— Так, так, — загули всі.
— От і добре… Тоді я пропоную тут же судити Жердіна судом честі! Згодні з моєю думкою?
— Згодні, згодні.
— Гаразд. Отже, я висуваю проти Жердіна два обвинувачення. Перше — він образив Ніночку Бережну, друге — звів наклеп на свого товариша… У тебе, Жердін, є що-небудь проти цього? Визнаєш ти свою провину?
— Визнаю, — похмуро обізвався той, ні на кого не дивлячись. — Сп’яну бовкнув…
— Визнаю, визнаю, — передражнив його Архипенко і стягнув до перенісся свої руді брови. — Сп’яну бовкнув… Ну, хай на Булатовича ти злий і сп’яну бовкнув, а на Ніночку як у тебе язик повернувся? Га?
Ферапоня ще більше насупився. На очах у нього знову виступили сльози. Він тихо сказав:
— П’яний я, товариші… От язик і повернувся… А взагалі, я люблю її, Ніночку… От що!..
— Люблю, люблю! — спалахнув Архипенко. — А хто з нас її не любить? Питаю я тебе — хто? Знайди такого! Мовчиш?.. Ото ж бо й воно, братику, що всі її люблять, бо є за що любити! Гарна, чесна, смілива наша Ніночка! І кожен з нас у небі собою закриває її від ворожих куль! Один ти, дурень, знайшовся, що бовкнув: полкова дівка!.. Та за одні ці слова тобі, йолопе, треба ще раз затопити, бо Володиного мало! Щоб до нових віників пам’ятав!
— Ну й затопіть! — і Ферапоня виставив наперед своє обличчя.
— Затопіть, затопіть… Як треба буде, то й затопимо! А зараз я вношу пропозицію: за образу Ніночки зобов’язати Федора, тобто Ферапонта Жердіна, вибачитися перед дівчиною, а з нашого боку — дати йому доброго ляпаса, щоб у майбутньому розумніший був! А оскільки Володя вже дав йому в зуби, то вважати, що присуд виконано, і на цьому поставити крапку!.. Як гадаєте, товариші!
— Гм, мудро ти розсудив! Як цар Соломон! — на обличчях льотчиків з’явився усміх. — Тепер Жердін хай не ображається на Володю, бо ляпаса одержав по суду! Оце здорово!
— А що? — усміхнувся й Архипенко. — По суду! Хай тепер спробує образитися на Володю — дзуськи! Це ми постановили гуртом — і хай ображається на всіх нас!.. А взагалі, нам не до взаємних образ! Завтра чи післязавтра в бій, у небо, а там, супроти спільного ворога, ми всі друзі, всі товариші. Чи так я кажу?
— Так, так! Молодець Архипенко! Мудро розсудив! — почулися голоси.
Всі весело засміялися, і навіть на похмурому заплаканому обличчі Ферапоні з’явився ледь помітний кислий усміх.
5
Хлопці дотримали слова: ніхто не проговорився, і в полку так і не дізналися про нашу з Ферапонею сутичку. Він вибачився перед Ніночкою — і інцидент, здавалося, було вичерпано. Ми зі своїм коханням уже ні від кого не крилися, бо вирішили одружитися. Навіть і день призначили — в двадцяту річницю народження Ніночки (вона була тільки на рік молодша за мене).
Що це за почуття — кохання! Його треба самому пережити, самому відчути. Ніякі слова не в змозі передати й частини того, що відчував я тоді.
Образ Ніночки весь час стояв перед очима, і мені здавалося, що ми ніколи не розстанемося. Навіть у бою, коли мені випадало літати не в парі з нею, я, мов наяву, бачив перед собою її таємничі чорні очі, густе закучерявлене волосся, її повні рожеві уста, чув її глибокий грудний голос, що воркотів, як весняний струмок, і бентежив мене своєю незвичайністю і чарівністю, вдихав приємний запах її кіс і парфумів, які весь наш полк самовіддано діставав для неї всіма правдами і неправдами.
Знаю, що вона відчувала те ж саме, що й я. І був щасливий. Незважаючи на незгоди воєнного часу, на майже щоденні бойові польоти, на смертельну небезпеку, що підстерігала нас на кожному кроці, я був щасливий, бо кохав і мене кохали. А хіба це не найвище щастя?
Додалося й тривог. Думав тепер не про себе — чи повернуся сьогодні цілий, неушкоджений? А про Ніночку — про її життя, здоров’я, безпеку. Коли вона була в повітрі, а я на землі, мої очі не відривалися від неба. Що з нею? Чи все гаразд? І не йшов з аеродрому доти, доки не приземлявся її червонозоряний Як і я не подавав їй руки, допомагаючи вибратися з кабіни.
