – ридає беззвучно і гірко. Наче німа бідкається.
…Вранці при сонці – усміхалися, гнали геть нічні німі одкровення.
– А на балу, пані Доро, ви найкрасивішою були! – згадує Ганна Іванівна, підсуває ближче до Дори гарячий чай і шматок домашнього торта. – Особливо на тлі гостей-коконів. Ох, і смішно ж вони виглядали.
«Так, так. Смішно…» – киває Дора.
– А журналіст… Патлатий такий, у розтягнутому светрі. Максиму Володимировичу дуже не сподобалося, що він вас ковдрою укрив.
Дивиться на Дору, чекає звичного – так, так. Дора мовчить. Кладе долоньки на коліна. Заперечливо хитає голівкою.
– Що? Єдиний здогадався зігріти вас.
Дора знизує плечима: й не журналіст зовсім! Надто молодий. На хлопців із Дориного класу схожий. Певно, тільки-но школу закінчив. І вже нахаба. Поклав долоні прямо на голі Дорині коліна. От вона б…
Дістає з сумки блокнотик і ручку. «Подякувати б йому», – пише. Червоніє густо, і доросла, розумна, бита життям Ганна Іванівна раптом з веселим азартом відчуває себе пустотливим амуром – і крильця є, і стріли знайдуться.
– За день відшукаю! – обіцяє спокійно, наче й не бачить Дориного хвилювання. – Подякуєте, пані Доро.
Насправді?! Страх і захват перемішуються в одному сяючому Дориному погляді. Серйозно?!
– Як відрізано, – киває операційна медсестра і відчуває, ніби знову подає вкрай потрібний інструмент дуже значущому і всезнаючому Лікареві, який точно врятує ще одне життя.
За день не вийшло – свята. Юлія Скачко скористалася відсутністю шефа, дременула у Карпати з гір на санчатах льотати та в колибах гаряче вино пити, а списки всіх запрошених на бал, у тому числі й преси, – у закритій шухляді її столу лишилися. Ганна Іванівна шарпонула Юлю в колибі несподіваним дзвінком: як списки переглянути?! Скачко вказала на Августа, той повернув до Скачко, Юля, певно, за добу після першого дзвінка протверезіла і згадала, що у столі Макса є запасні ключі від шухляд її столу, і врешті-решт усе збіглося на білому столі у Максовому кабінеті.
Третього січня Ганна Іванівна перехрестилася подумки, поїхала до фонду. Суперечка з охороною офісного центру забрала небагато часу і немало нервів: секретарка наполягла, аби охоронець пішов до шефового кабінету разом із нею, на власні очі пересвідчився: вона бере тільки ключі від кабінету Скачко, а з кабінету Скачко виносить тільки список запрошених на бал журналістів. За п’ять хвилин ішла геть зі списком преси, переглядала на ходу – жодної слушної думки щодо подальших пошуків.
Ганна Іванівна пішла перевіреним шляхом. До ночі набирала в «пошуку» прізвища зі списку – Інтернет відригував хибною інформацією і десятками фотографій. Жінки-репортери, чоловіки-оглядачі, панянки-початківці зі звучними псевдо… Жодного хлопця! Чи не папараці часом, що він без запрошення пробрався на забаву за компроматом? Ганна Іванівна вибрала зі списку таку собі пані Світлану Діброву – на фото жіночка середнього віку виглядала привітною, розумною та непихатою, працювала редактором відділу соціальних проблем інтернет-газети і про бал написала стримано, без прихованої ворожнечі.
Четвертого січня зранку Ганна Іванівна зателефонувала журналістці. Плела, сама дивувалася: що Максиму Володимировичу сподобалися фото, якими Діброва супроводила свій матеріал. Що він хотів би придбати для архіву фонду неопубліковані, якщо такі є.
Журналістка виявилася приязною не тільки на світлинах в Інтернеті – погодилася скинути всі фото з балу на флешку чи на диск, щоби наступного дня зустрітися із Ганною Іванівною десь у центрі й передати їх. Чудовий привід розпитати жіночку про колег з інших видань, що вони тирлувалися на заході. І про невідомого хлопця з бейджем «Преса» на розтягнутому светрі.
