Тож, знаючи все те про Немирича, як мав поставитися до звідомлення мого писаря генерального?
— Де він і що той твій Немирич, пане Йване?
— Має високі повноваження, пане гетьмане.
— Від кого ж? Чи не від самоґо Господа Бога!
— Хоче про те сказати сам.
В моїй волі і владі було слухати чи не слухати того приблудного пана Юрія. Але ж доля і недоля гетьманська в тім і полягає, що стаєш жертвою всіх приблуд.
Став переді мною пан Немирич, блідий, бородатий, в темній делії, вихудлий, здається й не занизький, але руки мав, як і Виговський, дитинно короткі: Чом воно так: хто тяжко працює весь свій вік, порпається в землі, в того руки видовжуються до самих колін, а має він у тих руках своїх хіба що долю нещасливу, на більше й не зазіхає? А ці, короткорукі, з пещеними пальцями, якими ні до землі, ні до води не доторкувалися, хотіли б заграбастати весь світ, і ніхто тому не дивується? Як же се і чому?
Стаяв пан Немирич перед гетьманом всемогутнім Війська Запорозького, дивився гостра й гордо, так ніби я винен йому щось, мовчав, а я так само мовчав, бо хто прийшов, той хай і говорить. Нарешті пан Юрій схилив свою голову бородату в поклоні, мовив:
— Чолом, пане Хмельницький.
— Сідай, пане Немирич, — сказав я йому. — Знаєш про мене все, та й я знаю про тебе, отож не станемо гайнувати часу марно.
— Приймаєш гостей не вельми доброзичливо, пане гетьмане.
— А який ти гість? Мав би сидіти оце на сеймі та викрикувати нового короля, ніж тинятися по нашій землі.
— Здавалося, ніби я теж належу до сеї землі.
— Чим же ти належиш? Займанщинами? Таж тут, що Бог дав, те й відібрав. Надто, що ні твої предки, ні ти сам не вельми шанували нашого брата. Предки покатоличилися, ти став аріанином, десь аж у Нідерландах, казали, шукав свою віру. Як на мене, хто міняє віру, той чоловік навіки пропащий.
— І ти ж, пане Хмельницький, чіплявся колись душею за єзуїтську науку.
— Лихо мене чіпляло. Немаєтний отець мій радо пристав на можливість навчити сина gratis84, як то обіцяли отці—єзуїти. Так і опинився я в їхній школі. Не сидів ніколи на передніх місцях, де були діти магнатів, які щедро віддаровували за навчання своїх чад, та не опинявся й на «ослячій» лаві (для тугоумних), отож і вийшов звідти з душею нескаламученою і віри своєї не запродав.
— Пане Хмельницький, — поклав Немирич на стіл свої пещені руки, — нащо нам вдаватися в марні конфронтації? Чи не ліпіде пошукати спільної мови? Не пробивався до тебе задля марних сперечань, бо не час і не місце на них. Ти вождь козацький, хотів би говорити з тобою як з вождем.
— Козацький чи й усього народу? — спитав я.
— А що народ? Хто його знає? Це ще не нація, бо для цього треба мати государя, двір, дипломатів, значення в світі. Хіба ви все це маєте? Ви тільки козаки. А козаки — то елемент далебі не державний. Введені в державні обмеження, вони неминуче мали стати ворогами, губителями цієї держави. Дивно, як королі цього не могли помітити, ще й вважали, ніби зроблять козаків охоронцями свого маєстату. Однак тепер, коли свавільне козацтво здобулося на свого гетьмана звитяжного, коли воно вперше в діях своїх може подати голос і впливати на долю королівства не тільки руїнницьки, але й compositio inter status85.
Сам же мовив, що козацтво не для злагодження, а для збурення світу постало.
— Коли ж промовляє до нього сама історія, пане гетьмане!
— Ага, історія. Вона диктує всім нам. Моїми вчинками і мислями теж керує імператив абсолюту. Але ось прибігає обідраний посполитий, весь у лахмітті (навіть душа в лахмітті) і кричить: «Нащо тобі та історія, гетьмане? Озирнися довкола! Побач сльози! Почуй стогони!» Ти ж, пане Немирич, приходиш і хочеш, щоб слухав тебе.
— Хочу добра для народу, до якого належу за своїм походженням.
— Знаю ще одного вельможного пана, який має таку саму хіть. Пан сенатор Кисіль. ;
— Не належу до його друзів.
— Знаю. Відомо мені навіть про те, як ти на сеймі звинувачував пана Киселя в дружбі зі мною. Буцім я дав йому запевнення, що маєтності його будуть збережені у вогнях війни козацької.
