– Юрію Юрійовичу, – нарешті попросив директор нашого героя, якому завжди довіряв найбільше, – ану, піди пошукай Світлану Георгіївну!
Та довго шукати не довелося. Не встиг Юрій Юрійович зробити кілька кроків, як вона з’явилася з боку нашого корпусу. Володарка монгольського полку і трьох «топ-менеджерів» йшла в розстебнутому на голе тіло халаті, боса, а в руках, як пропелер, крутила яскраво-червоні чоловічі труси в дрібний горошок. Вона була п’яна і щаслива. І це був останній її робочий день у нашому таборі.
Юрій Юрійович вважав такий фінал особистою поразкою. Але він не довго сумував – зрештою директор призначив його виконувачем обов’язків старшого вожатого без відриву від роботи з загоном. Це влаштувало всіх, навіть Світлану Георгіївну, яка перейшла працювати до сусіднього піонертабору «Олімпійські резерви» керівником драмгуртка, де, кажуть, справила на місцевих вожатих не менш яскраве враження.
Слава Юрія Юрійовича, вихователя-приборкувача непокірливих і зловредних піонерів поширювалася з небаченою швидкістю. Щоб вгамувати своїх розбишак-підопічних, до нього почали звертатися інші вожаті, й нікому Юрій Юрійович не відмовляв у допомозі та доброму слові. Від слави Юрія Юрійовича як найближчий товариш немало вигравав і я. Мною, злим і могутнім фізруком, колеги регулярно лякали дітей; тож як я від того не відбрикувався, але змушений був брати участь у виховному процесі хоча б із суто товариських почуттів. Мене часто кликали в корпуси для опосередкованого фізичного знущання над порушниками дисципліни шляхом нехитрих, але одноманітних фізичних вправ або корисних господарчих дій. І у кожному загоні обов’язково знаходилися екземпляри типу Васі Голікова, яким миття підлоги або присідання з вогнегасниками за наказом фізрука здавалися подвигом на кшталт штурму Рейхстагу. Беручі до уваги їхнє важке дитинство, професію батьків та зловредні характери, які дісталися їм у спадок, про застосування більш радикальних методів, як то ремінь або дубець, мова йти не могла. Та, на жаль, моя куца фантазія не сягала далі, ніж марширування навколо корпусу з табуретками у витягнутих руках під дружнє декламування вірша Маяковського:
А коли нікого не було поруч, дітлахи декламували свій улюблений віршик про червоний прапор. Зараз, у контексті всіх цих псевдополітичних подій, я його часто згадую:
Проте Юрій Юрійович ніколи не схвалював таких ідеологічно грубих і педагогічно недосконалих методів виховання. У ньому копирсалася, на відміну від нас, тонка і чутлива натура майбутнього педагога-новатора. Можливо, ми спостерігали народження нового Сухомлинського або Макаренка, хто знає. Першою жертвою нової методи Юрія Юрійовича став Льоха Тєлєвной, довгий і худий, як кишка, нахабний п’ятнадцятирічний хлопчина з першого загону, якого після чергового порушення мені передала на перевиховання змучена вожата. «Зроби з ним що-небудь!» – благала, ледь не плачучи, Світланка-Чапаєв (Чапаєв – тому що мала невеличкі вусики. Коли я з нею цілувався, то ніколи не голився виключно з почуття солідарності). Я нахмурив брови і пограв для ефекту біцепсами, але Тєлік, здуваючи зі свого гострого носа невидимі пилинки, лише нагло подивився мені в очі й посміхнувся. Підлогу він уже мив, з вогнегасниками присідав, Маяковського декламував, на заборону на купання плювати він хотів (вони всі бігали купатися на річку вночі), тож більш нічого креативного на тиху годину я йому запропонувати не міг, всі мої засоби впливу вичерпались. Надія лишалася тільки на Юрія Юрійовича.
І Юрій Юрійович, як завжди, не підвів.
– Тєлік, – запитав мудрий вожатий, – скажи мені, будь ласка, чого ти більше за все боїшся в житті? Окрім батька, звісно.
Батько у Тєліка був знаним у місті опером, якого боялися всі бандити.
– Нічого я не боюся. І батька я не боюся. Це ви його повинні боятися!
– Чому це ми повинні боятися твого батька? Хіба ми які злочинці? Ми чесні піонервожаті! То чого ж нам його боятися?
– Тому що мого батька всі бояться. Вчителі бояться, лікарі бояться, і директор табору, якого ви боїтеся, також боїться. Значить, і ви боїтесь.
– Логічно, – зауважив Юрій Юрійович, дістав із кишені гребінця і заходився неквапливо розчісуватися. – А з яких це саме причин?
