– Це я, – сказала вона і підморгнула.
– А що ти тут робиш?
– Я – русалка.
– То це правда?
– Що – правда?
– Що в смітті водяться русалки?
– А ти очам уже своїм не віриш? Ти ж мене бачив ще коли тільки зайшов до лябіринту.
– Я думав – ввижається.
– Я за тобою давно спостерігаю, – засміялася русалка і висунулася так, що з’явилися її білі виточені рамена.
– Для чого?
– Просто так. Цікаво. В тобі щось таке є, що привертає увагу. Відразу видно, що ти інтелігентна людина і розумієшся на жіночій вроді.
– Що тут одне з другим має до речі?
– Котре одне і котре друге?
– Те, про що ти щойно говорила.
– А про що я щойно говорила?
– Ти не пам’ятаєш, про що ти мені говорила?
– Ми, русалки, ніколи не пам’ятаємо того, що говоримо. Кожне слово, яке злетить із наших вуст, мигцем вивітрюється з голови. Це, між іншим, дуже зручно. Голова завше залишається вільною для свіжих слів. Якби усі жінки володіли такою здатністю, ціни б їм не було.
– Але ж ти пам’ятаєш про те, що мене вже бачила, так?
– Побачене запам’ятовується, а сказане ні. То про що ж я говорила?
– Про те, що я інтелігентна людина і розуміюся на жіночій вроді. А я спитав, який тут зв’язок між інтелігентністю і розумінням на жіночій вроді. Мені видається, інтелігентність тут ні до чого. Можна розумітися й не будучи інтелігентом. І навпаки – бути інтелігентом і нічого не розуміти в жінках.
– Це для мене заскладно. Скажу тільки, що з інтелігентною людиною значно приємніше мати справу. Ти ж напевно і книжки читаєш?
– Звичайно.
– Чи траплялося щось цікаве про русалок?
– Ну, скажімо, в Андерсена описана історія про русалку, яка прагла стати людиною.
– Приблизно так я це собі й уявляла. Хіба люди здатні вигадати щось оригінальніше? Наприклад, історію про людину, яка прагла стати русалкою. Невже тобі ніколи не марилося стати водяником і мати у свому розпорядженні цілий гарем русалок?
– Марилося, – чесно зізнався Бумблякевич.
– А тепер на хвильку уяви собі, що ти не водяник, а сміттяник, і довкола тебе такі чарівні істоти, як я.
Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши якогось пощербленого гребінця, заходилася розчісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на Бумблякевича таким палким поглядом, що він спалахнув рум’янцем.
– Ум-м-м… – підморгнула русалка і, стріпнувшись, вивільнила із сміття білі перса. – Мав би охоту?
Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.
– Ну, не будь таким тюхтієм! – простягла до нього руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом з’явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.
Бумблякевич ковзнув жадібним поглядом уздовж її тіла, уважно обстежив круглий животик, який плавно переходив у хвіст, і ошелешено промимрив:
– А-а… як… е-е… ми… теє… в… куди?…
– В туди! – засміялася русалка і, ставши навкарачки, наставила Бумблякевичу розкішну гепцю – круглу й пухкеньку, мов снігова куля.
Бумблякевич знервовано проковтнув слину і якусь хвилю мовчки милувався цим розкішним витвором натури. На його превелике задоволення, гепця не була замкнена навіки, бо мала під сподом рожеву щілинку, котра спрагло пульсувала і манила до себе так заклично, так гаряче, що Бумблякевичу запаморочилося в голові, і він, уже сливе без пам’яти, заходився розщіпати ширінку.
– Ну… ну… швидше… – благала русалка.
Та щойно Бумблякевич обхопив руками білі півкулі і ось-ось уже мав проникнути всередину, як згори гримнув чийсь гучний оклик:
– Стійте!
Русалка, мов ошпарена, верескнула і щезла в смітті. Бумблякевич гарячково защепнувся і зірвався на ноги. Одноріг стояв перед ним стрункий і високий, його тонке біле хутро сліпило очі і сонячні промені грали на кожній із його щетинок. Бумблякевич від несподіванки і страху роззявив рота, найбільшу його увагу прикував великий і гострий, ще й закручений ґвинтом ріг. Уявив собі, як одноріг нахиляє голову і встромляє рога йому в живіт, розпанахує кишки, проламує ребра, пробиває спину, а потім підкидає безвільне тіло нещасного Бумблякевича вгору, і летить воно, падає в провалля на випростані руки русалок, у їхній регіт…
– Якби ви спробували її вграти, – промовив одноріг чистим і дзвінким голосом диктора телевізії, – вона б ураз замкнула вашого прутня і, як би ви не сіпались, а таки затягла б у глибини сміття. А там на вас чекали б виснажливі утіхи, які потихеньку перейшли б у повільну дистрофію і смерть.
