Форпости Краси — ось чим повинні стати заповідники живої природи, мій Друже. Такі твердині Розуму — наша надія! Ти бачиш інший шлях, мій Супутнику?..
Сава закрив зошита, потер втомлені очі. Похитав головою. Чарівна душа! Але яка ж наївна! Ось навіть він, хлопець з щирою душею, здатний відгукуватися на страждання й лихо, з труднощами та скреготом зубовним виборсується з павутини предковічних традицій і звичок. А що говорити про таких, які пожирали напівсире м’ясо косулі і жадали згвалтувати її, ніжну квітку, яка мріє про єдність і братерство сущого? А хіба таких мало? А ще більше тих, що, маючи достатньо щирості й розуму, просто не замислюються над проблемами катастрофічності, гадають, що все якось обійдеться.
У двері постукали. Зайшов Гриць, привітався. Побачив зошита на столі, відзначив темні кола під очима Сави, підморгнув.
— Що — сестричка одразу атакує тебе своїми прожектами? Читав, читав і я.
— І що ж?
— Прегарна казка. І жодної дотичності до реальності. Така вона завжди була, від дитинства. За що й потерпала.
— І все-таки, — зітхнув Сава. — Не можна просто відмахнутися, сказати: наївняцтво! А що залишиться?
— Одразу тобі рецепти подавай, — поплескав Гриць побратима по плечу. — Я над цим теж думаю. Та й, мабуть, кожна нормальна людина… міг би розповісти про одну дивовижну пригоду… зустріч на Кавказі.
— Розкажи.
— Нема коли. Я й так заспав. Треба поспішати на автобус. Та й тобі треба виспатися, а то очі, мов у риби. А ось повернуся з відрядження, зберемося разом, тоді поговоримо досхочу. І кожен висловить свою точну зору, бо рішення цього питання, тобто подолання загрози самознищення, хіба однозначне? Ми ж практично нічого не знаємо — що таке Земля, що таке людина на ній, куди ми пливемо між зірок; які коріння нашого божевілля — космогонічні чи цілком земні? Ти хімію вивчав? Вивчав. Без точного знання законів реакції як зупинити її або прискорити? А може, й не треба нічого робити. І таке можливе. Хіба не так?
— Невже все це так масштабно? — з сумнівом запитав Сава. — Може, ми надто переоцінюємо себе?
— Та ні, мабуть, недооцінюємо. Хіба практика життя не підтверджує це? Психологічний клімат в нашій країні відповідає ідеям людяності, доброзичливості, співстраждання, братерства. А звідки ж злочини, алкоголізм, хабарництво, бюрократизм, байдужість до горя ближнього? І це ж не поодинокі випадки. Є формула — «пережитки минулого». А що це таке? Всі ми, як на те пішло, «пережитки минулого», бо в кожному з нас ревуть допотопні дракони. Трансформувати їх у ластівок — хіба це так просто? Та й ластівка — зовні прекрасна, гармонійна істота, а хижак — дай боже! Міріади комах винищує.
— Паразитів, кровососів! — заперечив Сава.
— А ти хіба не паразит? — іронічно всміхнувся Гриць. — Облишмо антропоцентризм, якщо хочемо збагнути суть проблеми. Всі ми в спільному колесі взаємопожирання, і вийти з нього — це страхітлива дилема. Я ж натякнув тобі — є деякі ідеї, навіть експериментують ентузіасти в цьому плані. І на Сході, і на Заході, і в нас, усюди в світі клекотить пошук, палахкотить думка. Навіть у мого брата Юрія, хоч він і серйозний вчений, є архінеймовірні ідеї з приводу цього. Але як це прикласти до життя? Руїнницькі тенденції вводяться у плин суспільства, як по маслу, а творчі — стоп, машина! В чому сіль? Є над чим подумати!
— А все-таки прекрасно, що нам належить думати над такими складними завданнями, — схвильовано підвівся Сава з крісла. — І не лише думати, а шукати рішення. Я щасливий, Грицю, що доля привела мене до тебе, до Христини, до твоїх батьків.
— Не доля. Ти сам обрав свій шлях. — Гриць раптом нахмурився. — Тільки дивися, Саво. Христина пережила таке падіння й лихоліття… Ти ще не знаєш, тому будь обережний і… Ну, ти розумієш. Прошу тебе — будь лицарем!
— Як ти можеш подумати, що я… Ти що? — спалахнув Сава.
