— То він таки Марик, Марат?
— Марат, Марат… аж бридко, що таке ім’я паскудить. Але кликух у нього теж достатньо. Так от… Гольдер сідає біля тебе, а потім ти на півдорозі до Пущі розпочинаєш свою баталію…
— Не я розпочав, — заперечив Гриць. — Він вимагав зупинити, а я збагнув, що це — кінець!
— Як це ти збагнув?
— Інтуїція! Хіба я знаю — як? Зрозумів, що мені — хана. І до того ж — пістолет під боком. Я не знаю, як я діяв, але все було, ніби вві сні… ніби діяв не я, а хтось інший…
— Ну, в сні так не діятимеш! — розвеселився слідчий. — Тут, брате мій, блискавична реакція. Два такі бандюги, та ще й озброєні, а ти їх опрацював, як одбивні котлети! Гольдер мені казав, що якби знав, що ти каратист, то обійшов би поза Владивостоком тебе. Каже, що в тобі сто фурій бушувало, що вони не встигли збагнути, що й до чого, як ти їх укокошив!..
— Який каратист! — здивувався Гриць. — І близько не ночував біля карате. Не знаю жодного прийому… та й не хочу знати.
— Та мені це ні до чого! — запевнив його слідчий. — Головне, що ти діяв у тій екстремальній ситуації ідеально!Зрозумів? Найменший промах, найменше вагання — і все! Тут, справді, щось майже машинальне, інтуїтивне чи інстинктивне… та справа не в формулюваннях, а в тому, що відбулося. Молодець! Спочатку потрапив у пастку, у павутину, але зумів вискочити з неї блискавично. Та ще й з багатим уловом. Для нас, криміналістів, звичайно. А тобі — наука. Дорога наука, але вельми корисна. Щоб знав: не все те золото, що…
— Знаю, знаю, — махнув рукою Гриць. — Бачу, що зовнішня краса — лише лаштунки сцени, прикриття чогось втаємниченого… а те втаємничене не так просто визначити…
— Ну й добренько, — почав складати аркушики з записами слідчий. — Мені від тебе поки що більше нічого не треба, та ти й не знаєш більше того, що я сказав. Так?
— Так.
— Відпочинеш, я ще прийду, підпишеш протоколи, свої свідчення… Можу сказати, що саме мало відбутися. Ця група злочинців уже вбила кілька таксистів та водіїв приватних машин. Автомобілі переправлялися на Кавказ, в Середню Азію, перефарбовувалися і, звичайно, продавалися. Сам розумієш — прибутки неабиякі. Випадок з тобою допоміг знешкодити групу вельми небезпечних убивць і грабіжників…
— А Віолета… чи як її… Мар’яна… теж така?
— Ого! То штучка страшна. Модерна малина, сам бачив. Розкішна бібліотека, великі зв’язки, гранична обережність. Окрім грабунку автомашин, ця дівка замішана ще в безлічі авантюр. Там і розпуста, і розповсюдження порнографії, і перепродажа імпортних речей, і валютні операції. Вона страшніша від тих двох убивць… Але досить про це. Відпочивай. Про суд будеш знати, повідомимо. Раджу, як вийдеш з лікарні, взяти довгочасову відпустку. Говорив з редактором твого журналу. Бідкався, хапався за голову. Чого, каже, понесло того дурня оглашенного у бордель? Чи йому мало нормальних дівчат? Та на нього летять красуні, як хрущі на квітучу вишню, а він…
Гриць зареготав, ойкнув від болю в животі.
— Ну тебе, не сміши! Ой!
— Гаразд, кінчаю! Товкач казав, що як видужаєш, забере тебе кудись у село, у відрядження… Я раджу — їдь! Про таксі поки що забудь.
— Знаю, знаю. Дай очухатися, а там — побачимо. Батькам повідомили?
— Поки що утрималися, — сказав слідчий. — Брат твій Борис просив не повідомляти. Каже, що у матері хворе серце…
— Правильно вирішили, — зрадів Гриць.
— Ну, я пішов, — підвівся слідчий, — а в коридорі чекають Борис і сестриця твоя Христина… Їй Борис повідомив, вона примчала… Ридає там. Хай зайдуть?
— Цередай, що жду.
— Одужуй. Радий за тебе.
Двері палати зачинилися за слідчим, цотім з’явилася лікарка. Вона запитливо глянула на Гриця.
— Брат і сестра добиваються побачення. Боюся, що це буде занадто…
— Хай зайдуть.
