Коли вона вийшла на широку площадку над холом, Леон саме вводив Пола Маршала в дім через широко відчинені двері парадного входу. За ними йшов Денні Гардмен з речами. Старий Гардмен стояв надворі, мовчки розглядаючи п’ятифунтову банкноту, яку тримав у руці. Навскісні пополуденні промені, що відбивалися від гравію й проникали через напівкругле вікно над дверима, заповнювали вестибюль жовтаво-помаранчевими відтінками, як на малюнку сепією. Чоловіки, зняли капелюхи й, усміхаючись, чекали, поки вона підійде. Сесилія подумала, як це часом бувало, коли вона вперше зустрічала якогось чоловіка, чи це саме той, за якого вона вийде заміж, і чи саме цю мить згадуватиме вона тепер усе життя — чи то із вдячністю, чи з глибоким і особливим жалем.
— Сес-силія! — вигукнув Леон. Коли вони обнялися, вона відчула, як через тканину піджака їй тисне ключицю товста авторучка, а ще запах люлькового диму, яким просяк його одяг і який навіяв миттєву ностальгію за пополуденними візитами на чай у гуртожитках чоловічих коледжів, найчастіше добропристойними й заспокійливими, але також і веселими, особливо взимку.
Пол Маршал потиснув їй руку й злегка вклонився. На обличчі в нього застигла якась комічна задума. Його перші слова були традиційно банальними.
— Я так багато про вас чув.
— Я про вас теж. — Усе, що вона могла пригадати, це телефонна розмова з братом кілька місяців тому, коли вони з’ясовували, чи куштували коли-небудь шоколадки «Амо» і чи варто їх взагалі куштувати.
— Емілі лежить.
Цього можна було й не говорити. Ще дітьми вони хвалилися, що можуть із найдальшого куточка парку відгадати, чи мучить маму мігрень — по затемнених вікнах.
— А старий у місті?
— Він, можливо, приїде пізніше.
Сесилія була свідома того, що Пол Маршал розглядає її, але перш ніж подивитися на нього, їй треба підготувати якусь репліку.
— Діти готували спектакль, але виглядає на те, що в них усе розпалося.
— Це, мабуть, вашу сестру я бачив біля озера, — сказав Маршал. — Вона там давала кропиві доброго прочухана.
Леон відступив набік, даючи пройти молодшому Гардмену з речами.
— Де ми розмістимо Пола?
— На третьому поверсі. — Сесилія повернула голову так, щоб скерувати ці слова молодшому Гардмену. Той уже дійшов до підніжжя сходів, але тут зупинився зі шкіряними валізами в руках і обернувся до них, поки вони стояли всі разом посеред викладеного шаховою плиткою вестибюлю. На обличчі в нього був вираз упокореного нерозуміння. Вона помічала, що він останнім часом крутиться біля дітей. Можливо, зацікавився Лолою. Йому було шістнадцять, і він вже був далеко не хлопчик. Пухкенькі щічки, які вона пам’ятала, пропали, а по-дитячому вигнуті губи видовжилися й стати неусвідомлено жорстокими. На лобі в нього квітло сузір’я прищів, зовсім свіжих, яскравий колір яких дещо пом’якшувався освітленням з відтінком сепії. Вона раптом усвідомила, що протягом усього дня почувалася якось дивно і бачила все в дивному вигляді, так, наче все це відбулося в далекому минулому й було оживлене посмертною вже іронією, яку вона не дуже могла збагнути.
— У великій кімнаті одразу за дитячою, — терпляче пояснила вона Гардмену.
— Кімната тітоньки Венери, — додав Леон.
Тітонька Венера майже півстоліття була енергійною сестрою-доглядальницею на півночі Канади. Вона, власне кажучи, не була нічиєю тіткою, точніше, була тіткою покійної троюрідної сестри містера Толліса, проте після її виходу на пенсію ніхто не ставив під сумнів її права на кімнату на третьому поверсі, де протягом майже всього їхнього дитинства вона й жила добросердим, прикутим до ліжка інвалідом і тихо, без скарг померла, коли Сесилії було десять років. Тиждень по тому народилася Брайоні.
