Отже, воля! Куди застосувати її? Відповідь одна — кувати самого себе. Те, що в природі творилося мільйонноліттями, — поява нових видів, родів, форм, — те людина може здійснити протягом одного життя. Не споживання, не насолода насиченням, а саморозкриття! Ось ідеал для людини, ось суть її призначення!
— Саморозкриття! — ледве не зареготав Гриць, витираючи долонею спітніле обличчя. — Шановний друже, я кожного дня вожу в таксі сотні людей… є такі фрукти, що не дай боже їм «розкритися»! Світ жахнеться від такого «саморозкриття»! Та ми добре бачили все це… ми і наші батьки…
— Це глибока помилка, — сухо заперечив юнак, гостро глянувши на Гука. — Те, про що ви кажете, не є саморозкриття. То мільйоннолітня хвороба життя й розуму, пароксизми духовної, соціальної або й еволюційної недуги. Я певен, що то космічний випадок, а не закономірність життя. Але про це згодом… Знайте, що людина — не є дитя випадку, не чудо спонтанних молекулярних чи атомних сплетінь у первісних океанах. Вона — гінець і квітка Всеосяжності. Вона — лідерна сутність єдиної субстанції-матерії. І найвищий аспект її — промінь. Світоносна тканина життя об’єднує Безмірність, як вічноплинна, динамічна кров Всесвіту. В незліченних поєднаннях систем, еволюцій, планет, зоряних спіралей, сфер, у дивовижних сплетіннях атомів та субатомів єдине життя знаходить свої вияви, піднімається в безлічі експериментів вище й вище, творячи чаклунську симфонію буття. Разом з тим формуються координати усвідомлення та існування. Для кожного свої, хоч буття для всіх — єдине. Саме в координатах усвідомлення світло потрапляє в своєрідний лабіринт часу, простору, маси й руху. На рівні мислячої істоти світло усвідомлює себе, як індивідуалізовану істоту, загублену в невимірності. Звідси всі прокляті питання буття, що вимучують філософів у всі віки, породжують забобони потойбічних концепцій та механічні моделі світобудови. Та настає пора, розум пробиває шкаралупу первісних космогоній і бачить, що глибинність буття — невичерпна, що світи часу й простору — лише певний етап грандіозної космоісторії…
— Ви вважаєте, що час і простір не завжди існують? — здивувався Гриць.
— Це не я вважаю, а світова наука, — зауважив юнак. — Загальноприйнята модель походження світу твердить, що до вибуху Першоатома, з якого виник Всесвіт, час і простір у відомих нам виявах не існували, що вони виникли одночасно з появою Всесвіту. А до цього матерія-субстанція існувала в незбагненному стані… поки що незбагненному…
— Але метод, метод… Що конкретно здійснили ви?
— Дещо скажу, — лагідно промовив юнак. — Я так довго підводив вас до теоретичної основи свого світорозуміння, щоб ви збагнули найголовніше: вся могутність безмірності — в людській волі. Людина — самозосередження космосу. Відповідальність людини страшна, але це й прекрасно. Тисячоліттями люди віддавали свою волю, потужність і славу небесним богам чи демонам — своїм вічним деспотам, своїм духовним тіням. Люди йшли — голодні, нещасні, босі, з жебрацькою торбою за плечима, просили у неба милості. А небо мовчало. А в торбі — чуєте, друже? — в торбі нещасного шукача завжди лежав і лежить магічний жезл всемогутності. — Жезл волі!
Тепер я оповідаю про це вільно й впевнено, тому що знаю. А тоді… я не приховую — тоді було всього. Сумніви, вагання, тяжкі роздуми, пошуки — з чого почати? Я вирішив розпочати з експериментів, пов’язаних з енергетикою організму, бо ж вона складає основну сутність біологічного прояву. Я збагнув, що неможливо ступити на новий, вищий рівень буття, не звільнившись від архаїчного закону поглинання, пожирання чужої плоті, чужого життя. Доки ми залежні від погоди, їжі, вбрання, пристроїв, богів, інших істот, корисних копалин, безлічі речей та сутностей — про яку свободу можна говорити, про яку волю? Тут може бути лише одна, умовна, відносна свобода — свобода діяти із знанням справи, як говорив Енгельс. Але ж знову — діяти в межах того ланцюга природничих констант, до якого нас прип’ято, і тому будь-яка наша дія буде детермінована міріадами ниток, що сповивають гуллівера людського розуму й чуття…
Краса Карпат допомогла мені. Довгі дні роздумів, зосередження. Все довкола підказувало: не бійся, відкинь страх! І грандіозні хвилі гір, і смерекова варта, і мудра тиша, що пливла зоряними ночами над Чорногорою, — все веліло: починай!