— Тоді не більше двох хвилин.
— Добре, добре.
Від дверей почулися прудкі кроки, постать у білому кинулася до хворого, замерехтіли сині очі, повні сліз і страждання, брови, такі ж густі, як і в Гриця, зійшлися на переніссі з німим запитом.
— Братику, братику… Як тобі, що тобі?
Гриць пригорнув її голову до себе, поцілував у чоло.
— Соколице моя, сестро… Прилетіла? Спасибі, спасибі… Батьки не знають?
— Що ти, що ти? — крізь сльози промовила Христина, пестячи його щоки, схудлі руки, — Мама не витримає, як Знатиме все. Краще приїдеш у гості, скажеш, що переніс якусь недугу, але про бійку з бандитами — ні слова!
— Згода, згода! — усміхнувся Гриць, — Сам хотів просити про це…
Над Христиною з’явилося худорляве обличчя брата Бориса, наблизилося.
— Що ж це ти, малий? Га? Як же це ти? Треба було тобі оте таксі?
— Та хіба з таксі справа? — зітхнув Гриць. — Хто знає, де й на якому перехресті нас чекає та чи інша потвора? Ти забув казки народні, брате…
— Жартуєш? — похитав головою Борис. — А я ледве не тріснув від тривоги. Уявляєш, що було б, коли…
— Не треба! Я вже все зрозумів, коли переговорив із слідчим. До речі, славний хлопець. Якщо хочеш — поговори з ним, він все розповість. Там ціла детективна історія…
— Мені той детектив ось де сидить! Вийдеш з лікарні — берися за розум. Кінчай університет, займися солідною справою. Може, хочеш до мене? Ти ж заочно в політехнічному навчаєшся! Га? У Кіберцентрі такі події назрівають, такі перспективи, що аж дух захоплює.
— Що там таке?
— Тримаю зв’язок з цікавим вченим. Папуас, доктор математики. Колись він уже був у Києві, виступав. Розробляє принципово нові методи моделювання реальності, ми з ним ідемо майже паралельно. От і вирішено — скликати в Києві конгрес, конференцію, започаткувати альтернативну математику…
— Ну, це не для мене! — підняв руки Гриць, — Я в цій справі неук.
— Даремно! Ця справа цілком нова. Можливо, саме дилетанти годяться більше для нової математики, ніж спеціалісти…
— Добре, добре, дай спокій, Борисе. Розповіси мені про це пізніше. Дай глянути на Христину. Як ти, сестричко? Все в пущі своїй? У заповіднику?
— Так, братику…
— Сумуєш… за Івасиком?
Сестра Судорожно ткнулася в груди братові, беззвучно заплакала. Гриць погладив її буйні коси, що чорним вінцем обвивали голову, пригорнув.
— Тихо, сестро, тихо… Заспокойся. Втрати невідшкодовні, але треба зберегти спокій. Во як нам далі йти, якщо кожна втрата руйнуватиме рівновагу душі?
— О ти мій філософе, — жалібно усміхнулася сестра крізь сльози, — я всього-на-всього молода жінка, котра втратила найдорожче. Те, що ніколи, ніколи… ти розумієш — ніколи не повернеться…
— Розумію, сестричко, розумію… але попереду…
— Мовчи. Не треба, — витерла очі Христина. — Головне, що ти одужуєш, що ти знову будеш здоровий. Як тільки вийдеш з лікарні, їдь до мами. Чуєш? Батьки турбуються, бони ж нічого не відають.
— І не треба, щоб знали, — попросив Гриць. — Передай, що бачила мене, що здоровий, що незабаром буду. Найближчими днями.
— Побачення закінчене, — почувся суворий голос лікарки. — Хворому треба спочити. Крім того, пора процедур.
Борис і Христина попрощалися, вийшли. Гриць знову пірнув у сон, у заколисуючу дрімоту.
***
Надвечір він прокинувся, відчув незвичайне полегшення. Певно, в організмі відбувся разючий перелом у бік воскресіння й оздоровлення. Хлопець зі смаком повечеряв, всівшися просто на ліжку: з’їв манну кашу, шматочок смаженої риби, випив компоту. Чергова санітарка прибрала тарілки, запитала:
— Прийняти міліціонера зможеш?
— Якого міліціонера! — здивувався Гриць. — Слідчий був уранці.
— Так той був у нормальному кортюмі, а цей — справжній міліціонер. У формі. Якийсь Сава.
