Він зійшов на тротуар, повернув на вулицю Пархоменка. Радість! Цей клич не покидає його, він щось вимагає, нагадує, просить, велить. Магніт радості має привести його до судженого, до бажаного, омріяного. Радість має стати критерієм оцінки людей, явищ, подій, речей, книг, ідей, творень, зустрічей. Треба про це пам’ятати завжди.
Познайомившись із співробітниками часопису «Хрін», Гриць теж одразу намагався оцінити свої нові знайомства, працю в редакції, проблеми гумору й сатири під знаком своєї дивовижної пригоди, в ключі радості. Але такий натхненний, емоційний підхід до справи зустрів скептичний опір нових знайомих. Вони ставилися до свого фаху досить прямолінійно — професійно, діловито, холоднувато і їдко. Радості в їхній роботі практично не відчувалося. Скоріше якась зловтіха при вдалому висміюванні того чи іншого персонажа. А Гриць відчував себе незатишно, коли сміх гуморески чи сатиричного фейлетону боляче ранив душу людини. Хотілося, щоб гумор лікував людину, допоміг побачити свої парадоксальні, химерні сторони, свої атавістичні глибини, котрі треба почистити, а таким чином — просвітлитися, одужати. Все хотілося поговорити з редактором часопису Саливоном Товкачем відверто, дружньо, розпитати про таємниці сміху, висловити свої міркування з приводу ідеї радості-сміху, але нагоди не траплялося, часу все не вистачало для глибокої бесіди. Може, сьогодні?
Гриць зайшов до контори, до диспетчерської, оглянув машину, привітався з напарником, який, відганявши свої чотирнадцять годин, поспішав додому, і виїхав на трасу. Біля метро «Більшовик» підхопив пишноволосу, русяву білозубу кралю. Вона сіла спереду, поруч з Грицем, осяявши його сліпучою посмішкою. Він бігцем окинув її високий бюст, зустрівся поглядом із зеленими очима, відчувши якусь магнетичну привабливість.
— На Русанівку, — сказала краля.
Гриць вивернув машину на проспект Перемоги, помчав до Хрещатика, інколи косуючи на дівчину. Вона зосереджено перебирала в сумочці фотографії, інколи зупиняючись на деяких, і, здавалося, зовсім не звертала уваги на водія. Гриць боковим поглядом відзначив надзвичайну красу деяких дівочих облич на зображеннях.
— Актрисами цікавитесь? — недбало запитав він, зиркнувши на пасажирку.
— Невже я схожа на ідіотку? — дзвінко засміялася вона. — Збирати знаменитостей? Навіщо? Щоб компенсувати власний комплекс неповноцінності? Я не страждаю такою недугою, — кокетливо додала вона. — А ці дівчата — мої подруги…
— Невже такі красиві? Чи то ретуш?
— Яка там ретуш? — образилася дівчина. — В житті вони незмірно красивіші. Гляньте ось на цю — подобається?
— Дуже! — відверто сказав Гриць. — На індуску подібна…
— Справді, — згодилася дівчина. — В ній є щось східне. Вона ще з дитинства любить виконувати східні танці. Дуже весела, грайлива, радісна…
— Як ви сказали? — стріпнувся Гриць. — Радісна?..
— Правду сказала, — здивовано глянула на водія дівчина. — А чому це вас збентежило?
— Та нічого… То я так… Дуже люблю радісних людей… Щирих, відвертих, ясних, веселих. По-моєму, вся біда в світі від песимістів, скептиків, ображених, сірих, озлоблених. Коли везеш похмурого, злого пасажира, то й сам відчуваєш себе ніби під пресом зла, невдоволення, пригніченості. Мов хмара над тобою. А ось вас підхопив — аж веселіше на душі стало…
Дівчина вдоволено засміялася, віялом склала фотографії, засунула в сумочку.
— З Інною познайомитесь — там океан веселощів та радості. Я порівняно з нею — кислятина!
— А що… я можу познайомитися… з вашою подругою? — перехопило подих у Гриця.
— А чому б і ні? — здивувалася дівчина. — Хіба ви страждаєте комплексом неповноцінності? Я б не сказала…
— Гм! Це несподівано. Але, якщо ви не жартуєте… я з радістю! З радістю, — щасливо повторив він. — А як? Де? Коли?
— Скажімо, сьогодні ввечері… Підійде? О десятій?
