Вочевидь, вони таки гналися за Редькою, але впустили момент її забігання в під’їзд. Мопед вона паркувала за звичкою під деревом, так що з двору його видно не було, бо затуляв старий іржавий запорожець без коліс.
Тепер усе вирішували секунди. Вибігти з під’їзду, скочити на скутер, мчати в аеропорт найбільш закоркованими вулицями, аби їх корейський джип там всрався.
Жлоби теж не позбавлені інтуїції. Чи телефонного зв’язку – врешті вони прицільно взяли до уваги правильний вхід до під’їзду. Лишалася хіба пожежна драбина. Вона й виходить ближче до скутера, ніж цивільні сходи. Редька набрала в легені повітря, прожогом кинулася на балкон, перелізла на сусідський, приязно помахавши рукою шокованій бабусі з в’язальними спицями в руках, і вже звідти подерлася вниз металевою драбиною. Дивно, що такі ще є, – зазвичай люди так бояться злодіїв, що плюють на пожежну безпеку. Бо ж так як згорить уже, то все разом, а як украдуть – то ж украдуть «самоє дарагоє».
Поверх невисокий, але скакати з півтораповерхової майже висоти. Який дебіл таку конструкцію придумав?!
Стрибнула, трохи вдарила ногу. Цікаво, чи доїде з такою до аеропорту. Часу на роздуми нема – перемахнула через палеонтологічні рештки запорожця, завела мопед, чкурнула. Жлоби в своїх парких костюмах теж не забарилися. Ну, з Богом, Парасю.
Звернула на вічно закоркований Яр-Вал. Під верески й сигнали, подряпавши дзеркалами кілька безцінних поверхонь, не дуже швидко, зате напевне просувалася до Прорізної. Там уже тротуари вільніші. А дерева на них іще не всі порубали – чудова перешкода для машини й не проблема для скутера.
Озиратися назад часу не було. Так само не було й сенсу вже дзвонити Соні. Мопед вив не своїм голосом.
Нарешті дісталася до Паркової алеї, а з неї й на шосе, з якого потрапляють на південний міст і по прямій у Бориспіль. Хіба би жлобурня ловила її на метро, але ж то для них не по понятіям.
Часу до літака украй мало. Година п’ятнадцять. Хоч би встигнути!
Скутер можна лишити на платному парк-майдані. А можна і так кинути, пес із ним. Хай тепер Соня їй купує бронепоїзд. Одне хотілося забрати – нічийну піцу. Редька є Редька: яка б стресована не була, ніколи не відмовить собі у задоволенні базової потреби. Припаркувалася, під крики даїшника відкрила свій багажничок, вхопила коробку з піцою, забігла в термінал. На табло рейси – її до Ляйпціга (ого!) – реєстрація закінчилася.
Побігла до лінивих тіточок, що вже збиралися йти геть із реєстраційної стійки.
– Ми нічєво нє можем здєлать, дєвушка. Ідітє к прєдставітєлю авіалінії.
Редька з піцовою коробкою і крихітним наплічником глянула на них так жалісно, що тітка змилувалася:
– Ну харашо. Ви вєдь бєз багажа? Давайтє паспарт. Толька піцу прійдьоцца здєсь сьєсть. Ілі в самальотє. Ані нє пускают в Єврасаюз с нашей єдой. Ідьом, я папрашу прєдставітєля вас бистра на рєйс правєсті. А то там очєрєді. Точна нє успєєте.
Редька ледь не схопила тіточку за руку, аби та її вела – настільки дивно було, що хтось у нашій країні може отак запросто тобі допомогти. Ще й цілком безкоштовно.
Струнка працівниця аеропорту протягла Редьку через рентген ледь не за шкірку, як шкодливе кошеня, і митники глянули на її лункі підбори і красиво розстебнутий верхній ґудзик блузки з розумінням: вічно ці студенти перелякані запізнюються, добре, хоч ця не напхала в кишені запальничок, ред-булів і ножичків, а піцу свою хай вже їсть, бог із нею, тирлиґають же люди з собою і сало, і київські торти – летять кудись у голодний край…
– Валюти с сабой сколька? – більше, мабуть, для сміху спитав якийсь запізнілий контролюючий службовець. – Нє больше дєсяті тисяч євро?
Редька помотиляла головою.
Не спам’яталася, як опинилася в кінці черги на трапі літака.
Рейс був не дуже популярний – півлітака лишалося вільним, у Редьки не було сусідів. Можна було врешті глибоко зітхнути й насолодитися заслужено поцупленою піцою.
