При всьому тому, він, заправляючи папір у друкарську машинку, не забув про копірку. Видрукував дату й звертання і одразу почав із традиційних вибачень за свою «безтактну й нерозважну поведінку». Потім зупинився. Він взагалі збирається давати якийсь вираз своїм почуттям, а якщо так, то якою мірою?
«Якщо це може служити виправданням, то я останнім часом помітив, що в твоїй присутності стаю якимось прибитим. Хочу сказати, що ніколи раніше не входив босий у чийсь дім. Це, мабуть, від спеки!»
Якими ж непереконливими виглядали ці легковажні самовиправдання. Він був схожий на людину з прогресуючим туберкульозом, яка робить вигляд, що застудилася. Прокрутив двічі валик і почав знову. «Я знаю, це навряд чи виправдовує мене, але я останнім часом якийсь жахливо прибитий поруч із тобою. Чим я думав, коли босоніж зайшов у твій дім? І хіба я колись раніше відламував шийки старовинних ваз?» Він затримав пальці над клавіатурою, відчуваючи нездоланне бажання ще раз надрукувати її ім’я. «Сі, я не думаю, що можу звинувачувати в цьому спеку!» Тепер жартівливість поступилася місцем мелодрамі, а може, смуткові. Риторичні запитання додавали якоїсь плаксивості; знак оклику — це найперший порятунок для тих, хто кричить, щоб їх зрозуміли. З такою пунктуацією він мирився тільки в материних листах, де п’ять знаків оклику поспіль означали дуже веселий жарт. Він провернув валик і поставив розділове «х». «Сесилія, я не думаю, що можу звинувачувати в цьому спеку». Тепер гумор зник, зате з’явився відтінок жалю до себе. Знак оклику треба буде відновити. Цілком очевидно, що гучність — не єдине його завдання.
Він ще хвилин із п’ятнадцять поправляв чернетку, потім вкрутив чисті аркуші й видрукував остаточний текст. Вирішальні рядки звучали тепер так: «Ти маєш повне право думати, що я ненормальний — увійшов у твій дім босоніж та ще й розтрощив твою старовинну вазу. Річ у тім, Сі, що я почуваюся якимось прибитим і недоумкуватим у твоїй присутності і не думаю, що можу винуватити в цьому спеку! Ти пробачиш мені? Робі». Потім, гойдаючись на задніх ніжках, поринув на кілька хвилин у замріяні фантазії, пригадуючи ту сторінку, на якій його «Анатомія» надто часто розкривалася останнім часом, і, нахилившись уперед, надрукував, перш ніж встиг зупинити себе: «У моїх мріях я цілую твою пиздюльку, твою солодку вогку пиздюльку! У моїх мріях я кохаюся з тобою весь день, від ранку до вечора».
Ну, от — все зіпсовано. Чернетка була зіпсована. Він витягнув аркуш з машинки, відклав його і написав листа від руки, впевнений, що такий особистий штрих цілком відповідає ситуації. Подивившись на годинник, він пригадав, що перед виходом має почистити черевики. Обережно, щоб не вдаритися головою об крокву, підвівся з-за столу.
Він ніколи не почувався соціально обділеним — як на думку багатьох, цілком безпідставно. Якось за обідом у Кембриджі, коли за столом запанувала раптова тиша, хтось, кому Робі не подобався, голосно запитав його про батьків. Дивлячись тому просто в очі, Робі дуже люб’язно роз’яснив, що його батько давно пішов від них, а мати була хатньою робітницею, яка час від часу ще доробляла як ворожка. І все це добродушно терплячим тоном, наче дивуючись невігластву того, хто запитував. Робі детально розповів про своє становище, а завершив ввічливим запитанням тому іншому про його батьків. Дехто твердив, що від образ Робі захищає його наївність або ж незнання світу, що він є свого роду блаженним дурником, який може пройти по вітальні як по розпеченому вугіллю без будь-якої шкоди для себе. Правда ж, як знала Сесилія, була значно простішою. Все дитинство він провів, вільно переміщаючись між котеджем і великим домом. Джек Толліс був його покровителем, Леон і Сесилія — найкращими друзями, принаймні до вступу в класичну школу. В університеті, де Робі виявив, що він розумніший за багатьох із тих, з ким йому доводилося зустрічатися, його звільнення стало повним. Навіть власну зневагу не треба було демонструвати.
