Заприсягся б – ще не спав.
День за вікном погас, ніби вітром його вимело. А заразом усе прозоре і чисте, що тільки й було у світі, бо все навкруги потемнішало, стало важким і липким. Диван, що на ньому лежав Макс, заколихався посеред брудної неспокійної річки, нахилився, пішов під воду, а Макс лежав і не сіпався, ніби в тому й суть, щоби з комфортом під воду… Дивився нагору, рахував бульки повітря – виривалися з рота, підіймалися і зникали. Поруч метушилися дрібні пуголовки та інші риб’ячі діти, довгі водорості прибинтовували до дивана, ніби втік би, а на пласкому, як стіл, великому камені сиділа Люба. Звісила з нього ноги, теліпала безтурботно й пустотливо. Не здивувався. Інше обмірковував: як же він отут без повітря ще не помер? Диво…
– Максе! – гукнула Люба. – Міняймося?
– Чим? – запитав, не встаючи з дивана.
– Хатами… Я тобі камінь, ти мені – диван.
– Камінь не твій… Річчин. А диван – тільки мій…
– А мені холодно… на камені…
– Можу посунутися, – запропонував. – Тут і на двох місця вистачить.
Люба усміхнулася – добре, добре. Підхопилася з каменя, попливла до Макса – тільки руді коси за нею зміями. Усілася на край дивана, на Макса із гнівом зиркнула:
– То сунься!
– Зараз… – засовався. Бо все одно муляло: чому ж він під водою не захлинається. Базікає собі вільно, наче й не потрібно йому повітря.
– Гаєш… Гаєш час! – Люба насупилася, штовхонула Макса – так і покотився з дивана в річкову каламуть.
Хотів було крикнути: «Та що ж ти знову…», та в рот – вода. Ковтонув раз, другий… У голові запаморочилося, страх паралізував думки, тільки руки-ноги на автоматі відчайдушно молотили – випливемо, вишкребемося, виживемо… І в останню мить несподіваного жаху, перед тим як остаточно захлинутися і втратити свідомість, Макс із переляком зрозумів, що намагається дістатися не до поверхні… До безпечного, м’якого, зручного і звичного дивана…
Прокинувся – мокрий. Чоло, груди, шия… Підхопився з дивана – морок косить. Щелепи крутить, ніби всю ніч кричав, ротяку роззявляв. До вікна – темно ще. Поврубував світло, принюхався – звідки тхне?! Зиркнув на мокрі штани – так і задрих у костюмі…
– Усцявся… – прошепотів з відразою. Нудота під кадик. Ригав, зривав з себе одяг, бісився від безвиході – знову під воду?! Так він тільки-но з води… А куди ще?
– Нормально… – сам собі ляпасів.
Під душ. Вліз у чистий махровий халат. На обісцяний диван не сів – на килимку, як той турок, примостився. Плечі до землі тягнуть. Яке там «нормально»?… Вигнав Дору, в той же час у сни повернулася Люба. І жити… Жити як – геть незрозуміло! Вчорашні вежі сьогодні – халупки.
…О пів на шосту у двокімнатній квартирі Ганни Іванівни пролунав дзвінок.
– На дев’яту ранку мені потрібні контакти професійного психоаналітика з бездоганними рекомендаціями, – почула холодний голос Макса.
– Ясно, Максиме Володимировичу, – стримано відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем. Поклала слухавку, підійшла до дивана, на якому без сну лежала Дора – повіки попухли від сліз, вологі чорні очі – самі запитання.
– Поспіть, пані Доро, – мовила звично. Усміхнулася, повела долонею по Дориних кучерях. – Усе гаразд, дитино…
Корінний петербуржець Андрій Миколайович Романов до Києва перебрався у 1985-му – випускник 1-го Ленінградського медінституту ім. Павлова десять років усе чекав і чекав на квартиру, що йому обіцяла лікарня, де він працював психотерапевтом, аж доки не спокусився на запрошення з України. Тут Романову, який на той момент уже обзавівся чотирма дітьми, пропонували не тільки посаду завідувача неврологічного відділення міської лікарні, але й цілком пристойну квартиру на Куренівці.
Так і залишився. Після розвалу Радянського Союзу започаткував власну практику паралельно з роботою у державній лікарні і прийомами у приватній клініці, та й досі кожен рух і кожну думку інтелігентного бороданя з вдумливими очима освячував беззаперечний і природний факт – він із Санкт-Петербурга. Хабарів не брав, під сумнівними діагнозами не підписувався, на змови проти колег не вівся, хоч, з іншого боку, свої знання і досвід оцінював недешево. І повного одужання ніколи не обіцяв, начеб збреши хоч раз – і вже не гідний нагадувати собі: він із Санкт-Петербурга.
