– А я б їжачатинки скуштував, – Дон уже сунув з гори у ліс. – Не відставай…
Їжаки файно поховалися. За годину спуску Дон зупинився посеред якихось листяних дерев, що Макс не знав їм імені, роззирнувся.
– Тут спробуємо…
Макс без сил упав на сніг.
– Пробуй… Я так посиджу…
– Їстимеш те, що полюєш, – попередив Дон, витягнув шию, принюхався, пішов до кучугури повалених дерев. Ножем відколупав кору, швидко вкинув щось у рота.
– Нормально… – заходився далі стовбур чистити. – Короїда до дідька. Іди… Поділюся.
Макс відчув – нудота під кадик. Дотягнувся до рюкзака, дістав печиво… Одне. Ні, два. Добре, три, не більше. Вмолотив пачку насухо.
– Вогнище розведи, – Дон ішов до Макса, в долоні личинки короїда. – Поїж…
– Дякую… Не голодний…
– То сніг розгрібай.
– Навіщо?
– Бо тільки йолопи вогнище на снігу розводять. Місце розчисть спочатку.
– Чому це повинен робити я? Я… уже поїв. Сам смаж своїх черв’яків.
– Сьогодні тобі чергувати, – Дон спокійно звів нанівець початки конфлікту. Дістав з рюкзака мотузку. – Піду ще хавки пошукаю…
Чай… Думка про гарячий чай відірвала Макса від землі. Ані лопати, ані грабель яких, аби той сніг розчистити. Ані сил… Упав навколішки, відсунув ліктем трохи снігу. Знову. Набрав у долоні, відкинув. Хіба що так? За п’ять хвилин грубі вовняні рукавиці з хутром всередині стали мокрими і холодними, як смерть.
– Нормально, нормально… – умовляв себе спустошено.
Рукавиці на сніг, посунув гілки збирати. За півгодини лежав пузом на снігу, дмухав на чорні гілки. Поряд валялася напівпорожня коробка сірників. Згадав про паперову обгортку від печива – кинув десь тут… Знов на ті ноги… Де? Ледь знайшов. Підклав папірець під гілки.
– Ну, прошу, прошу… – кланявся гілкам, дмухав.
Гілки тріснули, дим пішов…
– Отак! – відкинувся у сніг переможно роззирнувся, начеб навкруги захоплені глядачі ось зараз зааплодують, і побачив червоні ягоди на голому кущі.
Перевернувся на живіт, поплазував до куща.
– Шипшина… Шипшина… – шепотів, слина в роті. Зірвав ягідку, розжував разом із кісточками і колючими волосинками. Проковтнув, ледь не знудило. Другу, третю…
Коли Дон повернувся з дохлою білкою на ремені, багаття так і не розгорілося. Макс сидів біля голого куща, запихався шипшиною.
– Нормально, – провідник тільки й рипнув зубами. Рюкзак на плечі. – Вперед…
– Зачекай, а як же… чай… Перепочинок, їжа… Черв’яки твої… Вогнище. Я старався… Дон! Стій же… – біг слідом, ноги гули.
Дон зупинився, зміряв Макса колючим поглядом.
– Рюкзак! І намет! – пішов геть. – Доганяй…
А-а-а… Знаємо ми ваші штучки! Підеш, фіг тебе потім знайдеш. Макс побіг до так і не розведеного вогнища, де валялися рюкзак і намет. Ледь вдягнув їх на плечі. Не ніч, посеред якої палає вогнище. У лісі при дні Дон швидко загубиться у деревах… Розмови не допомагають. Лише дії. Треба доганяти. Задубілі рукавиці так і лишилися біля першої невдалої спроби Максима Сердюка власними руками добути вогонь.
Тільки під вечір невблаганний Дон врешті зупинився біля замерзлого потічка. З двох боків від нього гори здіймали брови, як здивовані панянки. Сірі кам’яні брили валялися уздовж берегів, наче велетні-нікчеми чи боги розкидали їх тут не без смислу. А при корені гори біля потічка, як на гнилому зубі, зяяла невеличка печера.
Дон роззирнувся, утерся хвостом дохлої білки.
– Вогнище розведеш. Я риби спробую наловити, поки сонце не сіло.
Зупинив Макса поглядом, бо той кинувся до печери, як до рідної мами.
– Трісочок ножем наколи. Добру жменю. Гілки сухі та невеликі спочатку підкладай. Потім грубші. Коли малі розгоряться…
«Так», – кивнув. Ковзав ножем по гілці, усе за Доном спостерігав. Такий не пропаде… Скинув куртку, закатав рукав светра, продовбав ополонку, ліхтарика до неї приставив і затаївся. Раптом – кидь руку в ополонку. Висмикнув – рибинка в кулаці. Через плече на сніг її і знову застиг…
– Чуєш! – гукнув Макс. – Я теж хочу…
Дон озирнувся – вогонь горить. Кивнув – ходи…
– Рибі кисню мало. До ополонок підпливає. І на світло… Тут глибина з метр, – пояснював. – Причаїсь і чекай… Як побачиш тінь – хапай!
