Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович 10 стр.


Ми почали нетерпляче ждати вечора. Злива припинилася, та дощ не стихав — сіявся і сіявся, мов крізь сито, затягуючи і землю, і небо непроглядною сірою пеленою.

Похмурий осінній день короткий, та для нас він здавався безконечно довгим. Через кожні п’ять хвилин я дивився на годинника — чи скоро?

Ми сиділи на мокрій землі і пильно приглядалися до крутих схилів балки, там, за дротом, де нам вночі доведеться пробиратися.

Час тягнувся нудотно довго. Мені здавалося, що нашому чеканню не буде кінця і що в останню хвилину все може піти шкереберть.

Тим часом день поволі гаснув. Сірі осінні сутінки тихо кралися з глибокої балки і покривали землю холодним туманом. Незабаром зовсім стемніло.

— Пора, — прошепотів я.

— Пора, — погодився Смольников.

Ми підвелися і почали спускатися до яру. Серця наші билися напружено. Нерви бриніли, як туго натягнуті струни. Що буде через кілька хвилин — сподівана воля чи смерть?

Не доходячи півсотні кроків до загорожі, спустилися в рівчак, проритий дощовою водою.

Смольников ліз попереду. Рівчак круто спускався в глибоку балку, і це допомагало нам: без особливого напруження ми прослизнули попід дротом і опинилися за межами табору. Швидко скотилися вниз, де вже стояла густа пітьма, і не розбираючи дороги, кинулися бігти. Шелестів під ногами бур’ян, колючі тернини чіплялися за одяг, боляче шмагали по обличчях. Та дороги вибирати ніколи: хотілося якнайшвидше відійти з небезпечної зони, де нас могла ще наздогнати ворожа куля.

Коли вийшли в степ, було вже зовсім темно. Позаду залишилися Хорол і Хорольська яма. Там мерехтіло кілька жовтавих вогників. По боках — суцільна пітьма холодної осінньої ночі, що важко налягала на принишклу землю. Попереду ж — невідомість…

Постало питання — куди йти?

— До фронту! — сказав я.

Смольников задумався.

— До фронту? В такому вигляді? — він мав на увазі наш мокрий, брудний військовий одяг, який ми добре викрутили, але який від того не став сухим і мало зігрівав нас, а також нашу неймовірну виснаженість. — Не дійдемо. Відразу схоплять… Та й не витримаємо такого шляху, — ти, може, й витримаєш, а я — ні… Треба відпочити, зодягнутися відповідно… Ні, так не дійдемо… До того ж якщо охорона табору кинеться на розшуки, бо, я певен, сьогодні не тільки ми втекли, то передусім шукатиме на шляхах, що ведуть на схід…

— Що ж ви пропонуєте?

— Що я пропоную? — каштан задумався. — По-перше, втекти якомога далі, щоб нас не спіймали. Це головне… По-друге, знайти притулок, де б ми хоч трохи “відійшли” від фашистських “курортів”. Такий притулок я можу знайти тільки в Києві, бо я там довгі роки служив і маю знайомих, котрі нам допоможуть… А ти?

— А я — ніде… Не можу ж я повернутися в своє село, де жили майже виключно німці-колоністи. Там мене відразу запроторять у табір, як льотчика, як комсомольця і як сина агронома-комуніста…

— От бачиш… Залишається Київ… До того ж мені дуже хочеться дізнатися, чи встигла евакуюватися дружина з донькою. Якщо ні, то я їх заберу з собою або влаштую десь у знайомих на селі… Для мене це теж дуже важливо…

Опівночі хмари розійшлися, небо всіялося холодними дрібними зорями — і раптово вдарив мороз. Земля зразу затужавіла, підмерзла. Йти стало легше, але й одяг наш теж затвердів і почав при найменшому рухові торохтіти, мов панцир.

Щоб не замерзнути, ми наддали ходу. Орієнтуючись по Полярній зірці, попростували на захід. Села, що траплялися по нашому шляху, обминали: хотілося відійти від Хорола якнайдалі.

Під ранок вийшли до Сули. Праворуч бовваніли в сірій імлі солом’яні та очеретяні дахи приземкуватих хатинок якогось села, трохи далі темнів залізничний насип і міст через ріку.

Попереду стояли лапаті, в рясному інеї, кущі верболозу.

Через міст іти побоялися. А раптом охороняється?

Поки добралися до берега і пересвідчилися, що перебратися на той бік річки ніяк не можна, бо по воді йде сало, почало сходити сонце. Після недовгої наради вирішили повернутися назад і зайти в село: потрібен був спочинок. А головне — нестерпно хотілося їсти.

