Може, я занадто довго вичікував, був обережний, стояв розполовинений, не наважувався назавжди обрати тільки волю й відвагу, а більше нічого? Як сказано: воля й відвага або мед п’є, або кайдани тре. Кайданів і так було доволі, я не хотів побільшувати їхню тяжкість, тому й вагався, вичікував, призбирував сили розуму, шукав надій. Скільки разів рвалися на волю, стільки крові — а ярмо ще тяжче, ще міцніше.
А тим часом довкола тривала боротьба добра і зла, Бога і диявола, між мирською суєтою і вічністю, і я мимоволі вплутувався в ту боротьбу, вгрузав у суєту більше й більше і вже починав лякатися, що не сповню призначення, яке відчував у своїй душі, тоді рвався всіма смислами і допускався вчинків таких, про які гріх і згадувати.
Занесений над моєю головою палаш Конецпольського після зухвалих моїх слів про Кодацьку кріпость спам’ятав мене, кинув у отхлань, у самі пекла, де валували чорні дими з позасвіття, і тут я мав або загинути, або ж зродитися таким, яким судилося мені історією.
Я кинувся тоді на Січ. Але знав, що мене, мов красного звіра, вистежать і там, бо після сеймівської ординації на Січі поставлено польську залогу з п’ятисот реєстровиків і трьохсот жовнірів, і вони тепер стерегли кіш, нікого не впускаючи туди й не випускаючи без потреби. Міг би я повештатися на крамному базарі день чи два, але й там не було надії зостатися непоміченим, отож і підказав мені мій розум річ зухвалу й нечувану: без прогайки і вагань створити свою Січ власну, потаємну, невидиму, мовби й неіснуючу, підводну й підземну, летючу й примарливу, яка житиме тільки потребою, злітатиметься й розлітатиметься невловимо, але як же грізно.
Степи пустоширокі, там ні стежки, ні сліду, як на морі. Вдень по сонцю і по кряжах високих земних, по могилах і байраках, вночі по зірках і вітрах пізнавав я путь свою. Не було тут ніколи дороги певної, а тільки одвічні шляхи, і я знав ті шляхи і став ждати на них таких самих безпритульних, як і сам, втікачів, переслідуваних, гнаних. Це було місце, де люди не мали нічого, окрім самих себе. Гідність цінувалася дорожче за любов і навіть свободу. Ми збиралися один до одного, кожен приносив не що мав (бо не мали ніякої субстанції), а що вмів. Один мав відчуття доріг, другий знав, де що росте, третій бачив воду в землі, четвертий передчував грозу, бурю, землетрус, голод, засуху й лиху долю. Я приніс їм свій розум. Споконвіку вважалося, що в битвах важить не розум, а відвага й кмітливість. Розумні занадто високої про себе думки, тому вони боязкі. Однак для козаків розум був найвищими святощами, може, тому, що кинуті були в такі нетрі життя, де не було ніяких святощів. В давній думі нашій співалося, як козаків застала на морі буря і кошовий, щоб порятуватися, пропонував дружині знайти між собою грішника, який накликав на всіх гнів Божий. Тоді винним перед Богом і товариством обізвався писар військовий — пирятинський попович Олексій, але козаки й слухати такого не хотіли:
Я вибрав собі острів посеред Дніпра, в протоках і затоках, в поплутаності й непрохідці Великого Лугу, за милю від Січі, і став збирати ще більших відчайдухів, ніж збиралися вони на самій Січі, замисливши вирватися в море, піти в море й самому бодай один раз, щоб прогриміло воно нашою славою і нашою силою, од якої здригнулося б усе близьке й далеке. За мною була першість, був розум, і це поєднало довкола мене людей, кожен з яких по — своєму був або міг стати великим. Як вони помогли мені тоді? Тепер їхні імена знані повсюдно. Коли розпочалася велика війна моя, всі вони стали полковниками, зродилися мовби з нічого, а я знав їх усіх задовго до Жовтих Вод і Корсуня, любив за їхнє вміння, за їхню невпокореність, за нестримність і навіть за норовистість, бо ж любиш не того, з ким хочеш до раю, а того, з ким готовий попасти і в пекло. Тепер вони всі мертві: Кривоніс і Нечай, Пушкар і Чарнота, Ганжа і Бурляй. Шкода говорити! Вже не можуть наблизитися до живих, супроводжують їх віддаля, не можуть подати голосу, але я говорю з ними так само, як з першим писарем моєї потаємної Січі Самійлом з Орка. Гей, Максиме, кажу я, рано пішов, брате, від нас, ой рано… А ти, Даниле! Чом не поберігся? А великий самоборець Ганжа чи хотів узяти на свої плечі весь світ, як той Атлант? І ти, Бурляю, який переміг море, а на суші спіткнувся. А Пушкар, чистий і чесний, як і його дейнеки полтавські — може, ти виявився найблагороднійшим, бо ж бився за справу Богданову, коли налетіли на неї круки, щоб розклювати. А ти, Чарното, замороко наша й цілого світу, геніальний здобувальник човнів, весел, і зброї, й вогневого припасу, де ти і як, і чом не чутно твого нестримного голосу?