– А що? Прогуляємося, пані Доро? – звала дівча за собою, коли на зустріч збиралася. – Я тільки хвилинку з однією пані поговорю і підемо святковий Майдан роздивлятися. Мама Славка має до ялинки привезти.
Дора хутко зібралася – таке щастя: величезне незнайоме місто, що в ньому до Дори ніхто й не привітається, як самій іти, врешті змилувалося, подарувало теплі очі Ганни Іванівни. А до того, хитра, ховала їх за неприступною маскою. Чому? Певно, у неї є своє Каштелу-Бранку.
Січневий день сніжить, вогні ніч виглядають, аби вже засяяти, на Хрещатику люд несумний, тільки в кіоску «Преса» на розі біля Бессарабки похмура жінка тоскно дивиться крізь скло віконця на святкове буйство, наче бранка якогось страшного друкованого чудовиська Каштелу. Дору тягне до кіоску. Торкається руки Ганни Іванівни: я тут зачекаю?
– Добре, пані Доро, – секретарка показує на підземний перехід неподалік. – Я біля переходу диск із фотографіями заберу, словом перекинуся і повернуся.
Ганна Іванівна тільки-но підходить до переходу, як з нього виринає весела юрба хлопців і дівчат. Регочуть якогось, штовхаються. І один із них, високий, патлатий у яскравій лижній куртці, з довгим смугастим шарфом навколо шиї, хапає друзів за руки:
– Люди, стійте! Зараз! Флешку віддам і гайда…
Ганна Іванівна відразу впізнає незнайомця з балу. Озирається до кіоску «Преса». Пані Доро? Ви ж там не впадете від несподіванки?! Дора стоїть. Та чи дихає? Ганна Іванівна дратується подумки: погана з неї сваха! І тої ж миті дзвонить її мобільний. То журналістка Діброва перепрошує: сама не змогла вирватися, сина попросила передати флешку. Данко – дуже обов’язковий. Має бути з хвилини на хвилину. До речі, світлини його. Він фотографував.
– Дякую. Він… тут.
Хлопець роззирається. І перш ніж звертає увагу на Ганну Іванівну, помічає Дору. Застигає біля переходу. А чи дихає? Ганна Іванівна спішить.
– Добридень. Пані Діброва – ваша мама?
Данко лиш на мить відводить від Дори очі.
– Так. Ось! Це вам, – кладе в долоню Ганни Іванівни флешку.
Поруч біситься весела Данкова компанія.
– Данко! Йдемо?
Відмахується.
– Та зачекайте!
Іде до кіоску «Преса», а операційна медсестра з двадцятирічним стажем застигає біля переходу, робить вигляд, що ніяк не може знайти у сумці місця дорогоцінній флешці. Не зашкодити б тільки. Може, і її нещасній доньці десь у її далеких мандрах хтось теж допоможе… Не зашкодити. Зиркає на притихлих Данкових друзів. Спостерігають за патлатим із цікавістю.
– Куди це він? Йдемо! Дожене! – вирішують.
Хтось один кричить хриплим півником:
– Дане! Ми пішли!
«І мені б кудись подітися!» – із прикрістю роззирається Ганна Іванівна.
Дора чула! Їй-богу! Серце розірвало тишу – бух-бух-бух! Наче хтось переляканий на смерть у двері б’є. Патлатий хлопчина йде до кіоску, а Дорі б: чи очі заплющити, чи бігти геть. Данко… По губах веселих хлопців прочитала. Данко. Дора змогла б уголос.
– Привіт! – стоїть навпроти, очі сині.
Дора киває, усміхається знічено і вперше за усе життя раптом ненавидить себе відчайдушно-гостро: та чому ж вона не може сказати йому «привіт»?!
Данко теж себе ненавидить. Розгубився. Слів нема. Супиться від того роздратовано. Роззирається. Бере Дорину долоньку у свою руку.
