Тяжко мені, було тоді. А щойно ж раділо серце, втішалося дітьми, рідним Чигирином, велелюддям і захватом повсюдним. Священики в золотих ризах виспівували «Многая літа» гетьману — захиснику грецької віри. Отаман чигиринський Капуста Лаврін виступав на повітання з найстатечнішими козаками. Матері показували дітям: «Онде пан гетьман Хмельницький!» Дзвонили дзвони, сміялося травневе сонце, вся земля сміялася, і в мені теж поперемінно то сміялося, то знов плакало серце, та того ніхто не те що не бачив, а й уявити б ніколи не зміг. Катря їхала біля мого правого стремена — струнка, гострогруда, темноока, як покійна мати (а може, як я?), вже дівка, вже на виданні, шукай тепер зятя, гетьмане! Малий Юрко, вмостившись поперед мене, допитувався:
— А що ти мені привіз? Шаблю привіз?
— Привіз, Юрасику, привіз, аж од самого хана кримського, вся в золоті, як виростеш, то вже буде твоя тоді.
— Не хочу в золоті — хочу козацьку! І не як виросту, а тепер!
— Тепер я тобі привезу з Києва вчителя гарного, вчитимеш латину і грецьку, все знатимеш, як наш Тиміш, і Катря, і як Мотронка. Ти вже бачив Мотронку?
— Бачив. Вона все бігає, та у вікна визирає, та стогне, а пані Раїна за нею ходить та все говорить і говорить.
— Що ж вона говорить?
— Чи я знаю? Все говорить, говорить, та така пишна стала, як гуска в Потерацьких.
— Не слід так про пані Раїну, Юрасику.
— Так вона ж як гуска!
А тим часом назустріч мені йшли та йшли, вигуки зносилися до неба, дзвони видзвонювали безугавно, гук радісний і ясний:
— Слава гетьману!
— Ясновельможний батьку, вклоняємося тобі!
— Дякуємо за перемогу!
— Слава визволителю!
— Порятував народ увесь!
Кобзарі йшли навприсядки, видзвонювали в струни, виспівували молодо й завзято:
Палаючий погляд, гордо випростані плечі, могутня постава, золота булава за широким шовковим поясом, кінь у коштовній збруї — таким бачили мене чигиринці. А я зсутулений, задуманий, зажурений, може недбалий і, мабуть, у глибині душі немилосердний і жорстокий. Шкода говорити!
Їхав поволі, приймав вітання, роздавав поклони, мовив ласкаві слова то одному, то іншому, давав повеління Демкові й Капусті, відмахувався від надто настирливих, голубив Юрка, перемовлявся з Катрею, а сам уперто повертав коня свого туди, де був мій дім, непоказна сотниківська садиба, дворище, з якого півроку тому вдосвіта виїхав я з товаришами упослідженим вигнанцем, щоб тепер повернутися великим гетьманом, у хвалі й славі, може й у безсмерті.
Був уже мертвий для світу, втрачений, загублений у невідомості й безіменності, тяжка путь, незначні зльоти й глибокі болісні падіння, а тоді розпач, і безнадія, і майже погибель усього, чи ж оживуть кості сії, чи ж оживуть? Ожили! Повернувся, щоб бути назавжди, навічно!
Під’їздив до свого дому. Козаки шанобливо трималися оддаля, джури вхопили повіддя мого коня й Катриного, вступав я в свій двір, зарослий густим споришем, ворота відчинені були навстіж, люди були й тут, хоч далі воріт уже ніхто не йшов, тільки Хмельницький з дітьми, тільки Хмельницький, тільки… А де ж теє личко, що припадає до шибки, де ж ті очі, що виглядати мають свого гетьмана, чом у відчинених дверях на ґанок не стає тонка постать, чом не ступає на свіжовимитий ґанок вузька нога, чом такий порожній Двір, чом пустеля така довкола? Ой яка ж пустеля!
Та ось на ґанку зродилася легка, як пух, пані Раїна, вся в білому, білошия, білорука, біло скрикнула, біло ахнула, ледь не злетіла білим пухом угору: «Ах, пан Хмельницький! Ах, пан гетьман! Ах, ах, ах!»