Та всьому буває кінець — щастю теж.
Вилетіли ми вчотирьох: я з Ніночкою, а Жердін з Архипенком. Ніщо не віщувало біди. Стояв погожий осінній ранок. У голубому небі — ні хмаринки, сліпучо сяяло сонце. Під крилами наших літаків привільно розкинулися неосяжні степи, луги й ліси українського Лівобережжя.
Ми наблизилися до фронту, що гримів тисячами громів, і тут зовсім несподівано зустрілися лоб у лоб з групою німецьких “юнкерсів”, що саме лаштувалися скинути свій смертоносний вантаж на голови наших піхотинців.
— Атакуємо, друзі! — гукнув старший, Архипенко, і перший кинувся на ворога.
Для німців наша поява була теж не меншою несподіванкою. Вони заспішили, заметалися і почали бомбити без прицілу, безладно, так що бомби вибухнули в болоті, піднявши вгору тонни торфу і багнистої твані.
Та збити хоч одного стерв’ятника нам не пощастило — на нас напало вісім “месерів”.
“Карусель” закружляла якраз над лінією фронту. Нам добре було видно і звивисті окопи, і кулеметні та мінометні гнізда, і навіть маленькі постаті солдатів, що — із нашого боку, і з німецького — припинили стрілянину і стежили за повітряним боєм.
З першого ж заходу мені пощастило підпалити свого супротивника. Обгорнувшись хмарою бурого диму, він втратив швидкість і пішов на зниження.
— Браво, Володю! — похвалила Ніна. — На одного мерзотника менше! Але будь уважний — з тилу заходить ще один!..
Я оглянувся: з тилу заходило зразу двоє! Один ладнався зайти мені в хвіст, а другий, той, що йшов знизу і якого Ніна не могла бачити, явно мав намір напасти на неї. Він уже брав її в приціл. Що робити?
— Ніночко, бережись! — гукнув я.
В ту ж мить зробив віраж і, замість того щоб зчепитися зі “своїм” супротивником, пішов навперейми Ніноччиному. На таран.
Він таки не встиг дати чергу. Я виринув перед ним зовсім несподівано і розтрощив йому пропелер. “Месер” відразу клюнув носом донизу. Але й мій літак почав падати.
Я ще встиг помітити і перекошене від жаху обличчя фашистського льотчика, і те, як він вивалюється з кабіни, і моє праве крило, що, відірвавшись від літака, переверталося в повітрі, — і тоді, зрозумівши, що врятувати машину вже ніяк не зможу, викинувся з неї і розкрив парашут.
Сильний поштовх — і я, погойдуючись на тонких білих стропах, завис майже поряд зі своїм супротивником. Нас розділяло якихось сто чи сто п’ятдесят метрів.
За якусь мить я оговтався від несподіваного повороту в своїй долі. Перша думка: де Ніночка? Я оббіг поглядом усе довкола і знайшов її літак, — вона вела поєдинок зразу з двома “месерами”. Архипенко і Жердін теж билися, мов леви. Архипенко підпалив свого супротивника, і він, залишаючи позад себе пасмо густого диму, повернув убік і пішов на зниження.
Потім до мене прийшла інша думка: де ж я приземлюся? Адже ми з німцем спускалися прямо над фронтом.
Земля швидко наближалася. Уже зримо проступали на її зраненому обличчі звивисті окопи, круглі вирви від снарядів і бомб, кулеметні й мінометні гнізда. І тут я помітив, що опускаюся на позицію ворога, а німець — на наш бік.
“Оце так відкриття! Чорт забирай! — промайнуло в голові. — Ще цього не вистачало — потрапити в полон!”
По мені не стріляли, хоча в подібних випадках наших льотчиків німці розстрілювали просто в повітрі. Неважко було здогадатися, що причиною цього було те, що збитий мною ворожий льотчик опускався в розташування наших військ.
Яка досада! Ми потрапили в протилежні повітряні потоки — і нас несло туди, куди нам менше всього хотілося. Гадаю, що й німець почував те ж саме, і нашим взаємним бажанням було єдине — помінятись місцями. Але помінятись ніяк! Та ось і земля!
Опустився я ледве не на голови фашистам — в окоп переднього краю. Мене зразу схопили, відібрали пістолет, руки зв’язали мотузком.
— Рус, тобі пощастило, що нашого льотчика занесло на ваш бік, а то ми тебе прикінчили б! — сказав ламаною російською мовою немолодий уже унтер-офіцер і наглядно показав, як би вони це зробили: — Паф! Паф! І — капут!
