Тоді я мовив спокійно, бо отець Федір і далі мовчав:
— Підіть в отой гай калиновий, де був скоєний злочин, знайдіть усіх уцілілих, перев’яжіть їхні рани, нагодуйте, й зодягніть, і проведіть аж до краю землі нашої! І щоб волос не впав з їхніх голів! Повеління гетьманське, чуєте?
— Чуємо, батьку!
І посунули юрмою від мене, зраділі, погукуючи:
— Хіба ж то ми?
— Казав же я сотникові!
— Та вже тепер воно гаразд буде.
— Еге ж. Чи за три дні хто й живий?
— Хто хоче жити, то живий буде.
— А м їм гукнемо: «Гей, жиди! Які живі, то вставайте! Пан гетьман Хміль звелів не лякатися і воскресати. А ми вас одпровадимо аж до панів шляхти!»
— Та й відпровадимо, хай собі йдуть. За саму Віслу!
— Теж живі душі.
А я дивився не на них і не вслід їм, а на отця Федора, дивуючись, чом же він мовчав і нічого не сказав. Чи й він, як дух Самійлів, тільки й знав, що слова з давніх книг: «Є вітри, які створені для відомщення, і в ярості своїй посилають удари свої»?
— Коня! — звелів я і погнав до замку.
Кривоносові, видати, вже сказано про мене, бо вийшов зустрічати до замкової брами, стояв серед розвалищ, серед неприбраних трупів ворожих і непохованих своїх, позаду підпирали його козаки корсунські дужі, високі, як дуби, молоді й гнучкі, а сам був маслакуватий, грубий, з обличчям, посинілим од безсоння, світив на мене вогненним своїм вусом, цілився носом своїм кривим, поблимкував зеленими очима. Вперше побачив я його таким, бо досі знав то в бесіді розважливій, то в ділі молодецькім, де більше брав розумом, ніж спритом. З — під Корсуня кинувся на Переяслав, щоб перепинити дорогу Вишневецькому, а коли той ударився аж за Київ, щоб перескочити на Поділля, захищати свої маєтки, Кривоніс теж переправився через Дніпро і пішов напереріз Яремі. Узяв Нестерів, Ладижин, Бершадь, Верховну, Олександрівну, тепер одбив у князя Януша Четвертинського Тульчин і ось бенкетує з своїм козацтвом, святкує вікторію.
— Шана, гетьмане! — здалеку гукнув Кривоніс.
Мені помогли зсісти з коня, Максим наблизився шанобливо, мовби аж несміливо. Я обійняв його за плечі.
— Приймеш у гостину, Максиме?
— Та кого ж мені й приймати, батьку ти наш! Вже й не в курені або в корчмі тебе повітаємо, а в князівськім палацику!
— Гай — гай! — засміявся я. — Дорогі вина з коряка цідимо, на сріблі, на злоті козацький куліш їмо, братгя — молодці!
— Та що! — показуючи дорогу, мовив Кривоніс. — Ще наша козацька доля не пропала. Раді повітати тебе, батьку. Де хочеш — у покоях чи в князівській альтані?
— Де скажеш, полковнику.
А вже сіли в альтані, і люльки запалено, полилася горілка, загуділи голоси, заклекотіло, загорілося, і вже мені здавалося, що я — весь вогонь, і все, що з вогню, було миле моєму серцю: тютюн у люльці, горілка в чарці, хліб на столі, найперше ж оці люди у відблисках пожеж визвольних і їхній полковник з вусом вогнистим, з душею ще вогнистішою. Пани про нього зі злістю казали, що має дябла в носі!
— Як же взяв такий замок? — поспитав я Максима.
— А як? Обклав так щільно, що й вуж не виповзе, а тоді вдарив з гуляй — городин. Пани й запросили екскузи74. То ми з ними мирно. Трохи поскубли, а так — нічого. Та що панам? У них і ті гріхи відпускаються, що зосталися позаду, і ті, що йдуть попереду. Не так, як у нас, що чортяка кожне твоє слово на воловій шкурі записує. Оце ж і тобі, гетьмане, вже сорока на хвості щось принесла, аж ти прискакав з — під Білої Церкви розправу чинити. Хто воно такий меткий?
— Дух, Максиме, мій дух непогамовний.
— Та й у мене дух нібито непогамовний, а так далеко не відлітає. Оце як застряв тут у замку, то й не ворушиться.
— Мав коло чого застряти, — примружив я на нього око.