Я зійшов на ґанок твердо, аж задубіло, набрав повні груди повітря перед східцями, а випускати боявся, щоб не здмухнути пані Раїну (така ж субтильна стала коло панства!), нагнув шию свою негнучку, поцілував їй руку. Пані Раїна відмолоділо крутнулася переді мною, вела й не вела до світлиці, ще чогось ждала, може, сподівалася неможливого, того, що не сталося колись і ніколи, а тепер, може, станеться і я скажу, що приїхав не до Мотрони, а до неї, пані Раїни, розквітлої жони, такої вишуканої і такої ще, власне, молодої й прегарної, як для простого козака. Але чого не було, того й не буде ніколи. І я вже був не я, і простого козака не було, а стояв гетьман всевладний, не владний тільки над своїм серцем. Чи ж я винен? І хто винен? Час? Доля? Випадок? Бог? Але чи слід вплутувати Бога в усі земні діла?
— Де ж вона, Мотронка? — насилу ворушачи пересохлим язиком, поспитав я пані Раїну.
— Вдягається, щоб зустріти пана гетьмана ясновельможного.
Ясний та ще й вельможний! Сім кіп відьом та стонадцять чортів! Могла б зустріти, як стояла! І скільки ж можна вдягатися? Півдня вже Чигирин б’є з гармат та самопалів, видзвонює у дзвони, виграє в кобзи і в суремки, а тут вбираються та перебираються!
Я ступив до світлиці, як чорна хмара. Пані Раїна звіялася вмить, лишивши мене самого, навіть шапки нікому було віддати, так і стояв як стій, вдивляючись у знайому обставу, помічаючи й не помічаючи якісь тут зміни, коштовний посуд, дорогий килим, зброю небачену. Демко подбав чи, може, притягла все те пані Раїна від старостей нікчемного? Коли так, порубаю все, попалю і попіл пущу за вітром!
І ось так по — дурному лютячись, не почув ні шереху, ні віддиху, а тільки побачив, що вже стоїть — рукою дістати! — вона, і я простягнув був руку, а рука не слухалась, падала, як мертва, очима мовчки просив я Мотронку прийти мені на поміч, а тоді, як сліпий, здійняв погляд догори, так ніби вона возносилася наді мною, але Мотрона з жахом затулила своє лице і заіхлакала — застогнала: «Ні! Ні! Ні!», впала на коліна переді мною, і тільки тепер зміг я зворухнути руками і пригорнув собі до колін її легку маленьку голівку. Жінка чи дитина?
Я підвів Мотронку з колін, одставив її од себе трохи, щоб глянути в лице, щоб глянути на всю, побачити її очі, брови, волосся, губи, обцілувати поглядом усе — все, порадіти всьому, обспівати, обвеличати. Сподівався побачити пишну панну в шляхетських шовках, дібраних та допасованих пані Раїною, а стояла в світлиці незнана дівчина — україночка, мила й пишна, засоромлена й зухвала, проста й вишукана: кокетлива кибалка на голові, прикрита довгими кінцями тонкої намітки, запаска в барвах червоній і шовково — золотій, крайка, що підтримує запаску, вся низана самоцвітами, гаптовані золотом сап’янці з срібними косинцями на закаблуках, простора тонка сорочка не приховує гнучкий стан і високі груди, а мовби ще більше виказує. Вона чи й не вона?
— Ждала свого гетьмана? — пошепки спитав я.
— Богдана, — самими губами, без голосу відповіла юна.
— Вже й не думав, що тебе побачу.
— І я не думала.
— Ну, йди я тебе хоч обійму та поцілую!
— Ні! Ні! Ні!
Та я заграбастав її в обійми, аж затріщали кістки, впився в уста, уперше в Житті так цілував жінку, та й жінка теж така була в моїх обіймах уперше. Несамовиті уста. Відхилився, глянув, і почорніло мені в очах. Невже уста ці могли цілувати слинявий рот Чаплинського?
— Цілувала?
— Кого?
— А ти й не знаєш?
Відтрутив, відштовхнув, відкинув. Зневажав, і ненавидів, і щдував. Затулив очі руками. Впав на лавку.
— Прости мене, Мотронко. Мені було так тяжко. Та й досі. Битви несамовиті. А тоді ще й різанина безглузда й злочинна. Я втратив Самійла.
— Хто се?
— Писар мій генеральний. Друга душа моя. Після твоєї, першої. Підійди до мене, Мотронко.
Вона підійшла і мовчки пригорнулася. Тільки тоді я збагнув, що брудний з дороги і після всього, немитий, у тяжкому грісі смертному біля цієї душі пречистої. Як же смію! Попросив її:
— Походи переді мною. Дай втішитися моїм очам. Щоб повірив, що то ти.
— А хто ж іще?
— Хіба я знаю? Мана. Янгол. А може, дияволиця — спокусниця?