— Добре, добре, вірю! Сподіваюся! Вона тобі про все сама розповість, якщо буде потреба. А головне — щире серце. Стань для неї другом, братом, помічником. Вона — дуже мудра жінка… Ну, баста! Забазікався я. Проведеш мене до автобуса чи спати ляжеш?
— Проведу.
— Чудово! Потім зайдеш до батька. Він тебе ознайомить з усіма потребами заповідника. Старий сказав: хай виспиться хлопець, а тоді погомонимо не поспішаючи. А тепер — ходімо.
У передстартовий вечір до Юрія Гука прийшли друзі-космонавти, котрі мали летіти з ним, керівник польоту, прославлений космонавт, генерал-майор і кілька вчених — астробіологів, які разом з Гуком готували унікальний експеримент. Цей політ мав дати відповідь на запитання: чи є у Сонця сестринська зірка, чи воно самотньо мандрує в галактичних просторах?
Яка була потреба ставити цей експеримент, досліджувати таку екзотичну проблему саме Гукові, астробіологу? Скоріше це мало бути «парафією» космолога або фізика-теоретика. Але попередні статті та монографії Юрія вперто зачіпали саме цю проблему. І ось чому.
Астробіологія, родоначальником якої був Олександр Чижевський, вивчала тісні зв’язки земної біосфери з динамікою Сонця і зоряного космосу. Жива тканина планети чутливо реагувала на кожен навіть найменший енергосплеск у далеких світах. Нагромаджена інформація давала змогу зробити висновок, що життя й розум міріадами ниток пов’язані з Мегасвітом, з Безмірністю. Геліоботаніка довела це неспростовно: ритми сонячної активності чітко фіксувалися рослинним світом Землі. Але добутий експериментальний матеріал не лише розв’язував давні вузли, а й наплутував безліч інших. Наприклад, виникало запитання: чому максимум сонячної активності життєдайно впливає на флору планети і цілком негативно на фауну, а особливо руйнівно — на організм людини? І ще одне: чому тепер на Землі відсутнє будь-яке життєтворення? Вчені, маючи напрочуд тонкі методи досліджень і аналізу, не відзначили ще жодного факту переходу «мертвого» в «живе», неорганічних структур у якусь бодай найпримітивнішу істоту…
У своїй статті «Роздуми астробіолога» Юрій Гук припускав, що життя на планетах не може виникти ні з допомогою панспермії, тобто занесенням життєвих спор з інших світів, ні штучним прищепленням тій чи іншій сфері вітального (життєвого) пагінця інтродукторами з високорозвинутих цивілізацій. Біосфера має зародитися стихійно, природно, закономірно, як тільки для цього є достатні астроумови, енергопотенціал і критична вітальна маса речовини. І ця критична маса не може бути меншою, ніж, скажімо, планета певної величини. Скоріше всього, наша Земля є мінімальним інкубатором, в якому Зоряна Птаха може «висидіти» своє вітальне пташеня, здатне оволодіти динамікою буття і породити Розум. На таких планетах, як Марс чи Меркурій, «реакція» життєтворення, може, й загоралася, але згасала, не маючи достатньої маси «вітального палива».
Гук припускав, що Життя (у глибинному його розумінні) має безмежну розмаїтість, і екзотичні його форми можуть розвиватися й буяти в атмосферах великих планет типу Юпітера, Сатурна, на поверхнях теплих інфразірок, у глибинах водяних планет, навіть у хромосфері чи фотосфері Сонця, зірки, тільки говорити про «контакт» з такими проявами косможиття не доводилося. Поки що!
Як же почав працювати земний «інкубатор», якщо він не функціонує тепер? Чому лоно планети перестало плодоносити? Припущення деяких вчених, що життєтворення відбувається, але вже існуюче життя миттю знищує «новонароджених», щоб зберегти свою суверенність першожителів, неспроможне. Експерименти по розшукуванню таких процесів ставилися настільки чисто й коректно, що всякий сумнів відпадає: лоно Землі в цю епоху більше не народжує нових дітей. Мабуть, це знали й древні мудреці, створюючи міф про оскоплення батька Урана підступним сином Кроном, вони стверджували, що життєдайні зачаття Геї Космосом припинилися на пам’яті людського роду. Навіть деякі натяки дали пращури для розгадки міфа: оскоплення відбулося з допомогою золотого серпа. Цей символ читається вельми чітко — в потоці Кроноса-Часу біля Геї-Землі з’явився Місяць (золотий серп) і саме відтоді дітородна потуга Урана-Неба перестала діяти в нашому світі.
