І вони, висадивши на спину наплічники, продовжили свою пішохідну екскурсію.
Зненацька, годині на другій ходьби, серед розкреслених терасами полів, як міраж після кособоких селянських халуп, постало щось, явно не позбавлене претензії. Коли і кому стукнуло в голову в цій то випаленій, то заболоченій землі побудувати океанський спа-курорт, сказати було важко. Редька криво посміхнулася: бунгало під солом’яними стріхами, напіввисохлий басейн, місточки через зарослі струмки і цілком справжні пальми: чим тобі не Ґоа?
Сторож, він же, вочевидь, і менеджер, дрімав, прикритий від сонця і мух газетою, поплямленою червоним. Редька швидко заспокоїла себе, що то, мабуть, томат від консерви з сардиною, котру тут всі вперто називали тунцем.
Редька вже хотіла поторсати старого за рукав, коли Дордже жестом зупинив її: тут не прийнято торкатися незнайомців. Надто, коли вони сплять і можуть мати за пазухою вогнепальну зброю.
Сторож курорту-привиду сам прокинувся, не витримав пильних поглядів і руханини на своїй вимерлій землі. Кілька секунд дивився на них так, наче й вони явні гості з потойбіччя. Якісь примари, для яких в ідеалі будувалися ці бунгало сто років тому, і які сюди так ніколи й не приїхали. Хоча, ймовірно, всьому цьому добру налічувалося максимум років зо п’ять, та й інвестував у нього який-небудь білий мрійник на пенсії, а понипівши тут півроку й втомившись від постійного протікання дахів у вологий сезон і невгамовних популяцій змій і ящірок на стріхах і під ліжком, зітхнув і повернувся до своєї Ірландії.
Свій щирий подив менеджер компенсував ціною: захланність місцевих людей деколи мотивувалась нічим іншим, як дитячою наївністю:
– Ван рум хандред долар.
Редька з Дордже, навіть не всміхаючись у відповідь, синхронно розвернулись, як Еллі на чарівних каблучках, і вже зробили кілька кроків доріжкою, вимощеною червоними цеглинами, як ззаду почулося:
– Окей, містер! Тен долар.
– Файф, – відрубала Редька і наступної миті вони вже йшли за сторожем до «найліпшого бунгало».
Колись тут все й насправді, певно, задумувалось дуже гарно. Іграшкові доріжки від хатки до хатки, стовпчики для гамаків, столики й шезлонги на кожній терасі, крихітні ставочки. Сумно було, що тепер це все почорніло, заросло, помутніло, схилилося. Втім, до їхньої хатки хтось навіть диван колись був випер. І той, лишаючись під дашком, почувався доволі комфортно: без грибків і канонічно вилізлих на світ божий пружин.
– Я так думаю, ресторан о цій годині не працює? – в’їдливо спитала Редька.
– Ну чому не працює? – Дордже з посмішкою дістав із торби рисові булочки, пачку чіпсів і ту саму сардину-тунця в банці.
Редька одразу ж вмостилась на дивані. Її цікавість із приводу того, на що тут подібне ліжко, прибивалася страхом повного розчарування й збридження. А що, як там поцвіла постіль і труп прибиральниці під матрацом? Від такого й спальник не врятує.
«На крайняк, – міркувала вона, – посплю собі тут, на диванчику».
На диванчику, крім неї, не знати, чи збирались спати, але доста активно жили ще й мурашки.
Редька, поспостерігавши знічев’я за їх налагодженими траекторіями й розподілом праці, відкришила їм трохи рисової булочки.
– Завжди чудувалася тим, як добре вони організовані.
Відтак вона кинула крихту хліба на інший кут дивана, де стояла осторонь від братії всього одна мурашка. Та, не вірячи своєму щастю, забігала навколо крихти і взялася до їжі, не поспішаючи повідомляти колектив про манну з неба.
– Дисидент, – сказала Редька Дордже, що хрумтів чіпсами тут же, на терасі.
– Ага. Вночі вернеться зі своїми найближчими родичами і все доїсть.
– Диви-диви, вже й відійшов, і знову вертається, ще на прощання надкусити.
Редька нахилилася ще нижче, бо серед мурах раптом приземлився комар. Їй стало цікаво, чи нападуть вони на нього.
– Правильно зроблять, – інквізиторським тоном зазначила вона, – нічого бути комаром.