І я сказав сам собі: а чому б і не почати? Чому б не спробувати? Теоретизувати може всякий, а полетить в небо лише птах! Якщо в моєму єстві присутня здатність нового вияву — успіх буде, прийде! Якщо така здатність відсутня — вона повинна зачатися, запліднитися від мого палкого бажання, воління. Інакше воля нічого не варта! Вона — фікція. І тоді людина — лише раб природи, її жалюгідна маріонетка, прив’язана до пуповини кривавого насичення. Безкомпромісно — чи не так? Але правда була для мене понад усе. І ще… я відчував у собі, помимо власної волі, клекотіння тисяч інших воль, інших життів. Вони вимагали, штовхали, сподівалися…
Я повторив свій експеримент з голодом. Шістдесят днів утримання від їжі, чиста вода, повітря, обмивання в потоці прохолодного водоспаду. Раніше я мав мету — лікування, повернення до руху, до нормального людського життя. Тепер воля кликала мене далі, за межі відомого…
На світанку я виходив зустрічати сонце і єднався з ним. Так, так! Це не абстракція! Я відчував себе його часткою, його атомом. Разом з тим я відчував себе самим сонцем, самим світлом, що відділило свій згусток, свій флюїд, свою хвилю для мандрування в глибинних світах. Що з того, що я нібито непрозорий, не вогняний? Що з того, що я звик спати, повзати по планеті, одягатися, їсти? Моя промениста сутність заснула, одяглася в скафандр тримірності. А тепер я хочу повернутися у безмірну домівку, я прокидаюся! Мені не потрібно їжі, не потрібно вживання чужої енергії. Я сам — енергія, вічна динаміка вселенського руху!
Друже мій! Ви навіть не можете уявити собі, що творить воля. Згадайте, як з маленької сніжки блискавично нагромаджується снігова баба. Або як відбувається ядерна ланцюгова реакція. Вибух втаємничених сил, про які ми раніше й не підозрювали. Закон той же для деградації й для саморозкриття. Неухильність волі — ключ від всіх замків: у науці, в любові, в подвигу, в пошуку нових можливостей!
У моєму організмі розпочалися трансформації. Я поставив себе на грань смерті. І вступив у дію мільйоннолітній еволюційний рефлекс, древня материнська здатність жити просто так, мати життя в собі, а не від поглинання енергії чи плоті інших істот. Ця здатність не діяла досі, бо хворобливе буття, умови покаліченої біосфери закривали її, блокували, гальмували її прояви. Людина живе в теплиці, в умовах виродженого, дисгармонійного енергоциклу. А коли я почав пробуджувати первісну здатність самобуття, коли усвідомив її — вона почала пробуджуватися до дії…
— Дозвольте, — нетерпляче перебив Гук, — адже голод, або піст, як колись це називали, використовували часто для певних духовних цілей: це робили мудреці, наприклад, Піфагор, Сократ, Лао-Цзи, Конфуцій, Авіценна, Шанкарачарія… це робили аскети, йоги, ув’язнені, політичні діячі…
— Правда ваша. Вони інтуїтивно відчували силу такого утримання, його психоенергетичні можливості…
— Чому ж ті люди не досягли ваших результатів?
— Тому, що не ставили такої мети. Щоб кудись дійти — треба туди рушити. Спонтанні результати були. Перш за все — оздоровлення, ясність думки, радісне світовідчуття, оптимізм життєвих проявів. І навіть осягнення можливості жити без їжі. Древні хроніки, та й спостереження сучасних лікарів, фізіологів говорять про те, що деякі люди позбавлялись потреби вживати грубу їжу, переходили на променеву енергетику, або, скоріше, на вакуумну енергетику… Але це був лише екзотичний феномен, що трактувався містично, як дарунок богів. Далі, в безодню метаморфози, в небувале, в глибінь саморозкриття, ніхто не хотів стрибати, летіти. А якщо й стрибав, то не осягав результату… бо інакше ми б знали про це…
— Але невже це так просто! — розчаровано запитав Гук, витираючи рясний піт з чола. Зупинившись на хвильку на сонячній галявині, він з ніг до голови оглянув натхненну постать супутника. — Не віриться… Так і здається, що все це — казочки… і якби не ви…
— Авжеж! — кивнув юнак. — Вашими вустами гарчить прадавня програма: «Це неможливо, бо цього не може бути!». Лозунг всіх консерваторів. У нас в руках найтонша світова енергетика — енергетика власного мікрокосмосу. Кожен атом нашого єства тримає в собі ключ до брами всього космосу, — ви повинні осягнути цей дивовижний взаємозв’язок. А ми, маючи вселенську могутність, користуємося архаїчною паровозною топкою. Це — тваринна спадщина минулого, наслідок біосферної хвороби. Все це треба переробити, трансформувати…
— І ви за два місяці переробили себе?