— А вже тобі й про те відомо? — спалахнув він.
— Та й про княгиню.
Максим ударив по столу рукою.
— А що тобі моя княгиня?
— Заспокойся, Максиме. Чи я тобі докоряю? Бентежить мене, що князь Четвертинський — православний же, не уніат, не латинянин.
— Православний? А Ярема хіба не був православний? Всі вони святі та Божі, а з бідного чоловіка шкуру луплять! Та я, казати по правді, цього князя Януша й не бачив, княгині теж. Сиділи собі, бесідували з їхніми ж слугами та посмоктували медок, коли ж як увірветься ясновельможна, та як затупотить, та як заверещить! Я до неї: «Здорова будь, ясновельможна! — кажу. — Чого зриваєшся? Слуги твої — наші приятелі — не зривайся кричати. Та й на лиці якого біса зблідла? Коли зарум’янилась нашою кров’ю, то й пробувай з тим пеклом на щоках!» А вона: «Де князь? Де князь? Ви його вбили, ви його вбили! Зарізяки! Розбишаки! Гультяйство!» То я хлопцям мигнув, вони того князя швиденько розшукали та й привели мерщій, а він старий, товстий і не згинається. За стіл посадовити незмога. Глянув я, а княгиня ж молоденька та біла, як янгол, та тоненька, мов билиночка. Ну ж і князюка, отаке Боже створіння поневолив! Присунувся я до княгині, мигнув хлопцям, щоб князя наливали вином, як міх, князь сопе, стогне, пирхає, а я вдивляюся в цю красу неземну, що біля мене, а в пані грають всі сустави, аж двигтить уся, так наче в ній чорти телесуються. Мені б присунутися ближче та хоч пальцем доторкнутися до такого дива, так князь же дивиться, ока не спускає! Я й кажу козакам: «Заважає мені пан!» Сказав, щоб прибрали з — перед очей, а вони вивели його надвір і відрубали голову. Мали. б просто притримати на якийсь там час, поки б я на пані надивився, а вони його мерщій до пенька, а там надбіг якийсь мельник, що мав зло на князя, та проткнув його загостреним кілком, ну, вже тоді не було ради, довелося бідолашному князеві відтяти голову, щоб не мучився. Хлопці в мене справедливі, одразу й сказали мені. Що мав робити? Оголив шаблю, подав княгині, нахилив перед нею голову: «Рубай!» Бо так же перед цим нас шпетила, стільки в ній злості. «Рубай», — кажу. То й що? Княгиня в плач та в ридання, та падає на мене чи й жива, чи й мертва, а вже на кого така ноша впаде, то хто ж не понесе? Покликав я нашого священика і взяв шлюб християнський з княгинею, бо ж однаково мою жону шляхтичі змордували, а її князя не воскресиш. Суди, гетьмане!
— Бог тобі судця, Максиме, — сказав я тихо.
Де тут злочин, де кара? Смерть, страх, озвіріння, і посеред цього озвірілого світу опинився я, гетьман, а може, то я й породив цей світ, був його творцем, але не зміг стати повелителем? Все вислизало з рук, кудись провалювалось, щезало. Зникомість, неприсутність і неприступність. І дух Самійлів не з’являвся, не подавав ні голосу, ні знаку, все падало на мої плечі, все ждало моїх слів і вчинків. А я ж був слабкий чоловік, та й годі.
Я затулив рукою очі, завів тужливої:
Кривоніс обійняв мене за плечі, гудів над вухом, підспівуючи. Усі підспівували. Я прощав їм, вони прощали мені.
27
Події незліченні, як і люди. Минувшину згадують, дбаючи про будущину, а ще дехто — лякаючись тої будущини або остерігаючись її. У людини залежність на все життя.
Від спогадів, од болю, від туги, але ж і од звитяг також. Битви мої. Виграні й програні. Поговоримо про них. Я не нарощувався полководцем, тож видавалося мені, що вже і двох великих битв виграних задосить для відомщення кривд мого народу і для прийшлого спокою в моїй землі. Тепер думав не про нові битви, а про убезпечення будущими народові своєму, я квапився, знав, що мені відведено мало часу на сім світі, я мав устигнути, отож і слав листи до всіх володарів, декларуючи свої наміри, проголошуючи з’явлення на полях історії народу козако — руського — українського, якому прагнув утвердити місце серед народів інших. Коли не я, то й ніхто, і знов віки неволі й понижень, безіменності і безпритульності. Мене била лихоманка. Я став найнетерплячішим чоловіком на землі. Чи ж мене осудять за це?