— То була звичайна сеймова конфронтація. На відплату, пан Кисіль домагався, щоб усі аріани спродали свої маєтки на Україні, як то зробили вони в Пруссах, бо, мовляв, у Речі Посполитій тільки католики можуть володіти землею і підданими. Але я прибув за дорученнями значнішими й вищими.
— Вже здогадався, що не від пана Киселя.
— Не питаєш від кого, гетьмане, бо стікається до тебе в ці дні хіба ж стільки оферт86. Та маєш з належною пошаною поставитись до моїх слів, коли скажу, що приходжу від самого короля Швеції.
— Здається мені, що в Швеції нині не король, а королева Христина.
— То так кажеться для зручності, корона ж шведська принесена була до Речі Посполитої Зигмундом Вазою, по його смерті перейшла Владиславу, а тепер, коли вмер і Владислав, — старшому з королевичів — Яну Казимиру.
— Ще б ти сказав мені про московську корону, яку вкрали з Кремля при самозванцях, а на додачу ще й прах царя Шуйського. Коли ховали Зигмунда Вазу, то коло нього лежала шведська корона, на голові була московська, для польської ж і місця не знайшлося. Нащо се все? Приміряють чужі корони до своїх голів вельможних, а кожен народ зостається на своїй землі, і не зрушить його з неї ніяка сила. Хіба я не повів би вже давно своє козацтво на панські гнізда за Віслу і не пустив би все таким димом, що й сам найсвятіший у Римі зачхав, та я не хочу відривати народ од своєї землі, бо тут сила його і правда. Яку ж правду приніс ти нам, пане Немирич?
— Маю доручення від королевича Яна Казимира.
— Ото вже мова справжня: від королевича! Слухаю тебе, пане Немирич. Хоч сказати щиро, вважав, що прибув ти не від Яна Казимира і не від брата його Кароля, а від трансільванського воєводи Ракоці. Та, бач, старий Ракоці помер, а за молодого ти ще, мабуть, не станеш триматися.
На блідому лиці Немирича промайнув ледь помітний усміх.
— Пане Хмельницький, Ракоці дисиденти, а корона польська може дістатися тільки католику.
— Гай — гай, пане Юрію. А Стефан Баторій? Хіба не був протестантом, а тоді не перехрестився на католика, щоб одружитися з Анною Ягеллонкою! Забув ти, що Зигмунд Ваза мовив? Задля корони польської можна стати і єзуїтом! Ну, та королевич Ян Казимир був уже і єзуїтом, і кардиналом, тепер, кажеш, зветься королем шведським, а хоче ще й польським стати.
— Запевняє тебе, пане гетьмане, що коли станеш на його боці при обранню і здобуде він корону, то проголосить повну амністію, задовольнить усі вимоги, примножить вольності козацтву давні і закаже ступати шляхетській нозі за Білу Церкву.
— Що ж то й за обіцянки: за Білу Церкву! А я вже Случ перейшов і до Бугу йду, а там, може, й до Вісли.
Немирич пустив поза увагою ті мої слова, поважно вів далі.
— Королевич Ян Казимир, як ти, певно, помітив, пане Хмельницький, не допустився ніяких ворожих посунень щодо козацтва. Кароль Фердінанд своїм коштом виставив уже проти тебе дев’ять тисяч найманців, обіцяє утримувати понад десять тисяч їзди кінної. Його підтримують хіба що такі нерозважливі голови, як Вишневецький. За Яна Казимира стоять усі наші мужі державні, з — поміж них сам канцлер Оссолінський і Радзівілл. Папський нунцій Торрес має лист до сейму від його святобливості.
— І папа наважується назвати ім’я того, хто любий його серцю? Не боїться прогадати?
— Папа висловлює сподівання, що сейм увінчає короною природного королевича.
— Вельми обачно!
— Однак нунцій має повноваження від себе сказати слово на користь Яна Казимира. Так само посли короля французького д’Арпанжон і друг пана гетьмана граф де Брежі…
— А також посол від королеви Христини, і від цесаризиків87, і від електа Бранденбурзького, і, мабуть, від султана Мехмеда… Така компанія знатна, що куди вже там простому козакові з своїм вусом!
— Пане гетьмане, ти засвідчив свою силу перед усією Європою. Королівство стоїть безборонне і сподівається хіба що на Боже заступництво. Чи треба казати, як багато важить сьогодні твій голос?