Вони всі говорили часом занадто голосно, не любили пошептів, ненавиділи недомовки. Вони говорили ліпше, ніж знали, навіть не маючи ніяких знань, говорили, як великі оратори, і розумів їх тільки я, а вони розуміли мене. Про своє минуле життя згадувати не любили, бо всі жили сподіваннями на життя майбутнє. Бога поминали, коли їм було незмірно тяжко, і забували, коли ставало легко, хоч бувало те й вельми нечасто. Коли присягалися ложно, згадували Бога ще частіше і обачливо сходили з місця, щоб грім кари небесної не влучив у них. Вмирали під хоругвою не королівською, а своєю, бо честь для них була понад усе. Не знали доріг, перепон, не лякалися просторів, хвиль, моря й гармат. Привозили повні човни заморської зброї, дорогих тканин, срібла й золота, жіночих прикрас, хоч не мали ніколи коло себе жодної жінки, були молойцями по обітниці й по нужді, а світ ніби ошалів і половину своїх зусиль витрачав на жіноцтво, на його шати, примхи, забаганки й витребеньки, другу ж свою половину — на можновладців і їхню ненаситну жадобу влади. Налітали на турецькі береги так зненацька, що не чули власного віддиху, і зникали ще швидше, ніж долинали до них стогони й плачі поконаних. Хоч вилітали щоразу на море, жили на землі, знай обкопували свій острів, народжені в землі, були землею, нею ставали по смерті. Ніхто не зустрічав їх з перемогою, зате ніхто не докоряв і за поразки. Життя і смерть судилися їм однаково легкі й прості, а все, що просте, є водночас і розумне. Сьогодні їмо саламаху на Дніпрі, а взавтра їстимемо масні плови в Стамбулі, тож не наїдайтеся занадто, дітки мої! Вони не мали нічого свого, навіть півня, який би прокукурікав світанок, і нічого не винні були світові, зате заприсяглися своєму товариству, а товариство те було мов цілий народ і його земля з степами, ріками, лісами, небом і сонцем. Коли нічого не маєш, нічого й втрачати. Показували один одному тільки руки. Сідали й викладали їх на стіл, ворушили пальцями, перевертали долоню догори, то знов накривали щось невидиме, а очі їхні спочивали на тих руках, єдиному їхньому багатстві, їхній породі, їхньому величанню й майбуттю. Руки засмаглі, з обкуреними пальцями, з поламаними нігтями, пошрамовані, мозолясті, в рубцях і борознах від тяжких самопалів і твердих пік. Ще коли малятами лежали в колисках і бачили над собою стелю та вугластий сволок на ній, то й тоді не мали ліпшої забавки, як власні розчепірені пальці. Радість і чудо найбільше для людини — її рука. Бере і дає, карає і милує, пестить і нищить, будує і палить, творить і любить.
Гаразд, був я з ними і не з ними, лиш один раз пішов на море того першого літа, а далі обмежувався самими лиш порадами, знаючи вельми добре норов турецький; гаразд, про Січ мою потаємну не знав ніхто й ніколи не здогадався; гаразд, я не втратив довіри ні в короля, ні в його наближених, ніхто не чіпав мене, сам Конецпольський, здавалося, забув про свій гнів і тільки перед смертю пошкодував, що не згладив мене з світу; гаразд, я прибув до Кракова мовби на запросини самого короля, щоб побільшити число засмучених підданих коло гробу королеви, а вийшло, що мене виманили аж до столиці, щоб сказати прямо й недвозначно, що хтось знає про незнане, хтось вистежував усі ці роки кожен мій порух, і тепер від мого поводження залежатиме, може, й життя отих усіх, хто довірився мені. Чи ж переступлю я через них? Хто переступає через людей, через їхні могили, через їхні сльози, той переступить і через увесь світ. Чого ж досягне? І де опиниться?