Вибрали крайню хату, що стояла біля самого лугу. Довго сиділи в кущах, тремтячи від холоду. Стежили, чи нікого нема підозрілого. Було б украй нерозумно знову потрапити за колючий дріт.

Потім наважилися. Смольников залишився надворі, а я прочинив двері і вступив до хати.

— Добрий ранок, — привітався, швидко оббігши поглядом невелику кімнату, яка правила одночасно і за кухню.

За столом сиділо четверо: чоловік, жінка і двійко дівчаток, що враз поклали ложки і спідлоба зиркнули на мене.

— Доброго ранку, — відповів за всіх господар, ще не старий, але якийсь кістлявий, змучений чолов’яга. — Проходь, хлопче… Сідай… Бачу — не зблизька мандруєш…

— Не зблизька…

— Їсти хочеш?

Я ковтнув слину, жадібно глянув на стіл, де на цупкому настільникові лежала велика підсмажена хлібина, а в череп’яній глибокій мисці парувала товчена з салом та цибулею картопля.

Чи хочу я їсти? Ще б пак!

По жовтому обличчю господаря пробігла ледь помітна посмішка, і він сам собі відповів:

— Ну, звичайно ж, хочеш… Тоді роздягайся, мий руки і сідай до столу. Я сам, брате, нещодавно звідти…

— Звідки? — спитав я насторожено.

— Ну, як звідки? Відомо — з Хорольської ями!

Я закліпав очима. Всього сподівався, тільки не такої проникливості.

— Як… як ви дізналися?

Господар знову усміхнувся. Від цього шкіра на його обличчі зібралася зморшками.

— Видно пана по халявах!.. Та ти не бійся — не продам! Сідай до столу!

Я все ще нерішуче стояв посеред хати. Потім наважився сказати:

— Я не сам… Ми удвох.

— Так гукай свого товариша — хай заходить! Чого вже там!..

Коли зайшов Смольников і ми роздяглися і вмилися — уперше за багато днів, — на столі стояла ще одна миска з картоплею, глечик кисляку, а хлібина була повністю покраяна на чималі скибки.

Нічого смачнішого, здавалося, ми не їли в своєму житті. Дівчатка з подивом дивилися на нас, вражені тим, що ми враз спорожнили посуд, з’їли весь хліб і, розморені від ситості й тепла, ледве сиділи на лаві.

— Співчуваю вам, — сказав господар. — Бо сам і досі не можу прийти до тями… Спасибі жінці — виручила. Кілька днів бродила попід загорожею, поки побачила мене. Там же вийняла з ушей золоті сережки — віддала німцеві… Випустив… А вам як пощастило вирватися — втекли?

— Та ні, теж випустили, — схитрував Смольников.

Але господар не повірив:

— Знаю, як там випускають!.. Та ви не бійтеся. Якщо ми один одному не довірятимемо, то як і жити на світі? Я вже не кажу — як нам тоді із тією нечистю боротися… — І, не ждучи відповіді на свої досить прозорі й сміливі слова, додав: — Ну, ось що, братця, нікуди ми вас сьогодні не відпустимо! Зараз нагріємо пару чавунів води — скупаєтесь! І на піч — спати! Бо на вас страшно глянути… Брудні, зарослі, худющі. Одна шкіра та кістки… Ніяк не кращі за мене…

Він засміявся і наказав дружині приставити в піч, до вогню, два великі чавуни з водою. На заперечення Смольникова, що нам треба йти, бо, мовляв, ще далека додому дорога, відповів:

— Домівка не вовк — у ліс не втече! А якщо боїтесь, то повторюю: не бійтеся! Гарних людей у нас більше, ніж поганих. Це треба знати…

За годину викупані, підстрижені, поголені, переодягнуті в чисту білизну господаря, ми зі Смольниковим залізли на піч і миттю поснули. Прокинулися тільки перед вечором. На нас уже ждала смачна вечеря — борщ, вареники, а також пляшка самогону. Я від чарки відмовився, а Смольников з господарем перепустили по одній. Після вечері знову забралися на піч і проспали непробудним сном до ранку.

Вранці виявилося, що господиня прокип’ятила і попрала нашу білизну, а господар, замість військового, дав нам свій старий одяг. Пробули ми в цій гостинній хаті ще дві доби. За цей час трохи набралися сил, оговталися після Хорольської ями і одного дня після сніданку вирушили в путь. Від господаря дізналися, що через Сулу можна перейти просто по залізничному мосту, який німцями не охороняється.