«Боже! Який він розумний!» – це перше, що подумав Бумблякевич. «Боже! То він ще й розмовляє?» – це друге, що подумав Бумблякевич.
– Вмерти на сміттярці! – витер він піт із чола. – Ні, цього я б не витримав.
Погляд однорога впав на рушницю, що лежала під ногами.
– Отже, ви один із них.
– Я? Боронь Боже! Я тут взагалі випадково. Оце тільки сьогодні забрів на цю сміттярку, а мене запросили на полювання на… цього…
– На мене.
– На вас. Здається… Але я тільки гість.
– А рушниця?
– Клянуся вам – я не вмію стріляти. Я ще ніколи не пробував. Мене мали навчити по дорозі, але я відбився від гурту…
– Вони хочуть мене вбити, – сумно сказав одноріг.
– Чому ви думаєте, що саме вас? Адже є й інші однороги.
– Так, є… Але вони не вміють говорити. Вони звичайні звірі.
– А ви – ні? Ви ж так само одноріг.
– Ні. Я не одноріг. Я – Господь однорогів. Я – їхній Бог і пророк. Коли мене буде вбито, більше ніхто вже не перешкоджатиме полюванню на моїх дітей. Щоб убивати їх безкарно, мусять спочатку вбити мене.
– Чому ж вони досі цього не зробили?
– Бо не знають, хто з однорогів є Богом. Вони вбивають чергового звіра і щоразу думають, що вбили Бога. Їдять його, запивають вином і тішаться, що перейшла у них сила Господня разом із м’ясом і кров’ю, серцем і мозком.
– А дозвольте поцікавитися, яким чином ви перешкоджаєте їм убивати ваших… мне-мне… дітей.
– А таким, що я сам убиваю мисливців. Оцим ось рогом.
– О… о… то ви… могли вбити й мене? – пополотнів Бумблякевич, і ноги під ним підломилися.
– Міг би. Але, на щастя, ви спокусилися цією русалкою. І коли я побачив, що ви вже готові її відфайдолити, то здогадався, що ви не місцевий. Усі, хто мешкає тут, добре знають, чим це може скінчитися. І я навіть гадав собі, що й ви не ликом шитий і, замість встромити їй у дучку свого прутня, встромите цівку рушниці.
– Як то – цівку? – злякався Бумблякевич такого садизму.
– Слухайте мене: вставляється цівка і натискається цинґель. Ба-бах! – і з русалки тільки луска лишається. Бо вона – це тільки вода. Вода каналізацій. Каламутна і смердюча.
– Бр-р-р! І як лише я міг на таке відважитися? З першою-ліпшою русалкою!
– Бачите, якби ви її прогнали і не спокусилися, то я б упевнений був, що бачу мисливця. І вбив би вас на місці.
– Господи! – вирвалося у Бумблякевича.
– Слухаю?
– То я був на палець від смерти? Хто б подумав, що розшуки Мальви Ланди пов’язані з ризиком для життя!
– Мальви Ланди? – зацікавився одноріг. – Ви шукаєте Мальву?
– Так. Це справжня причина, чому я потрапив на цю кляту сміттярку.
– А дозвольте спитати, чому ви її розшукуєте?
– Я досліджую її творчість.
– Похвально, дуже похвально. Мальва Ланда – це єдина людина, з якою я в дружніх стосунках. Вона виступає на захист однорогів і бореться за наші права.
– О-о, то це з вами вона одного разу чкурнула в невідомому напрямку, зіпсувавши компанії лови?
– Ага, то вам уже розповіли ту історію? Так, це було зі мною. Я заговорив до неї, і вона зрозуміла, що я незвичайний звір і довірилася мені.
– Вас не було цілих шість годин. Цікаво, чим ви займалися?
– Не розумію, чому це вас цікавить. А що, є вже якісь думки з цього приводу?
– Є така підозра, що ви кохалися.
– Гм… ніколи б не подумав, що у них така бурхлива фантазія.
– Хіба це неможливо?
– Можливо. Але я не звик обговорювати такі делікатні теми з першим-ліпшим знайомим. Ми з Мальвою зосталися друзями й продовжуємо інколи зустрічатися.
