На великій залізничній станції ніколи не буває тихо. Десь заляскають буфери, засопе паровоз, загримкотять колеса; подасть свій голос вокзальний дзвін; почується гомін людських голосів чи заграє ріжок стрілочника. Але всі ці звуки якось не помічаєш, бо всі вони зливаються в один суцільний гамір…
Раптом серед цього станційного шуму, припиняючи плин райдужних думок, пролунало коротке, але грізне слово:
— Гальт!
Воно пролунало майже над самим вухом, і Володя зупинився. Перед ним, хтозна-звідки взявшись, виросла темна постать поліцая, окоренкувата, огрядна, з гостроверхим шпичаком на касці, що мала два козирки — попереду й позаду.
— Гальт! — повторив свій наказ поліцай і підняв руку з пістолетом. — Хто такий? Відповідай, а то стрілятиму!
— Я робітник зі Сходу! Моє ім’я Володимир! — відповів Володя. — Не стріляйте!
— Остарбайтер? — перепитав поліцай. — Звідки ти? Чому тут опинився в такий час? Крадеш?
Володя знав, що за крадіжку, навіть за крадіжку шматка хліба чи кількох кілограмів картоплі, чекає концтабір.
— Ні, я не краду. Як бачите, у мене нічого немає. Просто я повертаюся після роботи у свій табір.
— Який табір? — поліцай наблизився майже впритул, щоб краще роздивитися затриманого, але пістолета не опускав.
Збрехавши раз, Володя мусив брехати й далі.
— Залізничний табір, — відповів він, миттю пригадавши дощані бараки неподалік станції.
— Ти кажеш правду, рус?
— Клянусь честю!
— Гм, не дуже я вірю твоїй честі, хлопче. Іноді сам собі не можеш вірити, а ти хочеш, щоб тобі поліція вірила. Такого не буває! Ходімо зі мною!
— Куди?
— Як куди? В табір. Там я пересвідчуся, чи ти сказав правду. Якщо правду, тобто якщо ти справді так пізно йдеш з роботи, то спокійно ляжеш спати; якщо виявиться, що ти мав намір щось украсти, то дам двадцять п’ять гарячих в одне місце; а якщо втікач, тоді твої справи, хлопче, кепські — тільки засвистиш у концтабір! Будь певен, я вже подбаю про це! Через мої руки не один такий субчик прямим ходом відправився туди! Кругом! Кроком руш! — Поліцай боляче штовхнув Володю дулом пістолета між, лопатки. — Іди!
4
Густа темрява скрадала неясні обриси ешелонів. Під ногами шарудів щебінь. Десь, випускаючи спрацьовану пару, глухо сичав паровоз.
Володя йшов поволі, похнюпившись. Гарячково міркував: “Що робити? Де поділася Таня?”
Поліцай не відставав. Важко сопучи, штурляв пістолетом у спину, покрикував:
— Іди! Іди!
“Де він узявся, чорт? Невже кожного вечора приходить на вокзал і промишляє тим, що вистежує і ловить втікачів? Може, з цього має якийсь зиск? Може, фашистська влада платить за кожного спійманого?.. Чи просто сліпий випадок звів нас у вузькому проході між ешелонами?
Як би там не було, справи твої, хлопче, як каже поліцай, кепські”.
Думаючи так, Володя поволі брів вузьким темним проходом, спотикаючись на шпалах і на крупному щебені. “На втечу — годі й сподіватися! Старий — досвідчений жук: не відстає ні на крок і пістолетом штурляє прямо між лопатки, в хребет. Не встигнеш і оком змигнути, як пальне тобі в спину чи в карк — і каюк!”
Ешелон, що стояв по ліву руку, раптом рушив. Натужно заскреготів колесами паровоз, заляскали буфери… І ніхто, звичайно, на станції не почув, як у цю мить пролунав короткий тріскучий постріл.
Поліцай тихо охнув і засторцював головою донизу.
— Тікаймо, Володю! Швидше на поїзд! — почувся позаду голос Тані. — Кожна секунда дорога!
І першою стрибнула на підніжку вагона.
Але Володя схопив її за руку, потягнув до себе. Дівчина не втрималася — й опинилася в обіймах у юнака.