– Познайомимося для початку, – дивився на знервованого, ошелешеного хлопця років 25, що він ніяк не бажав сідати у крісло навпроти столу. Констатував подумки: психічні розлади молодшають.
Підвівся – на рівних. Не підганяв пацієнта, хоч прийом закінчився, вдома чекали дружина і квитки на Гергієва. Зранку зателефонувала давня колега, операційна медсестра Ганнуся – ще за радянських часів працювали в одній лікарні – схвильовано просила знайти час для молодого хлопця, у якого дуже… дуже непрості проблеми. І оскільки години шанованого лікаря були розписані на місяць наперед, довелося затримуватися після прийому, відривати хвилини від Гергієва. А то й зовсім про нього забути. Знав: перший візит до психотерапевта апріорі не буває коротким.
– Романов. Андрій Миколайович, – простягнув руку.
– Максим Сердюк, – сказав хлопець. Помовчав мить, додав гидливо: – Мене напружує… сам факт того, що я змушений звертатися по допомогу до… людини. Бо я потерпаю саме… від людей!
Ну! Романов і не таке чув. Жестом таки запросив Макса до крісла, усівся напроти.
– Мушу пояснити, перш ніж поговоримо про те, чим вам так насолили люди… У моїй голові немає вбудованого поліграфа. Висновки робитиму в тому числі і на основі ваших слів. Тож… не ускладнюйте моє завдання – не лукавте.
– Я не за сповіддю…
– Але й не за пігулкою від прикрощів, – відказав, відзначив – за сповіддю, хлопче. Говоритимеш – не зупиню. То правильно, та тільки навряд потім захочеш щось ламати у собі, переосмислювати… Тобі б – аби світ під тебе змінився. Ну… І не таке бачив.
– То що найбільше дратує вас у людях?
– Невдячність! І корисливість… І брехливість… І скотство… – і понеслося. Тут і заєць-льодяник виплив із небуття, і скалічений ровер, і геть усі – Макаров, Люба, Гоцик, Дора – зі звичайного життя, що Макс вляпувався у нього, як у халепу, і потім ледь вишкрібався на свої береги, а осад… осад залишався на душі мулякою – і як розчистити, аби живе серце не зранити?! І мама з татом… Він оце думав-думав і зрозумів: вони теж із тих… із невдячних, корисливих і брехливих… Макс їх майже не знав – з дванадцяти років сам по собі, зрідка бачилися, і тільки коли повернувся, зумів роздивитися… Невтішна картинка. Та й усі інші, з батьківського кола… Парадокс лише в тому, що посеред них почувається упевнено. Але то не допомагає вгамовувати гидливість… І цілі… Цілі зникли після… прикрого випадку влітку… Одній людині дуже жадалося зробити з нього покидька… І Макс мордувався по-справжньому, жорстоко. І навіть придумав собі спокуту – жив у злиднях, наче то мало допомогти усвідомити: що ж у ньому не так?! Не знайшов відповідей – тільки зраду! Потім калічку надумав обігріти, але та калічка теж… невдячна, брехлива і корислива. І це стало останньою краплею… А ще ті люди… Невдячні… Вони приходять у сни, за ніч висмоктують сили, усе вимагають від Макса дурних дій, і коли він намагається пояснити їм: не можна бездумно стрибати у річку, стрибають самі, щоби він ще більше почувався винуватим…
Романов не перебивав. «Доведеться помучитися, – констатував подумки. – Дивне уявлення про світ… Усі навкруги – огидні потвори, що нагадують йому про власну слабкість, і він вважає винуватими їх. Не себе. Проте совість є, раз мучиться, шукає вихід. А це уже непогано».
– Ви все більше про людей розповідали, – мовив вдумливо. – А про себе… У вас недоліки є?…
– У школі мене Герцогом звали, – відповів Макс.
Ну, Романов і не таке чув. Ще довго розпитував (у вухах пропущений Гергієв) розгубленого пацієнта про особливості його сприйняття навколишнього світу, подумки складав схеми сеансів психотерапії, підкріплені медикаментозною складовою і гіпнозом, та чомусь усе ловив себе на думці, що Герцог навряд дисципліновано і регулярно (а це важливо!) стане лікуватися. Лікар теж, як слідувати логіці Макса, потрапляв до категорії огидних потвор, що вони мордували шляхетного Дюка.
