Скачко зачудовано всміхнулася – казка! – знизала плечима…
– Проходь…
– Ні! Ти… просто не знаєш. Сьогодні особливий день. Тяжкий! Дідусь помер. Він дуже багато значив для мене. Тому я й хотів… Саме сьогодні сказати тобі… Завтра… похорон. Треба їхати. Ходімо! Вдома… Вдома руки помиємо… – схопив Скачко за руку. – Зараз не одружимося – траур. Але ми почекаємо разом… Разом. До кінця листопада проконтролюю одну справу… Сьогодні яке?
– Шосте листопада…
– Шосте… Вже скоро! А потім – куди забажаєш. На острови. В Штати… Тільки вдвох.
– Зачекай!
– Ти… ніколи не пошкодуєш!
– А ти?
– Я?! – завмер, глянув дівчині в очі. – Ніколи, – вимовив твердо.
Ганна Іванівна поклялася собі – ніколи не розмовлятиме зі Світланою Дібровою. Нащо час гаяти? І так зрозуміло: не потрібна редакторці Дора біля Данка. Відрубала дзвінки із завзятістю самурая: ох, і настирна ти, Свєто! Та проти ночі шостого листопада сама набрала Діброву.
– Свєто, це Ганна… – мовила тоскно. – Часом не знаєш, де наші?…
День розпочався без тривожних ознак. Зранку Ганна Іванівна мотнулася до офісу на Михайлівській, де на неї чекала тека з документами для Макса. Поверталася до Майдану, на розі з Костьольною зупинилася. «Йди! Йди, не бійся! – підстьобувала себе. – Макс казав, справжня відьма, та Єва-Марія… Усе бачить. Може, й про донечку мою бідолашну щось скаже…» А страх коліна гне: краще не знати, ніж геть надію втратити.
Волю в кулак – повернула на Костьольну. Тицьнула сотню жіночці в чорному: домовтеся, аби без черги, бо з роботи відпросилася. Мало? Ще дам! Ступила в задушливу кімнату – сльози градом. Котяться, хоч умри.
– Жива… – почула голос масивної жінки у пір’ї.
– Хто?! – прошепотіла безпорадно. Опустилася на стілець навпроти крісла, в якому важко дихала Єва-Марія.
– Доня твоя.
– Правда?! – обличчя долонями затулила – тільки плечі тремтять. Хай Бог милує! Скільки ж іще чекати?!
– Повернеться…
– Правда?!
Єва-Марія усміхнулася сумно, від крісла відірвалася, до Ганни Іванівни руку простягнула, провела по волоссю.
– Витримаєш… Що тобі серце? Волю плекай… Згодиться…
– Правда?… А коли… Коли повернеться?
– Не брехатиму… Не бачу. Йди… Вулицею пройдися. Заспокойся…
Ганна Іванівна підвелася непевно: дякувати б, а ворожка жене поглядом.
– Спитати хотіла ще… Дівчина у мене живе. Глухоніма. Мати у неї поїхала до Португалії і зникла. Все рветься шукати… А я подумала… Там… не видно… Чи жива?
Єва-Марія головою хитнула: «Ні…»
Ганні Іванівні перехопило подих, сполотніла.
– Правда?…
– Дівчині не кажи, – мовила ворожка. – Однаково не повірить.
Хай Бог милує! Ішла – на плечах наче всівся хто. Та не чужий. Свій тягар. Сама Богові поклялася – за доньку мені Дора, не залишу. Як знала, що не побачити дитині матері.
Максових апартаментів дісталася, рукам діло, а думки навпіл рвуть: хоч за доньку молися, аби схаменулася, про малого Славка згадала і повернулася врешті, хоч по Дорі ридай – бідолашна ти пташечко…
До мобільного.
– Міло! Як там Дора моя?
– Все! Вночі помер пацієнт, хай йому земля пухом, – сказала Міла. – Я Дорі у своєму кабінеті постелила. Відіспиться і відпущу. Надвечір буде.
Ганна Іванівна подякувала давній колежанці за турботу, вимкнула зв’язок – а на душі кішки. Коли вдень зателефонував Макс, холодно наказав дочекатися, присіла біля столу на кухні…
– Ясно… – прошепотіла. Ще більше на ті плечі навалилося.
Додому дісталася, перш за все гроші перерахувала. Негусто. Добре, що відкладала кожну копійку. І як далі? Завтра ж бігом нову роботу шукати. Яке завтра? До комп’ютера – сайти з вакансіями гортати. Занурилася, про час забула. До вікна – ніч. Дощ сипле, вітер дерева гне. А де Дора?
Знову Мілі – стук!
– Давно пішла, – здивувалася старша медсестра. Згадала. – Питала, як до пішохідного мосту дістатися…
– Навіщо?