— Куди? Хіба не бачиш, що цей поїзд іде на захід? Та й не можемо ми залишати тут напризволяще труп поліцая, якщо хочемо тікати залізницею. Не встигнемо далеко від’їхати, як його знайдуть, — і на всіх станціях, по всіх поїздах почнуться обшуки, облави. Нас відразу схоплять…
Таня обережно вивільнилася з його несподіваних обіймів.
— Де ж ми його подінемо?
Володя на мить задумався. Мимо них повільно пропливали порожні вагони товарняка.
— Швидше! Допоможи мені! — скрикнув приглушено.
Він схопив поліцая попід плечі, Таня — за ноги, і вони разом швиргонули його у темний отвір дверей.
— Зачекай на мене тут! Я зараз! — і Володя стрибнув у вагон, де лежав труп поліцая.
Його не було кілька секунд. Потім він вистрибнув, причинив двері і підійшов до дівчини.
— Ну от, і з цим покінчено… Забрав пістолет і документи. Пістолет пригодиться, — і він поклав до кишені важкий парабелум, — а документи знищимо, щоб задати поліції загадку. Хай через два чи три дні, коли знайдуть труп, спробують опізнати його! Думаю, без документів це буде нелегко. При нинішній спеці він так розбухне, що й рідна мама не впізнає…
— Що ж ми? — спитала Таня. — Куди тепер?
— А нам одна дорога — на схід!.. І чим швидше, тим краще!.. Ось, здається, і наш поїзд рушає! — Поряд з ними заторохтіли колодки гальм, заляскали буфери. Попереду, десь у темряві, натужно зачмихав паровоз. — Чіпляймося!
Він допоміг дівчині вистрибнути на обніжок, а потім, ухопившись лівою рукою за металевий поручень, пружно відштовхнувся від землі й також опинився на вузенькій площадці.
Поїзд тим часом розвинув швидкість, прогримкотів на стрілках, проминув семафор, принишклий табір для “остарбайтерів” і, все частіше поцокуючи колесами на стиках рейок, помчав у темряву ночі…
Трохи відпочивши, Володя оглянувся й помітив, що вони на платформі, заставленій якимись чималими дерев’яними ящиками. “Непогано, — подумав з полегкістю. — Якраз те, що потрібно. Є де заховатися, і видно все довкола”.
Пробравшись наперед, знайшли вільне місце. Тут не віяло, було досить затишно, щоб прилягти й поспати.
Та спати не хотілося, бо за день виспалися. До того ж давалася взнаки нервова напруга.
Вони сіли, обіперлися спинами на тверді кострубаті ящики і якийсь час їхали мовчки, все ще перебуваючи під впливом щойно пережитої пригоди.
Володя, мов наяву, і досі відчував між лопатками твердий доторк пістолета, а в серці — неприємний холодок. Добре, що Таня підстрахувала його і не розгубилася в небезпечній ситуації! Яка дівчина! Це ж уже вдруге за короткий час рятує його від загибелі! Така маленька, тендітна й ласкава, мов весняна кульбабка, — і така несподівано спритна й хоробра!
Він у темряві знайшов її руку і з почуттям потиснув.
— Дякую, люба… Ти ще раз виручила мене з біди… Поки й житиму — пам’ятатиму!
— Не будемо рахувати, хто скільки разів кого порятував. Це ж обов’язок кожного з нас. Хіба не так? — відповіла Таня.
— Безперечно, — погодився Володя.
— І не називай мене, будь ласка, любою… Ну яка я тобі люба? Ніну ти кохав — і вона для тебе була любою… Я не хотіла, — з легкою провиною в голосі промовила Таня і, якусь мить повагавшись, погладила його рукав. — Ти пробач, що я завдала тобі болю, нагадавши про неї… Я не хотіла цього… До речі, про Ніну ти так більше нічого і не дізнався? А раптом вона не загинула! Буває ж…
Володя заперечно похитав головою.
— Загинула… Я знаю напевне… Жердін казав. А він з висоти бачив, що вона не встигла вискочити з літака і згоріла разом з ним…
— Жердін? — здивувалася Таня. — Отже, він живий, і ти з ним зустрічався?
Природне запитання дівчини знову сколихнуло душу юнака, повернуло на три роки назад. Перед очима зринули знайомі лиця, постали картини пережитого — так яскраво, ніби все те було вчора…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Настрій був такий — хоч кулю в лоба. Ніночка загинула, а ми з Жердіним, якого поранили в ногу, коли він спускався на парашуті, вже другий день плетемося в колоні полонених. Я сяк-так перев’язав йому рану, і він, опираючись на моє плече, шкандибає по розгаслій осінній дорозі. Майбутнє здається темним, безнадійним. Кажуть, женуть нас до Хорола, в табір. А там?..