Вона ходила по світлиці, сміялася, поверталася так і так, і груди в неї пританцьовували під просторою сорочкою, і сірі очі кликали до себе, надили й вабили, я дивився на неї оддаля, не насмілювався зворухнутися, підвестися з лавки, підійти, брудний, просякнутий духом крові, поту людського і ганського, пилом доріг, кривавих, тяжких, але ж і радісних. Жива ще козацькая мати! Грай, море, грай!
О, коли б така наша самотність тривала вічно!
Але пані Раїна з’явилася, мов нагадування про вимагання світу й набридливу його марноту.
— Матрегно, тобі треба перевдягатися до обіду, а пану Хмельницькому прийняти купелю з дороги.
— Навіщо їй перевдягатися? — подивувався я. — Хіба може бути стрій ще миліший моєму серцю!
— Так треба, пане гетьмане, хоч ми й перебиралися сюди в такому поспіху, що не могли взяти всього належного, бо ваші козаки — натренти такі негречні, зовсім не вміють поводитися з жінками нашого виховання. Пан підстароста для Матрегни…
— Мамо, нащо ти про це! — крикнула Мотронка і вибігла з світлиці, а мене стримала тільки дурна пиха гетьманська, яку мав виказувати перед пані Раїною, та ще й те, що не хотів утікати від самого імені того нікчемного підстаростки. Однак пані Раїну не збентежив ні вигук Мотрончин, ні її втеча, ні мій вигляд понуро — загрозливий, вона торохтіла своє, може й навмисно, щоб відомстити за давнє, за те, що знехтував колись її жіночими гідностями, не поцінував, бо мужик, мугир, неотеса, якому ніколи не зрівнятися з панством пишним.
— То пан підстароста, — торохтіла вона, — для Матрегни хоч півсвіту нахилити готов був, мов гілку з яблуками, Крулєвно моя! На всі дні року, на кожен день — нове вбрання, одне ліпше другого, багатше й коштовніше. Вона жбурляла йому межи очі, топтала, не хотіла йогр бачити, бо сподівалася, ждала, виглядала… Але я не стану про все… Я мати, ясновельможний гетьмане, і моє серце… Матрегна взяла шлюб по католицькому обряду. І той шлюб довічний, як єдиний Бог над нами. Хто може звільнити від нього?
— Всі священики України благословлять нас!
— Що ті священики!
— Митрополит київський замолить гріх наш.
— Чи досить митрополита для такого гріха?
— Патріарха царгородського або єрусалимського проситиму!
— Пан Хмельницький легковажить цю справу, а так не можна. Матрегна має шануватися. І вести себе не як дівча легковажне, а як пані…
— Гетьманова! — майже крикнув я.
— Я й кажу. Одяг щоразу повинен бути відповідний маєстату. Ці ваші козаки… Ми нічого не встигли взяти з собою. І нащо було нас перевозити в цей дім? Він затісний і надто простацький як для пана гетьмана.
— Палаців не маємо, — похмуро зауважив я, а сам подумав: чи забула, з якого «палацика» порятував тебе в Переяславі? Не завішувала б ти ряднами вікна в козацькій хаті, та не виганяла б мух, та не затрушувала б долівку свіжонакошеною травою?
— Можна б зайняти палац старостинський. Він і так стоїть пусткою.
— І хай стоїть. Так само, як оті вбранки на кожен день року. Козакові й одної сорочки досить. Щодень нова: то догори рубцями, то донизу.
— Ще б і в дьогті, — ущипливо додала пані Раїна.
— Може, й у дьогті для здоров’я.
— Але, сподіваюся, пан Хмельницький змінить свої дьогтяні сорочки на чисте вбрання? Я звеліла нагріти води. Пахолки зараз наготують купіль.
— Дякую, пані Раїно. Ви дбаєте, як про сина.
Вона зблідла й мовчки пішла від мене. Мав тепер жити між ненавистю і любов’ю, і не було рятунку.
Та все ж, хоч і з ненавистю, пані Раїна скип’ятила казаняру води із зіллям, пахолки вилили воду у великі вербові вагани — для купелі пана гетьмана. Очистити й відмолодити хоче мене пані Раїна чи, може, струїти своїм зіллям? Хотіла мене колись собі, тепер чи хоче для доньки, а чи для сирої могили? Нікого про це не спитаєш, бо ніхто не скаже, та й немає нікого, навіть Демка вірного. Тільки чистий одяг багатий лежить на лавці гіркою — подбав мій осавул і про це.