– А з тих причин, що мій батько каже, що нема на світі такої людини, яка б не боялася, що її посадять до в’язниці! І нема таких людей, яких не було б за що посадити, бо кожна людина мінімум років на п’ять за своє життя заслужила. Без виключень! Тож мій батько може посадити до в’язниці будь-кого! Захоче – і посадить! І йому за це нічого не буде! Хіба що орден від президента! – Тєлік витлумачував родинну життєву філософію впевнено, як по писаному. Мабуть, не зважаючи на підвищену криміногенну ситуацію в регіоні, батько не залишав улюблене чадо без уваги і не стояв осторонь виховного процесу. Не часто зараз зустрінеш таку батьківську відповідальність.
Чесно кажучи, я сам був уже не радий, що привів Тєлєвного до Юрія Юрійовича. Я навіть не уявляв, яким саме чином той зможе вийти з неушкодженою репутацією з цього неприємного діалогу.
– Добре, – спокійно відповів Юрій Юрійович, – раз ти, Льохо, такий сміливий і кмітливий, скажи мені, будь ласка, чи вмієш ти читати?
– Читати? – Тєлік не зовсім второпав таке несподіване запитання. – Ви жартуєте?
– Просто питаю, які там жарти?! Може ж таким людям, як ти, які нічого не бояться, вміти читати – то зайве, звідки ж нам, простим смертним, знати? Та коли ти все ж таки вмієш читати, то читатимеш зараз мені вголос от оцю книжку, – і Юрій Юрійович показав збірку філософських нарисів під назвою «Сутінки богів». – Ти ж, Льохо, нігіліст, в Бога не віриш, нічого не боїшся, тож це якраз для таких, як ти, повір мені на слово, я в цьому розбираюся! Обирай, друже, сам, із чого починати. Дивись, який багатий вибір: Фрідріх Ніцше «Антихрист», Зиґмунд Фройд «Майбутнє однієї ілюзії», Еріх Фромм «Психоаналіз і релігія», Альбер Камю «Міф про Сізіфа. Есе про абсурд» і, нарешті, найцікавіше, Жан-Поль Сартр «Екзистенціалізм – це гуманізм». Тєлєвной, ти знаєш, що таке гуманізм?
Тєлік, якому стало недобре він самих тільки прізвищ і назв, що таке гуманізм, не знав. Він взяв книгу і підозріло подивився на синю обкладинку.
– Читати?
– Читай. – І Юрій Юрійович зручно вмостився на ліжко. – Сторінка, наприклад, 223, з самого спочатку.
– «…Є лише одна по-справжньому серйозна проблема – проблема самогубства. – Виразно прочитав Тєлєвной і з німим запитанням подивився на Юрія Юрійовича. – Вирішити, варто чи не варто життя того, щоб його прожити, – значить, відповісти на фундаментальне питання філософії…» – Тєлік продовжував, читаючи, поглядати на вожатого, але той лише дріботів пальцями по подушці. Читав Тєлєвной на диво гарно, виразно, з правильними акцентами, але швидко втомлювався, давався взнаки брак практики. – «…Нарешті, я підходжу до смерті та тих відчуттів, які виникають з її приводу. Про смерть вже все сказано… – голос Тєлєвного раптом затремтів, – …і загальноприйняті норми потребують зберігати тут патетичний тон. Але от що дивно: всі живуть так, наче «нічого не знають». Справа в тому, що у нас немає досвіду смерті…» Юрію Юрійовичу! – вигукнув нарешті, не витримавши напруги тексту, Тєлік.
– Втомився? – Юрій Юрійович дбайливо подав піонеру склянку води. – Попий трохи, перепочинь. Чи, може, ти не хочеш відповісти на фундаментальне питання філософії?!
– Давайте ліпше щось інше…
– Добре. Відкривай, наприклад, сторінку 17.
– «Фрідріх Ніцше. Антихрист. Досвід критики християнства. Прокляття християнству. – Почав, збиваючись, бубоніти Тєлік собі під носа. – Передмова. Ця книга для зовсім небагатьох. Можливо, жодного з них ще немає на світі. Можливо, вони – ті, що розуміють мого Заратустру… – на цьому місті Тєлік замовк і зовсім жалібно подивився на Юрія Юрійовича, який задоволено кивав головою в нерівний такт читання, – …так як же змішувати мені себе з тими, кого й сьогодні чують вуха?.. Мій день – післязавтрашній; деякі люди народжуються на світ „посмертно…”» Юрію Юрійовичу! – на очах Тєлєвного стояли сльози.
– Що трапилося?
– Юрію Юрійовичу, я не можу більше цього читати!
– Чому ж? Хіба погана книжка?
– Тут весь час про смерть!
– Ну то й що? Хіба це страшно? Читай-бо далі!
