— Охоче пробачаю, — усміхнувшись, відповіла Таня і, непомітно випручивши руки, перевела мову на інше. — А наш старий одяг? Його не варто залишати тут. Знайдуть — наведе на слід…
— Ти маєш рацію, — погодився Володя. — Найкраще — закопати, як і блокфюрера, у вирві. Гадаю, там ніхто не шукатиме…
Вони зібрали своє лахміття, закопали у ямі і, перелазячи через руїни, почали обережно скрадатися до недалекого узгір’я, порослого зеленими кучерявими деревами.
Зразу за містом пірнули в густий чагарник, піднялися до пустинної недобудованої автостради і, перетнувши її, здерлися на вершину гори. Там, серед кущів, сіли на теплому, нагрітому сонцем камені. Звідси було видно хрещату ейзенахську долину, розбите, сплюндроване місто і синій Тюрінгенський Ліс, що мрів удалині. Тут вирішили ждати ночі.
Володя долонею витер спітнілого лоба, глянув на безмежний простір, що відкрився перед ними. Зітхнув.
— Таке чисте небо… Ех, літака б нам!
Таня підвела на нього очі.
— Літака?.. Ти — льотчик?
— Льотчик…
— Як же ти… опинився тут? Розкажи!
— Як я опинився тут?
Здавалося б, просте Танине запитання, мовлене тихим голосом, різким болем озвалося в його серці.
…Як він опинився тут?
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
— У вересні 1941 року, вилікувавшись після поранення, я потрапив у запасний полк і, всупереч бажанню повернутися в свою ескадрилью під Ленінград, був направлений на південь, у зовсім незнайому частину.
Мій настрій одразу зіпсувався. Мені хотілося повернутися до друзів-побратимів, з якими після прискореного випуску з училища захищав небо Ленінграда, і раптом… Посилають хтозна-куди!
Я почав проситися, але у відповідь почув категоричне: поїдете туди, куди посилають, ви там потрібніші, це треба розуміти!
Я розумів, але наполягав на своєму. Тоді командир полку тицьнув мені в руки документи і гаркнув:
— Кругом! Кроком руш!
У пригніченому настрої, з важким серцем їхав я на південь. Лежав на верхній полиці вагона, не встрявав у розмови і мовчки дивився в вікно. Пожвавішав тільки тоді, коли на видноколі забіліли мазані хатки, а біля них розкинулися вишневі садочки. Полтавщина! І додому недалеко, бо родом я з-під Києва… Та шляху туди немає — там уже окупанти!
Одного імлистого осіннього ранку зійшов я з поїзда на пероні чималої степової станції і відразу ж попростував до військового коменданта, щоб дізнатися, як їхати далі.
Тут було людно, і я засмутився від думки, що доведеться цілий день обтирати стіни цього непривітного, прокуреного цигарковим димом приміщення. Та мене зовсім несподівано виручив незнайомий льотчик, старший лейтенант, що саме вийшов з дверей кабінету.
Був він невисокий, але широкий у плечах, міцний. Мав покрапленого ластовинням кирпатого носа. З-під пілотки вибивалося руде волосся. В карих очах іскрився привітний усміх.
Вродливим його не назвеш, швидше — навпаки.
Проштовхавшись крізь натовп до виходу, він у самому хвості черги побачив мою похнюплену постать.
— А-а, повітряний флот! Здорово, браток! — і ляснув мене по плечі. — Тобі куди? Часом не до нас?
Його карі очі привітно усміхалися, і від того все обличчя стало добрим, привабливим. Я назвав номер частини. Старший лейтенант аж руками розвів.
— Так це ж до нас, браток! Просто чудово! Винищувач?
— Винищувач!
— Я теж. Мене звати Марком Архипенком. А тебе?.. Володя?.. Чудово!.. Де воював?.. Під Ленінградом?.. О-о! Так це ж чудово!.. Ходімо, браток, зі мною — поїдемо!
— Як — поїдемо? Куди? На чому?
— До нас, звичайно. На аеродром… Машиною… Я тут у відрядженні…
Ми вийшли на вулицю, і я побачив “тритонку”. В кабіні сиділи двоє: водій, літній уже чоловік з пишним русявими вусами, і красива чорнобрива дівчина-лейтенант.
Архипенко відчинив дверцята.
— Ніночко, цей хлопець поїде з нами. Винищувач. З госпіталю. Звати його Володею… тобто Володимиром Булатовичем.
Дівчина-лейтенант простягла з кабіни руку, її потиск був міцний, енергійний.
— Ніна Бережна. Ми всі будемо раді, що нашого полку прибуває.
