Не годилося з патріархом споряджати ще й свого посла до царя, тож дав я Паїсію Силуяна Мужиловського для супроводу й помочі в дорозі й у Москві, звелівши йому до всього придивлятися, аби покористуватися згодом, коли й справді доведеться виїздити послом.
— Вмієш за словами покірливими й обтічними ховати думки гострі, як ножі, — ото й уся наша козацька наука, — сказав я йому. Обійняв і поцілував Силуяна, як брата, бо ставав він найдорожчим мені чоловіком.
Так я поїхав тоді з Києва.
Їхав через поля й діброви на Вороньків і далі в степ, маючи по праву руку Дніпро, що лежав десь під товстою кригою, схований в сизій імлі. Простори засніжені, все сковане морозом лютим, мертва земля, вмерлі трави, мерові дерева, — ось де гостро почувається людська малість і безсилля, що їх улітку ховаєш сам від себе в довколишніх буйнощах і щедротах. Я не був самотній, сила мене супроводжувала незліченна, щомиті підскакували до мене старшини, ждучи повелінь, а мені хотілося казати їм: «Подбайте ліпше про бездомних і безпритульних, про упосліджених і нещасних, про тих, кого ніде не ждуть і нізвідки не проводжають, про загублених безнадійно і трагічно».
Хто б це міг збагнути?
Нас зустрічали уздовж усього шляху. Не знати, звідки й набралося стільки люду в цих неживих просторах, серед цих снігів і пустечі. Палили високі вогнища край дороги, гріли варенуху й горілку, частували козаків, старшин і мене, гетьмана свого, горілка була гаряча, а хліб, сало, ковбаси — з морозу, аж зводило щелепи, і від того якийсь сміх молодечий рвався з грудей, і довкола теж лунав сміх, і лилися сльози, і вівати билися в низьке небо дружні; свитки й кожухи, товсті хустки й шапки, старе й мале, настирливі й несміливі — всі товпилися, щоб стати ближче до гетьмана, побачити його бодай краєм ока, може й почути його слово, а я дивився на них, дивився на старих і дітей, на дівчат і молодиць, під товстими хустками ловив погляди, мовби шукав знайомі сірі очі, хотів зустріти їх вже отут, повні жаги, безмежно жаждиві, нетерплячі й полохливі, і побачити в тих очах дороги, які пройшов уже й ще пройду, і дерева, які вишумлюватимуть мені спогади про втрачену навіки молодість, і бджоли, що гудітимуть, як моя втома, і гріх у час неслушний, і нашу самотність сподівану, і нашу самість. Шкода говорити!
Вже по моїй смерті турецький яничар і мандрівник Евлія Челебі, щоб виправдати невдачі султанського війська, яке не змогло взяти в козаків Чигирин, дасть опис мого міста, сповнений вигадок і дивовижних перебільшень109.
А мені се місто уявлялося тої зими в тисячі разів неприступнішим. Під’їздив до нього безсилий і безпорадний, як мала дитина. І де ж був той Марс, що кидав на мене своє криваве світло тільки в час неслушний? Чи то вже така доля великих полководців, що мають зони здобувати щастя для інших, але ніколи — для самих себе?
Від Києва до Переяслава я летів ніби в якомусь сивому чаді, через Дніпро теж перелітав, як орел самотній, а тоді уповільнював і уповільнював свого коня, давав війську спочинок і волю, в Черкасах і зовсім зупинився, лякаючись кати далі, не наважуючись послати гінців, щоб довідатися: чи Сама в Чигирині, чи знає про патріарше благословіння, чи жде як жона і гетьманша?
Однак не посилав гінців і нікого до себе не підпускав. Вагання моє не тривало довго. Мав їхати далі! Прискочити до Чигирина не як мученик, а як муж!
Сонце того ранку зійшло над степами велике і чисте, сипало на мене своїм тяжким, мов оберемки золота, промінням, кликало, очікувало, заохочувало. Я вирядився, мов для стрічі королівських послів, у кармазини й хутра, весь сяяв золотом,і військо моє сяяло золотом, а в душі однаково був морок, гріх і зловорожість. Ставала мені перед очима зів’ялолиця пані Раїна, підносила погляд нечистий і брехливий, сичала зловісно: «Ви не побачите її, пане Хмельницький, більше не побачите ніколи…»
Я відганяв те видіння, прикликав до себе Мотронку, малював собі її сумовиту красу, чув її злякане: «Ні! Ні! Ні!» — і сама собою виспівувалася мені в думці пісня про нашу дивну і тяжку любов:
Вірний Демко стрічав мене в полі з старшинами перед Чигирином і ще здалеку світився всім лицем до мене. Продерся до мене крізь стиск старшинський, пробив непробивну стіну дорогих кунтушів, розіпхав густі лави залізних коней, вклонився мені, гукнув: «Чолом, гетьмане великий!» — і пустив з — під вуса таку усмішку, що в мені заграла душа.
