Спочатку ці слова видалися Сильвестрові абсурдними, не вельми вдалими, таким собі розіграшем літературної братії. Та щось його привабило в тому задумі, нереалізованому сюжеті, а може, й реалізованому, десь там в Іспанії чи Франції. «А як би я реалізував?» – якось зненацька подумав, і в ньому поселився чортик, такий собі маленький дідько, дідечко спокуси. Після довгих роздумів (час від часу те речення в ньому прокльовувалося і наче курча, що стукає в шкаралупу, просилося назовні) він прийшов до висновку, що можливі два варіанти. Перший – описати сам острів, придумати, вигадати, як тільки фантазія дозволить, що могло бути на цьому острові до того, як туди приплив нещасний самогубець. Історії людей, котрі там побували, а може, й завершували там свій земний шлях. Чом би й не назвати роман «Острів самогубців»? Звучить, правда, детективно, а детективів Сильвестр не любив. Терпіти їх не міг. Він почав шукати інший можливий варіант. І знайшов. Це мав би бути більше, або й гетьчисто, мовний експеримент. Він уявляв собі фразу: «Він приплив на острів і застрелився». Далі фраза мала обростати деталями, подробицями – дій, характеру, спостережень головного героя, стану його душі. Оті хвилини, коли він пливе до острова, висаджується на ньому, а тоді оглядає острів, думає про щось, перш ніж прикласти до грудей (чи голови) рушницю або пістолета. Ті самі речення в кожному новому розділі чи підрозділі. З додатком нових – слів, подробиць, образів, речень. І так до самого кінця роману. До останньої крапки, перед якою могло бути те саме речення, з якого роман, власне, й розпочинався.
Чи вистачило б у нього снаги написати такий роман, Сильвестр не знав. Але вірив, що колись він його напише. Обов’язково напише. І здивує тих літературних щурів, котрі бачать у ньому лише дослідника, критика, котрий спроможний розбирати по кісточках творчість інших. Врешті-решт, це теж непогано, хтось же це повинен робити, чому б і не чоловік на ім’я Сильвестр Васильчук? А він вміє робити це доволі кваліфіковано.
Чи те, що сталося згодом з Сильвестром, було віддзеркаленням його задуму, жахливої реалізації його в реальному житті?
Чому б не уявити, що він думав і діяв так, як його герой?
Але підстав так вчинити, як вважали донедавна ті, хто його знав, у нього не було жодних. Серед знайомих і колег по філфаку Сильвестр Васильчук мав славу доволі тверезої людини, з чітким логічним мисленням, доволі занудної, часом навіть вельми, хоч певною мірою до реалій життя і не пристосованої. Він був не експресивним, не нервовим, без всіляких, як то буває, «завихрень» і схильностей до депресій. Хоча депресії й траплялися, але навіть до нетворчих людей вони періодично навідуються. Що вже казати про філолога-літературознавця.
10
Сільське кладовище поливав холодний осінній дощ. Якась молода, доволі інтелігентна з вигляду жіночка (вчителька? конторський чи сільрадівський працівник?)
поділилася з ним парасолькою. Дощ почався, ще коли тіло Георгія виносили з хати. Сильвестр почув, як хтось сказав, що, бач, небо заплакало, значить, покійник був доброю людиною. Він уже знав, що Ніниного чоловіка дуже швидко, за якихось півроку чи місяців сім з’їв рак крові. Що небіжчик був мужньою людиною і ще на початку осені копав картоплю на своєму полі і навіть помагав, як міг, пособляв сусідам, хоч можна уявити, як йому вже боліло, як його виснажувало.
Заплакана Ніна стояла біля труни, дивилася на того, кому єдиному серед цього гурту був байдужим цей холодний дошкульний дощ. На її обличчі поставило свою печать справжнє непідробне горе. Поруч стояли її четверо дітей – найстарша донька, котрій ішов сімнадцятий, вчилася уже в університеті, двоє синів чотирнадцяти і одинадцяти років, наймолодша донька навчалася у другому класі.
– Дякую, що ти приїхав, – сказала Ніна три години тому.
Він перед тим пройшов незнайомим селом. І був незнайомим сам собі. Чужим, це відчував напевне.
Він вирішив, що треба їхати на похорон, вчора ввечері. Відповідь на своє запитання: «Чому вона згадала про мене?», адже не належав ні до рідні, не спілкувався стільки часу, й узагалі, якщо розібратися, був ніким для цієї сім’ї, він отримав наступного дня. До того був момент, коли труну із висохлим пожовтілим тілом ще недавно такого могутнього чоловіка опустили в могилу.