Сесилія провела гостей у вітальню, далі через засклені двері й повз трояндові клумби до басейну, який знаходився за стайнями й був оточений з усіх боків густими заростями бамбука, зі входом, що нагадував тунель. Вони пройшли цим тунелем, схиляючи голови під низькими тростинами, і вийшли на терасу зі сліпучо-білого каменю, від якого хвилями піднімалося гаряче повітря. У глибокій тіні, досить далеко від води стояв оббитий бляхою стіл білого кольору з глечиком холодного пуншу, накритим марлею. Леон розставив складані парусинові стільці, і вони зі склянками в руках розсілися півколом, обличчям до басейну. Опинившись між Леоном і Сесилією, Маршал, узявши на себе ініціативу, розпочав розмову десятихвилинним монологом. Він розповів їм, як чудово опинитися за містом, серед спокою, на природі; дев’ять місяців, кожного дня від ранку до вечора, служачи своїй мрії, він снував між головним управлінням, своїм службовим кабінетом і виробничими цехами. Він купив великий будинок у Клепем Коммон, але навіть не має часу з’їздити туди. Запуск у виробництво «Райдужного Амо» пройшов тріумфально, хоча спершу супроводжувався різними неприємностями у сфері збуту, які вже вдалося щасливо залагодити; рекламна кампанія обурила кількох перестаркуватих єпископів, тому довелося вигадувати іншу; потім почалися проблеми, безпосередньо пов’язані з успіхом, — небувалий обсяг продажу, нові виробничі норми, а ще переговори щодо оплати понаднормової роботи, а ще пошук майданчика для другої фабрики, до якої чотири зацікавлених профспілки поставилися в цілому неприхильно, і їх треба було улещувати й умовляти, як дітей; а тепер, коли все здійснено і досягнуто, почав неясно вимальовуватись ще грандіозніший проект «Амо для армії»: шоколадні батончики кольору хакі з написом «Випробуй себе на Амо!»; весь проект оснований на припущенні, що воєнні асигнування зростатимуть, якщо містер Гітлер не втихомириться; існує навіть шанс, що шоколад може стати частиною стандартного пайка; в такому разі, якщо буде оголошена загальна мобілізація, знадобляться ще п’ять фабрик; у правлінні є декілька членів, переконаних у тому, що з Німеччиною може бути — і буде — досягнута домовленість, а тоді «Амо для армії» — це пустий номер; один член правління навіть звинувачував Маршала, що той є палієм війни; проте, як би його не паплюжили, яким би виснаженим він не був, він не зрадить свого призначення, своєї мети. Завершив він, повторивши, як чудово опинитися «десь отут», де можна, так би мовити, передихнути.
Спостерігаючи за ним протягом перших кількох хвилин цієї декламації, Сесилія відчувала десь у животі приємну млість від думки, яким солодким, майже еротичним самогубством був би шлюб із таким красунчиком, таким казково багатим, таким несосвітенним дурнем. Він би нагородив її своїми кругловидими дітьми, крикливими, тупоголовими хлопчиками, шалено закоханими в рушниці, футбол і літаки. Вона розглядала його профіль, бо він якраз повернув голову до Леона. Коли він говорив, під вилицею сіпався якийсь довгий м’яз. Кілька товстих чорних волосин неслухняно стирчали з брови, а з вух пробивався такий же чорний заріст, смішно скручений, наче волосся на лобку. Йому слід би поговорити зі своїм перукарем.
Легенький рух очима, і в поле її зору потрапляє Леонове обличчя, але той ввічливо дивиться на приятеля, свідомо уникаючи її погляду. Ще дітьми вони часто дражнили одне одного, строячи міни під час недільних обідів, що їх влаштовували батьки для літніх родичів. То були святобливі події, цілком гідні старовинного столового срібла; поштиві двоюрідні бабусі й дідусі, прабабки й прадіди з материнського боку були справжніми вікторіанцями, спантеличеними й суворими, заблукалим племенем, яке опинилося в домі в чорних одежах після двадцятирічних роздратованих мандрів чужим, фривольним століттям. Вони сповнювали жахом десятирічну Сесилію і її дванадцятирічного брата, які ледве стримувались, щоб не розреготатися. Той, хто ловив очима міни, був безпомічний, той, хто строїв їх, — незворушний. Переможцем бував переважно Леон, чиї гримаси були насмішкувато-урочистими й зводилися до того, що він опускав донизу куточки губ і закочував очі до неба. Він міг найневиннішим голосом попросити Сесилію передати йому сіль, і хоча вона, роблячи це, уникала його погляду, хоча відвертала голову й глибоко вдихала, достатньо було лише уявити, що він строїть міни, аби приректи себе на півторагодинні тортури ледь стримуваного квохкання. Леон же тим часом почував себе цілком безпечним, йому достатньо було лиш зрідка піддрочувати її, коли йому здавалося, що вона починала опритомнювати. Дуже рідко їй вдавалося перемагати його, надуваючи з пихатим виразом губи. Оскільки дітей часом саджали за стіл разом із дорослими, такі міни мали свої небезпеки — гримасування за столом могло скінчитися ганьбою, і їх дочасно відправляли спати. Вся штука полягала в тому, щоб примудритися зробити це між, скажімо, облизуванням губ і широкою усмішкою, перехопивши при цьому погляд іншого. Одного разу вони підвели очі й скривили гримаси одночасно, від чого Леон пирхнув супом просто на руку двоюрідній бабусі. Обох дітей на цілий день прогнали в їхні кімнати.