Ґрейс Тернер була щаслива прати для нього — а як ще, окрім гарячих страв, виявити материнську любов, якщо єдиному дитятку вже двадцять три? — але черевики Робі волів чистити сам. У білій майці й штанях від костюма він спустився в шкарпетках короткими сходами, несучи в руках чорні черевики. Біля дверей вітальні був вузенький коридорчик, який закінчувався вхідними дверима, заскленими матовим склом, а розсіяне криваво-помаранчеве світло, що проникало крізь нього, прикрашало бежеві й оливкові шпалери жаристою мозаїкою. Він зупинився, поклавши руку на клямку, вражений цією трансформацією, потім зайшов. Повітря в кімнаті було вологим і нагрітим, злегка солонкуватим. Сеанс, мабуть, щойно закінчився. Мати лежала на канапі, поклавши ноги на спинку, на кінчиках пальців гойдалися теплі капці.
— Моллі приходила, — сказала вона й сіла, готова до бесіди. — І я рада сповістити тобі, що в неї все буде добре.
Робі приніс із кухні скриньку з усім причандаллям для чищення взуття, сів у найближче до матері крісло й розстелив на килимі «Дейлі Скетч» триденної давності.
— Ти молодець, — сказав він. — Я чув, що ви зайняті, і пішов одразу у ванну.
Він знав, що йому скоро йти, що треба братися до чищення черевиків, натомість же відкинувся на спинку крісла, потягнувся всім своїм довгим тілом і позіхнув.
— Приступаємо до прополки! Що я виробляю зі своїм життям?
У його тоні було більше насмішкуватості, ніж скрухи. Він склав руки на грудях і розглядав стелю, потираючи підйом однієї стопи великим пальцем другої.
Мати дивилася кудись над його головою.
— Ну, говори. Щось сталося. Що з тобою не так? І не кажи мені: «Нічого».
Ґрейс Тернер стала прибиральницею у Толлісів через тиждень після того, як пішов Ернест. Джек Толліс був не такою людиною, щоб прогнати молоду жінку з дитиною. У селі він знайшов іншого садівника й підручного, якому не потрібне було житло. Наразі погодилися, що Ґрейс житиме в котеджі рік чи два, поки не переїде чи не вийде знову заміж. Приємний характер і вправність у поліруванні меблів — щира відданість поверхні речей, як жартували в сім’ї — завоювали їй симпатії, але справжнім спасінням, яке посприяло й вихованню Робі, стала глибока прихильність до неї шестирічної Сесилії та її восьмирічного брата Леона. Під час шкільних канікул Ґрейс дозволяли приводити з собою шестирічного сина. Робі виростав, маючи вільний доступ у дитячу кімнату й усі інші приміщення, куди пускали дітей, а також у парк. По деревах він лазив разом із Леоном, Сесилія була маленькою сестричкою, яка довірливо тримала його за руку, а він відчував себе мудрим не по літах. Через кілька років, коли Робі виграв стипендію в місцевій класичній школі, Джек Толліс зробив свій перший крок на шляху довготривалого опікування, заплативши за шкільну форму й підручники. Це було того року, коли народилася Брайоні. Після важких пологів Емілі довго хворіла. Самовіддана допомога Ґрейс ще більше зміцнила її становище в домі: на Різдво того року — то був 1922 — Леон, у циліндрі й бриджах для верхової їзди, прочалапав по снігу до котеджу із зеленим конвертом від батька. Нотаріально завірений лист інформував її, що відтепер вона володіє безумовним правом власності на котедж, незалежно від її становища в домі Толлісів. Проте вона залишилася у них, повернувшись, коли діти підросли, до хатньої роботи, а особливо в тих випадках, коли все мало блищати.
Про Ернеста вона думала, що він під чужим ім’ям подався на війну, з якої не повернувся. Інакше б нелюдським здавався його брак зацікавленості власним сином. У вільні хвилини, коли вона щодня йшла з котеджу у великий дім, Ґрейс часто думала про щасливі оказії в своєму житті. Вона завжди трошки боялася Ернеста. Можливо, їм би разом не було так добре, як їй одній, коли вона жила з улюбленим обдарованим сином у власному маленькому будиночку. А якби містер Толліс був іншою людиною… Деякі з тих жінок, які приходили до неї, щоб за шилінга зазирнути в майбутнє, були покинуті своїми чоловіками, ще більше втратили чоловіків на війні. Цим жінкам важко жилося, і те саме могло б чекати і її.
— Нічого, — сказав він, відповідаючи на її запитання. — Нічого такого зі мною не сталося. — Узявши в руки щітку й бляшанку з гуталіном, він додав: — Отже, в майбутньому у Моллі все буде гарно.
— Вона знову вийде заміж, не мине й п’яти років. І буде дуже щасливою. За когось із півночі, з хорошою кваліфікацією.
— Меншого вона й не заслуговує.
Вони сиділи в приємній тиші, і вона дивилася, як він надраює свої черевики жовтою ганчіркою. М'язи біля його гарних вилиць здригалися від рухів, а на руках вони здувалися й перекочувалися під шкірою складними візерунками. В Ернесті мало бути щось доброго, раз він подарував їй такого сина.
