– Сер Дюк? – вразився учитель. – Ваше прізвище Сер Дюк?
Забув про тему уроку, хвилин десять пояснював: на звертання «сер» у давній Британії могли розраховувати виключно особи знатні – баронети і лицарі. А «дюк» з латини – «герцог». І усі знають, що герцогський титул мають особи королівської крові… У школі з’явився сер Херцог? (Учитель так і сказав, переклавши німецькою – herzog, і хіба то дивина для німецько-мовного швейцарського кантону.) Поплескав Макса по плечу:
– Як не по крові, то, певно, за характером ви – шляхетна людина.
Макс тоді підвівся, відповів, ледь добираючи слова англійською:
– Сподіваюся, ніхто й ніколи не матиме у тому сумніву.
Дюк – кликали його з того дня. Дюк. Втягував живіт, розправляв плечі, від чого підборіддя мимоволі підіймалося вище: хіба хибні справи роблять із високо піднятою головою?… Дюк… Дівчатка стріляли оченятками захоплено, хлопці дивувалися вдумливій щиросердності.
– Максе, ти реальний Дюк! – визнав китаєць Чонган, з яким Макс п’ять років ділив одну кімнату у Санкт-Галлені, коли вони прощалися після закінчення школи і Макс їхав до Лондонської школи економіки, а Чонган – у Гарвард.
До зустрічі зі звичайним життям ніхто й ніколи не сумнівався у тому, що Макс Сердюк – шляхетна людина.
Дідько, так… Так он що найбільше муляло! А він усе вишукував причини: чому рана ніяк не гоїться, хоч зі шкіри лізе? З батьками порвав, плани грандіозні: власним розумом у дамки. І стрижень: я – Дюк! Зможу! А Гоцик, падло… Він так не думав… А Люба? Та теж?… Та й інші…
– Помиляєтеся, – у порожнечу.
Носаком у двері – дорогу! Кімнатка на Костянтинівській кліпнула вікнами услід: не повернеться… Ніколи…
Вночі Київ не бажає розмов – зайві! Із прикрістю роздивляється балакучих: що за йолопи тут у нас? Ага! Двійко дівчаток у підстрелених спідничках сунуть темним провулком, дзеленчать: «А він…», «А я…» Та замовкніть, дурепки. Ніч – сафарі. Що запропонуєте мисливцям? Цноту? Каблучку? Сережки з вухами, худий гаманець? Життя?… Ану брись додому язиками чесати!
Макс вийшов у темний дворик, вже повернув до арки (через неї – на Костянтинівську), аж почув від голої вишні, що вона стирчала посеред двору, тихий стогін. Вдивився і розгледів тільки лису голову сусідської дивакуватої дівчини – певно, шаленіла від «Солдата Джейн» чи просто сповідувала філософію мілітарі. Задерла голову догори, підборіддя у небо, на шиї – важка чоловіча долоня…
Макс отетерів – задушить! Смикнувся, крикнув раптом щосили:
– Ей! Курити хочеш?! Ей! Тобі… Ти… Там… Уже йдуть… Пішли… Йди! Йди за мною! – кричав бозна-що, швидко сунув геть. Серце цокотіло: страх, страх…
Вискочив на вулицю. Позаду важкі кроки. Чи то ввижається? Не аналізував, біг у бік Контрактової, хоч смислу в тому мізер: що далі від даху, то більше мисливців…
– Максиме! – почув.
Смикнувся від несподіванки, скосив очі: на перехресті «лексус». Мама?… Похапцем озирнувся у бік темної арки – нікого… Фу ти…
…А у дворику на Костянтинівській кремезний голомозий здоровань гладив важкою долонею шию лисої дівчинки, усміхався іронічно:
– У тебе тут усі сусіди – крейзі? Переїжджай до мене…
– Ні, – сказала лиса дівчинка. – Тут буду. Тут є космос.
П’ять місяців тому, у червні, пані Женя вкрай легковажно поставилася до синового демаршу. Ну, гримнув дверима, ну, пішов… Повештається і повернеться. База-то тут! Та час ішов – місяць, другий… Чоловік подався до Європи у державних справах, знайомі виїдали очі німими запитаннями: «Женечко, а чим зараз твій Максим займається?», старий тато Перепечай – завжди допомога! – цього разу впав у маразм, бо пропонував направити до Макса кількох міцних хлопців з власної охорони…
– Скрутять і вмить додому доставлять, – казав.
– Щоб навіки зненавидів?! – обурювалася пані Женя.
Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається – та хай хоч зовсім згине! А от без Максимчика – неможливо! Що з дитиною коїться?! Як той волоцюжка у якійсь халабуді оселився, грошей не бере, кудись самотужки лупиться… Чи до біди далеко? І навіщо тоді усі батьківські клопоти – освіту блискучу забезпечили, квартиру на Хрещатику купили, «мазераті», та й банківський рахунок у Максимчика немалий. А чоловік ще три роки тому зробив сина акціонером великого банку й енергетичної компанії. Падають грошики з місяця у місяць – живи та радуйся, синку. А він… «І не шукайте!»