– Є два варіанти подолання вашої проблеми, – врешті-решт зупинив волання хлопця. Заходив кабінетом. Важко пояснювати, коли ти у таборі ворогів… Та й (сумнівів не мав) Макс не розкрив справжніх причин, що вони призвели до душевних терзань. А все просто… Набратися відваги і погодитися на сеанси психотерапії, під час яких правда сама випливає на поверхню. Чи повернутися до тих же сеансів, але після катарсису…
– Що ви маєте на увазі? – насупився Макс.
– Випробувати себе, перш ніж…
– Та ви жартуєте? – обурився Макс. – Чи ви мене не слухали? Я майже п’ять місяців скнів у смердючій хавірі…
– Де? У великому місті? Тут навіть бездомні пси виживають. Ні, Максиме. То не шокотерапія і не привід для аналізу, – усміхнувся іронічно. – Звичайне життя… Зрозуміти, чого ви варті, можна лише в екстремальних умовах… Сьогодні вистачає ентузіастів, які організовують подібні тренінги… НЛПісти, школи виживання… Думки гарантовано яснішають. Занурення у природу – саме по собі очищення… Обмежене коло людей і існування на межі вивільняють усе, що приховане у звичному житті…
Макс глянув на лікаря холодно – не туди прийшов!
– Скільки я вам винен?… – запитав зверхньо.
У режимі подвигу
Вранці 27-го лютого від Києва на захід мчав потужний позашляховик «тойота» – заноси по цимбалах. На задньому сидінні напружений Макс кидав по боках косяки, наче той скаут, що йому наказали запам’ятати шлях.
– Спи поки, – з переднього сидіння до нього обернувся спокійний, як тиха вода, міцний чолов’яга років сорока з коротким русявим волоссям і дитячими блакитними очима.
– Перепрошую… Як вас звати? – озвався Макс.
– Дон.
– Це я уже знаю… Прізвище. А ім’я?
– Дон, – повторив чоловік. – З донських козаків я, – глянув до водія. – Не жени, Юрку. Під Рівним заночуємо. В «Айвенго»…
– Нормально їдемо, – буркнув немолодий Юрко з татуйованим драконом на потилиці.
Макс відкинувся на спинку сидіння, втупив очі в бокове скло: ще один без імені… «Здається, я тільки-но утнув найбільшу дурню у своєму житті», – подумав.
– Знаєте… Повертаймо! – вицідив.
– Бомага… – спокійно відказав Дон. – Сам підписався……Каша заварилася тиждень тому. Після візиту до психотерапевта згадував вдумливі очі Романова, читав у них без слів: тобі б випробувати себе, хлопче, та не наважишся. З чого так вирішив?! Школи виживання? Смикнув Ганну Іванівну.
– Контакти всіх, хто займається психотренінгами. Виживанням в екстремальних умовах. Негайно, – наказав.
За годину гортав аркуші з телефонами і адресами. Безцінна у нього секретарка.
– Дору на потяг посадили?
– Так.
– І… куди поїхала? – очі примружив, аби не виказати роздратування самим собою: ніби соромиться питати. А чому?
– На Івано-Франківський сіла, а де зійде – не знаю… – упевнено збрехала Ганна Іванівна.
Відіслав – вільна, заглибився у вивчення списку, намагаючись з адрес, презентації послуг, цін, титулів інструкторів і педагогів визначити одну з усіх контор, які всі до одної обіцяли «забави для справжніх чоловіків в умовах, близьких до армагеддону». І так би плутався до ночі, та в око впала конторка з банальною назвою «Весна». Згадав: «Спи до весни, усе навесні…» Може, ця «Весна» ворожці примарилася? Перечитав рекламу – «Екстрим-тури, бомж-вояжі. Дорого!» Негусто… І пихато. А що там за «Весна» така?
Того ж вечора після попереднього дзвінка цікавість погнала до Куренівського кладовища – тут вона, десь поблизу…
У внутрішньому дворі автомайстерні неподалік телевежі хлопець з чорними від мастила руками указав на вузький хід, що вів до другого, ще більш захаращеного двору. І тут, на одних дверях напівпідвального приміщення, до яких спускалися п’ять обвалених сходинок, Макс узрів куцу вивіску без ознак профілю діяльності. Отак просто – Весна. Навіть без лапок. Штовхони двері, за ними – вічне відродження.
