— Пан сенатор не відповів на моє запитання, — нагадав я йому. Що маю діяти нині? Не треба посилатися на державні потреби, як це пан звик робити, бо ось перед тобою, пане каштеляне київський, живий чоловік у крові й плоті, який віддав державі все своє життя, а тепер вона не хоче про нього чути, заклопотана якимись вищими справами. Може, й тоді йшлося тільки про якісь незнані нам вищі справи, коли пан Кисіль вносив на сейм ординацію проти козаків жорстоку?
Це вже взяло його за живе, аж він закрутив своїми круглими вузькими плечима.
— Чи я не одної віри з козацтвом, пане Хмельницький, і чи я не хотів завжди тільки замирення для народу мого й для віри нашої?
— Щоб вірити, треба жити, — сказав я йому. — Мертві не вірять. А я нині мовби вже помер, то що ж мене може втішити?
— Хіба я знаю, пане Хмельницький? Може, хай пан лишить свій писаний репротест до наступного сейму?
— Вже лишив, та не знаю, що з того вийде і як маю жити. Хіба як оце створіння Боже?
І, відіткнувши свою порохівницю, випустив на стіл перед паном сенатором суботівського цвіркунчика нещасного.
— Що то є? — бридливо скривився Кисіль.
— Співець пенатів українських. Цвіркун. Єдине, що лишилося від мого обійстя.
— Але він живий! Ворушить вусами.
— Чом би не був живий?
— Не до віри. В Цій порохівниці? Чим же там міг харчуватися?
— Шкода говорити, пане сенаторе! Про цвіркуна питаєш, а про мене й не хочеш? А весь народ мій чим і як харчується? Чи, може, тими пирогами з Шляхетської приповідки? Мовляв, докіль блукали по Вкраїні козаки з рогами, стойли поля — степи облогами, а як явились на Вкраїні пани в ладівницях, стали в хлопів пироги на полицях.
— З дикої пустелі ми зробили край, що медом і молоком плине.
— Для кого ж молоко й мед той! Шляхта хвалиться: таке багатство на Україні, що й старці в нових свитках ходять. Чи не блюзнірство! Коли вже таких розкошей Наробили для народу мого, чом же не здобулися хоч на одну пісню ерою про це? Наші плачі чутно повсюди, а шляхетських виспівів щось нігде.
— Кожен співає в своїй землі і про своє.
— То мав би і наїдатися в своїй землі, а не в чужій.
— Пан Хмельницький занадто рознервований нині…
— І нині, і прісно, і во віки віків, пане Киселю. Доведений до відчаю. І не я сам. Хай би дехто це затямив.
Пана сенатора не стривожили ці мої слова. Чужий відчай не дошкуляв йому. За давньою звичкою своєю полизькав він собі вуса, так ніби той був намазаний медом, і, випроваджуючи мене, спокійно мовив:
— Час і терпіння, пане Хмельницький. Час і лікує, і живить, і судить найліпше.
— Судить, то й судить, — мовив я на прощання, і пан Кисіль відпустив мене охоче, відпустив мене, радіючи, що спекався настирливого козачини. Якби ж то міг знати він, що за рік мало не на колінах благатиме, щоб вислухав я його мови!
Але той рік треба було ще прожити й пережити.
Аж у грудні сейм нарешті закінчив свої бурхливі засідання, винісши конституцію з дев’яти пунктів. Примо: щоб негайно розпустити чужинських вояків. Секундо: аби зберегти неторканими всі союзи і пакти. Терціо: щоб не вживано мирної печаті на шкоду короні й Литві. Кварто: щоб гвардія прибічна королівська не перевищувала лічби, усталеної згідно з давнім звичаєм. Квінто: щоб посольства до інших земель повнили громадяни Речі Посполитої. Сексто: усунути чужоземців з оточення короля. Септімо: щоб козаки понищили свої човни й не нападали на морі. Октаво: щоб комісії, які вирівнюють кордони, не діяли без згоди станів. Ноно: щоб не укладалися союзи з іноземними державами без відома Речі Посполитої.