Я хотів щось відповісти, але Архипенко підштовхнув мене ззаду:
— Ще матимете час наговоритися… Поїхали!
Ми стрибнули в кузов, зручно вмостилися серед якихось мішків, тюків, ящиків — і машина відразу рушила. Коли виїхали за містечко і з грейдера звернули на польову дорогу, я, кивнувши головою на кабіну, запитав:
— Теж льотчик?
Архипенко, мабуть, встиг задрімати, бо спочатку не зрозумів, а потім усміхнувся:
— А-а, он ти про що! І тобі наша Ніночка впала в око? Не дивно — красуня! Чудова, скажу тобі, дівчина! Весь наш полк закохався в неї!.. Але відразу хочу застерегти — закохуватися можеш, нікому це не забороняється, а рукам волі не давай! Хлопці ревниво стежать!.. У нас неписаний закон: Ніночка вибере сама, кого захоче… Оце щоб знав!.. А дівчина вона чудова! Я теж, правду сказати, вклепався в неї по самі вуха. Та що з того? Не з моєю пикою освідчуватися їй у коханні… От коли б мав твою зовнішність, братику! Тоді б, може, і посмів… Та, правда, є в нас красені, а облизня теж упіймали!
Я відчув, що червонію від простодушної похвали балакучого старшого лейтенанта, і, щоб приховати зніяковіння, спитав:
— І що ж вона робить у вашому… тобто у нашому полку?
— Як — що? — здивувався Архипенко. — Винищувач! Як і ми з тобою! Та ще й який!.. Ти скількох збив?
Запитання було несподіване і, як на льотчика, не зовсім тактовне. Гіркий початок війни показав, що далеко не кожному льотчикові, незважаючи на масовий героїзм і самопожертву, щастило збити ворога. Не вистачало бойового досвіду, а літакам — швидкості. І я знову почервонів.
— Тільки одного. Та й то з допомогою напарника…
— Ну от, бачиш, — а вона трьох! — незворушно вів далі Архипенко. — Так що перед нею носа не задирай!.. А розумна — достобіса! За словом у кишеню не полізе. Якщо заробиш, то вибатькує, особливо в повітрі, так, що будь здоров! Згадуватимеш до нових віників!
— Гм, ось вона, значить, яка! — непевно протягнув я.
Архипенко образився і, хапаючись руками за борт, щоб на вибоях не вилетіти з кузова, сердито сказав:
— Не поспішай з висновками! Зовсім вона не “така”. Душа в неї ніжна, як у ластівки, а любляча й чутлива, як у дитини… Ти думаєш, чого оце вона приїздила до міста? Виявляється, виросла у дитбудинку. І от, дізнавшись, що тут зараз живе її старенька няня, у якої загинув у Білорусії єдиний син, робить усе, аби скрасити її одиноку старість — пише листи, переслала їй свій атестат, а це, коли ми перебазувалися на новий аеродром, приїздила сама… Ми всі склалися, хто скільки міг, теж допомогли. То така була рада! Казала: “Хлопчики, я вас усіх за це перецілую… Тільки почекайте, будь ласка, до закінчення війни…” Така наша Ніночка, щоб ти знав! От!
2
Перший, кого я зустрів на аеродромі, був Ферапоня Жердін, співучень по льотному училищу. По паспорту — Ферапонт, а ми прозвали його Ферапонею, чим завдавали йому немало прикрощів. Своє ім’я він люто ненавидів і на випускному вечорі, в перший день війни, заявив, що раніше терпів його по молодості літ, зараз терпить з огляду на війну, а зразу ж після перемоги, якщо, звичайно, залишиться живий, назве себе офіційно Віктором або, в крайнім випадку, Федором.
— Чому саме Віктором? — запитали ми його. — Або Федором?
— Як чому? — здивувався він, округлюючи красиві чорні очі. — Віктор — переможець по-нашому… Звучить!.. Ну, а Федір теж, як і Ферапонт, починається на “фе” — звик все-таки… Звичайно, найзручніше було б назватися Фердінандом… Ферапонт — Фердінанд… Ніхто не розібрав би й уваги не звернув би на зміну… Так не можу — стільки ж тих фердінандів воює проти нас!.. Ні, буду Віктором або Федором!
Жердін ніколи не був моїм другом чи близьким товаришем. Однак, побачивши, як він майже підбігцем поспішає до “тритонки”, я спочатку не повірив своїм очам, а потім зіскочив на землю і вигукнув:
— Ферапоня-я! Ти-и?