Була дорога до Ніниного дому, найбагатшого у селі, в чому він уже міг переконатися (а втім, мабуть, так і мав жити єдиний в поліському селі фермер), коли розшукував, де вона живе. Був поминальний обід, слова підбадьорення, які кожен, вже вийшовши з-за столу, казав господині, і її слова, коли Сильвестр підійшов і нахилив голову: «Якщо можеш, залишся ночувати».
11
Одного разу Ліда розповіла йому про свій дивний сон. Їй приснилось незнайоме село, геть темне, без жодного вогника, вона йшла вулицею цього нічного села, дивуючись, як тут опинилася, і раптом почула голос: «Впізнай, кого зустрінеш, інакше звідси не вийдеш».
– Після цього мені стали траплятися люди, вони проходили мимо мене, і я придивлялася до них, наскільки це було можливо в темряві, – розповідала Ліда.
– І ти когось впізнала? – спитав Сильвестр.
– Ні, уяви собі – ні. Але коли проходив мимо мене якийсь чоловік, він сказав: «Спасибі, що ви мене не впізнали». Я намагалася пригадати, хто це, але так і не змогла. Вони йшли і йшли мимо мене. Коли ж про йшов останній, я стала і з жахом чекала, що далі буде.
Вона зробила паузу. Сильвестр теж витримав паузу, а тоді спитав:
– І що ж було? Що було далі?
– Нічого, – відповіла Ліда. – Я прокинулася. Дивний сон, правда? Що б він значив?
– Нічого, – сказав Сильвестр.
Нічого не трапилося і з Сильвестром тієї ночі в будинку Ніни. Коли він розплющив очі, огорнутий темрявою, в кімнаті, де його поклали спати, в цьому великому, солідному, як для села, будинку стояла тиша. Її не порушував жодний звук. Світ наче вмер чи завмер у передчутті чогось страшнішого за смерть.
Сильвестр подумав, що добре було б встати й вийти на вулицю. І зустріти там, наприклад, привида Ніниного чоловіка. Хоча він не знав, коли з’являються привиди померлих – відразу після їхньої смерті, після дев’ятого чи сорокового дня?
Він подумав, що це суттєвий недолік для нього як для філолога, котрий таки досконало знав український, а також слов’янський, германський (німецький, англійський, скандинавський) фольклор. З’ява привида померлого – це могло б стати темою якогось специфічного дослідження. Короткого есе абощо.
«Господи, я блюзнір», – подумав Сильвестр.
Але мук совісті не було. Не було навіть бажання сходити в туалет. Тільки відчуття, що він належить до цієї абсолютної тиші.
«Я, очевидно, мав сказати сьогодні щось особливе Ніні, якось її підтримати, – подумав він. – Знайти якісь слова, які, може, вона від мене чекала».
Але він не знав, що саме мав їй сказати. Все, що було колись, – перегоріло. Почуття, здивування Ніниною поведінкою, все, що було… Це він відчув ще раніше, а сьогодні остаточно.
«Але чому тоді ти приїхав?» – спитав він себе.
Відповіді не знайшов. І, як не дивно, до нього поволі став підкрадатися сон.
«Ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота, – пригадав він. – Як там далі? Сон питає у дрімоти… А що він питає? Чиї це слова? Не можу пригадати. Чи це з фольклору?»
Тут він пригадав: «Сон питає у дрімоти: де ми будем ночувати?».
«А я маю де ночувати, – подумав Сильвестр. – І останній рядок невідомо чийого вірша – ганьба мені, не можу пригадати автора – я придумав сам. Я засинаю, втікаю у сон. Від кого? Від привида, з яким хотів зустрітися?»
12
Розмова відбулася після ранкового походу на цвинтар, до свіжої могили. Після сніданку, випровадин родичів (лишалися мама і сестра). Сильвестр ще подумав на кладовищі, що весь ритуал – і вчорашній, і сьогоднішній – тема для окремої новели, а може, й повісті або роману. Обрамити дію цим ритуалом чи помістити всередину ритуалу, гм, цікаво…
– Я прошу тебе не дивуватися тому, що ти почуєш, – сказала Ніна.
Вони сиділи вдвох в тій кімнаті, де він ночував. Ніна цього разу була у темносиній кофтині й чорній спідниці. Гладко зачесана і, як і мало бути, сумна, з припухлими повіками.