— Отже, ти йдеш кудись.
— Леон якраз приїхав, коли я йшов додому. Він привіз приятеля, знаєш, отого шоколадного магната. Вони вмовили мене прийти до них сьогодні на обід.
— О, а я цілий день чистила сьогодні срібло. І готувала для нього кімнату.
Він підняв черевики й підвівся.
— Коли я шукатиму в ложці своє відбиття, то бачитиму лиш тебе.
— Ой, перестань. Твої сорочки висять у кухні.
Він спакував скриньку, відніс її на місце, вибрав кремову лляну сорочку з трьох, що там висіли. Повернувшись, він хотів лиш пройти через вітальню і вже був на виході, але їй хотілося ще трошки поговорити.
— І оті дітлахи Квінсі. Той хлопчик, що навіть насюсяв у ліжко. Бідні пуцьвірінки.
Він затримався у дверях, знизав плечима. Він зазирнув сьогодні на басейн і бачив, як вони там веселилися й верещали в полуденній спеці. Вони затягли б у воду його тачку, якби він саме не нагодився. Денні Гардмен теж був там і пас очима їхню сестру, хоча мав би бути на роботі.
— Виживуть, — сказав Робі.
Кваплячись вийти вже з дому, він біг сходами нагору, перестрибуючи через три сходинки. У себе в кімнаті швиденько одягнувся і, немелодійно насвистуючи, змастив і причесав волосся, нахилившись до дзеркальця, що висіло з внутрішньої сторони шафи. Музичного слуху в нього не було ніякого, і він не зумів би сказати, яка нота нижча, яка вища. Зараз, вже вирішивши все щодо сьогоднішнього вечора, він почувався збудженим і, як це не дивно, вільним. Гірше, ніж є, вже все одно не буде. Методично, отримуючи задоволення від власної вправності, наче готуючись до якоїсь небезпечної мандрівки чи військової операції, він виконав усі знайомі дрібнички — поклав у кишеню ключі, упевнився, чи лежить у гаманці десятишилінгова банкнота, почистив зуби, перевірив, хухнувши в долоню, чи не пахне з рота, схопив зі столу лист і вклав його в конверт, наповнив портсигар і перевірив запальничку. Ще раз затримався перед дзеркалом. Вишкірив зуби, повернувся в профіль, глянув на себе через плече. Нарешті поплескав долонями по кишенях, збіг сходами, знову через три сходинки, голосно попрощався з матір’ю і вийшов на вузеньку, викладену цеглою доріжку, що бігла між клумбами до воріт у частоколі.
У наступні роки він часто згадуватиме цей вечір, як він ішов стежкою, що вела навпрошки краєчком дубового гаю і виходила на головну дорогу там, де та повертала до озера й до будинку. Він не запізнювався, але не міг втриматися, щоб не поспішати. Ці хвилини були переповнені багатством і безпосередніх, і не таких явних приємних відчуттів: згасаючі червонуваті сутінки, тепле нерухоме повітря, насичене запахами пересохлих трав і розігрітої землі, тіло, розслаблене цілоденною роботою в саду, гладенька після ванни шкіра, відчуття сорочки на тілі і цього єдиного його костюма. Передчуття того, що він побачить її, і побоювання цієї зустрічі теж дарували своєрідне чуттєве задоволення, і все це оповите, наче обіймами, душевним піднесенням — це може боліти, це страшенно неприємно, нічим добрим це не скінчиться, але він відкрив для себе, що значить бути закоханим, і це надзвичайно збуджувало його. Усе інше лише посилювало його щастя; він і досі діставав задоволення від думки про свій диплом з відзнакою — найкращий на курсі, як було сказано. А тепер ще й підтвердження від Джека Толліса, що підтримка триватиме. Попереду нова пригода, а зовсім не вигнання, йому раптом стало це ясно. І добре, і правильно, що він вивчатиме медицину. Він і сам не міг би пояснити свого оптимізму — він був щасливий, а отже приречений на успіх.