Сесилії кортіло відвести брата набік і розповісти йому, що в містера Маршала з вух росте лобкове волосся. Той якраз описував сварку в кабінеті директорів із чоловіком, який назвав його палієм війни. Вона ворухнула рукою, наче збираючись пригладити волосся. Цей рух одразу привернув увагу Леона, і в ту ж мить вона скривила міну, якої той не бачив більше десяти років. Він стиснув губи, рвучко відвернувся і став пильно розглядати щось на землі біля черевика. Коли Маршал обернувся до Сесилії, Леон прикрив долонею обличчя, але не зміг приховати від сестри, як трусяться в нього плечі. На його щастя, Маршал уже наближався до кінця.
— …де можна, так би мовити, передихнути.
Леон тут же підвівся. Підійшов до краю басейну й став розглядати мокрий червоний рушник, залишений кимось біля дошки для стрибків у воду. Потім повернувся до них, тримаючи руки в кишенях, повністю опанувавши себе.
— Відгадай, кого ми зустріли дорогою сюди, — звернувся він до Сесилії.
— Робі.
— Я запросив його до нас сьогодні ввечері.
— Леон! Ні!
Йому хотілося помучити її. Можливо, помста. Він звернувся до приятеля:
— Уяви собі, син прибиральниці має стипендію в місцевій класичній школі, дістає стипендію в Кембриджі, все це в один час із Сі — а вона майже не розмовляє з ним три роки! Вона й близько не підпускає його до своїх роудінських[2] подружок.
— Тобі слід було спершу мене спитати.
Вона була щиро обурена, і, бачачи це, Маршал примирливо сказав:
— Я знав в Оксфорді хлопців, що закінчили класичні школи, і деякі з них були з біса розумними. Але вони бувають надто уразливими, а це часом виглядає смішно, я гадаю.
— У вас немає цигарки? — запитала вона.
Він простягнув їй срібний портсигар, одну цигарку кинув Леону, ще одну взяв собі. Всі вони зараз стояли, і коли Сесилія нахилилася до запальнички Маршала, Леон сказав:
— У нього першокласна голова, і я не розумію, якого чорта він бабрається в цих клумбах.
Вона відійшла на кілька кроків, сіла на дошку для пірнання і намагалася вдавати байдужість, але голос її був силуваний.
— Він подумує про медичний диплом. Леон, мені б не хотілося, щоб ти запрошував його.
— Старий погодився?
Вона знизала плечима.
— Слухай, я гадаю, ти повинен піти зараз до них і попросити, щоб він не приходив.
Леон відійшов до мілкішого кінця басейну і тепер дивився на неї поверх маслянисто-блакитного водяного простирадла, що злегка колихалося.
— І як я повинен це зробити?
— Мені байдуже, як ти це зробиш. Придумай щось.
— Між вами щось сталося.
— Нічого не сталося.
— Він чіпляється до тебе?
— Ой, ради Бога!
Вона роздратовано підвелася й пройшла до басейнового павільйону, відкритої споруди, яку підтримували три рифлені стовпи. Спершись на середній, вона курила й дивилася на брата. Дві хвилини тому між ними все було добре, зараз вони вже сваряться — їй-право, наче повернення в дитинство. Пол Маршал стояв тепер між ними, повертаючи голову, коли вони говорили, то в один бік, то в другий, наче на тенісному матчі. Він зберігав нейтральний, злегка зацікавлений вигляд і залишався незворушним під час цієї родинної суперечки. Принаймні це, подумала Сесилія, свідчить на його користь.
— Гадаєш, він не вміє користуватися ножем і виделкою? — озвався брат.
— Леон, перестань! Ти не мав права цього робити.
— Що за дурниці!
Тиша, яка настала після цього, дещо пом'якшувалась туркотінням насоса-фільтра. Вона нічого не могла зробити, нічого не могла примусити зробити Леона і раптом відчула безглуздість цієї суперечки. Вона стояла, недбало спершись спиною на теплий камінь, неспішно докурювала цигарку й розглядала те, що було перед нею — звужена в перспективі гладка брила хлорованої води, чорна ґумова камера від тракторної шини, сперта на шезлонг, двоє чоловіків у світлих лляних костюмах майже однакового кольору, блакитно-сірий дим від цигарки на тлі зеленого бамбуку. Все це виглядало вирізьбленим, сталим, і Сесилія знову відчула: все це вже було, давним-давно, і всі наслідки, в усіх вимірах — від найменших до найграндіозніших — були визначені наперед. І все, що станеться в майбутньому, як би дивно чи як би жахливо не виглядало воно на перший погляд, теж буде звичним, знайомим, так що захочеться сказати, але тільки самій собі: «Ах, так, звичайно. Саме це. Мені слід було здогадатися».