— Як там мої всі? — спитав я його.
— Та вже! — безжурно мовив він.
— Здорові?
— Богу дякувати.
— А гетьманша?
— І гетьманша в доброму здоров’ї.
— Що ж вона?
— Жде. Гетьманша то й тебе жде, великий гетьмане, а пані Раїна то мовби весілля, чи що, аж гетьманич Тиміш, з неї насміхається. Каже, женитися не страшно, а страшно єднать попа. Як я того монаха від патріарха привіз, то пані Раїна аж підскакувала на радощах і вмить випустила з свого сховку пані гетьманову, а Тиміш, напоївши того монаха нашою горілкою скаженою, підпалив йому бороду одною з отих свічок, що самі запалюються. Ну гвалту було! Вже пані гетьманова, щоб залагодити справу, подарувала тому монашкові за його бороду п’ятдесят талярів. Бо це ж йому без бороди — що чоловікові без штанів!
Я слухав і не слухав дурні теревені Демкові. Гнав коня. Був тепер як той чабан з пісні, що, приманений чарами дівчини, прилетів до неї на білім коні. Летів на білім коні до Чигирина, до своєї туги. Тепер важила кожна хвилина, бо що довше я не приїздитиму, то більше буде вона заклопотана, стурбована, зболена, змучена жданням, а я хотів бачити її звеселеною, роз’ясненою, в безмежно щедрій радості.
Били гармати на повівання, рвали повітря тугими стрілами, а в мене рвалося серце від нетерпіння, видзвонювали дзвони чигиринські на радість гетьману, а в мені дзвенів голос Мотрончин, що його мав я почути невдовзі.
Вона сама стрічала мене! Не було нікого, пані Раїна щезла, як дух лихий, ніхто не наважувався поткнутися в двір гетьманського дому, пустеля була б страшна, коли б не стояла на ґанку різьбленім, ждучи мене, вона сама! В кунтуші, критому оксамитом жарким, талія й рукава в обтяжку, комір широкий лежачий, відкидні одвороти на високих грудях, високі обшлаги на рукавах, на грудях одкритий тільки на стані схоплений золотою застібкою, підпушка, як і належало жоні гетьманській, покладена з хутр не малоцінних, а соболина пластинчаста, і шапка на Мотроні так само соболина, і стояла не на голих дошках і не на козацькім ряденці, а_на перському килимі безцінному, світила мені навстріч своїми сірими очима вже не полохливо, як давніше, а якось мовби хижо — вона чи не вона?
Та коли вискочив з сідла і, заточуючись, побіг до ґанку, наставила проти мене тонкі руки, сполохано переблиснула очима, застогнала — заплакала: «Ні! Ні! Ні!» Вона! Гетьманша! Заграбастав її в обійми, ладен був задушити й знищити і сам готов був знищитися отут, бо й навіщо жити далі! Тоді відставив її від себе, не відпускаючи з рук, зазирнув у очі, в саму глибину, хотів спитати, чи ждала, аде не міг вимовити й слова, тільки згодом видушив з себе геть не те, що хотілося:
— Де була?
— Де ж мені бути? В Чигирині!
— Тоді, як шукав тебе! — закричав я. — Влітку! Де тоді була? Коли сховалася! Коли ви з своєю матір’ю…
— Хіба ти шукав мене? — сказала вона спокійно. — Ти приїхав і поїхав.
— Що б же мав робити? Перевернути всю Україну задля тебе?
— Нащо всю Україну? Хіба я так далеко була?
— Де ж ти була? — вже не закричав, а застогнав я, так ніби від цього стало б мені легше.
— В Суботові.
— В Су… — Я поглянув на неї нестямно. — Як могла ти там бути? Хто тебе туди?.. Там же все понищено.
— Сам сказав Сабиленкові відбудувати. Він і зробив. І одвіз туди мене.
— Захарко? Шинкар нехрещений?
— Вважав, що ти найперше захочеш поглянути на свій Суботів. І вмовив мене туди поїхати. Я ждала тебе там.
Ждала в Суботові! Як я міг забути про свій Суботів? Як же не почув її ждання?
Я схилив перед нею голову.
— Прости мене, Мотронко.
— Ти образив матір.
— Винен і перед нею.
— Вона хоче тепер справити наше весілля.
— Весілля? Коли все тоне в крові? Було вже наше весілля тут — хіба забула? Жовті Води наше весілля, і Корсунь, і Пилявці, і Львів та Замостя! Мало — то й ще буде! Поїдемо до Переяслава. Там збереться вся старшина Війська Запорозького, поставлю тебе перед нею, назову гетьманшею. Чи тобі мало?
Вона мовчала.
— Запросиш мене до хати, чи як? — спитав я.