— Не вийде. Сьогодні у мене нарада в журналі… я позаштатно працюю в журналі «Хрін» … Та й план треба підігнати. А завтра…
— Тоді завтра… О десятій вечора. Ось вам адреса, тут є телефон. Звичайно, я сподіваюся на вашу делікатність… Раптом вам не сподобається…
— Та ви що, ви що? — збентежено бурмотів спантеличений Гриць, ховаючи аркушик з адресою в кишеню курточки. — Я буду щасливий…
— Ви мені подобаєтесь, — сказала дівчина, дружелюбно кладучи долоню на його руку. — Думаю, що й Інна вам припаде до душі. Море втіхи будете мати, запевняю. Ми зберемо завтра дружню вечірку — кілька знайомих дівчат, їхні кавалери. У Інни якраз нікого не буде, ви для неї чудова пара. Домовилися? О десятій вечора. Може, й машину захопите? Га? Після вечірки кудись майнути… Чи план натискує? Ха-ха-ха!
— Який там план, — втішно підхопив її жартівливий тон Гриць. — Ради такого знайомства можна… перевиконати план! Вам тут зупинити? Будь ласка…
— Дуже рада. Як вас звати?
— Григорій. Гриць…
— Дуже приємно. Я — Віолета…
Вони зупинилися біля метро «Гідропарк». Віолета відчинила дверцята таксі, почала ритися в сумочці. Гриць зупинив її жестом.
— Ні, ні, не треба! Мені приємно було вас провезти… Потім таке знайомство. Незручно…
— Що ви! Це ж ваша робота. Навіщо нам цей дріб’язок, — осудливо мовила дівчина, підбадьорливо всміхаючись. — Ось коли станемо друзями — тоді інша річ! Тоді — будемо по-дружньому.
Гриць безпричинно, щасливо засміявся, взяв від неї плату за проїзд, вкинув у кишеню.
— Ну, сьогодні У мене свято. Спасибі вам, Віолето!
Ще одне прохання: фотографію Інни… не могли б… подарувати?
— Оцього не можу! Познайомитесь — хай сама вирішує… Домовилися? Гуд бай! Здоровенькі були!
Ще раз блиснувши разком білих зубів, дівчина рушила від машини, грайливо похитуючи стегнами, перетнула тротуар і зникла в переході метро. Гриць зітхнув, знову ввімкнув запалення, всміхаючись сам до себе. До нього підбігло двоє — чоловік і жінка, попросили підвезти до загсу Дарницького району. Машина рушила, пасажири на задньому сидінні мовчали, в салоні повисла гнітюча тиша. Гриць глянув у дзеркальце: чоловік і жінка, жовчні, насуплені, якісь невиразні, сиділи непорушно, немов манекени, не дивлячись одне на одного. Хлопець відчув спиною хвилю ненависті й люті, що струмувала від них, і від того йому стало незатишно й тяжко. Радісний настрій танув, ніби сніг на весняному сонці. Але він вирішив зберегти його, не піддаватися чужому настроєві: адже довкола такий променистий липневий день, так багато дитячого сміху, таке веселе сонце котиться у дивоколі над містом!
Глянувши ще раз у дзеркальце на пасажирів, Гриць недбало запитав:
— Розписуватись у загс?
— Нема дурних! — злісно одрізав чоловік, і його сухе обличчя жовчно сіпнулося від люті. — Вже було — розписування, привітання, веселощі й тому подібне. Ситий по горло!
— Та й з мене достатньо! — одрізала жінка, ніби полоснула бритвою. — Ти хоч би при людях стримувався. Будь джентльменом! Ти ж завжди грав таку роль — ввічливого кавалера!
— Ти не лише джентльмена, а й господа-бога виведеш з себе! — прохрипів пасажир. — Один вихід — світ за очі!
— Так ви до загсу розлучатися? — здивувався Гриць.
— Атож! — дружно відповіли обоє.
— А розписалися давно?
— Три роки тому…
— Є діти?
— Синок, — тихо відповів чоловік.
— Невже ви й розписувалися, ненавидячи одне одного? — якось по-дитячому запитав Гриць. — І синка породжували в сварці та люті?
— Що ви, що це ви таке говорите? — розгублено озвалася жінка. — Хто ж… розписується не люблячи? Чи дитя виношує з ненавистю?..
— То любили ж ви одне одного? — допитувався хлопець. — Говорили ж хороші, ніжні слова? І знаходили в своєму супутникові щось добре, достойне… і вирішували пов’язати свої долі для спільного шляху… не для роздору…
— Було, було, — понуро сказав чоловік, тяжко зітхнувши. — Була й вона хороша, привітна… а де все те поділося?
— А твій шарм, ніжність, лицарство де поділися? — з болем запитала жінка, витираючи сльози. — Звідки з’явився у тобі дракон, тигр, якась нещадність?
