А вже чорна рада йшла, як хвиля на морі, голоси летіли до неба, а за ними шапки, а тоді знову гамір тисячоголосий і дружний, мов у одну горлянку:
— Джелалія гетьманом!
— Топигу!
— Кривулю!
— Джелалія! Джелалія!
Ранжа й не заважав обирати ще одного гетьмана. Знав: гетьмануватиме до Жовтих Вод, а там влада його скінчиться, як кінчається річка, впадаючи в море. Так і обрано було реєстровиками Джелалія наказним гетьманом, а осавулом йому Кривулю. Я ще не знав, що діялося в Кам’яному Затоні, але передчуття підказало мені вже за кілька днів до того домовитися з Тугай — беєм, щоб дав він підзаводних своїх коней перекинути митло всіх реєстровиків до мого табору, Ганжа знав про цю умову, тож на ранок після чорної ради, після цілонічної колотнечі й безмірної радості серед реєстровиків, несподівано зродилася перед нами орда, але ne ворожа й здобичлива, як завжди, а мирна і дружня, та ще й помічна. Піше козацтво ставало бодай на час короткий кінним лицарством, знято було з байдаків дванадцять гармат водяних, легких таких, що й пара коней вільно везла їх, забрано весь вогневий припас і всю знадобу, байдаки чи потоплено, чи пущено вниз по Дніпру на втіху комендантові Кодака пану Гроздзіцькому, а нова сила несподівано вглибилась у степи, прямуючи до Жовтих Вод.
І чи то знов надприродна сила підійняла мене, чи то вістуни Кривоносові, хоч як там було, зібравши полковників і старшину свою, виїхав я назустріч реєстровим, став на степовій могилі, і кінь піді мною був такий самий, як тоді, коли втікав я на Січ від Конецпольського, — з одного боку білий, з другого чорний, і чорніло шляхті від того видовища в очах і темно ставало в душах.
Реєстровикам не треба було й казати, хто то стоїть на високій могилі степовій. Скочувалися з коней (бо незвично справжньому козацтву терти кінські боки, більше вірило ногам власним, якими твердо стояло на рідній землі), шикувалися в свої сотні, кидали шапки догори, палили з мушкетів, гукали:
— Слава Хмельницькому!
— Слава гетьманові!
— Слава Україні!
Я сказав їм:
— Браття — товариші! Приймаємо вас до себе, хочемо, щоб пішли разом з нами за волю й честь народу нашого. Чи ж підете?
— Підемо, батьку!
— Як один!
— Всі підемо!
Шикувалися твердим строєм сотня до сотні, під свої хоругви й бунчуки, дані ще королями, йшли мовби військо королівське, прямували на шляхетський табір, заходячи з північної сторони, так ніби шукали проходу між валами, аж шляхетство обманулося і висипало на вали, щоб повітати підмогу, так вчасно прислану. Тоді реєстрові, не зупиняючись, випустили наперед себе всі гармати і вдарили дружно з гармат і мушкетів по панству, і хоч шкоди великої й не завдали, бо стріляли здалеку, але переполох у таборі Потоцького зчинився страшний і відчай наповнив багато сердець.
Тепер уже я не гаявся. Не був тим повільним гетьманом, якому Нечай дорікав за нерішучість. Спитати б оце Нечая, спитати інших: куди рвалися, чом так нетерпеливились? То я мав би летіти до Чигирина як вітер, бо думав про. нього вдень і вночі: в час тяжкого сидіння на Бучках, коли немиті, голодні, упосліджені зимували зиму своєї розпуки і надії, думав і в отому поході через бездорогі степи, і в смердючій татарській кошарі, і в ханському палаці, дивлячись на гаремну Соколину вежу, бо хіба ж не в такій вежі десь замкнено мою голубку? Скрізь думав тяжко і безнадійно про Мотронку, готов усе покинути, від усього відмовитися, позбутися навіть власної суті, стати самим духом лиш і з вітрами степовими полинути до Чигирина, ввірватися в осоружну оселю старостой нікчемного і бодай обвіяти лагіддю миле личко з сірими очима під темними бровами. Та стримував своє розшаліле серце, гамував, приборкував, як дикого беркута, і ждав своєї години, своєї величі. Шкода говорити. Велич — у вмінні стримуватися там, де вже ніяк не можеш стриматися, і ніхто не помітить її в тобі, ніхто не підкаже, доки не помітиш сам.