— Чоловіче! Для цього потрібні віки. Пізніше я збагнув, що лише виконую тисячолітню волю предків. Те, до чого я прагнув, закладено в самій динаміці життя. А якщо конкретно… ті карпатські два місяці були тільки початком… першим ударом… Далі все пішло легше, веселіше. Я зустрів цікаву людину, котра відкрила мені ще більш вражаючі двері до казки… Ні, ні, про це не тепер…
— Але чому?
— Це не моя таємниця. Скажу тільки, що то був ще глибший крок до власної першосуті… Ну от… Отримавши незміряну енергетику (це навіть не енергетика в звичному розумінні, бо вона вимірюється не числами, не константами, а всеосяжністю, всепроникністю, всебуттєвістю), отримавши її, ви досягнете небувалих результатів, вимріяних лише в казках. Мандрування крізь час і простір, єднання на відстані з близькими істотами, з тваринами й рослинами, антигравітація і багато, багато іншого. А основне — ви долаєте власний лабіринт, темницю псевдотілесності, оволодіваєте можливістю подолання смерті…
— Дивно, дивно, — задумливо озвався Гриць, заздрісно поглядаючи на урочисте обличчя супутника, — все це ніби й зрозуміле, просте… зрештою, все це випливає з суми відомих нам знань і не викликає особливого заперечення… якщо відкинути наукову амбіцію й марнолюбство… але…
— Але що?
— Якщо зерно потрапляє під асфальт, під бетон, то воно все’єдно знаходить щілинку для проростання, навіть прориває ворожу шкаралупу, піднімає тяжке покриття… Я неодноразово вражався такою силою й всепереможністю нібито слабосилого життя… Отож, якби в людському єстві була іманентна сила, здатна подолати час, простір, примітивну біоенергетику, кайдани грубої тілесності… То вона уже б якось проявила себе… Хіба не так?
— Так! — радо згодився юнак.
— І вона проявляє себе уже давно, давно… В усі віки! Казки, міфи, всі перекази, мрії, сучасна фантастика, футурологія, романтика науки, динаміка революційних зрушень, прагнення до виходу з планетарної колиски, до контакту з розумом далеких світів, — все це маніфестація тієї сили, про яку ви згадали. Певна річ, нам хочеться, щоб все відбувалося блискавично, миттю, тепер, сьогодні. Але ж є інерція конструктивного, так би мовити, матеріалу… Інерція соціального невігластва, традицій, опір антиеволюційних сил… Тобто все те, що у вашому прикладі символічно є бетоном, асфальтом, кам’яною шкаралупою. Але що таке час, мій друже? минуло сім десятиліть від Жовтня, а погляньте, що відбувається з Планетою! Хіба не схоже це на родові потуги? Хіба не чути крику Матері-Землі у всіх цих потрясіннях? Хіба не переосмислює наука власні стереотипи мислення, котрі ще недавно були аксіомами, догмами, недоторканими «законами». Я в своєму експерименті виходив саме з Прикладу Революції: переосмислення того, що здається «очевидним», загальноприйнятим…
Перше: ми з матерії зробили якийсь грубий, однотипний «конструктивний» набір. Відкривши певні «закони», вирішили, що вони обов’язкові й універсальні для всесвіту, для всієї безмірності. Друге: руйнуючи містичні, релігійні картини світу, ми залишаємося в полоні антропоцентризму і, якщо можна так висловитися, «очевидізму» — тобто трафаретного, повсякденного бачення… Третє: відкриваючи нові можливості енергетики, генетики, техніки, пізнання, ми для себе робимо виняток: еволюція людини у більшості наукових висновків вважається завершеною. Отже, ми потрапляємо в парадоксальну ситуацію: творячи експоненту ментальної, розумової, гностичної еволюції, ми самі залишаємося своєрідними рептиліями, реліктами минулих природнотворчих епох. Це породжує ножиці, що неодмінно розріжуть наш зв’язок із власним породженням, — з техноеволюцією, котра блискавично розвивається, скоріше — саморозвивається, бо вже часто незалежна від волі людини. Такий шлях — самогубство!