– Та ну. Він навіть не кусається – бач, які довгі ноги.
– Довгі, бо це малярійний комар, – повчально мовила Редька. – Ще зі школи таких пам’ятаю, з картинки в «Біології».
– М-м.
Мурахи, повністю заклопотані своїм хлібом, мало цікавилися худим меланхолійним комаром, тож він, скориставшись слабким шансом, повільно відповз на безпечну відстань трохи вгору диванною подушкою.
– Пішли в дім?
– Пішли.
І тут Редька ненароком штовхнула ту подушку на дивані, й з неї вниз, знову до зажерливих мурах, упав вже геть знесилений малярійний комар – він і до того був наче п’яний, певно, від антимоскітного куріння. Цього разу мурахи зреагували швидко: тут же кинулись на нього зусібіч. Хапнули бідолаху за ноги і за тулуб, притисли донизу. Одна нетерпляча мураха відразу ж відгризла йому ногу. Комар ще трохи жив – кволо тріпотів своїм сірим прозорим тільцем і рештою тендітних довгих ніжок. Тоді інша мурашка кинулась йому до голови – і за секунду комар був уже мертвий, а мурахи розмірено продовжили його розчленування.
– Н-да. Кошерно вони його… – зітхнув Дордже.
– Ага. А ми їм хлібчика, наївні.
– От тобі й організація супер-армії.
– А знаєш, – Редька навіть випросталася, – я все-таки, певно, люблю малярійних комарів. Вони хоча би не пиздять, коли літають. – (Вочевидь, Редка дотримувалась забобону про те, що про мертвих або добре, або нічого.)
– Не… що?
– Ех, – зітхнула Редька, встигши вкотре подратуватися його невинною вихованістю. – Не продукують цей жахливий нудний високочастотний звук, що не дає тобі спати і перетворює в істеричного зомбі з газетою в трубочці. І їх укус не чешеться. Малярійний комар летить собі флегматично і думає: окей, я несу малярію, цього з них достатньо…
– Бачу, ти любиш читати страшні помітки на полях путівників. Бо в «Біології» твоїй таке наряд чи пишуть.
– Та ні. Мені це все тато розказував. Хоча би в чомусь я була краща за мою сестру. Ширше відкривала рота, коли слухала його історії.
17
По стінах автобусної зупинки (вона ж була кафе, магазин і дім сім’ї господаря) висіло кілька рядів старих кольорових і чорно-білих фотографій. Портрети будистських монахів, лам і йогів, відтак барельєфи з Буддами, пожовклі копії гравюр із мітичними сюжетами і календарі різних років. Все в чіткому ієрархічному порядку. І тільки над одним знімком сивого монаха нахабно висіла вирвана сторінка з рекламою моторного масла. На ній божественний мотоцикліст газував по піску під заздрісні погляди роззяв у футболках і шортах. Все це на пляжі. Мрія про море ніколи не кидає жителів континентальних глибин.
Десь тут же, в глибині приміщення, тоненько дзявкав цуцик.
Робити в очікуванні єдиного на день автобуса особливо було нічого, так що Редька сиділа на фіолетовій пластиковій табуретці, гойдалася на ній, підбиваючи крихітні хмарки пилюки, і витріщала очі на все, що десь майоріло чи рухалося.
Господар – поголений, вгодований, років до тридцяти, але ж уже ґазда – переставляв у шафі баночки з холодним зеленим чаєм і з яковим курдом. Пакетики з печеньками, горішками, засушеною рибою, розміром із гупі, перемішаною з чілі й арахісом, звисали зі стін діафільмовими стрічками, але в жодному разі не змішувалися там із виписаними ієрогліфами. Мабуть, як більшість підприємливих жевжиків в Азії, господар був родом із того ж Китаю. Чи просто фанатів від їх стилістики. Дивно, що в нього не було тут червоних ліхтариків і котика з золотою лапкою «фор ґуд лак».
Ще на стіні, прямо над місцем, де сидів господар в очікуванні автобусів чи покупців, висів його портрет часів не такої вже й давньої молодості, коли дядя служив в армії і носив не майку («алкоголічки» – фешн ворлдвайд) і спортивки, а доста елеґантну сіру форму. Та ще й із якимось відзнаками й ланцюжками.