– Я розумію, як ти можеш потрактувати мої слова, – сказала вона. – Мені б годилося їх вимовляти через рік, хоча б через рік. Але я не хочу лицемірити перед тобою. Не хочу. Тому скажу так, як є. Я любила. Дуже любила Георгія. Можливо, люблю його й тепер. Не знаю, чи так можна сказати. Але я вже майже рік знала, що він приречений. Ми їздили і в обласну лікарню, і до Києва. Повір, я не шкодувала грошей. Хотіла врятувати, дуже хотіла, але…
Те, що сказала вона далі, після розповіді, як протікали останні страшні тижні її чоловіка, було схоже на марення, якби тільки не промовлялося чітко, майже без інтонації. Втім, про марення – то вже подумав Сильвестр.
Ніна сказала, що життя є життя. Від нього нікуди не дінешся. А життя таке, що вона лишилася сама. У неї ж лишилося велике господарство. Георгій став першим фермером у їхньому поліському селі й єдиним, хто, не зважаючи на всілякі прикрощі й труднощі, фермерство не покинув. Нині в нас двісті гектарів власної й орендованої землі. Зрештою, ти ж бачив. Два трактори, комбайн, дві машини, віялка, не кажучи вже про дрібний реманент. І четверо дітей. Ну, Людка вже доросла, але за навчання в університеті також треба платити. Так, якось цей рік, до наступної осені, я вже протягну, допоможуть мої і Юрині родичі, кому треба, я заплачу. І все одно цьому господарству потрібен чоловік. Чоловік, господар, як не називай, а суть одна. Запускати господарство я не хочу, це було б безглуздо. Мені подобається господарювати, до того ж, є обов’язок перед дітьми. Отож поява нового чоловіка в цьому домі неминуча. Не морщся і не осуджуй, це так, це реальність. Георгій десь за тижнів два до смерті також просив мене виходити знову заміж, не бути самотньою. «Приведи сюди хорошого хазяїна», – ось як він казав. Ще: «Не марнуй світу й не надривайся сама».
Звісно, продовжила Ніна, в селі чимало чоловіків, котрі не проти стати господарем у цьому домі. Вона знає це й відчувала такі погляди, ще коли Георгій не захолонув. Але вона надто добре знає їхніх, гаївських, чоловіків. З тих, що вільні, – або п’янички, або непутьові. Є такий Гордій, правда, не п’яниця і до роботи нарваний. Але садист: перша дружина померла від побоїв, це всі знають, хоч йому і вдалося відкрутитися від суду, завдяки двоюрідному брату-адвокату. Друга жінка, покалічена, швендяє по селу, спивається, а час від часу приходить і за шматок хліба та ту ж чарку наймитує в колишнього чоловіка. Ні, Гордій не для неї, хоча й можна було спробувати поборотися і приручити. Може, вона б і зуміла. Він не такий і страшний, як здається. Але не хочеться витрачати часу і нервів.
Те, що сказала далі Ніна, приголомшило Сильвестра. Поставило його правцем. А сказала вона просто і буденно, дивлячись йому у вічі й навіть у якийсь момент взявши за руку, що, добре подумавши, вона вирішила – найліпше їй підходить на другого чоловіка він, Сильвестр. Ніні, не заперечуй, хоч, може, ти й здивований. Знаю, що ти не пристосований до сільського життя і господарювання… Знаю, що ти пишеш дисертацію, все знаю. Але послухай далі. Твоя непристосованість…
– Дуже непристосований, – сказав Сильвестр.
Але всього можна навчитися, заперечила Ніна. Можна, можна. Якось так м’яко заперечила, тихо, з особливою довірливою інтонацією. І ствердила, що можна, тихо, але наполегливо. Ти досі любиш мене, досі потаємно закоханий, не заперечуй, я знаю, вирішувати тобі, але ти зможеш всього навчитися, чомусь мені здається, що це тобі під силу, й буде навіть цікаво, що ти зможеш, що ти найкращий з усіх, кого я знаю… Я даю тобі шанс…
«Я даю тобі шанс», – то, мабуть, останнє, що він почув. Що далі говорила Ніна? Він провалився у якусь глибоку-глибоку яму. Яма була з прозорими синіми, ні, блакитними стінами, за ними було безліч людей, і всі вони мали тільки два обличчя – його і Ніни.