Я не звернув на його слова ніякої уваги, бо дивився в небо, де саме розігрувався трагічний сюжет. Там троє моїх товаришів билися з п’ятьма “месершмітами”.
Розпізнати літак Ніни було зовсім неважко, адже я прекрасно знав її почерк польоту і повітряного бою. І поглядом прикипів до нього.
Можна уявити мій душевний стан у ті хвилини! Сам я, полонений, зв’язаний, сиджу в окопі противника. Довкола мене — десятки ворожих солдатів. Задимлені, запилені, зарослі, вони люто поглядають на мене, пантрують кожен мій порух… А в небі — Ніночка, і на неї напало зразу двоє… От уже справді залишалося тільки вигукнути словами нашої чудової пісні: “Чому я не сокіл, чому не літаю?..” Ех, чому я не сокіл?! Чому не в небі?! Як би я стиснув штурвал машини і кинувся на допомогу коханій! Та що я міг зробити! Лише всім серцем поспівчувати їй і побажати перемоги!
Тим часом у високості стояло ревище. Вісім моторів працювали на граничному режимі. Льотчики витискували з них усе, що могли. Короткі й довгі вогнисті стріли розпанахували ясну голубінь.
Клюнув носом і задимів ще один “месер”. Його підбив Ферапоня. Я готовий був пробачити невдасі-супернику всі прикрощі, яких завдав він нам з Ніною. Адже збив ворога! Тепер у німців залишилося тільки чотири літаки з восьми! А ми втратили один — мій. Рахунок на нашу користь! І солідний!
— Ура, Ферапоня! Молодець, Ферапончику! — скрикнув я, простягаючи вгору, до неба, зв’язані руки. — Так їх, сучих синів!
Міцний удар по голові перервав мій захоплений крик.
— Проклятий рус! Радієш? Я уб’ю тебе! — проревів наді мною унтер-офіцер і торохнув ще раз — цього разу в щелепу.
Удари були сильні — і в голові у мене замакітрилося. Мабуть, на якийсь час я знепритомнів. Бо коли прочумався, то в небі залишилося шість літаків — три наші і три німецькі. Але по обшивці одного з наших літаків — по Ніноччиному — раптом зазміїлися малинові язики полум’я.
Ніночка горить! Краще б унтер-офіцер убив мене, щоб я не бачив цього! Краще б я не приходив до пам’яті!
— Ніночко, стрибай! Завертай на свій бік і викидайся з літака! — знову крикнув я, ніби дівчина могла мене чути.
Тепер мене ніхто не бив. Німці раділи — розмахували руками, щось горлопанили, навіть почали стріляти з кулемета… А мені було нестерпно боляче. Я закусив губу. Ну чому ж ти не викидаєшся? Ніночко!
І ось вона, ніби почувши мене, скерувала літака на схід, туди, подалі від фронту, і він, охоплений полум’ям, швидко почав знижуватись, потім пішов у піке і раптом за горбом вибухнув…
Все! Кінець!
Я затулив обличчя руками, глухо заридав і впав на вогке, запльоване, зачовгане фашистськими чоботищами дно окопа… Так, це був кінець… Для неї. Для мене. Для нашого кохання…
Я уявив, як вона в цю хвилину горить, і заплакав ще дужче. Від злості, від ненависті, від безсилля… Я розумів, що втратив її навіки, що ніколи не зустріну її, не загляну в темні, як ніч, привабливі очі, не почую її мелодійного голосу, не доторкнуся до ніжної, але міцної руки…
Навіщо ж тоді жити?
Отямився я від радісного ґелґотання німців та автоматних черг, що раптом пролунали довкола. І завмер: у небі тепер ширяв тільки один наш літак — Архипенків. Круг нього вилися три ворожі “месери”. А над позиціями спускався на парашуті Жердін, якого вітер зносив на ворожий бік. Це по ньому стріляли німці.
Отже, і Ферапоня…
З чотирьох залишився один Архипенко. Хоч би ж він тікав! Кінчається пальне, ось-ось не стане боєзапасів… Це ж безглуздя в таких обставинах битися одному проти трьох!
— Марку, друже, тікай! Тікай! — шепотів я.
Архипенко кинув свого літака донизу і понад землею — на бриючому польоті — шугнув на схід. Німці не переслідували його. Зробивши над полем бою круті віражі, вони повернули на захід і незабаром зникли за виднокраєм.
А я…
Стояв, спершись грудьми на сирий бруствер окопу, і безтямно дивився на чорний стовп густого диму, що здіймався в небо там, де впала Ніна. І моє серце краялося на шматки.