Над входом у житлову, домашню частину магазинчика, висіли чорно-білі портрети, як зрозуміла Редька, колишніх короля й королеви. А вже від них вусібіч розходилися знімки великої родини хазяїна, грубі копії тонко написаних танка, залакована морська черепаха, ще більше зображень і статуй богів, демонів, будд і тварин – теж, очевидно, божественних.
– Ти диви, який звіринець, – зачудовано проказала Редька, – тут, певно, всі його предки ще з часів потопу.
– А може, його душа у цих поторочах колись притулку шукала. – Дордже шкрябнув фігурку слоноподібної тварини і від неї відвалився шматочок позолоти. Дордже послинив і чемно приліпив її на місце. – Може, то був і не найгірший притулок.
Крім медитативного споглядання своєї колекції і майбутніх пасажирів міжміського автобусу, круглий, задоволений, міцний хазяїн – йому би служити і служити в десанті – займався дивною справою: виносив із глибини хати й розвішував тут і там по балках і мотузках дерев’яні клітки з дивними птахами. Чіпляв їх за срібні гачки в формі драконячих голів і хвостів. Пташки з червоними личками, чорними грудками й довгими чубчиками, скакали між тендітних граток, від однієї зеленої з позолотою порцелянової піалки до іншої, і співали. Та й не ясно було, сумували вони тим співом, чи когось кликали.
Редька, котрій всі птахи, крім орлів і чапель, були на одне курячо-папуже лице, таки не втрималася й підійшла впритул до однієї з кліток. Надто вже не до місця виглядали в ній саме два непримітні зозулясті клубки, такі не схожі на інших співунів-красунчиків.
Менший клубок пив воду з піалки, а більший дивився одним оком то на Редьку, то на її сандалі.
– От якби знати, про що вони цвірінькають?
І раптом, задерши голову і витягнувши шию, роззява почав монотонно випискувати, додаючи крещендо. А потім так само раптово замовк.
– Ну й занудний ти співачок, – Редька подивилася на нього трохи співчутливо.
Хазяїн підійшов до клітки, запхав межи пруття свої товсті круглі пальці й сипнув туди сушених мух:
– Хіндус кол зіс бьорд «пі кахан». Іт мінз «вер’з май лав».
– Це різновид місцевої зозулі. Англійці на неї кажуть brainfever bird, – Дордже теж підійшов до клітки. Від спеки волосся і сорочка на ньому злиплися, а обличчя огорнула сонна апатія. – Артист із нього справді ніякий… Але ти йому сподобалась. Мабуть, щось хоче тобі сказати.
– Ага. Про тебе. Що ти слабий на голову. Ба, як шерсть поприлипала, – Редька поворушила чорні пасма його волосся, – точно що мозкова гарячка.
Не звертаючи уваги на її спроби хоч трохи покепкувати з нього, Дордже позіхнув:
– У Бенгалі їх зовуть іще інакше. «Чок гело» – «пропали мої очі».
– Добре шо не вуха… – пробурчала Редька, згадавши базарну відьму. Відійшла від клітки, сіла на пластмасовий стілець і з викликом відкрила хазяйським ключем не вельми охолоджену пляшку пива. Господар на це тільки вдячно посміхнувся – видно, цей спосіб відкриття був тут до цього невідомим.
– Пий здорова. – Дордже знесилено сів поряд, просто на землю, спершись головою об наплічники. – У Каббалі: якщо птахи співають, значить, душа покидає Гаф.
– Га?
– Ну, відділяється від Адама Кадмона. А коли вони перестануть співати – значить всі душі вичерпані й гряде Судний День.
– Ага. А он гряде автобус. А – нє, курва – вантажівка.
Вантажівка проїхала, здійнявши куряву й залишивши шлейф сільскогосподарського міазму. – Зі свинями. Чи гімном. Однаково корисно.
Тут на зупинку підійшов дядько з вусами, в штанах із золотою галочкою «Аrmani», з татуйованим драконом на плечі. Подібні татуювання, тільки бажано на дупах, кілька років тому любили робити собі європейські дєвочки. Правда, більше вони схилялись до «попиних ріг», нижче куприка: метелики, кельтські мотиви, змії («У-у, какая я апасная!»).
– Диви, дядя такий… – кивнула Редька. – Чисто тобі мєсний гуцул. Або циган – ба, яка цепура на шиї.