— Знаєш, що я думаю? — безтурботно запитала вона.
— І що ж?
— Нам краще повернутися додому, і ти приготуєш якесь химерне питво.
Пол Маршал плеснув у долоні, й звук відбився від колон і задньої стінки павільйону.
— Оце те, що я роблю справді добре, — вигукнув він. — Подрібнений лід, ром і рідкий чорний шоколад.
Ця пропозиція примусила Сесилію обмінятися з братом поглядами, і незгоди між ними як і не бувало. Леон рушив перший, а коли Сесилія і Пол Маршал покрокували за ним і зійшлися біля проходу в заростях, вона сказала:
— Я б радше випила чогось гіркого. Чи навіть кислого.
Він посміхнувся, а оскільки підійшов до проходу першим, то затримався, жестом запросивши її пройти, наче це двері до вітальні, а коли вона його минала, то відчула, як він легенько торкнувся її руки.
А може, це був листочок.
V
Ні близнюки, ні Лола не знали напевне, що примусило Брайоні покинути репетиції. У той час вони навіть не здогадувались, що саме це й сталося. Вони якраз повторювали сцену хвороби, ту, де прикута до ліжка Арабелла вперше приймає на своєму горищі принца, переодягненого добрим лікарем, і все йшло досить вдало, принаймні не гірше, ніж завжди, і близнюки торохтіли свої репліки не більш недоладно, ніж раніше. Щодо Лоли, то вона не хотіла бруднити свій кашеміровий светрик, лежачи на підлозі, тому знесилено впала на стілець, і режисер навряд чи й міг щось заперечити. Старша дівчинка так глибоко перейнялася настроєм байдужої поступливості, що навіть подумати не могла про чиєсь незадоволення. У певний момент Брайоні, яка щось терпляче пояснювала Джексону, раптом замовкла, нахмурилася, наче збираючись щось уточнити, а потім пішла геть. Не було ніяких серйозних творчих розбіжностей, ніяких сварок, ніякого грюкання дверима. Вона розвернулася й просто вийшла, наче спішила до вбиральні. Всі інші чекали, несвідомі того, що на цьому все й скінчилося. Близнюкам здавалося, що вони дуже старалися, а особливо Джексон, відчуваючи, що він усе ще в неласці в домі Толлісів, вважав, що може дещо реабілітувати себе, догоджаючи Брайоні.
Чекаючи, близнюки грали у футбол дерев’яним кубиком, а їхня сестра дивилася у вікно, щось тихенько наспівуючи. Коли минуло невідомо скільки часу, вона вийшла в коридор, пройшла в його кінець, де були відчинені двері в кімнату, в якій ніхто не жив. Звідси їй було видно дорогу й озеро, за яким здіймався стовп сліпучого світла, аж білого від жахливої пополуденної спеки. На тлі цього стовпа, недалеко від острівного храму, вона ледь могла роздивитися Брайоні, яка стояла біля самої води. Власне кажучи, та могла навіть стояти у воді — через сліпуче світло це важко було визначити. Не схоже було, що вона збирається повертатися. Виходячи з кімнати, Лола помітила біля ліжка явно чоловічу валізку з вичиненої шкіри з широкими ременями й вицвілими корабельними наліпками. Де їй чимось нагадало батька, вона зупинилася біля валізи й відчула легенький запах вагонної кіптяви. Притиснула великий палець до одного з замків і потягла. Блискучий метал був прохолодним, і палець залишав вогкі плямки, які тут же зникали. Язичок замка голосно клацнув і відскочив, налякавши її. Вона знов закрила його й швиденько вийшла з кімнати.
Час для всіх трьох тягнувся, нічим не заповнений. Лола відправила близнюків подивитися, чи басейн вільний — вони ніяково почувалися, коли там були дорослі. Хлопці повернулися зі звісткою, що там Сесилія з двома іншими дорослими, але Лоли вже не було в дитячій. Вони знайшли сестру у її маленькій кімнаті, де вона поправляла волосся перед ручним дзеркальцем, спертим на підвіконня. Хлопчаки, розлігшись на її вузенькому ліжку, почали лоскотати один одного, вовтузилися й голосно верещали. Вона не звертала на них уваги й не стала відправляти братів до їхньої кімнати. Зараз, коли репетиції не було, а басейн був недоступний, нічим не зайнятий час виявився для них гнітючим. Туга за домом охопила їх, коли П’єро сказав, що він голодний — до обіду залишалося декілька годин, а йти зараз просити щось поїсти не випадало. Крім того, хлопчакам не хотілося йти на кухню, бо вони боялися Бетті; вони зустріли її на сходах, коли та сердито несла в їхню кімнату червоні цератові простирадла.