Проводячи свій експеримент, я запитував сам себе: чому тоді, коли наша наука й техніка здатна творити дивовижні суперлайнери — земні, повітряні, космічні, вакуумні — для мандрів у буттєвих сферах, — я маю користуватися архаїчними човниками мислення у спробі збагнути своє покликання? Схилятися перед відкриттями Евкліда, Птолемея, Кеплера, коли вже навіть осяяння Ейнштейна та Ціолковського старіють на наших очах?
Матерія — найпластичніша субстанція самотворення, це показує еволюція світу: навіть погляд дилетанта може відзначити, що одна й та ж у суті своїй клітина несе в собі здатність бути й органом бачення — оком, і органом слуху — вухом, і мозком, і роговицею, і епітелієм шкіри, і м’язом, і легенею, і кров’яним тільцем, і всім, чим треба…
Матерія — дивовижний самотворець, мати й основа для творення водночас. Вона — ідея й вияв, задум і втілення, творець і утвір, батько й син, музичний інструмент і прекрасна мелодія, слово-логос і слухач космічної поеми віків…
І я подумав: треба ввійти в свідомий контакт з нею, з великою матір’ю сущого, з її дітьми — деревами, квітами, живою тканиною планети. Ця думка далека від інтелектуальної гри. Це — прозріння в суть життя. Коли відкриваються нові очі, ми бачимо, як життя спалахує там, де раніше для нас панувала смерть, ми чуємо, як поверхнею Геї-Землі і в підземних пластах течуть буйні ріки трепетного життя глибин. Ми починаємо розуміти, що покоління наших попередників — живих істот, котрі нам здаються навіки загубленими в імлі минулого, — живуть у всеохопності вічності, разом з тим входячи в плоть і кров, у душі сучасників, в дух вічноплинного потоку єдиного життя, пронизують нас, вимагають зміни… Вони — це ми…
— І вам пощастило ввійти в свідомий контакт з рослинами… з землею… з минулими поколіннями? — недовірливо запитав Гриць.
— Не поспішайте, — ухильно відповів юнак, гостро глянувши на спітніле обличчя супутника. — Не все одразу. Ви прагнете схопити результат, а пропускаєте стежку до нього. Спочатку я збагнув, що треба робити, але не знав ключа. Де ключ до такого єднання, де сила для відкривання всіх брам всесвіту? І тут я підходжу до основного…
— Як? Ви ще не торкнулися основного?
— Авжеж. Ви ж самі згадали, що мільйони людей сміливо кидалися на штурм загадок природи й розуму, самозречено мучили свою плоть і душу в голоді, холоді… але не осягали еволюційного результату. Чому? Передусім вони провели в свідомості рокований кордон своєї гріховності, мізерності, ущербності, слабосилості… По-друге, вони прохали рішення, рятунку, звільнення, осяяння у певної істоти, яка перебуває поза ними, у істоти, котра ніколи не проявляла ні своєї любові, ні, зрештою, ненависті! Принц, володар всесвіту, прохав милостині у привида. Так ось — самообмеження, відмова від примітивної енергетики та функціонування — це лише один з важелів, той первісний імпульс, що дає змогу вибратися на високу скелю для вирішального стрибка…
— Так що ж це — основне? — скрикнув Гриць, сподіваючись почути щось таємниче і надзвичайне.
— Радість — просто сказав химерний супутник, хитро всміхаючись.
— Не розумію, — спантеличено відгукнувся Гриць.
— Все справжнє й велике — просте, як дихання. Коли я на Карпатах проводив третій тиждень голодування… правда, це вже для мене було не те поняття… але ви розумієте! Так ось… В якусь мить мене осяяла радість! Безпричинна, дивна, світозарна, потрясаюча, всепроникаюча… Її не можна віднести до визначення насолоди, задоволення, щасливого настрою. Це щось звільняюче, окриляюче, таке, що дає нам певність у нашій вічності, у нашій всеєдності з природою. Я тоді сміявся, мов дитя… Ви бачили, як у сні безхмарно всміхаються немовлята? Є навіть народне прислів’я: «Немовля сміється — з янголами грається». Сміх-радість — то ключ до замків усього вселенського життя. І тут я збагнув…