– Коли ви бачили її востаннє?
– Щойно. Вона збирала суниці на галявині. Коли бажаєте, охоче вас завезу на те місце. Сідайте мені на спину.
– Але я… я не вмію їздити верхи…
– І не треба. Досить триматися за мою гриву.
Бумблякевич не знав, що чинити. З одного боку, така нагода потрапити до Мальви, а з другого – їзда на однорогові, котра може закінчитися дуже сумно.
– Не бійтеся, – спробував його заспокоїти одноріг. – Я мчатиму якомога обережніше.
– Якщо ви обіцяєте мене не гоцкати… – нарешті зламався Бумблякевич.
Одноріг вклякнув. Уже закидаючи ногу, Бумблякевич згадав про рушницю:
– А що з рушницею? Сказати, що загубив?
– Та ні. Беріть із собою. Тут у нас є дика звірина. Без рушниці не варто пускатися в мандри.
І ось одноріг уже мчить сміттярськими горами, несучи на спині нашого героя, котрий мертво обіруч вхопився за гриву і, вирячивши нажахані очі, розкритим ротом хапає повітря. Видовище було чудне і незрозуміле – чи то наляканого вершника ніс одноріг, а чи то настрашеного до смерти однорога вхопив сміливий вершник. Мабуть, це останнє й спало на думку мисливцям, коли вони несподівано вигулькнули з-за пагорбів, бо Бумблякевич почув вигуки захоплення й заохочення.
– Дивіться, дивіться, який зух!
– Герой! Справжній герой!
Водночас пролунали постріли.
– Пригніться! – гукнув йому одноріг, і Бумблякевич припав до гриви, відчуваючи, як його серце сповнюється смертельним жахом, а в голові шалений вихор здіймає куряву сухої трави разом зі зграєю переляканих птахів і несе, несе…
Постріли лунали усе частіше, от уже чиясь куля влучила однорогові в стегно, і він уже біг, підгинаючи одну ногу. Друга куля вдарила в шию, якраз під руками Бумблякевича, струмінь крови забив джерелом, і Бумблякевич спробував затулити рану долонею, але кров проступала між пальцями, розтікалася цівками, ковзала по білому хутрі і летіла за вітром. Вона була темно-червона, аж чорна, і пара била у ніздрі, запаморочуючи голову.
– Не стріляйте! – гукнув Бумблякевич. – Ви ж у мене вцілите!
– Тримайтеся! – викашляв одноріг і стрибнув із кручі.
Вони ще летіли в повітрі, коли серце однорога спинилося, і Бумблякевич це відчув. Відчув, що тварина вже мертва, і зараз, коли вони досягнуть землі, ноги однорога вже не відіб’ються від неї граційно і легко, а зламаються, й тіло важко опаде, підім’явши під себе вершника.
3
Жоден опис не здатен вкластися у ті лічені секунди, за які відбувався останній стрибок однорога. Щойно Бумблякевич відчув смерть свого нового товариша, як зірвав із плеча рушницю, приклав цівку збоку до його грудей, якраз поблизу смертельної рани, і вистрілив. Куля, як він і сподівався, лише ковзнула в густе хутро і не торкнулася тіла, але Бумблякевич театрально змахнув руками, випускаючи рушницю, і весь аж підскочив, вдаючи, наче одноріг здригнувся в конвульсіях. За мить, відбившись ногами від спини, уже летів на м’які перини сміття. Чув тріумфальні вигуки мисливців, і серце його заливала гаряча хвиля щастя. Хляпнув цілком вдало, але для більшого ефекту зостався лежати непорушно, мовби йому забило тяму і він не годен зібратися докупи. «Я вбив Бога! – вишептав у сизий вечір неба. І повторив голосніше: – Я вбив Господа Бога!» І небо прийняло цю вість зі смутком. Довкола вже вирувало від галасу, трубіння мисливських ріжків, гавкоту собак. Сміття під ногами шурхотіло все ближче і ближче. Бумблякевич заплющився і, вичекавши, поки мисливці згурдяться довкола, обережно розплющив повіки.
– Живий! – вирвалося з доброго десятка грудей, і одразу декілька рук підхопило його й допомогло підвестися.
– Герой! От герой! – тішився князь, ляскаючи Бумблякевича по спині. – Ще нікому так хвацько не вдавалося вполювати однорога. А до того ще й осідлати! Ви що, хотіли його живцем захопити?