Щиро подякувавши гостинним господарям, ми попростували левадами до Сули. Ранок був сонячний, морозний. Злегка припорошена снігом земля дзвеніла, як дзвін.

Міст справді не охоронявся. Ми незабаром опинилися на високому правому березі річки і по шпалах попростували на захід.

За годину підійшли до залізничної станції. Біля брудного перону стояв товарняк. Паровоз сичав парою І подавав сигнал. В порожніх вагонах і на площадках виднілися мовчазні фігури безплатних пасажирів — жінок і чоловіків, старих і малих. Війна, здається, підняла на ноги весь народ — кожному потрібно було кудись їхати.

Тут же, на пероні, сновигало кілька німецьких солдатів. Один з них, молодий, рудий, веснянкуватий, зганяв людей з поїзда, штурляючи кованим чоботом тих, хто чимось йому не сподобався. Та зігнані через хвилину мовчки стрибали на площадку з другого боку або залазили в інший вагон. Солдат лаявся і зганяв їх знову.

Ми переглянулись.

— Порожняк іде на Київ, — шепнув капітан. — Причепимося?

— А чому б ні? — відповів я. — Тільки ходімо звідси… Щоб цей рудий чорт і нас не зігнав…

Ми почекали, поки паровоз подав гудка і ешелон, заляскавши буферами, рушив з місця. А тоді швидко стрибнули в розчинені двері останнього вагона.

І тут раптом почулося:

— Вер іст да? Хто тут?

Ми заклякли, сторопіло вдивляючись у напівтемряву, бо ніяк не сподівалися, що в товарняку їде німець.

Тікати чи залишитись?

Тікати — небезпечно: здійметься тривога. Залишитися — хтозна, чим ця зустріч закінчиться.

Поки ми вагалися, поїзд набрав швидкості. А з кутка, куди майже не проникало світло, виступила наперед довготелеса постать у шинелі з синім коміром і хвацько загнутому доверху кашкеті зі срібним орлом. Це був есесівець. Він зупинився й похмуро втупився в нас важким поглядом якихось безбарвних, мовби білих очей.

Ми зі Смольниковим остовпіли: перед нами стояв Чума.

Він держав руку на важкій кобурі, що висіла на широкому ремені з лівого боку живота, і пильно дивився на нас.

Бліде аскетичне обличчя з запалими щоками, блискучі очі, надірвана ніздря, відстовбурчені вуха…

Чума!

— Хто такі? — пролунав знову його різкий голос.

Потрібно було щось відповідати. І відповідати швидко й правдоподібно.

— Ми з батьком повертаємося додому, — промовив я, кивнувши на Смольникова і надаючи своєму голосові жалісливого відтінку. — З окопів… Розумієте, копали окопи і протитанкові рови…

В очах Чуми промайнув усміх.

— Гм, протитанкові рови… Окопи… І ви справді вірили, що цим зупините танкові армади фюрера?

Я здвигнув плечима і промовчав.

— Куди ж ви їдете?

— До Києва.

— До Києва? Виходить, нам по дорозі. Я теж до Києва… Як же тебе звати?

— Володя.

— Володья? Ага, Володья, Володья… Тобто — Вольдемар? А твого батька?

— Іван.

— О! Іван, Іван! — він робив наголос на першому складі.— У росіян усі Івани, як у нас Ганси… Я, наприклад, Ганс. Шарфюрер військ СС Ганс Ціммерман… Ну що ж, будемо їхати разом. Правда, без комфорту, бо Росія — бідна країна. Асфальтованих доріг нема, пасажирських вагонів — теж нема. Одні телячі. І до всього — холодно, мов на полюсі!.. І як ви тут жили?

— Та якось уже жили, — відповів я, потрапляючи йому в тон. — От тільки не розумію, чого ви сюди прийшли і по що, коли ми такі бідні і коли тут так холодно?

Ганс Ціммерман гучно зареготав.

— Га-га-га! А ти, хлопче, кусючий! І добре по-німецькому говориш… Ти, часом, не німець? Не фольксдойч? Дуже вже скидаєшся — і очі голубі, і чуприна русява, і весь вигляд, як у справжнього арійця!

— Точно такий, як у вас, — серйозно сказав я, зиркнувши на його вуха і надірвану ніздрю.

Шарфюрер зареготав ще дужче.

— Га-га-га! Та ти ще й жартівник!.. Вид точно такий, як у мене! Га-га-га!.. Ну, та гаразд! Я не ображаюсь за те, що ти покепкував з мене. Я справді не красень, хай йому чорт! Та ще колись у бійці позбувся добрячого шматка ніздрі, за що й одержав прізвисько Рвана Ніздря. Увесь Гамбург звав мене так, тобто всі мої друзі, — і він хитро підморгнув при цьому, даючи зрозуміти, що друзі в нього були особливі.