Яке там! Вивідувала, випитувала, чекала… Як туга спопеляла терпіння, сідала за кермо – на Поділ. Там він… Лишала автівку на Валах, ішла на Костянтинівську. Ставала навпроти синового прихистку, дивилася у вікно. Як ти, Максимчику?… Мамі без тебе геть зле…
Бог почув. Як побачила збудженого сина – біг до Контрактової, наче зграя псів п’яти рве, – коліна підкосилися від несподіванки. У ручку «лексуса» вчепилася:
– Максиме!
І за ту коротку мить, поки син озирнувся, сто страхів розірвали вщент: що скаже?! Прожене? Знехтує? Зледенить холодним поглядом і піде геть?
Та Макс посунув до автівки, зупинився навпроти…
– Здрастуй, мамо… – сказав так утомлено, пані Женя ледь не впала. Розгубилася: що казати? Плакати, додому кликати?
– Запіканку зробила… – пробурмотіла знічено. – Повечеряємо, як маєш час…
…Автівка вже пролетіла «Арсенальну», сумний насторожений Макс сидів поряд із матір’ю, дивився вперед, мов у порожнечу. Пані Женя тремтячими руками стискала кермо, зиркала на сина, заприсяглася б – нічого не бачить. Та він раптом зітхнув.
– Ти… змарніла, мамо, – прошепотів тоскно.
Пані Женя не втрималася і, хоч як умовляла себе не виказувати справжніх почуттів, – розридалася, як роздяглася. Нічого не приховати.
Темна вітальня насторожилася. Навіть меблі прислухаються. Слова чіпляються за мовчанку і гаснуть. Пані Женя обережна, як на мінному полі. Вже вгамувалася, ніби від того, що син поруч, усе враз стало, як і раніше.
Макс не знає, з чого почати. Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Він сказав би матері – нащо я повернувся? Не додому… Взагалі, в Україну. У Лондоні посеред студентів-українців побутував жарт: «Як втратити громадянина? Відправити його навчатися за кордон». З-посеред усіх тільки я повернувся. І коли б доля не закинула мене у звичайне життя… Яким живуть мільйони… Я б і досі не зрозумів: тут яма… Освіта? Мізки? Знання? Маячня! Кілька місяців пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв’язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато – той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Володимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей – нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу – облиш! Не згадуй.
Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав – не треба світла…
– Прости мені, Максиме… – шепоче розгублено.
Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.
– За що, мамо?…
– Не знаю… – щира.
Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. «Забери мене!» – відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках «Miu Miu». Підхопила сина на руки. «Мама поряд! Поряд!» – повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: «Забери мене». Мама не зрадила. Мама… поряд.
– Ти мені прости, – шепоче глухо.
– За що? – обережно закидає пані Женя, а в душі – дзвони. Мій ти єдиний! Повертаєшся… Хвала Господу…
– Не знаю… – знизує плечима Макс, душить відразу, бо знає…
Пані Женя ковтає сльозу. Ні, ні, досить! Не плакатиме при синові, прибереже на крайній випадок. Вихлюпує бурхливо, ніби розмова точиться не першу годину і все про одне.
– От, приміром, я би впала з мосту…
– Я би стрибнув за тобою… Не вагаючись, – відповідає на автоматі і з жахом усвідомлює: то правда.
– Знаю, синку! Бо ти – прекрасна, порядна, шляхетна людина.
От і все! Почув. Пані Женя ще говорить і говорить – про те, що у сина є кеба і вона варить, аналізує вчинки і точно вміє відрізнити біду від авантюри, та Макс не чує, ковтає відразу. У нього найкраща мама.
На душі стає легко. Точки відліку повертаються на давно обжиті місця, яма розміром з державу зменшується до прикрої незначущої вибоїни на рівному шляху. Дюк поправляє герцогську корону…
– Накажу Дорі, щоби постелила… – чує голос матері.
Знічується: що за Дора тут? І раптом відчуває страшенний голод.
Мама усе знає. Надолужує. Першою спішить до кухні: ходімо, Максиме! Перекусимо. А давай по чарочці «Camus»? За те, що схаменулися… Бо не можна дозволяти чужим людям сім’ю руйнувати.
Стіл заповнюється наїдками – тут і ікра, і ніжна сирна запіканка, і справжня італійська салямі, і запечена качина грудка у мандариновому соусі. А він смердючими чебуреками і дешевою піцою давився… Ковтає слину і мимоволі стискає долоню в кулак, щоби не вхопити будь-що зі столу… Ні! Не виказуватиме матері, що… голодний.
Коньяк накриває залишки роздратування – ані гикавки. Тепло від серця до кінцівок.