В одному селі приєдналася ще одна колона. В колоні є підвода для поранених. Я примостив на ній Жердіна, котрий зовсім уже не міг іти, і сам не відставав від неї, тримаючись за полудрабок.
Жердін вдячно потиснув мою руку.
— Тікай, Володю! — шепнув запеченими губами. — Як тільки трапиться нагода — тікай!
— А ти? — я подивився в його чорні змучені очі. — Як же я тебе покину? Тікатимемо разом…
Справді, без мене, хоч я сам вибивався Із сил, він не протягнув би й півдня. Його вже давно пристрілили б конвоїри, котрі без жалю добивали в дорозі хворих, поранених і тих, хто пристав.
Про нашу недавню неприязнь ми не згадували.
— Е-е, що про мене говорити… Ногу пече вогнем.
— Дійдемо — тебе покладуть у госпіталь, зроблять перев’язку… Вилікуєшся… А зараз як же я тебе кину?
В цю мить я помітив, як розплющив очі немолодий уже, зарослий чорною щетиною чоловік, що лежав на возі, і почав прислухатися до нашої розмови.
Наші погляди зустрілися.
— Куди ми їдемо, товаришу лейтенант? — спитав він. — Де ми?
— Як — де? В полоні…
— В полоні? У німців? — незнайомець був страшенно вражений, він спробував підвестися, щоб подивитися довкола, та, побачивши на узбіччі дороги цибатого німця-конвоїра, замовк.
— А в кого б іще? — я не приховав подиву. — Хіба це для вас новина?
До нас повернув голову їздовий — огрядний, теж немолодий капітан медичної служби, що правував кіньми.
— Іване Григоровичу, не хвилюйся, — сказав він. — Слава богу, що прийшов до тями…
Той, кого назвали Іваном Григоровичем, вигукнув:
— Капітан Ступак? І ти тут?.. Що зі мною — я поранений?
— Ні, товаришу Смольников, ти не поранений, — відповів капітан Ступак. — Але контужений і майже добу був без пам’яті…
— Майже добу! А де ж мої документи? Де мій…
Лікар зашипів:
— Ш-ш-ш!.. Все на моїй совісті: і твої “шпали”, і документи, і навіть те, що живий і їдеш на цій підводі… Все зберіг!
— Зрозуміло, — кивнув головою Смольников, помацавши свої петлиці. — А чому ж ти свою “шпалу” не зняв? І льотчики при своїх “кубарях”..
— У мене — зовсім інше: я лікар… А от льотчикам треба зняти хоча б емблеми.
— І не подумаю! Навіщо? — вигукнув я.
Лікар сумно усміхнувся.
— Скажи йому, Іване Григоровичу.
Той, кого лікар назвав Смольниковим і в кого власноручно зняв “шпали” з петлиць, пильно глянув на мене.
— Раджу тобі зняти, лейтенанте. І твоєму другові.
— Чому?
— Є людоїдський наказ Гітлера — знищувати комісарів, євреїв і радянських льотчиків. Видно, ви фашистам у повітрі добре насолили… Хочете жити — зніміть!
— Нізащо!
Смольников поклав свою руку на мою, притиснув до полудрабка. Ледь помітний усміх розпогодив його суворе обличчя.
— Розумію і поділяю твої почуття, лейтенанте… Але… зніміть!.. Скажу інакше: хочете боротись далі і перемагати — зніміть! Ви ще будете літати!.. А зараз — рятуйте життя!
Він притягнув мене до себе і, обережно повідгинавши “вусики”, зняв з петлиць пропелери й кубики. Лікар Ступак проробив цю операцію з Жердіним.
Надвечір привели нас до Хорола. Пройшов дощ, і похмура мовчазна колона прокотилася по брудному брукові центральної вулиці, поминула сірі принишклі будиночки і, піднявшись на гору, звернула праворуч, до старої цегельні.
Звідти долинув якийсь неясний гул — ніби шумів далекий морський прибій, а в цей шум впліталися людські голоси.
Що воно?
Виростала, наближалася висока заводська труба. Ось уже постали облуплені стіни печі, продірявлені дахи навісів, де колись сушився сирець. І разом з тим посилювався той гул.
