Франьо випив келих і зник. Мені в чужій компанії теж не сиділося, я запросив Надю на танець з притисканням і з втіхою відчув, як її ніжне домашнє тіло горнеться до мене. Можливо, від випитого, а можливо, від почуттів. Дасться чути.
Коли я попрощався з нею і рушив до свого столу, то побачив п’яного поляка, який дрімав на могутніх грудях профури, в той час, як її права ручка делікатно досліджувала глибини його кишень. Я бадьоро їй підморгнув, а вона соромливо опустила свої невинні свинячі очка.
За моїм столом любов била фонтаном. Помітивши мене, Маріанна нервово обсмикнула сукню. Ну так і має бути – адже я її брат! Я набрав суворого вигляду, і руки грузинів, мов сполохані зайці, вигулькнули з-під грецьких спідниць.
– Маріанна! – сказав якомога грізніше. – Амохі канталабія! Ісме сом хірі! – і рушив до дверей, а Маріанна з палаючим личком подріботіла за мною.
– Вах! Какой грозний брат! – похитав головою Теймураз. – Савсем грузин. Наша кров.
У фойє Маріанна дала мені останні цінні вказівки.
– Вони хочуть нас кудись повезти. Я їм скажу, що ти міг би домовитися про ночівлю і тут, в готелі. Коли спитають тебе про ціну, скажеш, що за двох мусять заплатити півтори сотні. Візьмеш ці гроші і заплатиш за дві кімнати. Але не більше п’ятнадцяти за кімнату, чуєш?
– Кому я повинен заплатити?
– Підійдеш до портьє і скажеш, що ти від Маріанни з Одеси. Я з ним розмовляла нині вранці.
– А потім?
– Потім іди додому. А завтра о сьомій вечора ми чекаємо тебе в ресторані.
Маріанна відійшла, а я затримався, щоб дати їй можливість розповісти про лихого брата і про те, що його вмилостивити можуть лише гроші. Зненацька хтось мене штовхнув, і я опинився припертий до стіни. Атакувала знайома вже нам профура. Вона роззявила рота з вибитим переднім зубом і прошипіла:
– Не продавай! Чуєш? Не продавай! Бо він мене закатрупить.
З її писка, мов із кратера вулкану, виривалося гаряче повітря – прокурене, проспиртоване ще й добряче вистояне – аж мені дух забивало. Я намагався повернути носа кудись убік, щоб чого доброго не звалитися з ніг завчасу.
– На, візьми. Добре? Не продаш?
В її очах заблищали сльози. А в моїй долоні захрумтіла банкнота.
– Не продам.
– Я теж нікому не скажу, що ви не греки… Ходімо, я поставлю тобі шампанського. Хочеш? Або коньяку?
Я не хотів ні того, ні другого, але вона мало не силоміць затягнула мене до свого столу, налила вина і з виразною втіхою спостерігала за тим, як я його випив. Потім погладила мене по руці і стала по-котячому ластитися.
– Я тепер сама… Розумієш? Зовсім сама. Колись я мала успіх. Я мала все, що хотіла… Ну, не зовсім все, але… Налити ще?… А тепер я ніхто… Якби хтось зайнявся мною…
– Що ти маєш на увазі?
– Ніхто не хоче бути моїм опікуном. Розумієш? А самій тяжко. Будь-коли я можу опинитися серед тих, що сидять у скверику навпроти гастроному.
Вона мала на увазі скверик на проспекті Свободи, де збираються синього кольору алкоголіки. Серед них немало страшних, аж чорних на обличчі, бабів. Гидкі, опущені, у брудному шматті, віддаються вони кожному, хто запропонує пляшку «чорнила». А якщо біля них постояти, то можна вислухати найфантастичніші матюкові конструкції і потішитися, що вже й українська мова зробила значний внесок у цей жанр.
– А я ще можу багато. Можеш перевірити. Тобі ніхто такої оралки не зробить, як я. Я майстер. Я можу цілу годину пестити твого прутня, і ти не скінчиш, доки я сама того не схочу. Я готова для тебе на все.
Вона раптом закинула голову вгору, і губи її почали тремтіти. Біля нас зупинився Франьо.
– Ти її знаєш, Юрасику?
– Ні. Щойно познайомилися.
– Твоє щастя… Ну, сонечко моє, давай сюди подаруночок.
– Ні! Я нічого не маю! – Вона мене смикнула за рукав, шукаючи захисту. – Скажи йому – я нічого не маю!
– Юрасику, ми домовилися з тобою?
– Ясно, Франю.
– Ну, то люкс. Я мушу поговорити з дамою.