Жердін ураз зупинився, ніби його вдарила в груди якась невидима сила, обличчя спалахнуло злим рум’янцем. Він пильно подивився на мене, довго не впізнаючи. Потім вигукнув:
— Володя? От не ждав! — Він простягнув руку і понизив голос: — Тільки ти, браток, мабуть, забув, що мене звати Федором… Тобто Федею… Зрозумів?
При цьому він крадькома підморгнув мені і скосив око на Ніну, котра, вилізши в цей час з кабіни, розгладжувала на собі пом’яту шинелю і, здавалося, не помічала Жердіна. Однак через якусь мить, поки я думав, що б те все означало і як відповісти на таку заяву товариша, вона раптом весело засміялася, від чого на щоках утворилися дві невеличкі ямочки, і сказала:
— Ферапоня!.. Як мило звучить!.. Ферапоня!.. Тобто Ферапонт? — і звернулася до Жердіна: — Ти даремно відмовився від цього імені, Жердін! Ферапонт! Несподівано й оригінально! Не якийсь там Федір!.. І ласкаво — Ферапоня! За одне таке ім’я перша-ліпша дівчина закохається в тебе, не кажучи вже про очі й кучері!
Вона говорила це серйозно, без натяку на глузливість. Але я бачив, як густо наливається злою кров’ю обличчя Жердіна. І що найдивніше, це зло було скероване проти мене.
Коли Ніна, не дочекавшись відповіді, пішла, він, розчервонілий, люто блиснув антрацитовими очима і наскочив, мов півень.
— Ну, браток, удружив! Підвів під дурного хату! Довіку не забуду!
Потім, нахиливши голову, круто повернувся і побіг геть.
Я закліпав очима і стояв ні в сих ні в тих. З остовпіння мене вивів Архипенко.
— Тепер начувайся! Жердін не пробачить тобі такого пасажу та ще й у присутності Ніночки!
Я повернувся до нього.
— Може, хоч ти поясниш до пуття, що ж, власне, сталося? Чим я провинився? Га?
— Ну, як же! Федя Жердін упадає за дівчиною. Зовсім голову втратив. А ти раптом бовкнув при ній — Ферапоня!.. Ха-ха-ха!.. Щоб ти знав, всі його у нас звуть Федором, Федею, хоча по документах він пишеться Фе-рапонтом… Але щоб Ферапонею — я не чув! Ти перший назвав… Тепер піде по всьому полку!
Я почервонів. Справді, вийшло негаразд. Мені стало ніяково.
— Слухай, Архипенко, ніхто в полку не повинен знати про цю розмову! Прошу тебе!
— Але ж не я один чув, — здивувався Архипенко. — Нас було четверо!
— Я мовчатиму. Жердін — теж. Шофер нічого не чув, бо не вилазив з кабіни, а з Ніною я зараз поговорю… Залишаєшся один ти!
— Я мовчатиму як риба! Даю слово! — пообіцяв Архипенко. — А ти наздоганяй Ні-ночку. Тобі в штаб — з нею по дорозі…
Ми розсталися. Я побіг услід за дівчиною і скоро наздогнав її. З валізкою у лівій руці, вона швидко йшла полем до крайніх хат села, що бовваніли на узліссі.
— Можна з вами, товаришу лейтенант? — спитав я. — Архипенко сказав, що ви до штабу. А я тут новачок…
— Будь ласка. Ходімо разом.
Вона трималася просто, без манірності. Карі очі дивилися ласкаво, по-дружньому. І мені раптом здалося, що я знав її давно-давно, ще з передвоєнних років, зі школи.
— Звідки ви, товаришу лейтенант?
— Звіть мене Ніною, — сказала вона. — Поза службою так звуть мене всі… А родом я з цих країв.
— Ну ж, безперечно, — стукнув я себе долонею по лобу. — Архипенко ж казав, що ви провідували свою стару вчительку.
— Няню, — поправила вона мене. — Бо я з дитбудинку.
Я трохи помовчав, підбираючи фразу, заради якої і наздоганяв дівчину. Не хотілося необережним словом образити її.
— Ви знаєте, незручно у мене вийшло з Жердіним, — почав я.
Та вона перебила мене.
— Чому ж незручно? Вашої вини ні в чому немає. Звідки ж ви могли знати, що Жердін перейменував себе з Ферапонта на Федора?
— Звичайно… Але прошу вас — нікому ні слова про те прізвисько, що так необачно злетіло у мене з язика.
— Я вже забула його. Заспокойтеся.
— Спасибі вам, Ніно.
— Нема за що.
— Не за що, а за кого… За Жердіна.
— А мені байдуже: не люблю я його.
— Чому?