Я наступив собі на серце, але витерпів. Билися об мене гнівливі хвилі нетерплячки— я вистояв. Реєстровики могли вдарити на Ганжу — і тоді навіть хитрий Тугай — бей покинув би мене серед степу самотнього. Старий Потоцький з Калиновським за ці два тижні могли б уже прийти на поміч своєму оточеному війську — і тоді не зоставалося б у мене ніяких надій. Та все сталося так, як я хотів і знав. Бо моя земля, і народ мій довкола, і все мало сприяти тільки мені, а не моїм ворогам. Коронний гетьман за два тижні так і не довідався, що сталося з його передовим загоном. Про бунт реєстровиків його сповістив комендант Кодака Гроздзіцький уже тоді, як під Жовтими Водами все було скінчено. Гроздзіцький послав до Потоцького трьох гінців з коротким листом, а на словах велів переказати, що вниз по Дніпру мимо Кодака пливуть порожні байдаки. То що то за знак? Чи його милість гетьман коронний послав ті байдаки Хмелеві, щоб той вирушав на султана, а чи залога кодацька має їх переймати та лаштуватися звідси, поки жива та тепла?
Гетьмани, поволі посуваючись з обтяжливим обозом слідом за молодим Потоцьким, були вже на той час за Чигирином, але, почувши про бунт реєстровиків і лякаючись бунту в себе за спиною, мерщій відступили назад на Черкаси і далі на Корсунь. Були як у мішку. Нічого не бачили, нічого не відали. Бо чужа земля довкола.
Я починав війну на своїй землі і вірив, що це принесе мені перемоги. Ще починав я свою війну рукою оборонною. Не вибирав розлогих рівнин і класичних полів битовних, одразу вподобав місце незвичайне — глухий кут між водами та болотами, а довкола балки степові та байраки. Цим заскочив невдалих регіментарів шляхетських аж так, що й вони самі теж обкопалися в цьому місці, яке для мене обіцяло звитягу, а для них погибель. Я твердо знав, що всі битви, які доведеться мені вести хоч і до кінця життя, — треба нав’язувати ворогові там, де він ніколи їх не сподівається. То води, то болота, то рови, то горби та яри, вічні перепони, перешкоди, так ніби й сама земля здиблювалася перед ворогами.
Під Жовтими Водами я замкнув Потоцького з Шемберком так, що вони не могли відступити без бою, однак і битися кінно не мали змоги, бо місце було нерівне, тяжке для коней, до того ж козаки за два тижні ще й перекопали все довкола так, що й сам чорт ноги зламав би.
Вночі Джелалій підвів реєстровиків під самі вали шляхетського табору. Присунулися нечутно й непомічено, без голосу, без брязку, без звуку. Вдарити мали вдосвіта, щоб не побити своїх, вриватися в передні шанці, захопити шанець з колодязем і тримати його, щоб одрізати панство від води. Гармат у діло не брали, бо в тіедярі вони тільки заважали б. На Тугай — бея надії не було й далі, тому язвелів Ганжі з вершниками вдавати орду на такій відстані, щоб недобрали з табору, хто воно й що. Запорожці йшли слідом за реєстровиками, не даючи шляхті спам’ятатися. Ще я виставив з боків Нечаєвих лучників, бо самопал гарна річ, а лук ще ліпша.
Як стало сіріти, лучники без зайвого шелесту прибрали сторожу на валах, та хіба ж при такому ройовиську людському всіх прибереш? В таборі шляхетському; чи й спали після того, як умикнули їм зі—під самого носа реєстровиків, та й стереглися там доволі пильно, бо ж не всі такі жовтороті, як ніжинський старості Потоцький, — багато там воїнів досвідчених і витривалих, могли б позмагатися в Досвідченості й хитрощах будь з ким.
Тож при першому хрипінні недобитої сторожі, від першого крику тривожного вмить скинувся весь польський табір, і на моїх козаків, що мовчки дерлися на вал, вдарено з такою страшною силою, таким вогнем густим, що й земля під ними загорілася, але сила натрапила на силу, вогонь на вогонь, завзяття на завзяття, запеклість на запеклість, до того ж ми наступали, а ворог оборонявся, хоч і не любив того заняття, не вмів, надто ж — не хотів марудитися.