Я встав з-за столу і не встиг зробити й кроку, як за спиною пролунало: лясь! Це Франьо мазнув профуру. За кілька кроків я озирнувся і побачив, як вона подає йому тремтячою рукою гаманець. За хвилю вона вже лежала на столі і гірко ридала, а курдупель вишивав на другому кінці зали. Зате в кишені я намацав банкноту. Так і є – десятка. Чесно зароблена. Скільки ж було в гаманці, який вона поцупила в поляка?
Нарешті оркестра перестала грати. Одинадцята година. Тепер і для них настав зоряний час. Гратимуть вони уже тільки за гроші.
Я зиркнув у бік Надиного столу – там ще й не збиралися розходитись. Я пішов до своїх гречанок. З-за столу встав Теймураз, обняв мене за плече і відвів набік.
– Слушай, Кастантин. Твой Маріан – персик. Понял? За персик плачу, как за персик. Понял? Она сказал, што ти можеш зделать две комната, да? Зделай. Я плачу. Сколка?
Сто п’ятдесят карбованців? Матко святая! Як я видушу з себе таку суму? Хто б подумав, що ці гречанки такі дорогі?
– Гавари, дарагой. Я панімаю – радной сестра. Жалко. Очень жалко. У меня тоже єсть сестра. Я би убил тебя, єсли би ти зделал єй больно. Но я васточний челавек. А ти западний. У меня адин закон, у тебя – другой. Сколка? Сто рублей дат?
Я мовчу і шморгаю носом. Нема дурних – нехай сам піднімає ціну.
– Сто пятдесят дат? А? Даю сто пятдесят. Понял? За двух.
Я мовчу. Мовчати я вмію як Бог. Відчуваю, що грузин уже губить терпець.
– Ну ти разбойник, дарагой, да? Двести рублей даю! Больше ни капейка. Панимаєш – очень гречка хачу. Никагда гречка не хател, а типер хачу, да?
– Чорт з тобою, – кажу я, і ми ляскаємо долонями.
Ляскаємо і вдруге, але цього разу не так дзвінко, бо в моїй долоні опиняється вісім четвертаків, які хутко зникають у кишені.
Тепер я прямую до портьє і добиваю торг. Він вимагає тридцять за два покої. Даю двадцять п’ять. Згода. Я вільний.
Удома мені сниться товста-претовста профура з вибитими зубами і клянчить: «Не продава-а-ай!»
Танго з притисканням
«Хочеш спізнати багно? – запитував наш філософ вісімнадцятого століття Паїсій Величковський і сам собі відповів: – То стань ним». І я став.
На дверях ресторану знайоме попередження: «Вибачте. Місць немає». Під дверима нетерплячий тлум. Але у фойє я бачу Маріанну, вона теж помічає мене і кличе швейцара. Той розповзається в усмішці, обережно відчиняє й одним ривком втягує мене до себе, тут же затраснувши двері перед носами обурених відвідувачів.
Маріанна виглядає чудово. Не хочеться й думати, що оце квітуче сотворіння колись перетвориться на профуру з вищербленими зубами. Сьогодні вона в «левісах» і тоненькому светрику, а темне волосся буйним хвостом спадає на груди.
– Ти поміняла гардероб?
– Так, привезла з камери схову. Нам тут сподобалося, ми вирішили зупинитися на кілька днів.
З’являється і Єлена. Так само в «левісах».
– Привіт!
Вона цілує мене в щоку. І це на очах публіки, яка там за дверима жадібно спостерігає за нами. Я повертаюся до неї обличчям: бачите, як виглядає галицький супермен? Ото щоб знали!
Потім виймаю з кишені гроші.
– Тут сто сімдесят п’ять.
– Що? – дивуються обидві. – Звідки?
– Дуже просто. Я мовчав, а він піднімав ціну. Зупинився на двохсот. Четвертак ковтнув портьє. А це решта.
– Хо! – ляскає мене Маріанна по рамені. – Ти нам подобаєшся! Давай працювати разом. Ліпшого опікуна годі й шукати.
– Еге, – підхоплює Єлена. – Катаймо разом в Ужгород. Там теж можна незле погуляти.
– А поки що поділимо гроші, – каже Маріанна.
– Всім по п’ятдесят, а четвертак на пропій і службові витрати.
Таким чином, крім мештів «Саламандра» і десятки від профури, я заробив ще півсотні, і все це за один день.
За столиком Єлена розливає шампанське і проголошує:
– Кіріє елейсон!
– Ми знову греки? – запитую.
– В обов’язковому порядку. Сьогодні в нас у гостях польська делегація.
– Звідки ти знаєш?
– Програма розписана до кінця тижня. Не переживай. Твої функції залишаються такими ж – приймеш гроші і даси четвертак портьє.
– Цей портьє незле заробляє.
– Незле. Але не все йде в його кишеню. Мусить ще поділитися. Свою лепту дістане адміністрація і черговий міліціонер.
– Боже, скільки людей знає, що ми не греки!