— Я не хотів вас образити, повірте мені, — удав я зніяковіння.

— Ну, про що мова! Хіба можна розумного чоловіка образити такою дурницею! — замахав руками Ціммерман. Суворе обличчя його трохи розпогодилося. Видно, він любив погомоніти. — Ображатися на такі слова — це все одно, що ображатися на природу-матінку, яка втелющила тобі отакі недоладні вуха, хай їм біс, і вузьку, мов оселедець, пику, і незграбну постать… На кого б я мав ображатися, так це на батьків. Але, мабуть, і вони ні в чому не винні. Вірю, що їм хотілося бачити свого Гансика красенем.

— Безперечно. Для батьків ви були найкращим!

— Ну от, бачиш… І досить про це! Скажи ліпше, як порятуватися від цього клятого морозу?

— Це ще не мороз!

— Ти хочеш сказати, що буде більший?

— Аякже! Буде! І п’ятнадцять, і двадцять, і навіть тридцять градусів у нас буває нерідко.

— О! Тридцять градусів! — Ганс Ціммерман закотив очі під лоба. — Бр-р-р!

Поїзд набирав швидкості. Крізь відчинені двері було видно, як пропливають вдалині присніжені поля, смутні, принишклі села, далекі безлисті гаї. Ганс Ціммерман, наїжачившись від холоду, став у отворі дверей і, запаливши цигарку, глибоко затягнувся.

— Скучні краєвиди, — буркнув він, похитуючить на широко розставлених ногах. — Рівнина. Степ. Ні гори, ні лісу…

Я з відразою дивився на його великі сизі вуха, на довготелесу постать, і в моєму серці поволі закипала лють.

Хто він, цей Ганс Ціммерман? Прикидається добряком. А руки його в крові! Фашист із емблемою СС на петлицях. Садист, що без всякої причини знущався з наших людей у таборі. Замалим не вбив мене… Ворог, завойовник!

Моє тіло напружилося, готове до стрибка. Кулаки стиснулися. Сильний стусан у спину — і Чума полетить з вагона, як лантух, під колеса поїзда або під укіс.

Одним фашистом стане менше на світі!

Але в цю мить рука Смольникова важко лягла на моє плече.

— Ти що, хлопче? Здурів? — прошепотів капітан. — А раптом не пощастить зіпхнути? Він же при зброї! А якщо й зіпхнув би, то не виключена можливість, що залишиться живий, добереться за півгодини чи за годину до найближчої станції — і нас, мов зайців, злапають у цьому вагоні.

Я був вражений.

— Звідки ви дізналися, що я хотів зробити?

— Видно по тобі, — усміхнувся одними очима Смольников. — Але без мене, будь ласка, нічого поки що не затівай! Домовилися? Жертвувати життям варто заради чогось більшого, ніж цей глист. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Ото ж бо! Не поспішай поперед батька в пекло! Радься зі старшими!

Ціммерман не звертав на нас ніякої уваги. Та, мабуть, і не чув нашого шепоту, бо у вагоні стояв шум від ляскання і грюкоту буферів та ритмічного перестуку коліс.

На першій же зупинці, коли товарняк загнали на запасну колію, щоб пропустити зустрічний поїзд, він прудко вискочив з вагона і незабаром повернувся з листом іржавої бляхи та кількома цеглинами. Вкинувши все це у двері, гукнув:

— Хлопче, ходи зі мною!

Я пішов слідом за ним.

Ціммерман завернув у найближчий провулок і почав трощити дощаний паркан. Сухі, посірілі від негоди штахетини з тріском відлітали від ворин, ламаючись навпіл під ударами кованого чобота.

— Збирай і неси до вагона! — командував шарфюрер. — Зараз розкладемо таке багаття, що й чортам стане жарко!

Ми принесли два великі оберемки дров.

Ціммерман, незважаючи на незграбність, виявився енергійною, рухливою людиною. Миттю поклав посеред вагона цеглини, на них — бляху, звів на ній пірамідку з дров, настругав ножем трісок і підпалив запальничкою.

Сухе дерево спалахнуло, мов солома. Від багаття відразу війнуло приємне тепло, прокотилося в найдальші закутки вагона. Дим потягнувся у напіввідчинені двері.

Ціммерман простягнув до вогню почервонілі руки, задоволено замуркотів:

Назад Дальше