З чигиринською сотнею я сам прискочив помагати Джелалієві. Нечаївці з диким гуком і галалайканням мовби татарським знетямили оборонців, всі мої полковники, осавули й сотники билися на валах поруч з козаками, відступати нам не було ні охоти, ні потреби, коли з середини шляхетського табору вдарила на нас лава панцирної їзди, то й вона зламалася об козацькі піки, розсипалася, втратила свою грізну силу і вимушена була відступати. А тут реєсгровики з шляхетського обозу, скориставшись з погрому гусарів, мерщій запрягли вози і виїхали до нас, надто що передні шанці вже були в руках Джелалія.
Шемберк ще сподівався помочі від коронних гетьманів, тож не кинувся відбивати і втрачені шанці, а мерщій став сипати нові, перегороджуючи, власне, свій табір
— Вдаримо на панів, поки не обсипалися, гетьмане? — прискалив око Джелалій.
— Хай обсипаються. Тепер уже не ми вдарятимемо, а вони хай вириваються. Ми ж і так поклали стількох товаришів своїх. Мертві вимагають пошанування.
Без шапки, в простому темному жупані, пішов я між тих, хто поліг у нашій першій великій битві. Лежали хто як біг, хто як бився, хто як перемагав, і жоден не лежав як мертвий. Згадалося мені, як ішов отак колись полем нашої поразки на Сулі — лежали там самі вбиті. Тут не було вбитих — тільки переможці. І не були неприродно великі, як там, на Сулі, але не були й непомітно малими, як ото казав колись Ювенал: мовляв, смерть одна тільки знає, які малі тіла людські. Ні, вони були такі самі, як і всі ми, живі, так само дивилися на небо, одкривали груди вітрові, а уста — дощам і росам, так само прислухалися, скільки накують їм років зозулі, а як не їм, то дорогим їхнім людям, народові їхньому, землі їхній. Гей, браття моє полегле та невмируще! Сумують за вами і степ, і зозулі, і вовки, і вітри, сумуємо й ми всі і хочемо влаштувати вам похорон козацький та й влаштуємо ж!
Козаки ходили між полеглих, впізнавали товаришів, промовляли до знайомих і незнайомих:
— Не журіться: бач, серед якого гарного степу лежатимете!
— І заснули вічним сном не на голій землі, а на подушках з ворожих тіл.
— Лежите, як герої, а панство валяється, як гнилі дерева.
— Оце ж і висповідатися не мали кому, бо всі попи порозбігалися.
— У гетьмана, кажуть, є піп!
— А що їм піп? Хай сповідаються або милосердному Богу, або землі—матері, або Чорному морю та Дніпрові—батькові, або й старій людині.
— Торохнемо над вами з гармат, заграємо в суремки, а харамаркати зайвини і не дамо нікому!
— Ось не мели дурниць, бо ж он сам пан гетьман!
— Де? То ж простий козак!
— Перед мертвими всі прості…
Я схиляв голову, знай схиляв голову свою важку:
Ой не дамо наших полеглих у пекло, а шукатимемо для них козацького раю, хоч і день, і тиждень, і роки цілі, а шукатимем.
Однак на ранок наступного дня панство, чи то відчаявшись до краю, чи то заохочене нашим спокоєм, посунуло з — за своїх шанців, ударило з усіх гармат кулями вогнистими, а з неба, мовби в поміч шляхті, загриміла гроза і злива впала така, що замочило й порох і гноти, вже не лунало жодного стрілу, тільки громи били над нами та блискавиці сипали вогнем, нам же довелося заганяти панів до їхнього притулку шаблями та піками, і була то нелегка робота, хоч і славна для козацтва.