Ті люди щось також говорили, про щось сперечалися. Він також не чув їхніх слів. А потім вони замовкли – разом, раптово. Ті люди, з обличчями їх обох, на них і дивилися. Вони питали, чи він чув їхню розмову. Ні, не так – чи він пізнає їх? Тільки не кажи, хто ми, – просили водночас їхні погляди.
13
У маленькій напіврозваленій хижці на березі озера ось уже три з половиною тижні жила дівчина. Запаси продуктів, які вона принесла з собою, закінчувалися – вчора вона доїла останню м’ясну тушонку, відкрила останню банку сайри. Лишилася ще банка кукурудзи й пакет сухарів. Ідіот, який мав прийти чи приїхати ще тиждень чи хоча б днів п’ять тому, не йшов. І чи прийде він узагалі? Дівчина дедалі більше сумнівалася. Вона вже нервувалася і готова була покинути хижку.
Майже місяць тому, якщо точніше, рівно двадцять п’ять днів, на вулиці в Лучеську до неї підійшов той тип. Доволі вродливий, при галстуку, років так на сорок, типовий клерк. Так вона тоді подумала.
Він запропонував сходити на каву. На каву, то й на каву, їй було все одно. Місяць тому її вигнав господар кіоску на ринку. Якийсь там його засраний агент підгледів, що вона завищувала ціну на те шмаття, а різницю клала собі в кишеню. Різницю! Щонайбільше сотню за день. А бувало, що й двітри десятки. Ми повинні працювати чесно, ось як просторікував той гад. Ну, нехай, викрив, подавися своєю чесністю, всі ж на базарі знають, що починав з рекетира, але він нагрянув до неї на квартиру разом зі своїми гевалами й забрав усі гроші, геть усі. Начебто він порахував, скільки вона вкрала. Пригрозив: якщо спробує комусь скаржитися, то буде ще гірше.
«Гірше не буде», – подумала Світлана.
Вона написала заяву в міліцію, але не віднесла її. Не тому, що злякалася. Щось їй підказувало, що вона програла своє життя. Програла завчасно, пора було прощатися не тільки з мрією про університет чи квартиру, на які й збирала гроші, але й взагалі з усім цим життям. Життям, яке велике лайно, тільки й усього. Розмазане і розкидане. Вона пов’язла в цьому по самі вуха. Молоточки в її голові застукали з усієї сили й дедалі голосніше, що ніякої квартири не буде, ніякого університету, смішно було вірити в це з самого початку. Скільки років треба було обдурювати того чмура, відщипуючи собі крихти, щоб щось назбирати?
«Скільки років треба, щоб знову повірити в себе?» – спитала начеб когось стороннього.
Відповідь – нуль.
Перед нею постав той день, коли Коля і Рома, її хлопець і його товариш, привезли сюди, до Лучеська, коли Коля сказав, що вона йому вже набридла, як гірка редька (ні, він сказав значно грубіше), що він її прилаштовує в бар до родича, це єдине, що може зробити, у нього післязавтра весілля. Не смій приходити, не смій погрожувати, що ти Ірі пообриваєш коси, обіллєш обличчя сірчаною, соляною чи якоюсь кислотою, я її люблю, дурепо.
– А як же я? – казала вона вкотре.
Отримувала відповідь, яку вже чула не раз і не раз повторювала подумки: так він нічим їй не зобов’язаний, абсолютно нічим, ніколи не клявся в коханні. Яке кохання, Боже мій, вона справді причепилася, мов реп’ях до дупи, вона його любить з якогось там класу. Він міг і далі нею користуватися, як хотів, трахати, трахати всіма способами, якби хотів, ні, він, бачите, буде тепер тільки з Ірочкою, Іринкою, Ірусею, сухопарою курвочкою, котра передавала всім хлопцям у містечку й околицях, чим вона ліпша, так само ні освіти, ні багатства, правда, молодша на два роки, але що таке ті два роки, до того ж мордою не вийшла, як у ховраха, хахаха. Весь час мригає, ніби моркву їсть.
– Тобі цього не зрозуміти, – каже Коля, – хоча б могла, якщо мене справді любиш. Якби трохи мізками поворушила.
– Все одно ви не житимете, чуєш? – затято каже Світлана. – Я щось їй зроблю і тобі зроблю, якщо ти нічого не розумієш.
«Мав би зрозуміти, – хотіла сказати, – мав би згадати, ти не можеш забути».