— Ага, сьогодні?! А взавтра? Знов почнеться те саме, що триває цілих сто літ? Пан Кисіль шле мені брехливі листи, а в сенаті обмірковує, як розчавити шляхетським чоботом мою голову. Мабуть, чув ти, як він розпинався на сеймі: «Я польський дворянин і сенатор. Предки мої, хоч руські, та Свентольдичі, які своїми радами й прикладом з’єднали дворянство роксоланське з тілом Речі Посполитої. Я нічого спільного не маю з бунтівниками: там немає шляхти». А я маю слухати всіх тих брехливих сирен? Гай — гай! Ти прибився нізвідки з голими словами — і я маю вірити? Бачив мій табір, пане Немирич? То не слова, то жива могутність народу цілого! А ще підходить орда з Тугай — беєм, моїм побратимом. Чи нам досить слів? Я йду туди, куди йшов, і нависатиму над панством, як меч караючий! Передай про се тому, хто тебе послав. І запевнень твоїх мені мало. Від короля Владислава мали ми листи з королівськими печатями, а Потоцький потоптав і ті печаті. Шкода говорити! Хай пришле мені Ян Казимир своїх послів туди, де я буду. А вже тоді подивлюся. Йду туди, куди йшов!
Виговський тоді змовчав, про Немирича мови не заводив, та за кілька днів поставив переді мною нового гостя.
— Прибіг твій хрещеник переяславський, гетьмане, — сказав безвиразно.
— Як зветься? Хто такий?
— Каже: Павло Тетеря. Мовляв, ти його батько хрещений.
— Тетеря? Ну! Де ж він?
— Зараз буде. Та тільки лячно мені, гетьмане, стає, як погляну, що відтручуєш од себе людей задних. Не сталося б того й з хрещеником твоїм. Він — бо теж шляхтич індегнатований і, здається, освічений вельми, може, як і пан Немирич, якого ти прогнав од себе ні з чим.
— Ні з чим? Як то? А голова на карку — хіба то вже така малість? Одне моє слово — і козацтво б розшарпало його на такі шматки, що й у день Страшного суду ніхто не позбирав би до купи. Прийшов до мене цілий, відійшов теж цілий.
Виговський мовчав осудливо. Не наважувався встрявати в суперечку, але й од свого не одступався. Стояв, мов докір моїм учинкам нерозумним. А що ж розумне? Чи тільки те, що вважає мій писар генеральний? І я мав не відпускати того пройдисвіта з пустими руками, а мерщій вручити йому свої універсали гетьманські на підтримку елекцїї Яна Казимира? Тоді хто ж обере короля — гетьман Війська Запорозького чи пан Немирич та пан Виговський? Коли вже я надумав, то споряджу на сейм своє посольство козацьке та й звелю: чиніть так, а не отак — та й по всьому. Чи, може, хотів би спрямовувати руку гетьманську, пане писарю? Закороткі руки Бог тобі дав!
Рвалося все це з мене, та я гамував ті слова в собі, тільки важко поглянув на Виговського, а пан Іван мовби знітився, і засовався на своїм стільці, і навіть засоромився на своє натренство. Коли б же вмів я прозирати будущину не тільки всього народу, а й кождого, передовсім усіх тих, ким оточував себе, в кому хотів мати опертя! Побачив би я тоді, як над могилою моєю пан Виговський видере булаву з рук мого сина нещасного, а тоді, розмахуючи булавою, понищить усе найсвятіше, зроблене мною, оббреше мене і мій народ, примилившись до старшини продажної обіцянками нобілітації всіх у шляхетство, спробує відірвати Україну від Росії, а його вчений радця пан Немирич, пускаючи в хід своє красномовство аріанське, вимальовуватиме перед зодягненими в свитки посполитими райські видива свобод умислових, університетів, гімназій, друкарень, нічого не пошкодує, аби тільки вернутися з пісних поліських земель на жирну полтавську чорноземлю. Чом не прислухався я до слів простосердного, але мудрого Мартина Пушкаря, полковника полтавського, який уже в Чигирині мовив про Виговського: «Побачите, що з тої іскри за вогонь вознітиться!»
Чому ж те, що ми народжуєм, нас з’їдає? Як самиця павука, що починає жерти самця, щойно він береться її запліднювати, і жорстока ся любов неминуче кінчається смертю того, хто кладе початок новому життю. Вгніздившись, мов жирні воші на багатому ковнірі, всі оті, народжені мною, виговські з’їдають мене, жеруть, мов гусінь серед зеленого листя, мов шашіль, що забрався в дубовий креденс, мов хробак, який розкошує в тілі вбитого героя, — ненажерливі, захланні, суцільні роти, горлянки, бездонні провалля невситимості.
Виходило, що я оточував себе негідниками і всіляко відтручував народ, який мене возвеличив. Чи вже воно так ведеться споконвіку, що народ завжди жертва зради? Споконвіку пишуться закони, які передбачають найжорстокіші кари зрадникам, але карають не тих, що треба. Головні зрадники сидять у палацах і спихають гнів усезагальний на малих, часто нещасних людей, що опинилися в безвиході. Зграя посіпак. Зграя…
— Поклич пана Тетерю, — сказав я Виговському втомлено.