— Все воно й лишилося у ваших душах, — твердо сказав Гриць, відчуваючи, як хвиля лоскоту тривожить його серце. — Тільки ви розвіяли ті скарби в сірій повсякденності, а натомість випустили з підсвідомості звіринець… Не гнівайтесь… той звіринець є в кожній людині, тільки дехто вміє тримати своїх рептилій на ланцюгу… а дехто навстіж відкриває ворота, випускає те ревище назовні… Яка честь для людини так чинити? Хіба не краще плекати свої кращі квіти душі? І показати приклад синові, як треба діяти. Може, в цьому й покликання людини — загнуздати в собі дракона, перемогти себе?!
Пасажири мовчали, ніби оцінювали схвильовану мову водія. Певно, з ними ніхто так не говорив, так нещадно не зривав з їхнього сумління мережу амбіції та фальшивого самозахисту. Раптом чоловік торкнувся Грицевого плеча й сказав:
— Зупиніть, будь ласка…
Гриць пригальмував, вони були біля вулиці Миру в Дарниці.
— Що трапилося? Нам ще далеко їхати…
— Ми вийдемо, — сказав чоловік, ніби тяжко роздумуючи, разом з тим поглядаючи на жінку. — Нам треба подумати…
— Ви теж так вирішили? — стримуючи радість, запитав Гриць.
Вона задумливо кивнула. Заглянула в його чорні палаючі очі, тихо запитала:
— Звідки у вас, хлопче, така певність у чистоті людини, така переконаність? Хто ви?
— Просто — людина, — зніяковів Гриць. — Я лише знаю одне, що ненавистю й злом нічого не вирішується. Щось добути можна тільки радістю, доброзичливістю… Можна навіть розійтися, якщо очевидна несумісність характерів… але розійтися по-дружньому, бажаючи успіху один одному. Бо як же це можна — спочатку обнімати друга, цілувати, шепотіти ласкаві слова… а потім — драконом величати? Мені боляче чути таке. Чуєте — боляче!..
Жінка раптово поцілувала Гриця в щоку, розридалася, приклавши хустинку до очей. Чоловік вийшов з таксі, тицяв водієві гроші, ніяково всміхався. Допомігши жінці вийти з машини, він сказав:
— Спасибі, хлопче! Хай тобі щастить. Ти — хороший чоловік! Хай доля пошле тобі й пару таку, як ти!
Гриць втішно засміявся, зачинив дверцята, рвонув машину з місця, залишивши розгублено-радісне подружжя під зеленими свічками тополь, на тротуарі.
Хвилин тридцять Гриць стояв біля зупинки бориспільського автобуса, чекаючи пасажирів. Читати вже було нічого, і він заглибився у роздуми. Довкола вирували потоки людей, чулося дитяче щебетання, сміх молодих дівчат, цвірінькання горобців, які зчиняли бійки за крихти хліба і зернята, а хлопець не бачив того, поринувши в спогади про свою зустріч з Радісним. Згадалася дивна фраза таємничого супутника: «Радість — енергія». Що це означає — символ чи конкретний вияв космічних сил? Ми звикли вважати радість лише суб’єктивним станом чуттєвої істоти, яка осмислює свій стан вдоволення, гармонії або невдоволення, дисгармонії — і називає перше радістю, а друге — сумом, печаллю, відчаєм. Але хіба можна твердити, що в природі поза нами відсутня радість? Хіба не радіє природа — від найменшої бадилини до птахів, коли на обрії сходить ранкове сонце? Або коли в спраглі дні палючого літа в небі спалахує гроза і живлючі дощі напоюють змучену землю, даруючи дорогоцінну вологу травам, квітам і деревам? Може бути, що радість — конкретний вияв світової динаміки, і є можливість проникнути в тайну цієї енергії, осягнути її, а тоді… Гриць нетерпляче заворушився на сидінні машини: тоді людина стала б лідером радісної сили, могла примножувати її, нагромаджувати, поширювати її володіння, акумулювати, витискувати з нашого світу, виганяти полчища злоби, ненависті, мізерності, деградації, суму! Уявити лише — побудувати генератори радості, перетворити світ, людей, тварин, планету, опромінюючи їх потоком гармонії. Радісний казав, що все це й тепер відбувається — при революційних ураганах, при появі динамічних, радісних лідерів, при дружній спільній праці, при контакті з геніальною поемою, музикою, піснею. Але всі ці спалахи минають, згасають… і знову деградація компенсує минулі втрати, злоба наступає, бере реванш у душах людей… особливо нестійких. Як же утвердити бастіони радості, як вробити її здобутки безповоротними? Чи не в цьому найголовніше завдання людини?!