Нікого там не було, крім живих і мертвих, і доблесть людська промовляла повним голосом, і навіть сама історія безсило заламувала руки перед цими лицарями, та знов з’являється чоловік, який пише, що Потоцький не побив Хмельницького під Жовтими Водами тільки тому, що вдарила страшна злива, мушкета й гармати замокли і не стріляли, шум дощу глушив команди, і козаки покористалися з цього і зчинили різанину. Так ніби дощ мочив тільки шляхетський порох, а до козацького не діставав! Та й що той порох, що ті мушкети та гармати для жовтодзьобика Потоцького? Ішов же подавити бунт Хмельницького, і не мечем, не зброєю, а батогами! Тепер і злива не завадила йому побачити, що не був то вже Хмельницький знедолений, скривджений, втікаючий на Січ, але гетьман, мститель кривди не тільки власної, а й усього народу свого. Гей, панове історіографи, дієписці, справоздавці, лукаві свідки, зрадливі душі, нещирі уми! То й не Хмельницький бився під Жовтими Водами, а сама Доля народу вкраїнського, Що ж то були за люди досі? Нетяги, перекотиполе, бездомність і безпритульність одвічна, бо звідти орда, а звідси шляхта. Та ось з’єдналися для великого і стали народом в один день, в одну ніч, в одну мить історії. Не в королівських шуплих реєстриках; не в молитві і сльозах, навіть не в піснях своїх розлогих народжувалася нація, а в оту горобину ніч на Жовтих Водах, коли блискавиці розпанахували небо, зойки заглушали громи небесні, а води змішувалися з кров’ю і ставали самою кров’ю. Не була то якась визначена година, а тільки невловима ірань між минулим і майбутнім, щось пролинуло над нами, мов зітхання чи спів вічності, і тоді ми відчули, хто ми і навіщо, а я відчув себе Богданом. Я, Богдан. Повстати можуть змовники, розпочати визвольну війну здатен тільки народ. Люди з’єднуються в народ для безсмертя, тоді знов розходяться Кожен по своїх закутках, щоб жити і вмирати. Але безсмертними можна стати лиш маючи доволі мерців і кладовищ у своїй землі. Кладовища історії. Поглянули б на них всі оті лукаві справоздавці оком коли й не прихильним, то бодай неупередженим. Народ створюється іноді і за одну ніч, в одній битві, а просторікують потім про нього цілі віки! Шкода говорити!
Кривава та субота на Жовтих Водах стала мовби відомщенням за мій Суботів, хоч про те я не думав тоді. В один день і в одну ніч народився народ і його муж державний, а державний муж не повинен перейматися надмірно власними думками — за нього думає саме життя.
У неділю вранці ми вже знали, що перемогли. Від грози лишилися хіба що рівчаки, попроорювані дощовими потоками, та полеглі трави, а небо сміялося сонцем і бездонною блакиттю, радість лилася на козаків з високості, козаки гримали з самопалів, співали пісень, у кобзи грали, колесом качалися і всячини виказували,
У шляхетському таборі все мовби вимерло. Не видно навіть пса, об якого Шемберк ночами грів свої подагричні ноги. Тоді тонко заграла суремка і на шанець передній вийшло троє жовнірів з шапками, піднятими високо на списах, — знак для переговорів. Я звелів пропустити жовнірів і провести їх до мого намету, а сам зібрав старшину та полковників. Жовніри прийшли, з гідністю вклонилися мені й старшинам і сказали, що просять вислухати їх в ім’я їхніх регіментарів. Усі троє були воїни, видати, досвідчені, рубані—перерубані, не мали ні позаду, ні попереду нічого, окрім битв та суперечок, ждала їх тільки смерть почесна, до таких людей слід ставитися з шанобою, тож я, не бажаючи завдати їм образи, сказав:
— Цінуємо ваше благородство, доблесні воїни, однак перемови можемо вести або ж з самими регіментарями, або з вельможним панством, яким, знаю, напхано увесь ващ табір. А, щоб панство занадто не лякалося, то й ми пошлемо навзамін двох своїх славних старшин, — так і спробуємо дійти до згоди, а не лити далі безвинну кров. Тепер, коли ви тут, то бачите, що легко могли б розчавити вас без сліду, не давши виприснути жодній живій душі, але не хочемо того робити, ба ми не зарізяки, а лицарі і вміємо трактувати належно свого ворога. Ви досвідчені воїни, тож бачили, що обоз мій уже переправився на цей бік і поставлений довкола вашого табору — тепер звідти й муха не вилетить. А ще ж орда в мене під рукою, хоч я й не пускав її в діло, не маючи на те потреби.
Жовніри вклонилися і пішли до свого табору. Потоцький і слухати не хотів про переговори, він і тих жовнірів присилав не просити, а вимагати дати йому вільну дорогу до відступу, та досвідчений Шемберк добре бачив, що тут уже про гонори треба забути, і сам узявся за переговори. Знов прислав незнатного ротмістра з двома гусарами, але я не став їх і приймати, відправивши до Кривоноса, начальника усіх розвідників і вістунів. Кривоніс вразив посланців кармазинами, багатим наметом, велетенськими килимами, коштовною знадобою, меткими пахрлками, що бігали, як шалені, знай погукуючи: «Як звелено, пане старший!» Для невтаємничених і не знати було, де тут справжній гетьман — чи отой Хмельницький, в убогім наметі й простій одежі, чи цей роззолочений прямоплечий Кривоніс з вогнистими очима.