«Буду як у поїзді – ще не рушила, а вже смердітиму їдлом». Помучилася трохи з мотузкою на коробці. Відтак ще й зі скотчем – що за маніяк це пакував? Підняла рвучко картонну кришку й похолола: в коробці замість піци лежали акуратні пачки єврових банкнот, на подив Редьки, геть не в жирних піцових плямах. Вона похапцем закрила коробку й роззирнулась по боках, чи ніхто не бачив. Стюардеса закривала верхні полички.
– Багаж пад сідєньє, пажалуста… – вона промовисто глянула на Редьку з її «піцою», від чого Редька ще міцніше притисла коробку до себе.
В очі кинувся не особливо досі примітний логотип. «2 Pizza».
– Тупіца… Точно шо тупіца. – За інших обставин Редька би пореготала з геніальності підйобистого маркетолога. Але не тепер: – От попала так попала… Попадємбєль.
Тепер їй стало страшно не на жарт. Це ж виходить, що вона поцупила бозна-чиї гроші? За таке її точно приб’ють. Ще джіпіес вона продати могла, але тікати в Ґватемалу пити піна-коладу й обіймати мулатів за чужі явно не чисті гроші – це вже ігри для дорослих. Так чи інакше Соня цю піцову кашу заварила, вона тепер хай і розгрібає все.
Редьці стало сумно й пронизливо-самотньо, як у дитинстві, коли вже всіх забрали з дитсадка, а ти сидиш під хижим поглядом нічної няньки. Того й диви, закриє в туалеті тебе з пацюками й тарганидлом. Редька спробувала відволіктися, прислухаючись до шуму двигунів. «Ніякого конструктиву», – сказала Соня в її голові.
– Пішла в пизду, – сказала Редька вголос, і сусідка-іноземка обернулася в її бік із посмішкою «кен-ай-хелп-ю».
«От бліндра, – думала Редька, – варто жирно влаштуватися, хоч трохи розслабитися, перестати годувати уїбанів, зібратися почитати мудрих книжок, як якась дурна лажа обов’язково тебе знайде».
Вона ж-бо вже встигла розвести собі на татовій території «високую культуру бита»: освоїлася з пательнями, баняками, ножами і спеціями, підписаними неясною мовою. До того ж ніщо так не тішило Редьку, як знаходження купленої заздалегідь їжі там, де вона її залишила. Ніхто «чіста па накуркє» не виїдав її йогуртів, не розсипав «па пянкє» на килимі смажену картоплю з кетчупом, не втоптував у шпари між дошками підлоги плов, не слухав місцевих реперів (всю ніч одну й ту ж пісню), не вимазував її креми для лиця собі на порепані руки, не розтягував взятий без дозволу її одяг і не лишав по собі гори заквітчаного недоїдками посуду. Супер-бонус – завжди опущений обід унітазу і необісцяний рикошетом від стіни м’який килимок. Ну хіба не рай?
Редька наче на секунду задрімала. Побічна дія нервового стану, певно, заскочила. Думки полізли в тріщини, що зазвичай з’являються на цій межі між сном і явою.
Запах хімікату, що ним, вочевидь, обробляли салон літака, нагадав про щось далеке й призабуте, аж поки хтось з екіпажу не ускладнив все якимось дикими аерозольними пахощами. З естетичною, певно, метою, що добивало найбільше. Редьці раптом до щему захотілося вернутися й заснути в татовій квартирі, щоби нічого, що сьогодні трапилось, насправді не було, а були її звичні пофігістичні справи, з яких найголовніші Інтернет і яєшня, і навіть торохтіння напівзламаного кондиціонера не псувало б її тихого раю.
Редька, що досі намагалася глибоко не вдихати пересолоджені аромати туалетних квітів (і хто їх вчив таким бризкати?), нарешті втягла носом повітря й здригнулася: звідки тут запах карболки?
Двигун гудів, і Редьку разом із цим новим запахом понесло лункими коридорами лікарні. Звідкілясь з-за рогу заскочило її дитяче відчуття покинутості, нікому-не-потрібності, хоча, напевно, геть не так би мало бути в травматологічному відділенні. Діти, в яких ноги в гіпсі, малюють по гіпсу веселі квіточки, а мама їм за це цукерки носить з апельсинами. Мама до Редьки не приходила. Ніколи. Але чого її забула старша сестра, і чого в тата, як завжди, з’явилися кров-з-носа невідкладні справи?