Гук припустив, що в передісторичні часи в зоряному видноколі наші предки бачили два світила: ближче — Геліос, Світовид, Дайбог, Сурья, і віддалене — Люцифер, Озіріс, Рах, Ра, Рай. Багато спогадів у міфічних джерелах народів світу про те втаємничене світило, котре в якусь лиху годину пропало навіки.
Містична традиція повідомляє про осяйного Першонародженого, який був могутнім, сповненим сили, краси, життєдайності, світоносності. Та згодом загордився, повстав супроти: верховної волі, за що був скинутий у світову безодню, де згас, ставши Князем Тьми. Всьому світові відомий цей переказ про Люцифера, який використовується ортодоксальними церквами для вікових апологетичних цілей. Єгипетські традиції давнини оповідали про світозарного Володаря Життя Озіріса, котрого підступний брат Сет розшматував і розсіяв увсібіч. Дружина Озіріса Ізіда, бідкаючись за улюбленим, мандрує по світах, збираючи частки Озіріса, щоб відновити прадавню епоху краси й радості, справедливості та світла. Головне її завдання — відновити дітородну функцію осяйного Володаря. Знову те ж саме, що й з оскопленням Урана. Слов’яни теж зберегли казки про царство Раха, Страха, Рахви, Рахти, коли в земному небі можна було бачити не лише багряний диск Ярила-Світовида, а й райдужне коло Сімяра: такої вражаючої краси було друге світило, така велична веселка щоднини пливла у небі, що пращури по праву відзначили її «семисонячність», «семиярність».
У цьому ж ключі читається легенда прадавніх аріїв про демона Раху (знову той же слов’янський Рах), якому Вішну одрубав голову: тіло дракона розсипалося у безмірність, а безсмертна голова залишилася на небі, періодично загрожуючи Сонцю й Місяцю. Почалася вся ця історія з правічності, коли деви й асури спільно «пахтали амріту», обкрутивши змія Васуку довкола космічної гори Мандари. Смикаючи то за голову, то за хвоста вселенського гада, діти Брахми збурювали небесний океан і зрештою отримали чашу з напоєм безсмертя (амрітою). Хитрістю деви забрали всю амріту собі, а з асурів лише демон Раху ковтнув чарівного трунку. Вішну, розгнівавшись, одсік йому голову, але напій встиг дійти до шиї: ось чому голова чудиська стала невмирущою. Пам’ятаючи підступ богів, дракон став їхнім вічним ворогом, раз у раз наближаючись до житла безсмертних, і, дихаючи полум’ям, погрожує поглинути їх у темній безодні.
Без жодних натяжок легенду можна прочитати так: дві системи ..(Сонця і Раха-Люцифера) оберталися довкола спільного центра мас, «пахтаючи амріту», тобто творячи життя на своїх планетах. Але пізніше щось сталося — може, стихійна катастрофа, а може, космічна війна жителів Сонця (девів) з жителями Раха (асурів), від чого система Раха (демон Раху) втратила тіло (заселені планети), а безсмертна голова (сколапсоване світило) періодично зближається з Сонцем і потрясає планети, викликаючи на них катастрофи і навіть погрожуючи «кінцем світу».
Звичайно, що ці міфи можна трактувати і так і сяк, проте надто багато в прадавніх переказах спогадів про «війну в небі», про жахливі космічні катастрофи, про грядущу «вогняну смерть» Землі, щоб це ігнорувати.
Уже чимало попередніх дослідників, теоретиків наполягало на тому, що Сонячна Система не зрівноважена, що її лихоманить, що вона не вельми давно пережила жахливу катастрофу. Згадувалося про розпад великої планети, котру назвали Фаетоном, відзначалася неприродність існування пари Місяць-Земля, висловлювалася думка про те, що наш супутник приблудився до планети в праісторичні часи, коли сонячна сім’я переживала руїну.
Гук у своїй статті висловив таку думку: життєтворення природно відбувалося тоді, коли Система була «нормальною парою», тобто існувала астроситуація, при якій енергетичний потенціал двох Світил був достатній для запуску «ланцюгової реакції» Життя. Озіріс (або Рах) був райдужним гігантом, що перевершував масою Сонце в десятки разів. Пара оберталася довкола спільного центра мас за 25920 років, астрономи ще досі відзначають цей період, наївно трактуючи його як «вікову нутацію» Землі в своєму бігу довкола Сонця.