– Та ні… то було так… Він пасся собі під горою, а я якраз сидів на горі. От я й скочив на нього. Стріляти з рушниці я не вмію… А так, думаю, зажену його, доки не змориться й не беркицьне. А тут ви якраз нагодилися. Ну, бачу, застрелите мені мою здобич. Хтось-таки поцілив однорогові в стегно. І тоді я приклав йому цівку до грудей…
Усе це він оповідав так недбало, мовби ціле життя тільки те й робив, що полював на однорогів. Слухачам це невимовно сподобалося і, підхопивши героя на руки, почали підкидати вгору.
– Оце відчайдух! – хитав головою Джавала. – Таж той одноріг міг вас забити одним ударом.
– Треба було мене вчасно попередити! – засміявся, підморгуючи до Фрузі.
Очі панни горіли якимось жагучим і спраглим вогнем, наче перед нею постав сам бог мисливства Полісун, ураз їй забаглося впасти перед ним долілиць і прохати благословення, але стримала себе, відчуваючи, як забурунилася її кров і почало паленіти від сорому обличчя. Хтось знайшов у купі сміття плетене крісло, Бумблякевича посадили в нього й понесли з піснями і галасом. Позаду на двох дрючках двигали однорога. Цікаві русалки зблискували очима то там, то тут, пірнали й випірнали, супроводжуючи процесію. А герой наш нетямився від щастя, озираючи згори усе довкола, як вінценосний Цезар. Гончаки радісно дзявкали, а мисливські ріжки дзвеніли у вухах так пронизливо, що в промені півмилі усеньке птаство скуйовджено шугало у небо і клубочилося у вечоровій синяві.
Бумблякевич втрачає цноту
І княгиня, і Транквіліон, почувши розповідь про подвиг Бумблякевича, не могли надивуватися його хоробрости.
– Це надзвичайно! – хитав головою Пупс. – Щоб ви! І такий подвиг! Я за все своє життя! Нічого подібного! А ви! Прийшов, побачив, переміг! Дайте вашу руку! Я мушу це оспівати! Я сьогодні вночі напишу поему!
– Ах, дайте нашому гостеві спокій, – сказала княгиня. – Мав сьогодні стільки переживань, що мусить тепер відпочити. Завтра на бенкеті йому доведеться ще не раз похизуватися своїм геройським учинком. А зараз, панно Фрузю, запровадьте пана Бумблякевича до його покою.
Панна Фрузя почервоніла ще дужче, а її високі перса знялися ще вище й завмерли у затамованому подиху. А вже ведучи гостя сходами, вона щокроку якось так нервово здригалася, мовби її хтось шпигав у дупцю видельцем. Що пан Бумблякевич нічого такого не робив, то само собою розуміється, але можете уявити, з яким подивом він спостерігав за оцими подригуваннями, від яких тілом панни Фрузі прокочувалися бурхливі хвилі, а з потаємних глибин незвіданої душі виривалися ледь чутні зойки. Бумблякевич наставив вуха і прикипів очима до збуреної сідниці – чи не з неї часом добуваються оті підозрілі позойкування, що схожі водночас на сковичання роздушеного курчати і на легенький елеґантний «пу-у-укс» після тарелі квасолі? Останнє мало б супроводжуватися й специфічним запахом, але скільки Бумблякевич не шморгав носом, нічого подібного не вловив, ба навпаки – панна Фрузя полишала по собі лише запах рожі. А панна, котра пукає рожею, могла стати вершиною мрій Бумблякевича.
Покій вразив своїм виглядом: здавалося, все тут хтось попересовував з місця на місце, і то достеменно перед хвилею. Покій був аж надто великий, але вщент захаращений різною старою рудерою. Тут стояло широке ліжко з пухкими подушками, велетенська шафа дуже похмурої барви, нічний столик із часописами, крісло-гойдалка, низенький кривоногий пуфик, дзеркало з масивними тумбами, креденс із посудом, круглий дубовий столяка з чотирма височенними кріслами, на спинках яких було вирізано серця. І знову Бумблякевич був змушений спостерігати за цим незрозумілим пересмикуванням її тіла, і от, коли він урешті вже наважився запитати, що се мало значити, панна Фрузя раптом упала спиною на ліжко і почала стогнати так, начеб хтось добрався до її ероґенних зон. Бумблякевич витріщив очі й не знав, що має чинити. Поза панночки була просто брутальна – ноги розкарячені, перса випнуті, голова закинута назад, очі в стелю, і все це разом здригалося, звивалося, тремтіло і підскакувало, наче шкварка на пательні.