– Ну от! Знову змерзла?!
Дора шаріється від дотику, спина гаряча – там три слова горять. Хитає головою заперечливо чи тремтить: ні, не змерзла. Ховає за спину руки, щоб не перейти за звичкою на мову жестів. Щоб він не здогадався: вона німа й глуха.
Він губиться від того ще більше.
– Кльово, що зустрілися. Я згадував тебе… Ти – Дора. Ота жінка… – жвавішає, обертається до підземного переходу, де все ще вимучено мордує сумку Ганна Іванівна, знову дивиться на Дору. – Ота жінка… звала тебе Дорою. Ти у фонді Сердюка працюєш? Чи, може…
Дора не чує Данка. Дора чує серце – бух-бух-бух! Б’ється, просить: досить… Біжи! Та замість того, аби бігти, коліна підгинаються. Дора присідає, тонким пальчиком виводить на білому снігу: «Дякую тобі, Данко». Підвестися сил нема. Сніг чорнішає, день – на ніч, повітря ніяк не продереться крізь клубок у горлі. Дора здивовано тягнеться долонькою до власного лиця і падає… у три слова на снігу.
Сумніви не жаліють, ріжуть Ганну Іванівну по живому. Без наркозу обнадійливих аргументів. Що наробила? Яке право мала дитині долю влаштовувати?!
Дора впала у сніг чорною гілочкою. Патлатий хлопець схилився над нею, торкався рукою щоки, гукав, а Ганна Іванівна бігла до них і бачила тільки чорну гілочку на снігу і ноги… Багато ніг, що вони враз скупчилися навколо місця події, оточили Дору щільним колом. Що сталося? Навіть сумна жінка визирнула з кіоску «Преса».
– «Швидку»! Викликайте «швидку»!
Ганна Іванівна пробилася крізь юрбу людей, упала на коліна, трохи підняла Дору за плечі. Мовчки хльоскала по щоках, аж хтось із цікавих не витримав:
– Та що ви робите, жіночко?!
Не чула. Зиркнула на розгубленого Данка суворо:
– Донести допоможеш?
Так – кивнув. Як той німий. Підхопив Дору на руки. Пішов за жінкою услід до Бессарабки, ліворуч у двори, до фешенебельної новобудови. Консьєрж турботливо розчинив двері.
– Прошу! А що з пані Дорою?!
Ганна Іванівна не відповіла. Мовчки натиснула кнопку ліфта.
– Утримаєш? – спитала хлопця.
«Так», – кивнув.
Ліфт мчить нагору беззвучно, ніби й сам німий. Данко зблід, крапля поту на скроні – важко. Супиться, не зводить із Дори очей. Ганна Іванівна усе тре долонями Дорине лице:
– Давай, давай… Повертайся, Доро!
Дора розплющує очі й бачить Данка. Його лице надто близько – можна роздивитися насмішкуваті сині очі, пухкі дитячі губи, ніс із горбинкою, хвилясті світлі патли і рубаний блідий шрам, що розсікає ліву брову навпіл, наче вибритий вправним стилістом.
Ганна Іванівна нахиляється до Дори, наказує холодно:
– Мовчи… Потім! Усе потім…
Мовчати? Дора губиться: сльози просяться литися, лоскочуть шкіру повік. І бризнули б – та на Дориному тілі виникає більш яскравий і небезпечний сигнал тривоги. Від торкання Данкових рук спина горить, наче й немає на тілі футболки, светрика, легкого пуховика. Наче гола… І Дора похапцем прикриває повіки, аби тремтіння душі не змусило вирватися із Данкових обіймів, гнатися геть і гірко… гірко плакати.
Ганна Іванівна поспішає. Слова – різані, рубані: розмахує ними, ніби мачете прокладає шлях у диких джунглях.
– Клади! На диван! Дякую! Йди! Тобі час! Тепер іди!
– Добре… – Данко суне до дверей стильного Максового барлога, роззирається на ходу. – А…
– Дякую! – Ганна Іванівна підштовхує Данка до дверей. І коли хлопець переступає поріг, раптом говорить вороже і холодно: – Глухоніма.