– Хтозна…
До десятої вечора Ганна Іванівна тільки те й робила, що набирала і набирала Дорин номер. Ані гу-гу. О десятій плюнула на обіцянки і зателефонувала Світлані Діброві.
– Данко у лікарні… Я біля нього… – голос Свєти тремтів. – Де Дора – не знаю…
– Данка запитай, – Ганни Іванівни серце – бух долу. – Прошу…
– Не можу його турбувати. Дуже слабкий… Та й не знає. Сам її шукав, з ніг збився.
– Що з ним?
– Біля пішохідного мосту дерево впало. Просто на нього.
– Господи! Тобі… допомога потрібна? Під’їхати?
– Ні… Не треба… – замовкла. – А Дора де була? Чому Данко її майже два тижні відшукати не міг? Ти чому… на дзвінки не відповідала?!
– Вибач, Свєто.
– Дістали ви вже… Все через Дору твою! Краще б ніколи… – відрубала зв’язок.
Ганна Іванівна схлипнула. Втерла сльозу – не час! По лікарнях не побігла. Набрала номер загальноміської довідки «швидкої допомоги».
– Дівчата… Колега телефонує. Допоможіть, – голос тремтів. – Подивіться… Дівчина глухоніма. Дев’ятнадцять років. Дора Саламан. При ній паспорт мав бути… Вашим сьогодні така не трапилася?…
– Сімнадцята міська лікарня, – телеграфно відповіла чергова довідкової.
– Що з нею?
– Точно не поінформували. До політравми відвезли.
Ох, знала Ганна Іванівна ту політравму: всі коридори ліжками заставлені. Тремтіла у таксі – швидше! Лабораторний провулок! Мілу знову – смик!
– Ще не знаю, що сталося. Їду… Та не хочу її там залишати.
– Машину надішлю. Як стан дозволить, перевеземо до нас, – заспокоїла колежанка.
– Міло… Мені… платити нема чим. Звільнили. Сьогодні…
– Ганно, ти здуріла? – відповіла Міла. – Вези!
За два тижні після пригоди біля пішохідного мосту Данка відпустили з лікарні. Лівий бік від ключиці до ребер у гіпсі, а по цимбалах. До Дори… Мати слідом учепилася, не відірвати. Тліла біля сина увесь цей час – тільки й розуміла: добре, що хребет неушкоджений і голові лише невеликий струс мозку від тієї осики дістався. А зламані ключиця, плече, ребра зростуться. Не старий-немічний – одужає. Добре, що буря того вечора Данка тільки на ліжко вклала, бо двох – таки в землю. Свєта Сергіївна за статистикою завжди стежила.
Як зміг вустами ворушити, спершу: де Дора?!
– Дізнаюся, – скіпка в серце.
Ганну розшукала – а та теж біля лікарняного ліжка.
– Дора у лікарні… – повідомила Діброві. А більшого говорити не схотіла.
– Одужаєш, провідаємо Дору… – обіцяла синові Свєта, і коли врешті Данко ходив – не хитався, не змогла відпустити самого. Хоч у коридорі зачекає. Ніби випусти з поля зору й на мить – зникне.
У гостьовій кімнаті приватної клініки чекали з годину, знервувалися: чому ніяк до Дори не пускають?! Натомість – ціла делегація. Ганна Іванівна, Міла, сивий дідок інтелігентного калібру в білосніжному халаті.
– Борис Вікторович, – відрекомендувала дідка Ганна. – Нев ропатолог, професор… Дору веде…
– Можна спочатку до Дори? – розхвилювався Данко.
Ганна Іванівна всадовила всіх. Така історія… Є про що поговорити… Дідок завів про особливості нервової системи глухонімих. Ганна згадала, як Дорі вистачило лише побачити Данка, аби втратити свідомість. Міла розповіла, що старий пан, якого майже два тижні доглядала Дора, навчив її розмовляти.
– Я би нізащо не повірив, якби сам не чув з-за дверей… – закивав професор.
– Ми всі чули, бо Дора голосно… старалася, – сказала Міла. – Таке диво. Усі сподівалися…
– Той пан… не зумів? – прошепотів вражений Данко.
– Зумів, але… – професор розвів руками із прикрістю. – Боюся, тепер Дора ніколи не розмовлятиме.
– Чому? – Свєта Сергіївна пополотніла. Говорила, голосу свого не чула.
– Ми… розпитали Дору. Про все, що з нею сталося шостого листопада увечері, – сказала Ганна Іванівна. Глянула на Данка. – До тебе поспішала… Неподалік від мосту Максим Сердюк був. Ох, не розумію, якого він там терся! Дора написала: «Побачила, що до нього смерть чорними гілками тягнеться. Дуже страшно. Перелякалася. Закричала. Щоб рятувався…» І втратила свідомість, – замовкла, насупилася. – Перехожі знайшли… На набережній.