– Що за Дора у нас тепер є?
– Служниця.
– І живе тут? – дивується, бо зроду-віку чужі у Сердюковій домівці не ночували. Усі служниці поралися вдень, під ніч забиралися додому.
– Надто гірко самій було, – пані Женя втрачає пильність, не втримується, штрикає сина докором.
– І де ти її поселила? – Макс не пропускає шпильки, та дискутувати з матір’ю (він думає саме так: не сваритися – дискутувати) не бажає. Не зараз.
– У гостьовій біля татового кабінету.
Макс киває – зрозуміло.
– Дякую. Смачно… – відсовує тарілки від краю.
– На здоров’я, синку. Там, у ванній кімнаті… У твоїй шафці…
– Пам’ятаю…
За десять хвилин змиває з тіла залишки спогадів про Костянтинівську з упевненістю, що вода омила й серце. І мізки. «Так і є!» – переконує себе подумки. Усе, що сталося за останні п’ять місяців, пішло з водою… Спатиме без жахів.
Стає перед дзеркалом – гарячий-голий, роздивляється себе не без гордощів: не дарма ще півроку тому кожен новий день з тренажерів починав. За крок до вітрувіанської людини, а це вам не м’язисті дебіли з обкладинок. Треба б повертатися…
Оббризкався корично-терпким, заходився було чисту білизну у шафці шукати, та кинув зайвий погляд у запітніле дзеркало… І остовпів. Трохи вище лівого соска на шкірі, як на поверхні зачарованої печери, що у її глибинах ховається серце, три темні розпливчасті цятки. Відійшов від дзеркала, голову, як той лелека, викрутив, роздивився грудну клітку. Нічого.
Знову до дзеркала. Долонею вологу з нього – ясно. Вдивлявся – аж чорна мошкара в очах заплигала. І три темні цятки в районі серця. Чи то слова?… Він навіть устиг розібрати, що середнє – найдовше, але ніяк не «експропріація» чи, приміром, «сільгосптехніка». Літер шість, не більше. Перше – коротше. А останнє, третє – найкоротше. Три літери всього. Він… бачив! Не встиг лише літери роздивитися. Прочитати…
– Мамо!
Пані Женя пригарцювала. Обдивлялася голого сина – тільки й устиг рушником обмотатися.
– Геть нічого не бачу. Чисто…
Макс знітився. Зі стелі, а чи просто з неба – ромашкою війнуло.
– Що з тобою, синку?
– Усе гаразд, – чемний, сука.
Один, два, три, чотири, п’ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від’їздом до Санкт-Галлена, їх ставало рівно п’ятдесят…Двадцять чотири, двадцять п’ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських – однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…
– Сорок… – уголос. Став у дверях власної кімнати.
Біля ліжка спиною до Макса – невисоке худе дівчисько поправляє невагому печворкову ковдру. Не озирнулося. Тільки й видно Максові, що чорні кучері до плечей і худі, як сірнички, ніжки з-під сірої до колін спідниці.
– Доброго вечора… – голосніше.
Дівча не озвалося. Вошкалося – усе ту постіль поправляло.
– Дора глухоніма, – пані Женя за спиною.
– Що? – та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.
– Глухоніма, – повторила мати. – Вже місяць, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до роботи. Зарахується…
– Навіщо ж глухоніму? – захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…
– А досить уже з нас балакучих, – несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.
Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно – так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі – чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда – порцеляна, очі чорні вологі – нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст – метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п’ятнадцяти.
Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:
– Добрий вечір… Я – Макс.
– Макс! – чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.
Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли – Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно – Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері – мовляв, можу йти?
– Відпочивай, – усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.
– І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.
– Добраніч, мамо… – прошепотів Макс.
Заприсягся б – не спав. Упав на шовкові простирадла, хмикнув спустошено – забуті відчуття! Світла не вимикав. Не хотів. Дивився у білу стелю – чистий аркуш? Хто заповнювати візьметься? Сам? Мама? Тато?… Насупився, ніяк не міг здихатися відчуття невловимої відрази, що супроводжувало увесь шлях до батьківського дому, і тут… Надто легко повернувся?… Маячня! Хто б дорікнув, Макс би відрізав: а ви спробуйте!
– Нігті б відполірувати…
Здивувався. Він про важливе, а в голову – сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не відволіче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: «Ти у мене перший…» Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: «Ти уже пізнала плотську любов?» І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.
Збудився: п’ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльондру з довідкою про здоров’я викликай. Чим загасити несподіване жадання?… Припіднявся на ліжку й остовпів…
– Люба?…
Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п’ят. Та неспокійно – крутилася.
– Голки… – виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.
– Люба? – прилип до постелі.
Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили – так у руці й лишилися. А на голові – чорні кучері до плечей. І очі – наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.
– Так краще?
Макс дивився й віри не йняв.