– Що?
– Дора глухоніма! – повторює ще більше агресивно. Зачиняє двері, обриває невидиму червону пульсуючу нитку слабкої надії. Забудьмо. Надії нема.
Коли 10 січня по обіді Макс повернувся із мандрів, у компанії матінки увійшов до вітальні і підозріло зиркнув на сумну Дору Ганна Іванівна намастила лице незворушністю, заспішила до нього. На випередження: про Дору – знепритомніла, бідаха, хлопець допоміг додому донести; про світлини – мала до кабінету Максового потрапити, бо Скачко з собою в Карпати ключ від шухляд потягла, відкрила ноутбук – гарний фотоархів з події у фонді залишився; про закордонний Дорин паспорт – тільки вчора й отримали, а все інше – як завжди, без проблем!
– Дякую, – тільки й мовив Макс.
До Дори:
– Чим усі свята займалася, Доро?
Дора усміхається винувато й замріяно, знизує плечима: та так… Макс прискіпливо заглядає в очі секретарки:
– Чим Дора займалася?
Ганна Іванівна могла б оповісти. Та операційна медсестра з двадцятирічним стажем мовчить.
– Та так… – знизує плечима.
Три дні після несподіваної зустрічі з Данком на Хрещатику Дора пролежала в постелі, сумна й приречена. «Ні, нічого не треба», – хитала голівкою, коли Ганна Іванівна сідала поруч, питала – ну, чим же тобі допомогти, дитино?!
На православне Різдво надвечір секретарка привела до шефового барлога малого онучка Славка – на нього вся надія.
– Давай розмовляти руками! – вигукнуло маля дзвінко.
Дора усміхнулася беззахисно: давай… І врешті встала з ліжка.
Різдвяна ніч вкинула місто у святкову діжу, колотила-чаклувала-навіювала: радуйся! Ой, радуйся, земле, Син Божий народився… А де радість? У багаті двері елітної багатоповерхівки не стукали колядники, певно, згасали на рівні консьєржа. Коза з Відьмою не колобродили, зіркам з неба Звізди ясної на розгледіти.
– А ходімо на повітря, пані Доро, – сказала секретарка. – На Майдані свята більше, ніж отут.
Дора благально склала рученята – сама… Сама піду. Дозвольте?
– Добре… Йди, – не встояла Ганна Іванівна. – Тільки паспорт з собою візьми. Про всяк випадок.
Дора довго збиралася – одягалася повільно, ніби хто за руки хапав, заважав. Та коли за нею зачинилися двері, секретарка перелякалася: нащо у ніч дитину відпустила?! Зібралася за мить, побігла слідом.
Дора недалеко відійшла. Стояла біля кіоску «Преса» на розі біля Бессарабського ринку, вдивлялася у білий сніг.
– Ну, й дурна ж я і не каюся! – засмутилася Ганна Іванівна, вкотре пошкодувавши, що дозволила дівчині піти. Оце стоятиме тут, наче патлатий Данко має примчати за мить. Чи на Майдан посуне. А як її посеред веселого та хмільного натовпу не загубити? Ще, не дай Боже, образить хтось…
Та Дора лише озирнулася у бік яскравого, німого Майдану, посунула до підземного переходу. Куди це вона?!
Дівчина випірнула з підземного переходу на бульварі Шевченка, заспішила тротуаром нагору, і тільки коли попереду засяяли хрести Володимирського, Ганна Іванівна здогадалася: так вона у храм… А сама ж – сто років Богові не вклонялася.
У соборі сяяння – свічки, лампи, очі… Прилипла до стіни, за Дорою здалеку спостерігала. Молитви гріх відганяють, серце плаче: Господи! І мою доньку врятуй! Не гнівися на неї, Господи! Прости. Збережи… Очі сльозами скрило. І не помітила, як Дора підійшла. Стала поряд тихо, брівки звела – Каштелу-Бранку?! – обережно погладила Ганну Іванівну по долоньці.