Цій ухвалі передувала промова канцлера Оссолінського, в якій він з усім своїм умінням спробував залагодити суперечності між королем і сенатом, вдаючись при цьому до звичного пишнослів’я. Сказав він буцімто таке: «Бог оздобив правління короля дивовижними тріумфами й трофеями; нині нову вложив йому на голову корону, коли після стількох звитяг над ворогами сам себе в кінці переміг і сам себе віддав до рук і моці своїх підданих. Однак не без жалю приймає слова маршалка сейму, щоб доконечно військо було розпущене, бо свою рішучість король не раз виказував, коли сам голову свою і життя своє стільки разів наражав на небезпеки. І все ж, що стосується війська, то звелів його розпустити, видав універсали до гетьмана і старост, дасть ще комісарів, виконає все, чого жадаєте. Заперечує, ніби були універсали до Литви, — були тільки приватні листи до підскарбія литовського, щоб не відмовляв утримання в економіях королівської гвардії. Гвардія та вже отримала наказ стати тут, біля короля. Що ж до козаків, то кораблі, звані чайками, готували згідно з ухвалою сенату, бо в пактах є пункт, що турок не повинен підтримувати буджацьких татар, а оскільки він порушував ці пакти, видавалося слушним полякати його козаками.
Тепер, схиляючись до ваших голосів, король видасть лист до гетьмана, щоб козаки понищили свої чайки і сиділи там спокійно, не даючи оказії до порушення миру».
Але після такої мови, і після сеймової Конституції, і після того, як мене випхано з сейму, як жебрака церковного, той — таки канцлер коронний знов розшукав мене аж за Віслою, припровадив до себе в Уяздов уночі і просив в ім’я короля повертатися додому й терпляче ждати слушного часу.
— Вже не вірю, що настане той час, — сказав я канцлеру. — Козаків трактують нині ще гірше, ніж під Боровицею. Барабашеві посли поскаржилися сейму, що лащиківці грабують і нищать церкви по Україні, то й що почули на відповідь? Глуми й лайки на адресу схизматів, а тоді козаків виставлено з сейму, щоб не заважали панству творити його високу політику. Після королівських заохочень ми справді піднесли були голови, але тепер знов маємо зазнати ще більшого пониження й занепаду.
— Король не відступається ні від свого заміру, ні від своїх запевнень козакам. Нині зима, але з настанням тепла він знову хоче повернутися до морської виправи і має намір номінувати пана Хмельницького гетьманом того війська.
— В нас ще не було морських гетьманів.
— Tе будуть! Хай пан Хмельницький тільки терпляче жде. Час, пане Хмельницький, час — то всевладний творець справ великих і людей визначних.
Вони обидва з Киселем мовби змовилися в своїх упованнях на чудодійну силу часу. Та що час! Навіть горобцеві треба поклювати конопляного сім’я а чи там проса якогось, щоб вижити, а що вже казати про чоловіка, який і не самим хлібом насущним живе. Коли треба йти на війну, то лащаться до тебе, щоб послати на убій, коли ж небезпека не загрожує, то ми в панів останні з людей, підніжки й собача кров.
Так я поїхав з Варшави ні з чим, щоб уже більше ніколи туди не повертатися. Зима була тяжка для всього живого. Морози стояли такі, що дерева в лісі тріскалися і птахи вмирали на льоту, снігами загорнуло землю непробивними, весна довго не приходила, а коли й настала, то була вся у вітрах холодних, у зливах, а тоді в знаменнях небесних зловорожих, лютували стихії, яких не пам’ятали найстаріші люди, блискавиці палили хата й цілі села, церкви й костьоли, розшалілі води в несамовитому клекоті зривали греблі, зносили млини, змивали цілі лани, шкоди й утрати були повсюди страхітливі, і, може, саме це всезагальне лихо помогло мені забути на якийсь час власну біду, і я спокійно сидів на своєму сотниківстві в Чигирині з синами своїми й донькою і втишував своє бунтівливе серце.
У Києві помер митрополит Петро Могила, і шляхта зітхнула з полегкістю, дякуючи Богові, що він вчасно забрав до себе таку заражену істоту, щоб вона далі не шкодила церкві католицькій. У травні знов розпочав свою роботу сейм, який мало не всксвої зусилля витратив на замирення Вишневецького з Конецпольським, навіть обидва гетьмани — Потоцький і Калиновський — взялися до цієї справи.
Знов блиснула мені якась надія, коли з початком осені, як завжди потаємно, покликано мене за Дніпро і під Ніжином в маєтностях Єжи Оссолінського я мав зустріч з паном коронним канцлером, який прийняв мене разом з королівським секретарем Любовицьким. Сказали мені, що про їхню подорож на Україну відає лиш король, що, власне, він і послав їх сюди з високою місією проголосити мене гетьманом морського походу й передати мені королівські знаки: булаву і бунчук. Тепер я мав змогу діяти, хоч привілеї королівські далі тримав у себе пан Барабаш і добути їх від нього не могла, здається, ніяка сила, бо ж пан осавул військовий добре бачив, що король не має ніякої ваги перед всемогутньою шляхтою і виграє не той, хто держатиме руку за королем, а той, хто веслуватиме на кораблі Шляхетському, спрямовуючи його до порту, званого золотим спокоєм.