Макс випробовував долю, доки сонце не сіло. Мокрий, збуджений, сидів у снігу – кусав губу від прикрощів, жодної рибини не впіймав, тільки руки в лусці.
– Нормально, – сказав Дон. – Ходімо вечерю готувати.
У печері – димно, тепло. Макс зчищав з трьох невеличких рибин луску, давився слиною. «Дон сам усе з’їсть, – розумів правду життя. – Я сьогодні нічого не вполював…» Дон – руки у кровищі – муркотів щось під ніс, здирав шкіру з дохлої білки. Макс зиркав скоса, кривився з відразою – і не гидує ж… Білячу тушку і рибини насадили на шампури з гілок, тримали над вогнем – руки терпли. І Макс подумав, що, певно, це саме той момент, коли й можна навести контакти, завоювати довіру і знайти аргументи…
– Давно таких, як я, супроводжуєш? – запитав обережно.
– Не перший рік, – відповів Дон байдуже.
– Хіба ми йдемо за маршрутом? Здається, лупимося напростець…
– За маршрутом, – лаконічний.
– Не вірю. Якби тими ж стежками до нас хоча б місяць тому ходили, хоч якісь би сліди залишилися. А тут – ніби й не було людей ніколи.
– У нас не один маршрут.
– А нащо… надовго так?
– Перший тиждень усі намагаються втекти, сподіваються, що все це жарт і швидко скінчиться. А під кінець другого тижня уже все по-дорослому… Знесилюються… Починають боротися…
Макс відчув – по спині лід.
– Хоч би анімацію якусь передбачили заради сміху.
– Який тут сміх? Тут життя… На другому етапі більш ризиковані програми застосовуємо.
– Є другий етап?
– Так. Для тих, хто успішно здолав перший.
– І що ж там за ризики?
– НЛП-шні примочки. Концентрація на одному з каналів отримання інформації. Аудіоканалі, візуальному, кінестетичному…
– І як можна сконцентруватися на візуальному каналі? Вуха заткнути?
– Десь так. Очі… Лишаємо тільки очі як канал отримання інформації. У вухах беруші. Заборонено розмовляти. Кликати на поміч жестами та дотиками… Тільки очима. За порушення позбавляємо їжі.
Макс уявив себе отут, посеред карпатського лісу, без права гукнути, смикнути когось – поможи!
– Серйозна така у вас «Весна»…
Дон принюхався, відщипнув шмат від білки.
– Можна їсти.
– Смачного…
– А ти рибу бери, – сказав Дон.
– Ні… Не вполював, – видушив Макс.
– Та намагався.
Макс почервонів:
– Дякую…
Спочатку проковтнув м’ясо з кісток. Потім кістки. Потім роздивився риб’ячі голови з перламутровими очима, обнюхав і теж з’їв. Чаю б тепер…
Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.
– Зараз чай заварю.
– З соснових гілок?
– З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…
– А справжній чай хіба теж скінчився?
– Скінчився, – відповів Дон. Потягнувся. – Спати будемо.
– А як ти білку впіймав? – Макс лежав на карематі у спальнику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку – з суто практичних міркувань. «Яка вона на смак?» – думав.
– Два варіанти, – відповів Дон. – Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…
– А другий?
– Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… – замовк. – Тут людей немає, звір неляканий…
Перший варіант видався Максові більш технологічним.
Заплющив очі, подумав: «Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…» Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!
Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Максимко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж ґатунку. Звична атмосфера…
– Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, – почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?…
До Ганни Іванівни.
– Куди поїхав?
Секретарка тільки руками розвела.
– Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…
Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина – поза зоною. Роззирнулася із підозрою.
– А Дора де?
– Звільнив… – приголомшила секретарка.
А чого це мати не в курсі?!
– І де ділася?
– Додому поїхала…
Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.
– Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…
– І не пояснив, куди збирається?
– Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…
Ох, щось тут не те.
Пані Женя імпульсивно смикнулася – Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… – хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? «Ворожка!.. – згадала. – Та знає!» Уже під’їжджала до Костьольної, розуміла – не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок – стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!
До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити – руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного – «поза зоною…»
Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела – сама-самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.
Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.
– Не відгукнувся? – йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.
– Ні, – хитнула головою Ганна Іванівна.
Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла – одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?…
– Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… – тільки й прошепотіла. Хитнулася.
Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?… Чи жива?… Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне – вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?…
Обійняла пані Женю, притулила до себе:
– Максим Володимирович – дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.
Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.
– А як не повернеться?!
– І думати так не смійте! – операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. – Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.
Пані Женя глянула на секретарку зболіло.
– Вірю вам… – прошепотіла. – Зрозуміти б… Що сталося… – замовкла, насупилася зосереджено. – Дора не могла його спровокувати? – запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. – Розпитати б, – додала.