Поскидав з себе тяжку, задимлену, брудну одіж, поліз у купелю… Відмолоджувався. Радувався. Мав нарешті найукоханішу жінку! Мав! Міг би взяти її без зволікань, як був, зіскочивши з коня і зграбаставши в обійми, взяти, як наїздця, жорстокий, брутальний, нетерпеливий, взяти як здобич, як винагороду, як помсту за все. Стати таким безжально — жорстоким, як ті тисячі, що йдуть десь степами від Жовтих Вод до Корсуня навздогін і навперейми Потоцькому й Калиновському, йдуть, як і він, брудні, немиті, здичавілі, озвірілі, без милосердя в душах. Міг і не міг. Хлюпостався в вербових ночвах, розбризкував воду, відпирхувався, віджимав чуприну, здоював воду з вусів. В чистоті й несміливості мав повернути свою любов, знайти і віднайти утрачене. Відбив, одвоював у запеклого ворога не для наруги, не для брутальності, а для високої шаноби і ніжності.
А пані Раїна, скрадаючись попід дверима й прислухаючись до мого кректання й розбризкування води, вважав ла, певне, що то вона Так приборкала цього степового пардуса, цього лева над левами, сама стаючи левицею, а Матрегну свою роблячи левицею молодою.
Матрегна. Цариця матерів і жінок. Жінка над жінками, як я однині гетьман над гетьманами.
Матрегна…
Чи стежили мої джури за пані Раїною, коли готувалася для мене купіль? Для неї я тепер був наїздця, жбур, насильник, хто завгодно. Мала всі підстави ненавидіти мене і бажати мені смерті, але змушена коритися силі — виказувала це кожним словом, схилянням голови, порухом уст, скиненням брови. Чи не вона тоді накликала Чаплинського на Суботів? Може, теж хотіла для себе, а той ухопив дочку? Ох, коли б довідатися! Мала втіха. Ой мала. Ніяка.
Був я несправедливий до пані Раїни. Прагла влаштувати все якнайліпше, з найвищою шанобою і гідностями гетьманськими. Поки я викупувався та чепурився, в світлиці налаштовано столи, накрито лляними скатертями, вставлено печеним і вареним, і вже й гості скликані найвельможніші з тих, хто знайшовся в Чигирині, і нас з Мотронкою посаджено на покуті, і була вона вся в білому атласі, сама вся мов шовк ласкавий, і я геть одурів і од неї, і од горілки, яку пив за своє здоров’я, бо ж пито тільки за мене та за мене, і од веселощів безкінечних, і од багряного світла, яке хвилями ходило мені перед очима, дратуючи мене своєю незбагненністю, невідступне й незносне, як тортури. Я ладен був стогнати від муки незнання, поки врешті збагнув, що то роздирає мені душу нетерпіння. Чому нас не зоставляють самих з Мотронкою? Нащо це все, навіщо усі ці люди? П’ють, проголошують гетьманське здоров’я, веселяться, танцюють — і яке їм діло до гетьманів, і до королів, і до всіх повелителів світу? Хіба трава питає кого, щоб рости, а дощі просять дозволу впасти з хмар на землю, і чи ріки течуть тоді, як їм скажуть, а птахи прилітають за королівським велінням? Я хотів теж бути як ці люди, власне, був таким самим, тож тихо доторкнувся до шовкової руки Мотрончиної і показав їй очима, щоб утекти. Вона спашіла лицем так, що видно стало й при свічках, але тихо спокорилася, я пропустив її наперед, закриваючи спиною від пані Раїнщ, яка метала грозові погляди.
Світ для нас не існував більше.
В ложниці було темно, тільки лампадка ледь блимала під образами та жеврів крізь вікна жар з козацького вогнища сторожового посеред двору. За стіною тривало наше ніби весілля, а ми були тут, уперше в житті як муж і жона, уперше наодинці з своєю любов’ю, з своєю пристрастю і жагою, нарешті, нарешті!
Я цілував навіть повітря довкола неї, обціловував усю, а тоді знов і знов повертався до несамовитих уст і вмирав у них, гинув навіки. Темні уста пристрасті. Вся в білому, і постіль теж біла. «Білу постіль постелю, білу постіль розстелю…» Ненажерлива постіль, живеш і вмираєш у ній, знаєш про це, щоразу забуваєш, знаджений і спокушений. Не введи нас у спокусу, не введи… Майже з ненавистю кинув я в те біле шумовиння Мотрону, заглушив її полохливе «ні! ні!» тяжким своїм поцілунком, припечатав і запечатав. Гетьманська печать на устах і на сім такім пожаданім тілі, молодім і несамовитім.