– О, їх значно більше. Доплюсуй усіх тутешніх проституток.
– Невже в них таке фахове око?
– У них свої можливості. До речі, тут одна вже підходила і пропонувала за тебе п’ятсот крабів.
– За ніч? – сміюся я.
– Ну, ти дуже високо себе ціниш. П’ятсот за те, що станеш опікуватися ними. Їм сподобалося, як ти працюєш. У тебе інтелігентний писок, а це в нашій роботі рідкість. Такий ось курдупель жодного довір’я у порядної людини не викличе. Хто повірить, що він у ресторані випадково? Він торгує проститутками, і ніхто навіть не сумнівається, що має справу з проститутками. А якщо за це візьмешся ти, клієнт справді може повірити, що береш гроші за сестру-студентку, яка дуже хоче прибарахлитися, та не має за що. І в ліжко з мужчиною йде, мов на державний екзамен, а вранці неодмінно заллється слізьми: «Ах, що я наробила! Ах, навіщо я пила стільки шампанського! Як ви могли скористатися моєю слабістю?!» і т. д. Ясно тобі?
– Може, й ви так уранці ридали?
– А ти думав! – встряла в розмову Маріанна. – Мій любий Теймураз наклюкався так, що тільки-но ми прийшли в номер і випили ще плящину, як він повалився і захропів. Ну, я хутенько його розібрала наголо, сама теж роздяглася і щасливо заснула. Вранці він, бідолаха, не міг згадати – мав зі мною щось чи ні. Далі з криком: «Вах! Сколка денег угробил!» кинувся мене ґвалтувати. Однак я завзято боронилася. «Шановний! – сказала я. – Ви заплатили за ніч. А зараз білий день…» За що я люблю грузинів – вони джентльмени. Теймураз дав мені спокій. Тільки, вдягаючись, щоразу приказував: «Пагулали, да? Могітхан?! Пагулали, да?»
Дівчата заливаються сміхом.
– Таким чином, я провела дуже цнотливу ніч.
– А як ти, Єлено?
– Ну, я змушена була попрацювати. Але в міру. Мій теж був залитий по вінця. Вранці він довго шукав гаманця, який чомусь опинився під ліжком. А з гаманця, уяви собі, не пропала ані копійка. Зрештою, там і було всього вісімдесят карбованців. Зате пропали два квитки до Тбілісі. Уявляєш, який розпач?
– Пагулали, да? – регоче Маріанна.
– А ці квитки тепер у твоїй торбинці? – здогадуюся.
І тепер уже всі троє регочемо як навіжені.
– Ні, їх уже там нема. Ми ж їздили на вокзал за речами. – При цьому Єлена кладе мені в кишеню двадцять п’ять карбованців. – Ти задоволений?
Ще б пак! Вісімдесят п’ять крб., не рахуючи мештів! З них двадцять п’ять крадені. За таку суму ще не садять. Я можу спокійно пити шампанське.
Відчуваю, як усе глибше і глибше опускаюся на таємниче дно. «Граєшся з вогнем, – шепоче мені на вухо пані Осторога. – Ніхто тебе не врятує, коли вляпаєшся по вуха. Бо ти – сам. І ніхто». Ба й справді, хто я? Письменник? Але ж я ніде не друкуюся. Що я комусь поясню? Вивчаю життя повій? Щоб написати оповідання?… Ні-ні, цього в жодному разі говорити не варто. Я уявляю, як сивий капітан міліції дивиться мені в очі й докоряє: «Пишеш наклеп на нашу дійсність? Для тих, що за кордоном? Обливаєш багном свою Батьківщину? На кого ти працюєш? Признавайся! Добровільне зізнання полегшить провину!»
Майже такі слова я почув, коли мене затримала міліція при здійсненні жахливого злочину: я фотографував сміттярку. А в сміттярці порпався горбатий дідусь. Ніколи не думав, що сміттярки належать до військових об’єктів. А виявилося, що саме так. Плівку засвітили, мене кілька годин понудили, змусили написати пояснення і відпустили. До наступного разу.
– Ці п’ятсот крабів ми б поділили порівну, – зітхає замріяно Маріанна. – Погоджуйся, тут золоте дно.
– А Франьо?
– Гадаю, від комісійних він не відмовиться.
– А лягаві?
– Ну й дивак ти. З лягавими завше можна домовитися. Хіба ти ще не помітив, що міліція на проституток уваги не звертає? А не звертає тому, що їх у Радянському Союзі нема. У нас нема ані сексу, ані проституток. А як можна покарати того, кого не існує? Врубався?
– Сутенерів теж не існує?
– Натурально! Звідки їм узятися без проституток?
– Зате є інша можливість – притягти за неробство.