Макс дошкрібся до дверей, закляк перед ними на мить і, може бути, пішов би геть, та замок клацнув і Максу назустріч вийшов бездоганний, як сам Дюк, молодий хлопець з елегантним «A. LANGE amp; SOHNE» на зап’ястку. А в Дюка ще ніколи не було такого коштовного годинника.
– До нас? – привітно, як сам Макс зазвичай, посміхнувся. – Прошу… Це ви телефонували вдень?
– Так.
– Перепрошую, але мушу запитати… Звідки ви дізналися про нас? Ми не рекламуємо наших послуг.
– У мене секретарка вправна… – сказав Макс.
– Дуже! Дуже вправна, – молодик замовк, уважно глянув на Макса. – Чим можемо вам допомогти?
– Запросіть всередину для початку, – роздратувався Дюк, бо молодик і досі стояв у дверях, ніби у надра таємничої «Весни» зась.
– Прошу! – молодик розчахнув рипучі двері.
Макс увійшов, роззирнувся – квітів, бутонів, свіжих теплих вітрів і ясного сонця не спостерігалося. Невеличкий кабінет. Дешеві шпалери, з намальованими на них цеглинами, погане освітлення, старий стіл у куті біля важкого сейфа, які в пристойних офісах давно відправили на звалище. Навпроти сумнівний диван і ще більш сумнівний журнальний столик, завалений усім, що необхідно для термінового чаювання.
– То чим ми можемо вам допомогти? – почув голос молодика.
Роздратувався подумки: хто це «ми»? То він про себе?
– Скільки коштує участь в екстрим-турі? – у лоба.
Молодик нічим не виказав здивування.
– Ви помилилися, – відповів чемно, не присікатися. – Ми спеціалізуємося на зеленому туризмі. Можемо поселити вас в автентичній хаті – від Буковини до Чернігівщини – з усіма принадами патріархального сільського життя. На сьогодні ці маршрути користуються неабиякою популярністю.
«Та що зі мною не так? – роз’ярився Макс. – Чому ж мене всі трахають?!»
– Моя секретарка ніколи не помиляється, – сказав так само чемно, як молодик. – Мене цікавить екстрим-тур.
– Вибачте, ця послуга тільки за рекомендацією…
– Якою рекомендацією?
– Особи, яка повернулася з туру… Ваша секретарка, я так розумію, в екстрим-турі не була… – просто плював і гнав геть.
– Скільки?… – затявся Макс.
– Перепрошую…
– П’ять тисяч! Євро! Вистачить? – оцінив мімічні зміни на лиці молодика. – За ці гроші я до Монако можу злітати. Туди і назад. І ще зіграти там… – чим сильніше молодик прагнув здихатися його, тим відчайдушніше хотілося зрозуміти: що ж криється за скупим формулюванням «Екстрим-тури, бомж-вояжі. Дорого». Простягнув молодику конверт.
– Прошу! – чемний.
Молодик усміхнувся.
– Я вам подобаюся? – запитав раптом. Махнув рукою – не відповідайте. – Я сам собі подобаюся… Бачили б ви мене до екстрим-туру… Щеня…
За мить на сумнівному дивані Макс уже порівнював ще більш сумнівні послуги підвальної «Весни». Можна було вирядитися у дрантя і за немалі гроші добу копирсатися у смітниках столиці у компанії таких же божевільних під наглядом інструкторів. За окрему платню контора організовувала бійку зі справжніми волоцюжками чи з ментами. І знову ж – залежно від побажання клієнта – бійку могли зупинити при загрозі життю, а могли і не втручатися – хоч помри. Окрема пропозиція: взяти участь у справжній крадіжці з переможним фіналом чи з арештом і знущаннями у міліцейському відділку. А то – стати на добу сутенером справжніх повій і не де-небудь у центрі – на Окружній. І як, не дай Боже, повії не виконають план, то розбиратися зі справжнім сутенером і берегти зуби, бо той у щелепу цідить.
Пропонувала «Весна» і більш тривалі за часом забави – двотижневі тури «У режимі подвигу» і «У режимі жебрака». З жебраками – зрозуміло. Два тижні жити на людські подаяння. Режим подвигу заганяв у безлюдні місцини без їжі, спорядження, засобів зв’язку. Просто завозять на край землі і кидають – далі самі.
– На виживання… Тут багато залежить від інструктора, – пояснював молодик. – У нас працюють найкращі. До цього дня, тьху-тьху, – постукав по столику, – усі живими поверталися. А про наших конкурентів такого не скажеш… До речі, зараз формується група бажаючих пожити в режимі подвигу. Можете приєднатися.