Крім чотирьох великих планет, відомих нам, існувала ще одна планета, там, де нині пояс астероїдів. Гук назвав її Ладою. Довкола неї кружляло чотири великі супутники — Венера, Меркурій, Марс і наша Земля. Лада була інфразорею, і в інкубаторі, в теплиці, створеній сукупним впливом двох Світил та материнської планети Лади, на Землі буяло багате, розмаїте життя, панували субтропіки, по всій сфері було вічне літо. Вітальна ситуація була ідеальна, Земля породжувала міріади нових, небувалих форм, природа стихійно експериментувала, а поява розумних істот — Титанів життєвого світу — знаменувала епоху космічного народження, виходу Життя у безмірність.
Та сталася катастрофа. Райдужне Світило — Рах згасло. Сколапсувало. Перед тим воно спалахнуло надновою зіркою. В серці Системи утворилася Чорна Діра. Сонце і планети потрясло страхітливим космічним вихором. Геліос-Ярило теж спалахнув і скинув свою багряну оболонку, перетворившись у жовтого карлика (згадайте, що говорилося у міфі про Фаетона: «Колісниця Геліоса наблизилася до Геї, ледве не спаливши все живе на ній», а насправді — скинута Сонцем оболонка сягнула планети). Лада розпалась на частки, потрапивши в течію гравітаційного урагану. Уламки стали супутниками великих планет, решту проковтнуло Сонце. Супутники Лади залишилися сиротами, і довго вешталися в надрах Системи, аж доки не зрівноважилися на сучасних орбітах. Саме тоді Земля-Гея придбала собі супутника — Місяця. Тисячоліттями вона була оповита густими хмарами, потрясалася жахливими горотвореннями і вулканічними вибухами. Мислячі істоти, відкинуті на сотні віків назад, деградували, потрапивши в екстремальні умови холоду, нестатків, втративши попередній гнозис і еволюційні можливості. Життєтворення Геї згасло, людям треба було пристосовуватися до цілком іншого світу. Від материнської епохи залишилися тільки перекази та міфи про легендарну зоряну вітчизну, де панує вічне літо і живуть вічноюні титани.
Виклавши все це, Гук згадав, що польоти «Вояджерів» відзначили наявність у Системі Сонця невидимої зірки, котру так і назвали — Люцифером, ніби солідаризуючись тим самим з далекими пращурами. Відстань її від Сонця передбачалася в межах ста — ста п’ятдесяти мільярдів кілометрів. Висловлювалася думка, що супутник Сонця є нейтринною зіркою. Гук вважав, що Люцифер — Чорна Діра, і що є можливість точно визначити її координати, потужність, характеристики. Астрономічна інформація підводила до висновків, що Сонце з планетами по крутій спіралі наближається до «Князя Пітьми». Якщо це припущення буде підтверджено, людство постане перед фактом космічної загрози і повинне дати відповідь на запитання: чи не падаємо ми у надра Чорної Діри? Чи не є сама сутність Кроносу-Часу, в потоці якого ми народжуємося і вмираємо, результатом цього занурення в глибини Тартару, у часово-просторову пастку?
Таке припущення не є химерною грою розуму, твердив Юрій. Космос демонструє нам безліч прикладів зоряних катастроф. Ми — не виняток, і не застраховані від будь-яких катаклізмів. Можливо, бурхливий розвиток науки та раптовий вихід людини в космос інтенсифікується самою Біосферою для радикальних заходів по врятуванню Сонячної Системи і життя в ній. Що можна зробити в цьому напрямку?
Перш за все — точно визначити свою астроситуацію. Розшукати невидимого супутника Сонця, вивчити його характеристики, нинішню динаміку всієї Системи. Визначити наявність загрози або її відсутність. І — найголовніше — подумати про відновлення життєдайності Сонячної Пари, отже, про повернення Епохи Урана.
Про що йшлося?
Про ліквідацію Чорної Діри. Про її розколапсування. Про «воскресіння» Озіріса. Або, якщо хочете, про «повернення Люцифера» в сонм світозарних дітей Зоряного Дивокола.
Знаю, писав Гук, що мене звинуватять у божевіллі, еклектиці, в ненауковості, в змішуванні легенди з реальністю, у наївності та безлічі інших інтелектуальних гріхів.
Та відкинемо страхи перед нападами ортодоксів і консерваторів. Завдання, що постали перед світовою наукою, вимагають руйнування стереотипів ветхого «птолемеєвського» мислення. Хіба випадково саме наша Вітчизна відкрила зоряну браму в Безмірність? Вийшовши за межі земної колиски, невже будемо жахатися божевільних завдань, обертаючи нові, небувалі можливості лише для задоволення прагматичних, буденних потреб? Це було б страшною неспівмірністю. Людина мисляча не має права допускати такого.