– Хіба якусь хвойду, як он та твоя знайома, – і Маріанна киває на профуру. – А путана має усі документи в порядку. Я, наприклад, працюю лаборантом у школі.
– Цікаво – такі зарібки, як за вчорашню ніч, мабуть, нечасто трапляються?
– Бувають і більші. Треба відчувати клієнта. Я одразу оцінюю його можливості. Адже ми працюємо під недосвідчених дівчаток. Я розумію, що це до певного часу, потім уже такий номер не пройде. Але зараз у нас такса – не нижче п’ятдесяти. Під час розмови з клієнтом орієнтуюся, наскільки він вляпався в мене і якими фінансами диспонує. Потім я піддаюся на вмовляння піти з ним на квартиру чи в готель, але попереджаю, щоб не пробував підкрадатися. Тоді він спокушає золотими горами. Зазвичай, дуже абстрактними. Але доки я не почую щось конкретне і, заливаючись рум’янцем від сорому, не погоджуся, доти я нікуди з ним не піду.
По дорозі натякаю, що він може мене обдурити. І розпашілий клієнт платить наперед… Кожен має свій метод.
– А що буде, коли станете старшими?
– Нічого страшного. Просто зараз ми при мінімумі праці дістаємо непогані гроші. Згодом змушені будемо вигострити майстерність. Опікун нам тоді також дуже буде потрібен, аби робити рекламу. Все-таки мені незручно вихваляти себе перед клієнтом.
– Але ж є ще одна перспектива – вийти вигідно заміж! – встряє Єлена.
– А я цього й не відкидаю, – погоджується Маріанна. – Це взагалі ідеальний варіант – вийти заміж за дійсного члена академії наук.
– Шкода тільки, що на ту пору, коли вони стають дійсними членами академії наук, їхні члени стають вже недійсними, – засміявся я.
– Подумаєш! А нам цього й не треба. Головне – прожити життя так, як казав Островський. Щоб не було мучітєльно больно. Потім. З життя треба взяти все найкайфовіше. І якнайбільше. Такий девіз.
– До нас ідуть, – шепоче Єлена.
Справді, до нашого столика прямує троє поляків. Усім близько сорока. Двоє чоловіків і одна жінка. У неї великий круглий живіт, а повні стегна, здавалося, ось-ось вигулькнуть із жорстокого полону тісних джинсів і являть нам свою рубенсівську драгливість.
– Рrzepraszam… Сzy tu jest wolno?
Мотаємо головами, що означає водночас і «не розуміємо», і «не зайнято». Поляки вмощуються й діловито роззираються за офіціянтом.
– Готі го арістос ятрос каі, – каже Єлена.
– Хреяс тон ен моріон, – підтримує розмову Маріанна.
– Батрахоміомахія, – пригадую назву поеми Гомера.
Поляки замовкають і прислухуються. Так само завмирає карась, коли помітить хробачка. А потім р-раз! – і губа на гачку. Вони здогадуються, що ми не місцеві, але це їх інтригує і водночас сковує. Вони не знають, як себе вести, і в перші хвилини взагалі мовчать, лише переглядаються.
– Ясу, – задумливо вуркоче Єлена. – Епіклорес магес тріполітікос.
Поляки починають перешіптуватися, нарешті один не витримує психічної атаки і ковтає гачок:
– Рrzepraszam… Słyszałem, żе гоzmаwіаliśсіе w jаkimś nіеznаnym jęzуku. Włаśnіе doszło do sрrzесzki, со tо zа jęzуk. Рrzуjасіеl mówi, żе łоtеwskі, а jа – żе grесkі. (Перепрошую… Чув я, що ви розмовляли на якійсь невідомій мові… Власне ми по сперечалися, що то за мова. Приятель каже, що латвійська, а я – що грецька).
Бракувало якоїсь секунди, аби я не бовкнув «grесkі», та, видно, Маріанна помітила з виразу мого обличчя, що я розумію польську, і вже ось-ось готовий відповісти, бо штурхає мене під столом ногою. Я зиркаю на поляка туманним поглядом і відказую:
– Но, но… не понимаєм… гаварітє па рускі… харашьо?
Поляк повторює запитання російською і страшенно тішиться, коли виявляється, що мав рацію він, а не його колега. А, зрештою, він і не міг помилитися, адже кілька років тому відвідав Грецію і пам’ятає навіть окремі вирази, наприклад… Та я не даю йому пописатися грецькою, щоб не потрапити у халепу, і починаю одразу обряд знайомства. Поляк, що був у Греції, називається Антеком, а другий – Рисіком, їхню колєжанку звати Малгося. Завтра рано вони їдуть автом до Румунії з товаром. Ми вже розмовляємо російською, але поляки постійно забуваються і вставляють польські слова та речення, а я мушу стежити, аби не забути перепитати, що воно означає. Далебі, з грузинами було легше.