Тяжка й довга була моя дорога з Варшави додому, і ще тяжчі думки обсідали мою немолоду голову. Пристати на домагання Оссолінського чи далі вдавати тихого хуторянина і ретельного сотника чигиринського? Он навіть сам коронний гетьман Конецпольський дякував моїй сотні, коли взимку під Охматовим погромлено було, як ніколи, орду. Реєстрові билися плече в плече з жовнірами, з’єдналися в мужності й бажанні, щоб увесь світ довідався про цю мужність і щоб усі нападники обходили їхні землі, не зачіпали, лякаючись їхнього молодецтва і їхньої бойової дружби. Татари були так безжально й нещадно розшарпані під Охматовим, що коли, втікаючи, якийсь їхній чамбул зустрівся з весільним поїздом, то не кинулися кримчаки грабувати, а тихо познімали шапки й стояли непорушно, поки весілля й поминуло їх усіх.
Тепер ішлося не про реєстрових, а про моїх потаємних побратимів. Пан Оссолінський не відступить. Від чорта відмовишся, а людської настирливості нічим не збудешся. Але й розпоряджатися чужим життям чи я міг? Тільки власним, але про моє життя не йшлося, бо те, що я створив, видавалося декому значнішим за моє життя.
Знищити створене мною — знищити мене самого і мої заміри. Так міркував, мабуть, пан канцлер великий коронний, і я мав перехитрувати цього великого європейського лиса, посміятися над ним моїм гірким сміхом. Сміливість і обережність, поєднана з хитрощами, — те, що притаманне козакам і селянам. Я козак і селянин водночас. На всіх висотах і перепадах життя не забував про це, не втратив своєї природної сутності — і в цьому моя сила і таємниця мого генія. Один посвист — і ніякої моєї Січі, і нікого й нічого, ні сліду, ні духу, бо при потребі всі мої побратими ставали пастухами, рибалками, чабанами, жили під вітрами й негодами, вже й не люди, а тіні й переблиски світла, невловимі, як блискавиці на небі. Не боялися ні Бога, ні чорта, все втікало від них, від їхніх дьогтяних сорочок, від їхніх пік і мушкетів і їхньої зненависті. Воїни, з якими вони мали справу, завжди чомусь були пишно вбрані, так ніби заздалегідь зготовлялися до смерті. Султани були надто великі, хани й мурзи занадто нікчемні, щоб перемагати одних і других. Та й не для звитязтва наставляли вони свої груди, а для оборони й захисту рідної землі й народу свого ставали живим валом. Тепер мав той вал покотитися світ за очі аж до незнаної Франції. Навіщо? І чи є в тому доцільність? Побачимо, пане Оссолінський, побачимо.
8
Який неземний, страх налягає на душу, коли, занурений у справи щоденні, які видаються тобі суттю життя твого, зненацька опиняєшся над отхланню вічності і безнадії, бачачи, як найближча тобі людина поволі й неминуче відходить у позасвіття, замкнена у своєму болеві, як церква покинута, мов самотній острів посеред розбурханого моря. Потойбічний холод проникає в неї, вливається такими потужними струменями, що ніякі вогні земні не здатні вже затримати горіння життя в тілі, ніби квола згасаюча зірка посеред безмежної чорноти небес.
Маєш намір порятувати цілу землю, а тим часом безсилий помогти найближчій людині! Так я сидів біля своєї Ганни, брав її прозору руку, тулив свою обвітрену всіма вітрами щоку до її холодного знекровленого лиця і не міг стримати сліз розпуки і каяття. Ганно, Ганно! Як же це? За твою чистоту, безгрішність і така несправедлива відплата. Ти так щедро дарувала життя, а в тебе життя відбирається без милосердя і без милості.
Ще тяжче мені було від думки, що я зраджував Ганну, мав гріх перед нею, хай ще не здійснений, навіть неусвідомлений, захований так глибоко в серці, що й сам не міг його розгледіти, але вже був той гріх, вже кільчився і мав неминуче прорости, зазеленіти, радісно й буйно нищачи все довкола, розпростуючись пишно і, сказати б, знесамовитіло. Мотря. Мотронка. Роня. Коли заїхав до двору у день свого повернення з Варшави, то першою побачив її. Стояла на ґанку, мовби вичуваючи моє прибуття, мовби ждала там уже багато днів і тижнів, не помічала ні дощу, ні вітру, ні холоду, одягнена абияк, поблискувала сірими своїми очима мені навстріч, притримувала тонкою рукою одяг, який рвав на ній вітер. Стояла, мов гріх втілений. Рука тонка, але округла, вже жіноча, і тіло під завітреним одягом вгадувалося вже не дівчаче, а жіноче. А ще вчора було дитяче. Коли виросло? І як росте тіло жінки? Таїна таїн.