— Пристає… А таких я не люблю… Хоча загалом він непоганий льотчик. Сміливий. Гарний… А все ж — не люблю!
Розмова обірвалася. Ми підійшли до крайньої хати, що стояла в саду.
— Нам сюди, — сказала Ніна і ступила на ганок.
У чималій кімнаті, за звичайним селянським столом, сидів кремезний чорнявий майор і, приклавши до вуха телефонну трубку, щось уважно слухав. Побачивши Ніну, він зрадів і пальцем показав дівчині, щоб сіла на лаву. Та Ніна продовжувала стояти, а коли майор, закінчивши телефонну розмову, поклав трубку, хвацько піднесла до пілотки праву руку.
— Товаришу командир полку, лейтенант Бережна прибула з короткочасної відпустки.
— Ніночко, це просто чудово, що ти з’явилася так вчасно! — вигукнув майор. — Всі хлопці в повітрі, а я одержав дуже термінове завдання. Летіти треба на двох машинах. Тож полетимо ми з тобою! Я вже думав летіти сам…
— Як, товаришу майор! — вигукнула Ніна. — Невже більше нікому, крім вас, летіти? А Жердін?
— Він захворів…
— Тоді полечу я сама!
Тут виступив наперед я:
— Дозвольте мені полетіти з Бережною, товаришу командир полку… Льотчик-винищувач Булатович. Після поранення прибув для проходження служби.
І подав свої документи.
Майор з цікавістю подивився на мене, а потім почав розглядати папери.
— О-о!.. Ти знаєш німецьку?
— Знаю.
— Звідки?
— Батько, агроном, працював у німецькому колгоспі “Роте фане”, то я серед колишніх колоністів вивчив…
— Гм, льотчику, звичайно, німецька ні до чого, а от коли б ти був розвідником… Та що про це говорити… З-під Ленінграда?
— Так точно.
— У боях участь брав?
— Так точно.
— Гм, — майор задумався. — Значить, хочеш з корабля — і відразу на бал?..
— Комусь же треба летіти, товаришу майор. То хай буду я!
— Літати не розучився?
— Ні, не розучився.
— Гм, — майор знову задумався, а потім, прийнявши рішення, несильно вдарив долонею по столу. — Гаразд, полетиш на пару з лейтенантом Бережною. Веденим. Завдання — розвідка. У штаб армії надійшли відомості, що німці перекинули на нашу ділянку свіжу танкову бригаду. Відомості є, а бригада зникла. Мов крізь землю провалилася!.. Тож виявити її за всяку ціну! Шукати ось у цьому квадраті! — Він підійшов до карти, що висіла на стіні, і окреслив чималу територію в тилу ворожої лінії оборони. — У бої не встрявати! Зрозуміло?
— Зрозуміло, товаришу майор. Можна виконувати?
— Виконуйте!
Ми рушили до дверей — попереду Ніна, позаду я. І тут майор раптом гукнув мене:
— Лейтенант Булатович, залишся на хвилину!
Ніна вийшла. Я знову став перед командиром полку.
Він підвівся з-за столу, підійшов до мене майже впритул і пильно глянув у вічі, ніби зважував — чого я вартий. Потім тихо сказав:
— Ніночку ми всі любимо. Весь полк у неї закоханий… Якщо з нею щось трапиться… Розумієш? Кажу це не для того, щоб налякати тебе або що люблю її більше, ніж хлопці, а для того, щоб ти зрозумів: сам погибай, а Ніночку виручай! На війні, звичайно, всяке буває, та все ж…
— Ясно, товаришу майор! — твердо сказав я.
— Ну, коли ясно, тоді йди!
3
День стояв безхмарний. Видимість була добра. Два винищувачі перетнули фронт і полетіли на захід.
Ось і заданий квадрат. Внизу пропливали сірі, принишклі села, зелені соснові і пожовклі листяні ліси, опустілі поля, холодні олов’яні ріки. Видно, здається, все — дерева, підводи, навіть людей, а от танкової бригади, як ми не дивилися, не побачили. Мов у воду впала.
— Що за чортівня! — пролунав у шоломофоні Нінин голос. — Не могла ж вона зникнути безслідно! Як ти гадаєш, Володю? Га?
— Треба розширити квадрат пошуку, — відповів я. — Розвідувальні дані, мабуть, запізнилися, і танки ворога за цей час могли значно переміститися на південь або на північ.
— Ти так гадаєш? Напевно, ти маєш рацію… Тоді зробимо так: я полечу на південь, а ти повертай на північ. Прочешемо ще кілометрів сто по фронту? Згода?