– Юрію Юрійовичу, віддайте мене ліпше назад фізруку! Або хочете, я вам у корпусі підлогу вимию! Або папірці навколо корпусу приберу?
– Підлогу і дурень зможе вимити. А у тебе сьогодні в житті важливий день, Льохо! Запам’ятай цю дату!
– Я більше не бу-уду! – дивно, але Тєлік, головна біль вожатих усього табору і навіть свого батька, всемогутнього опера, заплакав.
– Добре, Альошо, йди в корпус і скажи своїй вожатій Світлані, що тепер ти кожну тиху годину ходитимеш до мене читати вголос Ніцше і Фройда.
З тих пір кара читанням філософських текстів із «Сутінків богів» стала найстрашнішою в нашому таборі. Це покарання називалося «бібліотека». Книжку неодноразово намагалися викрасти, але марно, Юрій Юрійович беріг її ліпше, ніж священики-місіонери в джунглях Африки берегли свою єдину Біблію. Під кінець третьої зміни Юрій Юрійович міг цитувати будь-кого з п’яти вищевказаних Тєлєвним авторів із будь-якої сторінки та рядка на вибір напам’ять – порушників дисципліни у нас вистачало завжди.
Як не дивно, але найбільший зиск із педагогічного ноу-хау Юрія Юрійовича мав-таки знову я. Діставши зі шухляди ненависну мені «Загальну психологію» під редакцією видатного радянського психолога Лєонтьєва, я відкрив у своїй кімнаті тортурний цех «Районна табірна бібліотека № 2». І треба сказати, що тексти радянської психологічної школи, розлого і, головне, напрочуд незрозуміло викладені у цьому підручнику, призводили на дітлахів куди більш гнітюче враження, ніж Фройд або якісь там Ніцше з Камю разом узяті. Можливо, це через те, що у мене діти читали підручник, стоячи на стільці на одній нозі, але не беруся стверджувати. Тож користь від читання книг уголос вийшла незаперечна: я вивчив на пам’ять чи не весь підручник, що мені ой як стало у пригоді при перездачі іспиту наприкінці серпня.
Але справжнім фурором Юрія Юрійовича стала справа про диво-машину, що друкує гроші.
Чудовим липневим ранком я бродив піонертабором у пошуках якоїсь поважної причини. Всі діти розійшлися по загонах готуватися до «Міс і містер „Дзержинець”» (це назва нашого піонертабору, інакше, погодьтесь, він і не міг називатись), дуже популярного в ті роки конкурсу. За клубом я побачив, як Антон, син генерала чи майже генерала, дуже зосереджено мацає себе за голову.
– Антоне, що ти тут робиш, чому не на репетиції? Ти що, вдарився? – запитав я турботливо, наскільки турботливо може взагалі запитувати фізкерівник.
– Та ні…
– А що? Чого мацаєш? Голова болить?
– Та ні… Просто так…
Звісно, що діти просто так нічого не роблять.
Юрій Юрійович, який підготовку до конкурсу передоручив колезі, пояснив:
– Антон – дуже жадний, ніколи ні з ким не ділиться, все жере сам. Я йому сказав, що в тих, хто не ділиться з друзями, зрештою виростають роги. От він тепер і перевіряє кожні п’ять хвилин – ростуть чи ні.
– Ну, блін, ти педагог! А ділитися почав?
– Ні, не прошибеш і рогами. От якби дійсно хоча б які маленькі виросли, як у тій казці, то може б і допомогло!
Тут до нас підійшов Антон і дуже радісно сказав:
– Юрію Юрійовичу, мені потрібно терміново зателефонувати додому. Можна я піду в кабінет директора?
– Можна. Але і директора зараз немає, і кабінет зачинено.
– Тоді можна я зателефоную з телефону-автомата?
– Звісно, можна, – відповів Юрій Юрійович.
Телефон-автомат висів біля навчального центру курсантів-міліціонерів, які сюди з’їжджалися на курси підвищення ментовської кваліфікації з усієї області. Центр розташовувався на території піонерського табору, їдальня в нас була одна на всіх. Молоді працівниці їдальні забезпечували молодим ментам усі їхні фізіологічні потреби, а інших у них не спостерігалось, так що наше життя їх майже не хвилювало. Але те, що діти і вожаті користуються деякими пільгами, наприклад, харчуються першими, викликало в амбіційних стражів порядку неабиякий гнів. І якщо дітей вони ще могли якось толерувати, то нас, вожатих, на дух не переварювали, і кожного дня підозрювали в яких-небудь протиправних діях: наркоманії, проституції, гомосексуалізмі тощо. Свою поведінку менти з п’яних очей пояснювали дуже просто: «Нехрін тут розумничати!» Себто, наші стосунки були якщо не ворожі, то досить напружені.