– Б’юсь об заклад, ота «Махіндра» з наліпленим на дверях орлом-монтаною – його пасія. Тільки щось барахлить, видно, тож він зара дочекається автобуса й поїде по підшипник. А вдома в нього по подвір’ю точно якийсь псисько бігає з виряченими очима. Ти не знаєш, як тут псів називають?
– Нє. Але точно співзвучно з Бровком чи Найдою.
Гуцул тим часом розгладжував вуса і допивав друге велике пиво.
– От за що мені подобаються гуцули і буддисти, – кивнула йому Редька, – що п’ють собі й п’ють. І не вийобуються.
Хазяїн на прохання гуцула-буддиста дістав із холодильника третє пиво. Холодильник називався тематично: «Everest». Правда, букву R заліпили розкладом автобуса.
На розпеченій дорозі закурилося – різнокольоровий автобус-недобиток під’їхав на зупинку. Розхлябані відкриті двері, високочастотна заглушлива арія а-ля індійське кіно без перешкод виривалася на волю. Редька зітхнула:
– Пішли, це наш.
Гірлянди, плакати, яблука, образки, червоні паперові ліхтарики, сині лампочки, штучні квіти – ну чисто тобі тячівський рафік із тернопільського автовокзалу о сьомій ранку, що довезе тебе до Франківська й пересадить на пижик до Ясинів, звідки ти шукатимеш бобік до Драґобрату.
– Ти катаєшся на борді? – доречно поцікавилася Редька.
– Ні, тільки на лижах.
– В Швейцарії, хи-хи?
– В Баварії. Ги-ги.
Вони замовкли, думаючи, либонь, про білі сосиски, Гітлера і брецлі.
– А взагалі я на ці числа мав їхати в Піренеї, дивитися катарські замки.
– Шо за катарські замки?
– Та так. Замки як замки. Просто свідки величної любові й безглуздої жорстокості темних віків. Легенди кажуть, у теперішніх останках Перпетузи колись зберігався священний Ґрааль і спускав звідтам свою благодать на добродіїв. Не знаю… Ґрааль живе там, де у нього вірять. Але катари будували свої замки на вершинах гір – гарний звичай. Мені подобаються старовинні замки і гірські вершини. Тут – два в одному.
– Якщо тебе такі два в одному цікавлять – тобі в Грузію. Там все древніше у кілька разів, ніж у Європі. Церкви на скелях будували, поки твої катари ще замурзані й неписьменні бігали. Грузія – найліпша країна на землі. Обов’язково якось з’їжджу.
– То ти там навіть не була?
– Не твоє сране діло.
Вони якийсь час їхали мовчки. Відтак Редька тихо спитала:
– А де ця твоя… Перпетуза?
18
Пройшло години дві. Автобус і далі горлав писклявим магнітофонним голосом якусь чи то любовну, чи то патріотичну пісню, Редьці на ноги раз по раз накочувався якийсь зашмарований підшипник, а то й акумулятор у зворушливій хустинці – видно, запчастини водій возив із честю, в пасажирському салоні. На частих зупинках застрибували нові й нові люди, школярки з нахабнуватими поглядами, в підкорочених одностроєвих спідницях підсідали до водія, гиготіли з ним, і ще голосніше робили пекельну музику. Одна з них ледь не всадилася на коліна Дордже. Видно, визнала за місцевого. Гірлянда з рожевих пластмасових квітів цвьохала її по голові, але школярці то не заважало. Вона доїдала якісь пересмажені солодощі з рожевого целофанового пакетика, відтак, зім’явши його, викинула через двері геть, в далекі гори і широкі полонини, витерла по-хазяйськи руки об голі ноги, відригнула вдоволено.
З автобуса, що торохтить вузькою дорогою на карколомній висоті, відкриваються як вражаючі краєвиди, так і вся правда життя. На схилах урвищ, по крутих берегах річки, там і сям майоріли пластикові пакети й пачечки всіх природних і неприродних кольорів (людині з поганим зором без окулярів здалось би, що то квіти). Розквітали порожні упаковки від чіпсів, бляшанки від риби, пластмаски від казна-чого.
– Нда. Жлобіна – сутність всюдисуща. Міф про прекрасного дикуна був актуальний років сто назад, коли ше не винайшли пластикових пакетиків. Надіюся, що вище в горах менше насрано… там пакети, може, по 5 разів використовують.
– А може, тому, що на крутосхилах гівно не дуже пристає, його постійно униз зносить. Через те гомо сапієнса так догори і тягне.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.