Я ніяк не міг уторопати: що це за шум? Звідки він виходить? Чому від нього так тривожно стискається серце?
Біля воріт цегельні якесь замішання. Крики. Але ці крики не мають ніякого відношення до того гулу, що йде звідкись здалеку, ніби з-під землі. Тут кілька німецьких солдатів прикладами рушниць і замашними киями підганяють до воріт змучених, голодних і спраглих полонених.
— Давай!
— Швидше!
— Гальс мюль, дрекліхе швайне! Заткнись, брудна свиня!
Лікар Ступак перед Хоролом поступився мені місцем на возі, і з нього видно те, чого не бачать інші. Березові кийки падають на голови людей, мов білі блискавки.
Збоку стоїть красивий, випещений офіцер у чорному шкіряному пальті і високому кашкеті і незворушно дивиться, як солдати без ніякої на те потреби лупцюють усіх, хто потрапляє під руку.
Мені вже видно його досить вродливе обличчя — біле, довгасте, з виразними очима і міцно стуленими губами. Йому років сорок. На його чорних петлицях, що виглядають з-під пальта, зміяться дві сріблясті зигзагоподібні літери “СС” — есесівець.
Офіцер побачив нашу підводу і щось сказав вухатому капралові. Той підняв кийок, кинувся розштовхувати натовп.
— Куди преш, вилупку? — гаркнув на мене. — Хто дозволив? Ану завертай голоблі назад!
Я натягнув віжки. Розвернутися було ніяк — віз опинився в густому натовпі, що обтікав його з усіх боків.
Капрал рішуче простував назустріч. Полонені розступалися, даючи йому дорогу.
— Кого везеш?
— Поранених.
— Поранених? — у його голосі вчулося здивування. — Який ідіот направив їх сюди, замість того щоб пристрілити на місці?
— Оті ідіоти, — я кивнув на конвоїрів.
В ту ж мить важкий удар упав мені на плечі. Другий влучив по голові. Я схитнувся і гепнув з воза на землю. В очах замиготіли іскри, потекла кров. Поранені зчинили крик.
— Замовкніть, свині! — капрал бив не цілячись.
Крики посилились.
— Дурень!
— Мерзотник!
— Чума! Фашистська чума! — вигукнув голосно солдат із забинтованою головою.
Капрал вирячив очі. Слово “чума” чимось вразило його.
— Тшума? Вас іст дас — тшума?
Підбіг перекладач — пояснив. Німець побагровів.
— Свиня! Я уб’ю тебе!
Кийок зі свистом опустився на забинтовану голову немолодого вусатого солдата. Пов’язка злетіла, з рани хлинула кров. Смертельна блідість покрила обличчя нещасного.
— Чума! Будь ти проклятий! — прохрипів той.
Поранені зчинили ще дужчий крик.
— Замовкніть, брудні свині! — лайнувся Чума, а потім наказав солдатам: — Перекидайте воза!
Він сам перший ухопився за полудрабок, підважив плечем. Йому допомогли міцні солдатські руки.
Віз поволі піднявся і з гуркотом перекинувся. З нього зі стогоном і прокльонами покотилися на землю поранені.
— Затягніть цих свиней у табір! А підводу заберіть — вона знадобиться!
Я кинувся до Жердіна, звів на ноги. Лікар Ступак підтримував Смольникова.
— Швидше! Швидше! — ззаду стусонули прикладом.
Жердін обіперся мені на плече. У тісняві, шкандибаючи, поминули ворота, широкий двір і опинилися перед другими дротяними ворітьми, розчиненими навстіж.
Я здригнувся — мені сталю моторошно. Нас заганяли у величезне, з високими прямовисними стінами глинище. Там вирував багатотисячний натовп, що безперервно ворушився, мов мурашник. Над ним угору, до сірого низького осіннього неба здіймався глухий, протяжний, якийсь болісно-тривожний людський крик: “А-а-а!..”
Так от звідки той незрозумілий гул!
Здалеку здавалося, що виходив з-під землі. Так воно й було: гул виривався з глибокого кар’єру і, мов шум морського прибою, линув удалину. Той гул сплітався з вигуків, викриків, з розмов багатьох тисяч людей, кинутих у цю страшну яму, за колючий дріт.
Потік новоприбулих заніс нас на середину глинища, де починався пологий схил до яру. Я вибрав на горбочку суху вільну місцину, і ми сіли. Біля нас примостилися Ступак і Смольников.