Бабця і дід, дід і бабця. Відчуття безцільності, від якого вони не в змозі були її захистити, відкрило в малій істоті різьблені ворота для химерних вигадок і мрій.
Побачивши б таку картинку зараз, Редька перемкнула би на інший фільм: жахи і містика не були її жанрами. Але то був не фільм, хоча, здавалось інколи, був і не з нею. Застигла дитяча постать годинами тоді виднілась на тлі заплямленого, вкритого пилом і мушиним гівном вікна палати. Виходило те єдине вікно-в-світ на невеличкий задній двір лікарні. Двір був захаращений поіржавілим брухтом, усяким дротивом, товстозадими санітарками і похмільними шоферюгами. І двір було відтято глухим обдертим муром від решти світу. Про нього нагадували тільки верхівки посірілих тополь і сірого ж відтінку нерухоме небо. Нестримно хотілося кричати в цю могильну сірість диким криком так, щоб розлетівся на друзки товстий панцир скла, вітер підхопив немічне тільце й понісся собі услід за відлетілою душею…
Редька, здригнувшись, розплющила очі. Вона, може, що – справді закричала? Наче ні, усе спокійно. Сусідка гучно роздирала пластиковий пакуночок путівника Україною. Нащо таке читати, коли вже тиснеш геть?…
Редька відвернулася до темного вікна.
Тепер десь там у місті, що відсьогодні стало містом інших, не її, далеко за межами принишклих аеродромних галявин, невротично блимала різнокольорова зовнішня реклама й безкінечно повзли червоні хробаки задніх стоп-сигналів. Редька раптом збагнула, що вже не розрізнила б їхніх кольорів.
– Дєвушка, ви прістьогнути? – Блим-блим канонічно блакитними тінями. Й де стюардеси такі беруть за межами вісімдесятих?
Коли літак нарешті набрав висоти (чим довшали хвилини затримки відльоту, тим більше Редька вірила, що зараз у літак вломляться і витягнуть її за шкірку), а споживач зайнявся нетерплячим очікуванням шарових снеків і холодних напоїв із возика блакитноокої стюардеси («Дєвушка, шо, даже піва нєт? Как – за дєньгі?!»), Редька вирішила перепакувати гроші з коробки в наплічник. У передній кишені її кособоко зашпиленої куртки стримів гострий кут листівки з Ляпціга. Редька дістала її й глянула на цифри на звороті.
– От всім здається, що нагло вкрала дівка гроші й чкурнула собі в Європу їх пропивати з якими-небудь мулатами. А насправді вона – в бібліотеку, і «учіцца, учіцца, учіцца»…
Тільки ж яка бібліотека по дев’ятій вечора? Доведеться шукати готель і пропивати бодай крихітку оцих нечесних грошей. А там уже хто зна – може, й мулати підтягнуться.
10
Ляйпціг – це дахи, книжкові фестивалі й багато п’яних студентів. Дуже-дуже багато п’яних студентів. Видно, вшановують пам’ять відповідного моменту з «Фауста», коли Мефістофель показав вченому, як виглядає справжня насолода життям.
Редька сама півночі випробовувала на собі Фаустівські практики. Головно про «кубок кришталевий», бо з іншого пам’ятала хіба слова брата бідної Ґретхен про те, що «коли вже з тебе вийшла блядь, це діло треба дороблять». Переклад Лукаша, між іншим.
Так чи інакше, Редька відчувала повне право розслаблятися, як їй заманеться:
– Знімати стрес – добре діло.
І вона його знімала. Шкода тільки, що не могла на ранок пригадати у деталях, де і з ким. Спочатку наче було двійко цілком пристойних і дещо нудних бритів у готельному барі – один кучерявий, в окулярах і з жіночою попою, молодий, другий – типовий якийсь лисий кокні з дурнуватими інтонаціями і тріснутим фальцетом, пристаркуватий. Редька ще було вирішила, що вони ґеї, а надто, коли виявилося, що чолов’яги – музейні експерти. Везтимуть якусь виставку чи звідси до себе, чи навпаки… Культурно ж наче було все, нє? То як потім сталося, що музейні британці потім стали гамбурзькими трансвеститами на відвідинах любенької бабусі в Східній Німеччині? І чи був насправді сивий растаман із цілим цехом мисливських ковбасок на голові й безкінечною лекцією про православ’я на Ямайці?… Одне було покрито мороком – з ким Редька поваланцалася до своєї кімнати. А судячи з чужорідного запаху (суміш тютюну і надто типових, аби їх ідентифікувати, супермаркетівських парфумів) із кимось таки привалацалася.