За п’ять хвилин Антон повернувся. Виявилося, що він десь загубив свої «телефонні» дві копійки, тож зателефонувати не зміг.
– Юрію Юрійовичу, а у вас немає двох копійок? – трагічним голосом запитав він. – Я вже просив у міліціонерів, що там чергують, але в них немає…
Юрій Юрійович поважно почухав потилицю.
– Ні, Антоне, на жаль, нічим не можу допомогти.
– А що ж мені робити, Юрію Юрійовичу?! Мені дуже потрібно зателефонувати батьку!
Батьку Антон телефонував не менше, ніж двічі на день, докладно доповідаючи, що відбувається в таборі. Цим, чесно кажучи, він дістав усіх, у тому числі й директора. Але його батько був генералом, і це вирішувало ситуацію не на нашу користь.
– Знаєш, Антоне, – сказав Юрій Юрійович, продовжуючи чухати потилицю, – а ти сходи за ігротеку. Там повинна стояти така невеличка зелена машинка, вона гроші друкує. Візьмеш карбованця, потім зайдеш до магазину і розміняєш.
– А якщо мені не дадуть карбованця?
– Скажеш, що я наказав!
– Дякую дуже, Юрію Юрійовичу! – І Антон понісся до ігротеки.
– Нема за що наразі, – Юрій Юрійович перестав чухати потилицю і вийняв із кишені гребінця. Він дуже любив розчісуватися. Хтось любить пити горілку, хтось – гризти нігті, а от Юрій Юрійович любив розчісуватись. Казав, що понад усе боїться облисіти. «Розумієш, це однаково, якби тобі вирізали легені і ти не зміг би курити!»
Через п’ять хвилин у жахливому розпачі повернувся Антон.
– Юрію Юрійовичу, ви уявляєте, за ігротекою немає ніякої зеленої машинки, що друкує гроші! – видихнув він.
– Ой, Антоне, пробач заради бога, я зовсім забув! Її ж забрали хлопці з першого загону! Біжи бігом до них! Вони сьогодні вожатим пиво у футбол програли, от і взяли покористуватися.
Правда була у тому, що ми дійсно сьогодні обіграли у футбол збірну табору, тому слова Юрія Юрійовича Антон аж ніяк не міг сприйняти за жарт. Ми посиділи ще десь з півгодини. Липень того року випав шалено жарким, але спека в сосновому лісі зовсім не відчувалася. А потім ми побачили, як три міліціонери з собакою, Антоном і двома хлопцями з першого загону стрімко біжать у наш бік.
– Нічого собі, – тільки і сказав Юрій Юрійович, передчуваючи недобре і ховаючи нарешті гребінець в задню кишеню білосніжних шортів.
Дивний натовп підбіг і, гавкаючи, видихнув:
– Де машинка, що гроші друкує?!
Виявилося, що хлопці з першого загону також не позбавлені почуття гумору. Антону, який ледь не плакав, прохаючи віддати йому зелену диво-машинку «…бо дуже батькові зателефонувати потрібно!», вони повідомили, що на програне вожатим пиво вже грошей надрукували, а машинку віддали міліціонерам – друкувати гроші на самогон. Вона їм дуже потрібна, бо їм також завтра з вожатими у футбол грати… От Антон і пішов із цим простим запитанням у школу молодих міліціонерів: «Скажіть, будь ласка, у вас немає тут машинки, на якій наші вожаті друкують зелені гроші?» – «Якої-такої машинки?» – зацікавилися менти, відклавши в бік свої справи. «Ну, такої машинки… Вона у нас за ігротекою зазвичай стоїть, на ній Юрій Юрійович зелені гроші друкує. Дайте мені, будь ласка, мені небагато, лише одного карбованця!» – «А хто такий Юрій Юрійович? – ласкаво поцікавилися менти. «Це наш вожатий!» – гордо відповів Антон. «А де він зараз?» – «Біля корпусу. Розчісується».
Сказати, що менти довго не могли повірити в нашу історію, – нічого не сказати. Директор піонерського табору Василь Васильович довго крутив пальцями біля скроні, доводячи, що це – всього-на-всього! – такий метод виховання підростаючого покоління. Але менти не хотіли вірити ні в які методи, а лише суворо і наполегливо питали: «Де машинка, що друкує фальшиві долари?». Цей цирк тривав приблизно годину, аж поки не приїхали полковник, їхній ментовський начальник, і генерал, батько Антона, і вони втрьох не пішли з нашим директором бухати до кабінету. Пристрасті потроху вщухли: злі менти і розчарований пес пішли нести свою нелегку варту далі, а Юрій Юрійович, наче нічого не трапилося, знову акуратно почав скубти своє негусте волосся гребінцем.