Я відвів погляд від Мотриної руки, дивився на свої руки. Руки для дружніх потисків і для трудів праведних, руки, щоб брати, давати, пестити й карати, руки для шаблі й для пера, для грубості й ніжності. Які ж недоречні вони поряд з тонкими дівочими руками, створеними тільки для любові, вирослими для жаги й пещень.
Зненацька забув, хто я і що я, став перед молодими очима, неначе на оглядинах, сам себе споглядав збоку і був задоволений. Не відзначався вродливістю, зате знав, що маю добру презенцію, шляхетні риси, орлиний ніс, погляд відкритий і сміливий, брови в розльоті, як і думка, легкість слова, мужська постава, лице обгоріло від вітрів і сонця степового, борозни на щоках — сліди дум і пережиттів, сивизна вдарила в волосся — зайвий доказ досвідченості та ясності суджень.
Хлопці мої Демко й Іванець кидали якісь дурні жарти молодечі Мотронці, вона віджартовувалась, а мені здавалося, що дивиться лиш на мене, але не сміє мовити мені бодай слово, і я також розгубив усю свою мужність і мовчав, ніби мені заціпило. Та тут вискочив на ганок Тимко, за ним з виском викотився малий Юрась, я злетів з сідла, одною рукою пригорнув до себе чубату, вже козацьку голову старшого сина, а другою підхопив малого Юрка, а вже й донька Катря йшла до батька, і пані Раїна зродилася мовби нізвідки і розсипалася в своїх шляхетських радощах і захватах, тільки тоді наблизилася й Мотронка, і я впритул побачив її сірі очі під темними бровами, і різонуло мені по серцю страшним болем від давнього — давнього спогаду, ще переяславського, коли такі самі очі з — під таких самих брів дивилися на мене з любов’ю, страхом і надією. Сірі очі під темними бровами. Ганнині очі.
— Де мати? — поспитав я дітей, не бачачи Ганни. — Що з нею?
Ніхто мені не відповів, та я вже й сам знав, і неземний страх опанував мною.
Тепер гладив Ганні помертвілі руки й плакав над її долею і над своєю. Людина вмирає, згасає повільно й невпинно, і не поможуть ні королі, ні Боги, ніхто й ніщо. Де таємниця життя і смерті, тривання й минущості?
— Ой Богдане, Богданочку, — шепотіла мені Ганна, — як же сам зостанешся? Бог врозумив тебе, що ти дав притулок у нас пані Раїні. Вона добра жінка й гарна. Буде тобі господинею і дружиною. Послухай мене, Богданочку, обіцяй мені…
Навіть на смертній постелі не могла прозирнути моя нещасна Ганна в похмурі глибини мого серця, не відчула затаєного, не даровано їй ясновидіння остаточності — такий великий і непростимий був мій гріх.
— Прости мене, Ганно, — попросив я її, —прости.
— За віщо? Хіба ти винен?
Справді, чи ж винен? Що робив досі, як жив, якими потребами, турботами й пристрастями? Чи дав волю серцю своєму бодай раз, чи думав про нього, чи подбав? Чоловік має вишумитися замолоду. Літа цілі молитов та суворого ригору в єзуїтів, два роки лютої турецької неволі зупинили мене, мов коня на скаку, зламалося в мені все надовго, мовби й назавжди, коли ж прокинулася душа, то відчув: не буде тепер мені впину ні в чому! Знав, що й смерть Ганнина не стане на заваді, а може, тільки одкриє мені дорогу до гріха.
Страшні думки і страшна душа моя, та що я мав удіяти?
Роздав варшавські подарунки домашнім, привіз із Чигирина лікаря шляхетського, попросив священика суботівського помолитися за здоров’я моєї нещасної Ганни, а тоді зачинився в своєму покої на кілька днів, нікого не пускав до себе, не хотів бачити. Почувався старим і самотнім. Людина й народжується для самотності, бо хіба не в прихованості й зачинають її і приводять на світ? А живеш на людях, і вони віддячують тобі хіба тим, що приходять на твій похорон. І вже тоді знов здобуваєш свою самотність навіки.