Прислухаючись до привітів, що передавала їй печінка, Редька поплелася в ванну. Ну принаймні дзеркало ціле і на ньому криваво не пише «Ти умрьош в абєд». На загал нічо. Синців під очима не набито, одяг не подертий – значить, ні з ким не побилася і не дуже падала, а секс якби був, вона б його пригадала точно, не так уже й часто він у неї в житті щось траплявся.
Зітхнувши, Редька повернулася в кімнату й важко гепнула на ліжко.
Голова гула від помийної суміші мохіто, маргарити, чистої текіли, шнапсу і світлого пива. Добре, що в готелі розплатилася загодя – зараз їй важко було би без помилок написати бодай своє прізвище. Паспорт чогось валявся на паркеті, інші папери розкидані казна-як, он листівка з Ляйпціга, он пожмаканий файл із ліцензією на піцу, он іще пачка всякого на чолі з джіпіесом. О, і наплічник роззявлений лежить, як та розверста прірва. Що ж вона тут витворяла? Редька ледь-ледь підвелася з ліжка, ступила кілька кроків желейними ногами, й, сягнувши до наплічника, укотре похолола: піцові грошики тю-тюкнули, як ті вливання МВФ в українську економіку. «Як прийшло, так і ушло», – почувся з глибини свідомості голос мудрої бабці. Редька кинулася чогось до вікна, потім у ванну, відтак перерила всі кишені – на місці була лише серйозно схудла за минулий вечір пачечка банкнот за джіпіес. Редька сіла на ліжку й втупилася у підлогу.
– Тепер уже точно піздєц.
«Прощавайте, мулати, їдьте в Ґоа без мене. Мені тепер точно дорога одна – в бібліотеку. На крайняк наймуся підмітати там. Як молодий Тарас Шевченко – носити воду школярам».
Редька приречено вдяглася, зібрала свої беззмістовні манатки, й, не скориставшись правом буфетного сніданку, що входив у ціну кімнати (від розпачу Редька просто про нього забула), вирушила в місто при дещо кволому світлі дня.
Гострі шпилі костьолів, стрільчасті вікна, сірий камінь, затерті фрески, товсті куті ланцюги.
– Світе тихий, краю милий! – присвиснула Редька. – Нічо собі, скільки готики.
Нахабно спростовуючи її висновки, назустріч Редьці з крамнички висипала зграйка чорно-білих із рожевими вкрапленнями емо-підлітків. В одної з дівчаток у смугастих підколінках блимнула сумка з принтом «Tokyo Hotel». Чисто тобі «Аліса» чи «Арія» з тих же пелехатих вісімдесятих. Стилістика фанатських принтів прогресувала не сильно: пафосні лиця на чорному фоні, мальовані очі дивляться в тривожну далечінь.
– Тьху. Готи хоч відсталі, а однаково не такі дурні, як ці.
Було ще дуже рано, а їсти хотілося, як після обіду. Редька купила собі за два євро дьонер-кебаб у бадьорих турків. Кебабне містечко, видно, популярне було у бюджетних студіків – раз по раз заходили сюди, щоби навстоячки швидко закинутися смачним і поживним.
Доївши багатого родича жлобської київської шаурми, Редька пішла слідом за трьома студентами. Хоч щось вона вгадала: то дійсно були студенти, і йшли вони в головний корпус.
Документів на вході ніхто не питав – це ж не київські вузи, де чиновники місцевого розливу бояться, як би хто не вкрав їх безцінного шмарка, а адміністрація труситься, як би то хтось спраглий знань не проник безкоштовно на лекцію.
Культова бібліотека Albertina, стара й непристойно багата, в цей час була майже порожньою. Видно, студенти були або на парах, або, якщо вчилися в другу зміну, ще дрихли і глибоко собі десь мали готуватися до занять. Не кажучи вже про порпання в усіх тут зібраних із 1543-го року манускриптах, інкунамбулах, папірусах й остраках. «Тут же ж, мабуть, і смертних до такого пускають, а не так, як у нас…» – помріялося Редьці про легкий доступ до коштовного: без десяти паперів із вісімнадцятьма штампами, що ти аспірант у п’ятому коліні.
Поки підіймалася широкими мармуровими сходами, чогось рахувала колони – видно, рятувало від похмільного синдрому. І згадала раптом, що крім Гете й Ніцше з цього їх університету ще й улюблений дядько всіх лінгвістів вийшов – Фердінанд де Сосюр. Тільки от що він вигадав у тій лінгвістиці – Редька не згадала би і під гіпнозом.