У віконце машини просунулася сива пика з багрово-фіолетовим носом, хрипким голосом запитала:
— Твоя тачка в аеропорт бігає, шеф?
Гриць зітхнув, вирваний з течії глибокого роздуму, кивнув:
— Сідайте.
Пасажир кинув на заднє сидіння здоровенний саквояж, сам ледве впхав товстенні тілеса поруч з водієм. Рушили, вибралися з коловерті Дарниці, минули Червоний Хутір. Пасажир порушив сонну мовчанку, дихнув на Гриця сивухою, гикнув:
— Шуруй, брат! запізнююся. З дружками загулявся…
— Вам на який? — запитав хлопець.
— Новосибірський. На дванадцять…
— Встигнемо…
— Тоді лади!
Пасажир помовчав, неуважно дивлячись на соснові ліси, яблуневі сади обабіч широкої автостради, позіхнув. Знову повернувся до водія, запитав:
— Робота путяща?
— Нічого. Подобається.
— Навар підходящий?
— Який навар? — здивувався Гриць.
— Ти що — вчорашній? — оскалився пасажир, гучно сякаючись у брудну картату хустинку. — Чи викобенюєшся, граєш чеснягу?
— І все-таки — не розумію…
— Гм… Я питаю, що маєш з цієї тачки?
— Зарплатня добра. До двохсот п’ятдесяти виробляю…
— Ну це на хліб, на молоко. А я питаю про навар?
— Таким не займаюся, — сухо відповів хлопець, зрозумівши, чого хоче захмелілий пасажир. — Мені достатньо зарплатні…
— Ну й дурень, — махнув волосатою лапою чолов’яга. — А я б на зарплатню копита відкинув. Як ти думаєш — скільки я отримую?
Гриць знизав плечима, критично глянув на пасажира.
— Звідки мені знати? Залежно, де ви працюєте…
— Рибалка я. Поняв? У Примор’ї працюю. На траулері. Маю зарплатню — шістсот-сімсот у місяць. Затямив?
— Багато, — згодився Гриць. — Академічна зарплатня…
— Атож! — радо підтвердив пасажир. — А мої матеріальні й духовні потреби перевершують ці копійки. Усьок? Що ж мені робити? Треба крутитися. І я — кручуся…
— А що це означає? — поцікавився Гриць.
— Хе-хе! Секрет фірми. Одне тільки скажу: маю кругом-бігом щомісяця ще стільки, та півстільки, та четверть стільки… та плюс ще одну зарплатню… Хе-хе-хе! Рахувати вмієш? Загадка для дітей. Ти що окончив?
— В університеті вчився. На журналіста. Курси англійської закінчив. Заочно вчуся в політехнічному, вивчаю електроніку, нову технологію…
— Тю на тебе! А чого ж поперся на цю тачку? І ти мені заливаєш, що нема навару? Ну, кирюша, ти даєш! Точно, маєш стільки та ще півстільки… Хе-хе! Вгадав?
Гриця аж занудило від базікання цинічного набридливого пасажира, і він був радий, коли вони під’їхали до аеропорту. До дванадцятої лишалося десять хвилин, далекосхідний рибалка, купаючи водія в густому сопухові перегару, тицяв йому в долоню вологу десятку.
— Славно домчав ти мене! — вдячно прогув пасажир. — Ну, бувай! І не забудь про навар! Хе-хе-хе! Чого ти, чого? Ніякої здачі. Бери все собі! Що? Не хочеш? Не положено? Совість не дозволяє? Ну й балда! На тому місці, де совість була колись, знаєш що виросло? Хе-хе! Дурнів не сіють, вони самі родяться! Лади, шеф, катай далі!
Коли захмелілий пасажир влився у потік людей і зник за прозорими дверима приміщення аеропорту, Гриць полегшено зітхнув, під’їхав до зупинки таксі, прилаштувавшись ззаду, в хвості чатуючих машин. Намагався спіймати відлуння попередніх роздумів про суть радості, але до свідомості настирливо пхалася сиза пика з багровим носом, чулися гидкі, двозначні фрази, вони клювали думку, ніби голодні птахи, і годі було їх про гнати розумовим зусиллям. Ось вона — біда невпинного контакту з потоком дисгармонії. Ти зобов’язаний мати справу з річищами мізерної, деградованої, навіть злочинної свідомості, а отже, відчиняєш двері тій дисгармонійній енергії до своєї психіки, до серця. Одягай якнайкраще випрасуваний, вибілений, почищений костюм, але, скочивши в болото, хіба зможеш оберегти свою білосніжність недоторканою?