Навіщо я залишився живий?..
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Володя замовк. Таня теж довго не порушувала тиші. Сиділа згорбившись, заглиблена у свої думки.
Сонце схилилося до обрію, і нижній краєчок його великого червоного диска вже торкнувся зубчастої лінії далекого небокраю. Ейзенах, що лежав у долині, поволі вкривався сизою імлою, тонув у густих вечірніх сутінках. Повівав свіжий вітрець, остуджуючи розпашіле за день каміння і нагадуючи, що ніч на вершині гори буде не дуже тепла. Першою порушила мовчанку Таня.
— Що ж далі?
Володя усміхнувся.
— Поки що все. Про те, що було далі, розповім, якщо захочеш, іншим разом… А зараз будемо готуватися в дорогу. Найсприятливіша пора доби для нас — від десятої вечора до п’ятої ранку. За цей час ми повинні відійти від Ейзенаха якомога далі…
Рушили, як добре стемніло. Обережно спустилися до автостради, нової, з подвійним полотном, найсучаснішої дороги, яку німці будували перед самою війною, але не встигли закінчити: в деяких місцях, особливо в гірських, не вистачало мостів через ріки, ущелини й прірви, не було під’їзних шляхів, а на узбіччях і на неширокому внутрішньому газоні, що розділяв навпіл обидві смуги, нерідко громадилися купи будівельного матеріалу.
Пішли просто по бетонних плитах.
Ніякого руху на дорозі не було. До того ж вона ніде не перетиналася з іншими дорогами, обминала всі міста й села, пролягаючи по безлюдних узгір’ях і лісах, — тому втікачі почували себе вільно, майже в повній безпеці.
З гір котилася вечірня прохолода, шурхотів під ногами бетон, а в темно-синьому безхмарному небі все дужче і дужче розгоралися дрібні, мов мак, зірки.
— Отак би до самого кордону! До Польщі! — сказала Таня.
— Залізницею їхати ще краще. Причепитися б тільки на той ешелон, що йде на фронт або в Польщу. За два дні були б на місці!
— Або в гестапо.
— Це вже як пощастить, — погодився Володя. — Можемо і в гестапо опинитися. Тоді, вважай, нам каюк! Особливо коли знайдуть пістолет. Він зразу наведе на слід Нушке…
Таня довго мовчала, щось міркуючи, а потім сказала:
— Домовимося: відстрілюватися до останнього! Покладемо кількох фашистів — і то велика допомога нашим… А якщо вже, всупереч усьому, потрапимо в пазурі ворогів, стояти на одному: я тебе не знаю, ти мене не знаєш. Відстали від ешелону, що йшов зі Сходу. Зустрілися випадково.
— Так нам і повірять!
— А що ми можем придумати інше?
Нічого іншого Володя справді придумати не міг. Та й як передбачиш усе, що тобі готує майбутнє? Тож, не обтяжуючи себе зайвими думками, він поправив за спиною рюкзак і наддав ходу.
Дві чи три години минули щасливо, і позаду залишився добрий десяток кілометрів, перший з тієї тисячі, що пролягла перед ними.
Десь опівночі трапилася несподівана пригода. Таня, котра йшла попереду, раптом зойкнула і зупинилася. її піднята нога зависла над чорною прірвою. Моста не було. Дорогу несподівано перетнула глибока ущелина, і дівчина замалим не шугонула в неї.
Вони спустилися вниз. Тут було темно і сиро, як у ямі. Шумів гірський потік. Довелося роззутися і, обережно ступаючи по слизькому камінню, перебрести на другий берег. Підбадьорені холодною купіллю, знову взулися, здерлися на гору і ще швидше попростували на схід.
Близько п’ятої години ранку почало світати. Зійшло сонце. Перші його промені скропили далекі вершини гір, бризнули в глибокі міжгір’я, і втікачі зупинилися на відкритій місцині, зачудовано споглядаючи прекрасні краєвиди.
— Тюрінгенський Ліс, — вражено прошепотів Володя. — З висоти пташиного лету яка краса!
Перед ними справді лежав Тюрінгенський Ліс, один з найкращих куточків Німеччини. Невисокі мальовничі гори, вкриті лісами. Розлогі долини, по яких струмують воркітливі потоки. Вузькі звивисті стрічки асфальтних доріг. На стрімких шпилях — середньовічні замки феодалів, а довкола них — невеликі села й хутори з охайними червоно-білими або червоно-жовтими будинками. І високі, гострі, мов списи, дзвіниці сільських кірх…