Свєта Сергіївна завовтузилася, ніби тієї ж миті мала виправдатися.
– Данко… На протилежному боці набережної лежав. Під осикою, яку буря повалила…
Данко усміхнувся ніяково.
– Не второпаю… Навіщо ви нам усе це розповідаєте?…
Професор глянув на хлопця прискіпливо.
– Дора пережила надзвичайний стрес. Шанс втрачено. Тепер слово для неї беззаперечно асоціюється зі смертельною небезпекою.
Ганна Іванівна підвелася. На Свєту і Данка уважно.
– Ми тут до чого… Дора погано одужує. І вже ніколи не розмовлятиме, якщо хтось до цього і сподівався… Ні, якщо знову станеться диво… Але я в це не вірю… Якщо просто хочете зайти, типу, «Як ся маєш?!» – то… не треба. Краще повертайтеся додому. Обмізкуйте, зважте: чи варто взагалі… Бо це… Це ще не все, – замовкла, гірка зморшка між бровами. – Про Португалію ми тут усі знаємо. Так, судячи з усього, Дориної матері нема серед живих. І сказати їй про це не маємо права, бо це тільки поглибить стрес, а вона й без того геть слабка. Отака проблема. І до батька повернутися не може – там нова сім’я. Тому ще одна зрада… її просто вб’є…
– Годі! – Данко почервонів.
– Ні, слухай! Бо і це ще не все! Щоб знав… – рубала операційна медсестра з двадцятирічним стажем. – У глухонімих зазвичай діти теж… глухонімі.
Свєта Сергіївна підхопилася мимоволі, імпульсивно. Зуби цокотять:
– Так… Не можна ілюзіями підмінювати дійсність… То надзвичайно жорстоко… Ми з Данком, дійсно, повинні подумати…
– Свєто… – Данко зітхнув із прикрістю. Здоровою рукою скинув куртку, що висіла на плечах. – Дора в якій палаті?
Жінки заклякли. Професор допитливо глянув на Ганну Іванівну: мовляв, вам вирішувати.
– У сьомій… – прошепотіла.
Міла з професором заметушилися: покажуть, куди йти.
У гостьовій кімнаті лишилися тільки Свєта і Ганна. Мовчали – які слова? Ганна Іванівна дістала з кишені Дорин смартфон, клацала, ніби більше робити нічого.
– Смартфон… – сказала Свєта Сергіївна.
– Глючить… – відказала Ганна Іванівна. – Я Дорі давно казала – полагодити треба…
– І раніше глючив… Якби справний… Може б, того й не сталося…
– Хтозна… – Ганна Іванівна натиснула якусь кнопку. На екрані смартфону – усміхнений Данко.
– Можна? – попросила Свєта Сергіївна. Гортала знімки у смартфоні – Данко, Ганна, мале хлоп’я, фонтан у Маріїнському, чорношкіра дівчина з морозивом роздивляється Хмельницького біля Софії, старенька бабуся куняє на лавці з голубом на плечі…
– Вона фотографувала?
– Як бачиш…
– У неї є смак. І око.
Ганна Іванівна кивнула сумно.
– Що робити, Свєто?…
Свєта Сергіївна непевним жестом втерла мокрі очі.
– Радіти! – а сльози градом. Задихнулася, усміхнулася крізь сльози: «Так треба, Свєто…»
Дорі не хотілося розплющувати очі. І що на неї дивитися, на білу, як таємнича смерть, стелю зі штучним сонцем у центрі пофарбованої галактики?… Краще не бачити, насторожено прислухатися до невтримного тремтіння, що оселилося всередині, варто було Дорі вигукнути відчайдушно: «Ма-а-аксе!» темним вечором біля пішохідного мосту, і тепер розрослося, зміцнилося, вправно смикало за дзвони різних тональностей, ніби обирало, як саме сьогодні повинна тремтіти Дора: на низьких чи істерично високих?…
«Я не хвора, геть не хвора, – думала. – Нічого не болить. Голову не стискає. У боці не коле, серце не тьохкає. Тільки сил катма, наче всі пішли на те тремтіння. А йому ж теж треба з чогось черпатися… Коли вщухне, щоб ноги врешті тримали? І щоб не паморочилося, варто лише повести очима навкруги».
Розплющувала очі, зосереджено поводила очима – до вікна, на двері. Ліжко починало розгойдуватися, штучне сонце смикалося на пофарбованій стелі. От біда. Ворушила пальцями на ногах – рухаються. Не раділа. Куди поспішати? Серце бухало – Данко. «Ні… – увірилася міцно. – Данка вже не побачу». І не намагалася зрозуміти, чому раптом у душі визріла зла думка. Якщо з’явилася, значить, це чогось варте.