Одне-єдине слово містило все, що він відчував, і пояснювало, чому він пізніше повертатиметься до цих хвилин. Свобода. Свобода в житті, свобода в рухах. Колись давно, коли він ще й не чув про класичні школи, його відправили на іспит, який привів його в одну з них. Хоч як сильно подобався йому Кембридж, він був усе ж вибором його честолюбного директора. Навіть майбутня спеціальність була успішно вибрана для нього улюбленим учителем. Тепер — нарешті — він з власної волі почав доросле життя. Він наче писав оповідання, зробивши себе головним героєм, і вже його початок певною мірою шокував його друзів. Ландшафтний дизайн був не більш ніж богемною вигадкою, а ще хворобливим прагненням — цього висновку він дійшов з допомогою Фройда — замінити чи перевершити відсутнього батька. Вчителювання в школі — через п’ятнадцять років керівник секції англістики містер Р.Тернер, магістр мистецтв, Кембридж — не було в цьому оповіданні, як і викладання в університеті. Незважаючи на диплом з відзнакою, вивчення англійської літератури з відстані часу здавалося цікавою салонною грою, а читання книжок і судження про них — бажаним додатком до цивілізованого існування. Але не головним стрижнем, що б там не казав на лекціях доктор Лівіс. Це не було жертовним служінням, ані найбільш життєво необхідним заняттям допитливого розуму, ані першим і останнім бастіоном на шляху варварських орд, не більш ніж навчання живопису, музики чи вивчення історії або природознавства. На різних зустрічах і бесідах протягом випускного року Робі чув, як психоаналітик, профспілковий діяч-комуніст і фізик агітували кожен за свою сферу діяльності так само пристрасно і переконливо, як Лівіс за свою. Те саме робили, мабуть, і медики, але для Робі справа виглядала простіше й мала більш особистий характер: його практична натура і нездійснені наукові поривання знайдуть для себе вихід, він матиме значно досконаліший фах, аніж той, котрий набув у галузі літературної критики, а найголовніше — це буде його власне рішення. Він оселиться в чужому місті — і почне.
Він проминув дерева й опинився в тому місці, де стежка виходила на дорогу. Розлоги парку в сутінках ставали неначе більшими, а м’яке жовте світло у вікнах по той бік озера робило будинок величним і прекрасним. Там була вона, можливо, у своїй кімнаті, готується до обіду — схована від очей, у задній частині будинку на третьому поверсі. Вікна виходять на фонтан. Він прогнав ці надто живі, денні думки про неї, бо не хотів з’являтися в збентеженому стані. Тверді підошви його черевиків голосно стукали по щебінці, наче гігантський годинник, і він став думати про час, про його невичерпні запаси, про розкіш нерозтраченого майбутнього. Ніколи раніше не почувався він таким непристойно молодим і не відчував такої жаги, такої нетерплячки, щоб його історія вже почалася. В Кембриджі були викладачі з живим розумом, які все ще цілком пристойно грали в теніс, все ще займалися веслуванням, а були ж на двадцять років старшими за нього. Ще щонайменше двадцять років, протягом яких історія його життя розгортатиметься принаймні на такому ж рівні фізичної справності — майже стільки, скільки він прожив досі. Ці двадцять років перенесуть його в якийсь футуристичний 1955 рік. Що такого важливого знатиме він тоді, що зараз приховане від нього? І чи залишаться в нього потім ще років із тридцять, які можна буде прожити з більшою розважливістю?
Він почав думати про те, яким буде в 1962 році, коли йому буде п’ятдесят, коли він буде старий, щоправда, ще не такий старий, аби не приносити користі; про того загартованого, знаючого лікаря, яким він буде тоді, з його професійними таємницями, з усім накопиченим досвідом успіхів і трагедій. І ще назбираються тисячі книжок, бо в нього буде кабінет, величезний і похмурий, весь заповнений трофеями мандрів і роздумів усього життя — рідкісні рослини з тропічних лісів, отруєні стріли, невдалі електричні винаходи, фігурки з мильного каменю, засушені черепи, зразки мистецтва туземців. На полицях, звичайно, медичні довідники й плоди власних роздумів, але й книжки, які зараз заповнюють його комірчину на горищі котеджу — поезія вісімнадцятого сторіччя, яка мало не переконала його зайнятися парковим мистецтвом, третє видання Джейн Остін, Еліот, Лоуренс і Вілфред Оуен, повне зібрання Конрада, неоціненне видання «Села» Кребба 1783 року, Гаусмен, екземпляр «Танцю смерті» Одена з автографом. Бо це, безумовно, вкрай важливо: він буде кращим лікарем, якщо добре знатиме літературу. Як глибоко зможе проникнути його витончена чулість у людські страждання, в самовбивчу безрозсудність чи у звичайні невдачі, які ведуть людей до втрати здоров’я! Народження, смерть, а між ними — тлінність. Злети й падіння — ось із чим має справу лікар, і з цим же має справу література. Він думав про роман дев’ятнадцятого сторіччя. Безмежна поблажливість і широта поглядів, ненав’язлива добросердечність і тверезі оцінки; того лікаря, яким він хоче бути, характеризуватиме живий відгук на жахливі повороти долі та на марні й комічні заперечення неминучого; він намацуватиме слабкий пульс, слухатиме завмираюче дихання, відчуватиме, як холоне після гарячки рука, й міркуватиме — як цьому вчать тільки література й релігія — про жалюгідність і шляхетність людського роду…