– Неможливо, – спокійно збрехала секретарка. – Хтозна, де її шукати…
Дору доля теж у режим подвигу перевела, не спитала – хочеш? Сиділа на хиткому стільці у секретарчиній кухні на Троєщині, дивилася на Ганну Іванівну сполохано: що робити?…
– Вдома хто чекає? – обережно запитала секретарка, що вона замість ухопити дівча за руку та волочити до залізничного вокзалу, як наказав хазяїн, наздогнала Дору біля Бессарабки, коли та вискочила з Максових хоромів прожогом, бігла невідомо куди, і повезла до себе додому – відпочинь, схаменися, подумаємо…
«Ні», – хитнула головою Дора.
Опустила голівку, потяглася до блокнотика. «Мама у Португалії пропала. Тато собі Галю привів, а я заробити маю. Щоби маму знайти». Глянула на Ганну Іванівну розгублено. «А тут Данко», – дописала схвильовано. Сльози на очі. Які тобі розмови на ніч?
Ганні Іванівні серце у шмаття. Уклала Дору на дивані у вітальні.
– Спати, пані Доро. Спати! – сувора вкрай. – День буде – впораємося…
І порадитися нема з ким! У старенької матері від хвилювань напади астми посилюються, до давніх подруг із таким не побіжиш, чоловік колишній – ворог… Тільки порадується, що біда. Про Данка згадала. Хіба що з ним? Уявила – молодий, відважний… Посмішкою хмари розганяє. Та ні, дурня! Зелений. Дитина ще… Нащо чіпляти на нього відповідальність за Дорину долю? То саме по собі поміж двох відбувається. Не приклеїти за спеціальною вказівкою.
На ранок тільки логічне у голові й лишилося – прилаштувати дівча на роботу і довіритися часу. Якось обернеться.
– До хірургії направиш? – спитала старенька Ганнина мама, коли донька розповіла про свій план, хоча боялася, що мама про інше хвилюватиметься: житиме у нас? Та старенька мудра пані дурних питань не ставила – і так зрозуміло.
– Так, до своїх, – відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем, вкотре зітхнула подумки: шкода, порадитися нема з ким.
Порадниця знайшлася несподівано.
Дора вже два тижні працювала санітаркою в хірургічному відділенні приватної клініки, коли напередодні восьмого березня з гострим апендицитом туди потрапила колежанка Світлани Діброви.
Свєта Сергіївна примчала до подруги – де, де? – бігла коридором: хоч би все обійшлося, і раптом біля туалету з відром і шваброю в руці побачила Дору: драїла підлогу, не відволікалася.
Пані Діброві мову відібрало: Данкова любов… тепер тут? А вона мізки скрутила, все до сина придивлялася: щось змінилося в Данка. Про заробітки почав товкти: мовляв, навчатися і заочно можна, головне – гроші заробляти… За будь-які замовлення хапається – я, я! Навіщо йому гроші? Тобто, зрозуміло, але навіщо отак прямо зараз?!
За півдня викурила пачку сигарет, не наважилася розпитати сина – й досі посилено уникала розмов про Дору. Думала-думала і врешті набрала номер, з якого одразу після Нового року їй телефонували від Максима Сердюка.
Ганна Іванівна впізнала співрозмовницю по голосу.
– Зустрітися? Хоч зараз, – не втримала сподівань. Данкова мати сама вийшла на контакт, хоч секретарка з дня у день думала про те, як би їй познайомитися із Дібровою. Бо щастя Дори багато у чому залежить від матері Данка. Сама чоловіка втратила через злу свекруху – запиляла сина, пішов з образою й досі ненавидить…
– Я б теж не зволікала, – схвильовано, як здалося Ганні Іванівні, відповіла журналістка.
За годину – одна проти одної, насторожені, наче скуті – сиділи за столиком невеличкої прокуреної кав’ярні біля Золотих Воріт, і Свєта Сергіївна тільки посилювала екологічне забруднення цього окремо взятого затишного простору.
– Перепрошую, забагато курю, коли хвилююся, – загасила одну, запалила іншу сигарету. Видихнула димом, зацокотіла нігтиками по стільниці: з чого почати?
– У фонді Максима Володимировича… Працювала одна дівчина… Особлива… Мій син… зустрічається з нею…
– Так, – якомога спокійніше відповіла Ганна Іванівна, всередині дрижаки хвилями: що далі? Учепишся у мене, благатимеш урятувати сина від скривдженого долею янгола?… І не сподівайся. Відріжу, й не зойкнеш.
Свєта Сергіївна напружилася…
– Ви знаєте?
– Так.
– Зрозуміло… – розгубилася. Слова поховалися. – А… чому… не працює більше? – запитала обережно.
– Звичайна ситуація. Звільнили… – демонстративно байдуже відповіла Ганна Іванівна. Закинула гачок. – Чому ви розпитуєте про це у мене? Могли б поговорити із сином…
– Я не втручаюся в особисте життя Данка, – так щиро відповіла журналістка, що Ганна Іванівна перехрестилася подумки: здається, не схожа на її колишню свекруху.