Сім тижнів стояв мій обоз під Білою Церквою. Козацькі посли не поверталися з Варшави, і вже тривожний гомін пішов поміж військом, що їх там страченої що панство збирає силу, щоб посунути і вдарити зненацька. На місце взятих у неволю гетьманів Потоцького й Калиновського сейм визначив регіментарями воєводу сандомирського, череватого князя Домініка Заславського, коронного підчашого Миколая Остророга, що похвалявся вченістю латинською, і коронного хорунжого, заклятого мого ворога, недорослого Олександра Конецпольського. Перина, Латина й Дитина, — так прозвав я тих недолугих регіментарів на посміх козацтву. Може, був би нам супротивником Вишневецький, однак панство не хотіло давати йому регіментарсгва, згадуючи, що всі найбільші повстання козацькі починалися в землях Вишневецьких: і Наливайко, і Павлюк, і Остряниця. Виходило, що найжорстокіші гнобителі народу українського — українські ж магнати Вишневецькі, тож панство не хотіло тепер зайвий раз дратувати народ наш Яремою, який знай твердив, що бунт треба гасити тільки кров’ю.
Сейм у Варшаві засідав безперервно. Ім’я Хмельницького не сходило з уст. Біскуп Вроцлавський Миколай Гнєвош нагадував слова пророка: «Виведу з них могутнього мужа войовничого, судцю й пророка, віщого й древнього, князя й дорадника, умного штукаря й проречистого словом».
Колись старожитні, бажаючи представити, зобразити Річ — смутну й тяжку до направи, малювали дерева, обвішані пледами, а над ними горошину, що, падаючи, оббиває всі ті плоди безжально. І підпис: «Сталося». В горошині тій Неймовірне ущільнення матерії, тяжкість усіх світів. Я мав стати тепер такою загрозливою горошиною над пишним деревом шляхетським. Мене звали нечестивим Тамерланом, зрадником, відступником, ненавиділи мене, боялися, заламували у відчаї руки. Мовляв, вітчизна їхня, що славилася непереможністю навіть перед могуттям султанів турецьких і багатьох інших монархів, тепер звитяжена простим козаком. Кисіль склав од сейму лист до козаків, оминаючи мене, не називаючи ні мого імені, ні чину гетьманського, так ніби вже вмер я від самої ненависті панської. В тому листі писалося, що козаки тяжко образили Річ Посполиту, з’єднавши свою зброю з поганськими татарами, допустилися стількох мордувань, стільки землі понищили, такі тлуми бранців християнських упровадили, зламали узи присяги тому, що серед них з’явилися призвідці, які, підбуривши до ребелії плебс, спустошили кілька воєводств, зневажали в деяких місцевостях святині і євхаристію, а також — перед чим здригається розум — пили горілку з чаш для святого причастя! Та все ж коли виявлять каяття і відшкодують усі втрати Речі Посполитої, коли покірливо попросять ласки, може, все те їм забудуть і дарують. Тому нехай спокійно очікують королівських комісарів, погамують бунти, видадуть справців до рук комісарів, повернуть бранців з розбитого війська, а в інших справах очікують вирішень комісії.
Вже визначено слідом за регіментарями, які мали приборкати мене силою воєнною, і комісарів, що, за звичаєм, завжди йшли слідом за військом, щоб затягнута на козацькій шиї зашморг ординацій, угод і субмісій. Комісарами були: наш родак єдинокровний Адам Кисіль, підкоморій пшемиський Францішек Дубравський, підкоморій мозирський Теодор Міхал Обухович і підстолій познанський Олександр Сільський. Початок комісії визначено на 23 серпня в Києві, а три регіментарі мали скупчити всю військову силу під Старокостянтиновом, мовляв, для враження. Для враження чи для помсти? Переговорів хотіли про людське око, а поки що кожен пхав Річ Посполиту на Марсову дорогу. Панство вважало чудом, що я не йшов у їхню землю після розгрому шляхетського війська, полонення гетьманів і смерті короля. Мовляв, зупинився, стриманий рукою Всевишнього. Згодом знайдуться ще й тай дієписці, які докорятимуть мені за те, що війни вів тільки в своїй землі, викликавши в ній страшну руїну. Але як же можна визволятися, ведучи війни в землі чужій?