— Сава? — зрадів Гриць. — Давайте його сюди.
— Родич, чи що? — пробуркотіла санітарка.
— Брат…
— Ну, коли брат… то гарно. Скільки їх у тебе, тих братів?
— Багато, тітонько, багато…
У двері протиснулася плечиста постать у білому халаті, що прикривав міліцейську форму. Обличчя Сави розпливалося у щирій усмішці, в руках він тримав три багряні гвоздики.
— Не проженеш? — запитав від порога.
— Ходи сюди, братику! — закричав Гриць щасливо. — Дай тебе обняти. Яким вітром?
Вони розцілувалися. Сава поставив гвоздики у склянку з водою, помилувався ними, підніс Грицеві до носа.
— Понюхай, яке чудо!
— Справді, — нюхнувши, вдячно сказав Гриць. — Тільки чого це ти мені квіти носиш, ніби дівчині? Чи вас цьому навчають у міліції? Делікатному, так би мовити, обходженню?
— Тобі можна в притони вчащати, а мені не можна Побратимові квітів принести? — в тон йому одказай Сава. — Мовчи й не заперечуй. Я три тижні був як на голках.
— Ти одразу дізнався про те, що сталося?
— У ту ж ніч. Все управління гуло. Пригода виняткова. Я коли почув, як ти в лісі під Пущею ринг влаштував, подумав: ну, придбав собі братчика! З таким не занудишся! Ну, ну, не гнівайся. Знаю, що тобі не солодко про таке згадувати, та й слідчий, напевне, душу вимотав…
— Навпаки, дуже приязний хлопець. Він уже все розмотав, а мене розпитував цілком формально…
— Ну, я радий, Грицю, дуже радий. Що тобі треба? Може, цитрусових?
— Мовчи про цитруси та ананаси, — похмуро пожартував Гриць. — В тому притоні наївся цитрусів та інших делікатесів досхочу. Доки й житиму — гикатиму! Ось поки наївся…
Він провів ребром долоні по горлянці. Обоє засміялися.
— А я, Грицю, днями поїду у ваші краї. Сезон полювання. Може, заскочу до ваших. Щось передати?
— Заїдь, — зрадів Гриць. — Познайомишся з сестричкою, з батьками. Вона оце недавно була, з братом Борисом приходили. Жаль, що ти їх не застав. Я б познайомив. Та дарма, як буде змога, заїдь, передавай вітання, скажи, що незабаром приїду. Але про те, що сталося, — нічичирк! Я й своїм так сказав. Щоб матері — ні слова! Затямив, Саво?
— Так точно! — козирнув, засміявшись, Сава. — Буде зроблено. Хутчіше виходь па волю з цієї буцигарні і дай мені знати. Бенкет влаштуємо, а я постараюся свіжої качатини добути. Ну, будь здоров, нічний волоцюго, невдалий донжуане!
— Ні пуху тобі ні пера! — сказав Гриць навздогін Саві.
— Іди к чорту! — весело огризнувся від дверей побратим.
ЧАСТИНА
ДРУГА
Трясовина
І ось настане час і мить,
Коли розділиться людина,
І Дух у ній запломенить
І заричить страшна звірина.
Тоді відбудеться двобій —
Нещадний, грізний і останній,
І той космічний буревій
Скінчиться в дивному мовчанні.
Постане з тиші дивина —
Істота Зоряного Краю,
Над всім возвиситься вона
І цілий світ в собі з’єднає.
Старий єгер Василь Гук поволі йшов густими заростями лісу. Ішов, як завжди, не поспішаючи, ніби пливучи поміж деревами, понад кущами ліщини й глоду, терну й шипшини, відчуваючи кожною цяткою тіла й душі доброзичливий спокій дубів, ліричну задуму беріз, древню щедрість запахущих сосон, що невтомно гудуть і шепочуть пісню вічності. Йому здавалося, ніби він іде давно, давно, не зупиняючись, не спочиваючи… а все те, що інколи з’являється в пам’яті, — люди, явища, істоти, дитинство, юність, зрілість, хвилювання, пошуки й розчарування, — то все лише сновидіння на ходу, лише марення втомленого розуму, а головне — цей безмірний ліс, ці трави, гриби поміж Цими, щебетання птахів і граціозні тіні косуль, що голубими тінями з’являються й щезають у гущавині заповідника.