Може, хоч цей не буде отим хробаком! Бо й не схожий нічим на виговських і немиричів, високий, вродливий, брови врозліт, як у мене, очі ясні, постава горда. Кинувся до мене, ледве стримуючи схлип:
— Батьку!
І я пустив сльозу, обіймаючи свого хрещеника, якого вже давно не бачив.
— Де ж це ти обрітався, любий хрещенику мій!
— Дивився, як казав колись ще Горацій, quid velit et possit rerum concordia discors88, — мовив Тетеря.
— Хвала, хрещенику, — всадовлюючи його до столу і наливаючи доброго сікеру89 козацького, мовив я. — Не марнував часу, вхопив дещо з сього світу, скупого й неподільчивого. Стратив тебе з ока давно вже, тепер тішуся, що здоров єси, та ще й у добрих гуморах, як бачу.
Тетеря похвалив сікер (і це мені вельми припало до смаку, бо не прималювався мерщій до гетьмана), розгладив вуса свого молодого, але досить густого й пещеного, став розповідати про свої літа навчань і мандрів великих, що навіть я міг би позаздрити, аби був молодший. Навчався в Мінську в уніата Суші, який згодом став холмським біскупом. Учився добре, бо мав міцну пам’ять, а вже ж од отців—єзуїтів ведеться, мовляв, знаю стільки, скільки пам’ятаю. Пан гетьман мав науку в єзуїтів, то знає, як се вони притискують у пам’яті, прагнучи всіх своїх виучеників зробити, може, й філософами.
— З мене, мабуть, не зробили філософа, хрещенику, — сказав я йому. — Бо й що таке філософ? Як каже Платон у п’ятій книзі «Держави», філософи це ті, які люблять те, що знають. А є ще філодокси, які люблять те, про що мають свою думку. Я звик мати думку про те й про се, отож називаю себе філодоксом.
Ну, то гаразд. Як ученик з камінною пам’ятно, він, Тетеря, від Якова Суші перейшов на подальше навчання до Пражмова, маєтності впливових панів Пражмовських на Мазовші. Рекомендував його до них родак їхній, воєвода мінський Гедеон Раєцький. В Пражмові заприятелював з Миколаєм Пражмовсышм, своїм однолітком; коли той мав їхати до Риму для своєї освіти, то взяв і Тетерю. Там близько зазнайомилися з королевичем Яном Казимиром.
— Може, й ти посланий до мене від королевича? — подивувався я.
— Та де, пане гетьмане! Мене відправлено з Риму вже он коди. Нікого й не бачив з своїх покровителів. Був регентом канцелярії гродського суду у Володимирі—Волинському, тоді перейшов на службу до брацлавського каштеляна Габрієля Стемпковського в Луцьку і став аєнтом рукодайним у його справах. Тепер забрав усі папери Стемпковського й прибіг сюди, бо ті папери можуть знадобитися для вилічення кривд шляхетству.
— Ах, мій хрещенику, — сказав я йому. — Що ті твої папери? Маємо їх цілі пуздра. Гарби могли б ними наповнити, чи в паперах наші кривди? В душах наших. Добре, що прийшов до мене. Зостанешся з нами, чи як? Не тягне тебе до твоїх рукодайних?
— Чого б же біг, батьку?
Розчулився я тоді, мов перед рідним сином, взяв Тетерю, пригрів коло самого серця, як і Виговського, а вийшло Що? Шкода говорити! Може, й тоді, коли б козаки не спалили Луцька, то не прибіг би мій хрещеник до мого табору, а лишився б коло своїх панів. Хочеш думати про людей як ліпше, надто коли носив чоловіка ще до купелі церковної. А що ж виходить? Я не вельми клопотався здібними й освіченими. Здібного помічає народ і виставляє наперед себе, як Бога в хмарі супроти лих і стихій. Так було названо мене. Відтоді я вже не шукав здібних, бо треба було мені слухняних, окрім тих, кого мав. З усіх старшин лиш небагатьох мав освічених, серед них Виговського, Гладкого, Тетерю, Іванця Брюховецького. І саме з освічених згодом вийшли найзрадливіші (хоч були ж там, і такі чесні мужі, як Богун, Бурляй, Вешняк, Мужиловський, Пушкар). Виходить, освіченість ще не забезпечує порядності й вірності. Чоловік може бути й пам’ятливим, а лишатися нікчемою й плюгавцем. Якби вони зрадили мене живого, як то зробив Семко Забудський, — це ще не так було б страшно. Але вони зрадили мертвого, потоптали пам’ять і діло святе, ті ж, що топчуть пам’ять, не гідні зватися людьми. Це породження єхидни.