У серпні помер восьмилітній королевич Зигмунд Казимир, єдина й остання надія короля Владислава. Знов лютували стихії й лиха. Сарана, затемнення сонця, мітла в небі, а у Варшаві бачено над містом могилу і хрест вогнистий у хмарах. Казано, що то знак війни великої й кривавої. Король тепер гірко шкодував, що поступився шляхті й не розпочав війни першим, щоб попередити удар ворожий, хоч би звідки він мав бути. Поступився шляхті тільки тому, що не хотів дратувати її, сподіваючись на обрання малого королевича на престол по смерті власній, яку вже відчував за плечима. Тепер все це здалося на ніщо. Коли б Бог прибрав королевича раніше, то все було б інакше.
Я міг би поспівчувати королеві, але не мав на те ні часу, ні можливості, ні бажань, коли вже казати відверто.
На Чигирин напав якийсь заблуканий татарський чамбул. Його відбито досить легко, але тут прискакав з Черкас коронний хорунжий, який недавно повернувся з Варшави після такого — сякого замирення там з Вишневецьким і тепер рвався показати на чомусь свою силу, і без готувань належних об’явив похід на орду.
Дурне то було діло й непотрібне, про що я казав і своїм козакам, та й самому полковникові Кричевському, і осавулові Пешті. Хтось доніс Конецпольському, і той одразу ж покликав мене і став грозити.
— Вже й так маю тебе на оці, пане Хмельницький! — викрикував. — А тепер ти ще бунтувати мені будеш козаків.
Я змовчав на той вельможний гнів, тільки сказав, що одна справа мова, а друга — діло. В діло ж я готов іти, бо маю обов’язок і сповню його належно.
— Побачимо! Побачимо! — погрозливо гукнув Конецпольський. — Я звелю приглядати за паном сотником і не подивлюся на його високі знайомства й покровительства, бо тут я пан і тільки я маю право поєна таліоніс28. Сподіваюсь, пан ще не забув латини?
Я знов змовчав, хоч і кортіло мені сказати, що сподіваюся ще й сам нагадати мстивому панові не саму латину, а й свою мову батьківську.
Знаючи підступність і мстивість Конецпольських, я для застороги вдяг на себе кольчугу і залізну мисюрку під шапку, і досить слушно, бо щойно ми зіткнулися з якимись татарськими пастухами, як на мене вчинено замах смертний; жовнір Чаплинського Дашевський рубнув мене ззаду по голові так, що розвалив би череп, якби не мисюрка, коли ж я, хоч потемніло мені, в очах, все ж вибив у того зрадника щаблю з, рук і поспитав його, що б то значило, він став божитися, що взяв мене за татарина. Щоб якось задобрити мене, Конецпольський, ділячи здобич у кінці походу, звелів оддати мені захопленого ще під Охматовим малого сина перекопського мурзи Тугай — бея, і я взяв того нещасного бранця, заприсягнувшись у душі повернути його рідному батькові якомога швидше.
Без побід і без слави повернулися ми до Чигирина, і Конецпольський розпустив козаків по домівках, а в цей час Вишневецький, позаздривши своєму ривалеві29 слави, й собі кинувся по скіфських степах, але повернувся додому, так і не побачивши жодного татарського вершника.
Тепер, коли вельможні пани, всупереч власним же постановам, розбуркали орду і показали свій намір іти на неї війною, була для мене найліпша нагода відібрати в Барабаша привілей хоч і силою, вдатися до хана, налякати його приготуванням великої війни і намовити вдарити купно на панів.