Справді, міг би я з — під Корсуня йти хоч і до самої Варшави, та не хотів ставати вульгарним загарбником, стояв під Білою Церквою і ждав, якої ж заспіває панство. Коли долинули чутки з сеймових обрад, коли, окрім крутійства Киселевого, нічого ми не почули, я, маючи таку змножену військову силу під рукою, поволі рушив ко Паволочі, взміряючи75 на поле з найменням Гончариха, і став там обозом сьомого липня. Прикликав до себе своїх полковників, радився з ними, допитувався: як, де, коли? Сяйливе товариство оточувало мене, а Самійло докоряв, що оточив себе не здібними, а тільки слухняними. А де ж ті слухняні? Може, Кривоніс? Чи Нечай з негнучкою своєю шиєю? Чи хитромудрий Богун, або неструджений самоборець Ганжа? І в кожному ж розум так і горить, і той їхній непослух хоч і гнівив мене попервах, та згодом примушував іти за ними, вони були іскрою, від якої спалахувала чиста висока пожежа, а я ж без горіння не був би ні гетьманом, ні Богданом!
Та все ж я знову став обозом і стояв цілих шість тижнів непорушно, приглядаючись неоспалим своїм серцем до лядської поведінки та до їхніх переміщень, та до всього, що діялося в світі. Хоч і з деяким запізненням (а може, саме вчасно!), відкрив я, що володію даром бачити людей і події такими, якими вони є насправді. Дар не вельми приємний, коли ти живеш у країні рабства, де немає ні свободи, ні справедливості, де людьми торгують, як скотиною, де права людські потоптані, а земля сплюндрована і загарбана чужинцями.
Та цей же дар тепер робив мені прислугу неоціненну, бо міг я прозирати у всі таємниці світу, сам для світу лишаючись таємничим і загадковим, мовби цілковито відданий на волю випадкам. Але сказано вже, що випадки слугують тим, хто готов до них і вміє ними покористатися!
Всі великі полководці сміялися б з того способу війни, який я обрав. Розбити вороже військо і стати на місці? Мати під рукою многі тисячі і розпустити їх по всіх усюдах летючими загонами? Брати городи й кріпості, щоб назавтра віддавати їх ворогові? Спостерігати, як збирається поволі вороже військо, і не пітй проти нього, не вдарити, поки не готове? Вагатися й очікувати ще чогось тоді, як довкола все до останку скозачіло, і ти з цим народом міг би виступати хоч проти цілого світу? Тупцювати на місці без наміру, без мислі, без потреби, тоді як ворог уже заносить руку для тяжкого удару?
Неприязний автор напише згодом про мене: «Для чого на світі жив і чого хотів, куди прямував, кому служив — сам не відав. Служив степам, бурям, війні, любові і власній фантазії».
Що ж, панове, коли настав час степів, то можна послужити й степам!
Про всіх же крикунів можна б сказати: «Гортань їх — гроб отвєрст». Покричать та й перестануть. Бо тільки я знаю те, чого вони не знають. Як визволитися від усіх пут. Якою дорогою вознестися до свободи, нічим не обмеженої, до вольності, нічим не зіпсутої.
Я розсилав своїх полковників розбивати ворогів менших, легших, сам стояв, очікуючи собі ворога найтруднішого. Страшно не тоді, коли є ворог, а коли його немає, коли не знаєш, звідки він з’явиться, як ударить, хто він і що. Коли Сціпіону після завоювання Карфагена в сенаті мовили: «Тепер Римська республіка в безпеці», він вигукнув: «Навпаки, ми нині в більшій небезпеці, бо не маємо ворога!» Sine adversario marcet virtos — без ворога в’яне і гнусніє мужність.
Як тоді малювали війни? Міста суворі, грізні, багаті (а в нас — сільські, ординарні, справжні хлопські діри, де босі хлопці пасуть кози попід валами, що вже давно зрівнялися із землею), оточені високими мурами — і ось облога. Бомбарди ригають потужними снопами полум’я, по сірих осінніх полях тягнуться безкінечні вервечки війська, мушкети випльовують клуби диму, вдалині табір ворожий, ройовйсько пишних наметів, возів, стародавніх гармат з левиними пащами, кінні вістуни мчать туди й назад. Іржання коней, відрубані голови, поранені, що корчаться в багнюці й кричать: «Добий! Добий!» Хвала і слава дмуть у сурми…
Шкода говорити! Від мене годі було сподіватися такої мальовничої війни.