Щодня приходила добра Ганна Іванівна, довго сиділа поруч, розповідала про Славка і товстуху Боні, що вона так погладшала на моркві з капустою – певно, нову клітку купувати доведеться. Дора гладила вузькою долонькою руку Ганни Іванівни – моя ви дорогенька! А думки ридма: бідолашний старий пан… Так на неї сподівався, а вона тепер не те, щоб розмовляти, посміхнутися не наважується. Варто лишень про те подумати – клубок у горлі. І кому вона така… Оце б на ноги зіп’ястися, до мосту дійти і в річку.
Заплющувала очі – річка, річка… Хай несе, як Дора шляхів не бачить. Уява малювала ласкаву чисту воду з мільйонами веселих бульбашок. Підхоплювала Дору, лоскотала, аж гиги на видиху. «Файно», – думала. Лежала на постелі, як на тихій воді – гойдалася… Лікарі обережно торкалися Дориного плеча, вона виринала з води, розплющувала очі… Та раз ніхто не торкнувся, а Дора раптом захвилювалася. І вода – наче збурилася.
Розплющила очі і побачила Данка. Стояв, як той телепень, коло ліжка, кліпав очима, наче віри не йняв – Дора?…
Не усвідомлювала, що робить. Ухопилася за ковдру – до живота відсунула, ноги зігнула, ними ту ковдру геть. Вчепилася у ліжко, зіп’ялася на ньому – тонка-прозора, лікарняна сорочка дзвіночком, ніжки з-під неї язичком… Дивилася, очей не зводила. Сльози просилися.
Данко дивився у нереальні чорні очі, лякався – Доро… Чому ти не посміхаєшся? Знітився, брови зсунув, подався до Дори, підхопив на руки незграбно однією здоровою, другою загіпсованою.
– Доро… – прошепотів.
Прокашлявся і раптом сказав спокійно і зважено, наче мужик. Наче сто років прожив, мудрий, серйозний, міцний, не збити.
– Додому підемо.
По подвір’ю – вітер. Сніг казиться, холод калюжі склить. Данко йшов напростець – по асфальту, траві, сухому листю. Тонкий светр на голому тілі. Притискав до себе Дору – тільки й додумався обгорнути вовняною ковдрою.
– Я знав… – бурмотів невтримно-радісно. – Рік тому все з ковдри недарма починалося…
І було це до біса красиво, аж поки перед Данком посередині лікарняного двору не виникла захекана, обурена Міла. Заступила шлях, руки в боки.
– Повертай! – крикнула. – Біля порогу… «швидка»… чекає… Довезе… Тільки адресу водію скажи!
Все для єдиного глядача! Крісло посеред порожнього простору, десять метрів до сцени – не пропустити й нюансу забави. Театральний бінокль, якщо й того замало. Завіс немає – терплячий майданчик чекає на появу персонажів. Декорації? Ніяких – тільки гола правда життя.
В останній день осені Макс стояв біля вікна у кабінеті слідчого Генеральної прокуратури, дивився на акуратну споруду «Есфірі», яка звідси – як на долоні, та почувався саме так – єдиним і всемогутнім глядачем, заради задоволення якого на порозі фабрики товклися міцні чоловіки з написом «Сігма» на камуфляжних куртках. У Перепечаєвих хоромах русява Юля збирала валізу, хоч Макс і пропонував їхати з порожніми руками: усе, що заманеться чи знадобиться, куплять у Детройті. Чонган, Нью-Йорк, до Флориди, через Париж і Прованс у Москву, бо там справи… Й не згадає, як марнував оцей час тільки заради того, аби на власні очі пересвідчитися – розчавив покидька.
Зиркнув на хазяїна кабінету – слідчий терпляче вошкався із документами, намагався не заважати візитеру: третій день поспіль виглядав щось із вікна. «Продан – не Ганна Іванівна. Продан може все! – подумав задоволено. – Навіть організувати спостережний пункт у Генпрокуратурі… Умів дід персонал добирати…»
Від діда перепали не тільки капітали, але й чітко налагоджене домашнє господарство, в якому було все: кухарі, покоївки, охорона, секретарі, медики, водії, масажисти, темні і світлі сили, що виникали у разі потреби, вирішуючи будь-які питання. Те саме й у бізнесі. Перший зверхній легковажний погляд на спадок Перепечая виявляв хаос величезного, запущеного скотного двору, де коні-свині-гуси-кури метушилися безпорадно, лякаючи одне одного. Та більш детальний аналіз констатував чітко відокремлені напрямки діяльності – за кожний відповідав професійний топ-менеджмент без слов’янської крові. Все більше австріяки та німці. І тільки томати на Далекому Сході вирощували корейці.