Я став готуватися до від’їзду на Запоріжжя, спродував, що мав, дітей менших своїх хотів віддати між добрих людей, хто мене жалував, а Тимка взяти з собою. Козаки з моєї сотні і з сотень Федора Вешняка і Кіндрата Бурляя теж готові були йти зі мною. До Самійла на Січ я послав вірних людей, щоб він зготовлявся нас прийняти і скликав усіх лугарів і заволок з очеретів, повідомив про свої заміри Максима Нестеренка в Корсуні і Яцька Клишу в Білій Церкві, з якими ще тоді в Варшаві змовився до дії, послав і до давнього побратима ще по стамбульській неволі Филона Джелалія, який сидів серед реєстровиків т тім боці Дніпра, в Кропивній, і до Богдана Топиги в Черкасах. Все йшло тихо і швидко, хоч і без надмірного поквапу, бо тепер я відчував, що готуюся здійснити найбільшу справу життя, і не міг, отже, занапастити її необережним посуненням30. Кривд і образ довкола зібралося тоді вже стільки, що здавалося мені — не знайдеться жодного козака або посполитого, який, хоч і довідавшись про мої таємні готування, зрадив би мене й моїх товаришів і кинувся з доносом до панства. Вчинити таке означало б піти проти народу свого. Хто на таке спроможен?
Але мав поплатитися за надмірну довірливість. Мій кум Кричевський, відаючи про мою розпродажу, але не допитуючись ні про що, намовив мене, коли я хочу продати коня свого дорожче, поїхати разом з, ним на ярмарок до Бужина над Дніпром, і я, не відчуваючи лиха, згодився. Коня продати я не зміг, бо не встигли ми й до ярмарку доїхати з паном полковником, як на околиці Бужина оточив нас чималий загін жовнірів, і старий вусатий ротмістр, чемно вклонившись Кричевському, та й мені, попросив мене здати шаблю й лук і їхати з ним, бо він має наказ козацького комісара пана Шемберка.
— Куди ж їхати? — поспитав я спокійно, ще сподіваючись, що то лиш жарт немилий.
— Нам скажуть. про це в путі, — ухильно відмовив ротмістр, може, й справді ще не відаючи, куди має мене попровадити.
— Пан Хмельницький їде зі мною, — сказав Кричев — ський, — і я Не дам його в обиду.
— Маю писаний наказ пана комісара Шемберка, — дістаючи з — за обшлага папір і простягаючи його полковникові, знизав плечима ротмістр.
— Але це безчинство! — гукнув Кричевський. — Я беру пана Хмельницького на поруки.
— Цілком поділяю обурення пана полковника і висловлюю своє співчуття пану Хмельницькому, але маю виконати наказ. Коли ж пан полковник хоче помогти панові Хмельницькому, то радив би йому, не зволікаючи, вдатися до пана комісара Шемберка.
Кричевський поглянув на шістку козаків, які нас супроводжували, і на залізних гусарів комісарських і зрозумів, що сперечання тут буде даремним.
— Пане Зиновію, моя вина, — сказав зітхнувши, — але видобуду тебе, хоч як би вони пробували тебе заховати!
Мене привезли назад до Чигирина, але зробили це вночі, з чого я збагнув, що вдень тут побоялися мене брати, остерігаючись козацького бунту, а так ніхто нічого не знав, ні про що не здогадувався, а тим часом найбільший ворог старостинський (чи ж тільки старостинський!) сидів за товстими дубовими дверима в смердючій цюпі разом з якимись трьома злодіями нікчемними. І хто ж мав тепер мене в своїх руках? Знов Чаплинський! Так наче сходилася на ньому клином уся земля і нікчемний цей зайда, понищивши все моє найдорожче, сам того не відаючи, мав занапастити ще й усю велику справу життя мого.
Кричевський не кинувся до комісара Шемберка в Трахтемирів (і добре зробив, як виявилося згодом), а висте — жив, куди мене запроторили жовніри, і з’явився другого дня до Чаплинського з вимогою відпустити мене на поруки. Разом з Кричевським були й сотники Вешняк, Бурляй і Токайчук, та Чаплинський не хотів їх і слухати, заявивши, що тут уже й не його воля і навіть не воля пана комісара Шемберка, а самого гетьмана коронного.
Та водночас боягузливий підстаростка вже й не радий був, що зайшов у таку суперечку з цілим полком Чигиринським, і тому вельми зрадів, коли, довідавшись од Кричевського про мій арешт, прибігла до нього Мотронка, себто пані Чаплинська, як тепер звалася, і сказала, що коли муж її не випустить негайно пана Хмельницького, то вона готова накласти на себе руки і ніхто їй не завадить того зробити.
— Панство бачить, яка шалена ця кобіта, — виправдовуючись, вказав на неї Чаплинський і, трохи поогинавшись для виду, згодився віддати небезпечного в’язня на поруки полковникові й сотникам, але й тут вдався до хитрого викруту, заявивши, що хай того Хмельницького звільнить з — під замка рука жіноча, бо ж ніхто не стане карати жінку за таке свавільство.