Він вийшов на високий горб. Пісок вузькими рівчаками плив униз. Старий Гук зупинився, глибоко вдихнув повітря, напоєне свіжістю й теплом серпня, духом зачарованого лісу. Звідси видно було зелене покривало заповідника — хащі змішаного лісу, дніпровські луки, кручі на тім боці. Здалека докочувалися гудки пароплавів.
Гук помилувався своїм вічним і єдиним багатством, тихо спустився з піщаної кручі, рушив далі у щоденний обхід. Поміж соснами, поміж дубами, поміж невеликими озерами, поміж заростями ліщини. Перескакував невеличкі потічки, обходив густючі нетрі чортополоху.
Зненацька здригнувся. Зупинився. Здалека почулися постріли, Єгер завмер, і очі в нього блиснули, мов криця шаблі.
Ще, ще постріли. А потім — рев пораненої істоти, ніби передсмертний зойк.
Гук зірвався з місця, побіг.
Віття шмагало його по обличчю. Загрузали йоги в пісок. Задишка давалася взнаки, гостро поколювало біля серця. Але він біг, біг, біг не зупиняючись.
Яруги, чагарі, лісоповал. Далі — узлісся, дорога. На дорозі — зелений «рафик», а біля кущів — група людей. У руках рушниці. А біля їхніх ніг — конаючий лось; точніше — лосеня…
Старий єгер хвильку постояв, приклавшії долоню до грудей, втихомирював скажену канонаду серця. Опираючись на стовбур берези, заплющив очі. Перед внутрішнім зором попливли жовті, багряні, червоні кола. Різкі постріли, автоматні черги. Падають, падають жовті, багряні листя з дерев. Василь Гук у партизанській папасі з червоною стрічкою дивиться з-за кущів. Поряд з ним напружені обличчя друзів-партизан. Перед ними піщаний кар’єр, туди падають тіла розстріляних. Вздовж ями — ланцюжок постатей у сіро-зеленій уніформі. Гук з товаришами рішуче кидається вперед, тріщать автоматні постріли, падають на пісок тіла ворогів…
Єгер розплющив обважнілі повіки. Дивиться в реальність сучасного дня. Лосю зв’язали ноги, просунули поміж ними палицю. Два здоровенні браконьєри понесли здобич до «рафика», за ними гордо прямував літній чоловік з рушницею — повнолиций, самовпевнений, усміхнений. Вигляд у нього був вельможний і вдоволений.
Гук повільно наблизився з протилежного боку. Зняв рушницю з плеча, звів курки.
Лося кинули на пісок біля машини. Шофер відкрив задні дверцята.
— Оце так здобич! — захоплено почухав він потилицю. — Ну, у вас окомір, Ван Ванич!
— Поганих не тримаємо! — самовдоволено реготнув літній чоловік. — Вантажте здобич, всім перепаде свіжатини!..
Браконьєри підняли лося: це була молода тварина, одноліток. Єгер виступив з-за машини. Поважний чолов’яга задрижав. Здоровенні хлопці від несподіванки випустили лося. Закривавлена голова тварини безвільно відкинулася, чорне око втупилося в небо.
— Що вам тут треба? — завищав мисливець, намагаючись оволодіти ситуацією.
Гук тужливо глянув на лосеня.
— Жаль Вітьку…
— Якого Вітьку? — огризнувся браконьєр. — Що ви валяєте дурня? Забирайтеся геть!
— Славне було дитя, — тихо вів далі єгер, — довірливе… бо йшло до людей, бо вірило в людську доброту… брало їжу з рук…
Обличчя поважного чоловіка налилося бурячковим багрянцем.
— У мене… домовленість, — пробурмотів він, втрачаючи самовпевненість.
Глянув на своїх супутників, ніби шукаючи підтримки, ті боягузливо одвертали очі.
— Я мушу вас заарештувати, — спокійно сказав Гук.
— Та ви що? — верескнув браконьєр. — Та ви знаєте, хто я?
Він почав ритися в кишені, шукаючи посвідчення.
— Ви — злочинець, — твердо відповів Гук. — Браконьєр. Це кажу вам я, старший єгер заповідника «Надія». Ви — убивця!
— Та я вас! — оскаженіло закричав затриманий, смикаючи рушницю з-за плеча.
— Залиште пушку в спокої! — зі сталлю в голосі сказав єгер. — У мене три заряди: одна куля і два «жакани». А стріляю я без промаху!
«Мисливець» зблід. Його поплічники перезирнулися, розгублено втупилися в землю.