Вона відступилася від дверей, але я не пішов поперед неї, взяв Мотрону за руку, повів з собою, в світлиці зірвав з неї кунтуш соболиний, знов одставив од себе, дивився й не міг надивитися. Була в саяні з срібної в золоті трави об’ярі, обшитім мереживом німецьким з городами, до саяна босторг жаркий в золотих травах з мереживом у сріблі й золоті. Ждала свого гетьмана, ждала!
У мене задрижали ніздрі.
— Стала б ти переді мною десь отам у снігах, як я їхав, — то розтопив би всі сніги! — сказав їй пошепки.
І тут холодною тінню постала між нами пані Раїна.
Я вклонився своїй шляхетній тещі, клянучи її в душі і з нехіттю думаючи про те, як доведеться перепрошувати її за своє грубіянство тоді, в червні. На щастя, вона не дала мені промовити й слова, зміїно пограла своїми тонкими устами, тоді повідомила:
— Там гінці до пана гетьмана.
— Що за гінці невчасні? — незичливо поглянув я на пані Раїну.
Ні любові, ні дружби. Вороги до самої смерті, і вже тут нічого не вдієш.
— Гінці од панів королівських комісарів, — мстиво усміхнулася пані Раїна і вперто стояла, не йшла з світлиці, не полишала Hac наодинці з Мотронкою, ждала, щоб я повернувся до своїх гетьманських обов’язків, надто що йшлося ж про милих її серцю панів комісарів.
Я пішов до гінців, і поміст угинався під моєю тяжкою ходою, двигтіли стіни, жалібно дзенькав срібний посуд у креденсах, все здригалося наполохано, тільки пані Раїна стояла як стій і вела мене своїм зміїним поглядом, як по шнурку.
Гінці були й не від комісарів самих, а від мого писаря генерального Виговського, який вертався з Семиградщини, віз із собою посла від Ракоці, але писав не про своє посольство, а справді про комісарів королівських, бо, мовляв, по приїзді до Києва довідався, що комісарам чинять всілякі перепони в сповненні їхньої місії миротворчої, тримають на волості без провіанту й фуражу, хто відлучається від комісарського полку, приплачує життям, тож потрібне втручання гетьманове, а також слід визначити твердо місце комісії. На віддалі пан Іван забув про свою обачливість і виказував хіба ж таку настирливість. Забув, кому служив. Кисіль миліший був його серцю, ніж гетьман козацький!
— Де писаря генерального позоставили? — поспитав я старшого з гінців, чоловіка, видати, більше шляхетського, ніж нашого козацького узвичаєння.
— Пан Виговський гостить у митрополита Косова в Києві, ясновельможний мосціпане гетьмане, — мовив той, струшуючи пальцем з вуса намерзлість. — Разом виїздили вони до королівських комісарів у Новосілки, у маєтність пана сенатора Киселя, тепер ждуть веління мосціпана гетьмана ясновельможного.
Як там опинився писар мій генеральний і нащо встрявав Не в своє діло? Мав би поспішати до мене, а він, бач, цілується з Киселем та п’є монастирські меди в Києві! Я знав, що Кисіль рвався сповнити свою місію комісарську до Водохрещів, після яких я визначив військову раду, що на ній козаки могли або ж ухвалити похід на море, або потвердити союз з ордою. Я розпустив військо тільки до заговин, а по заговинах мали знов збиратися до обозу на Масловім Ставі. В якій лічбі буде те військо — Киселеві не байдуже. Але що він міг удіяти? В Києві я не став ждати комісарів, виїхав звідти, ще коли вони десь неквапом просувалися по. Волині, і призначив місцем зустрічі Богуслав. Комісари їхали тими самими шляхами, що й я з — під Замостя, та тільки бачили не те, що бачити довелося мені, бо очі панські влаштовані якось не так. У мене перед очима розстилався край, неначе сотворений або засуджений для руїн, що перетерпів спустошення всіх родів, знищення та всеспалення, наповнений людською кров’ю, загорнутий попелом, а панам комісарам виділося поспіль гультяйство й ворохобництво, і коли й запримічали вони якісь понищення, то відносили те на кару заслужену. Де я стрічався з крайнім зубожінням і недолею, там пани комісари помічали тільки донативи з — під Пилявців, я ділився черствим окрайцем з сиротами, що вмирали з голоду, а пан Кисіль у Звягелі обідав у якоїсь кушнірки, яка подала йому їжу на дорогім сріблі й сміялася з Хмеля, що так скромно живе, коли Бог дав усього много.
— То де нині панове комісари? — ще поспитав я гінця. — Чом же сидять на волості і не в’їхали досі в Київ?
— Пробували, та в Ходосівці заступили їм дорогу козаки з посполитими, полонили панів комісарів і довелося відкуповуватися. Поміг пан генеральний писар. Коли б не він…
Я махнув з нехіттю рукою. Доволі вже мав про свого пана Виговського. Такий був завжди відданий і смиренний… А може — хиренний?
— Гаразд, — мовив я до гінців Цих недоречних. — Скачіть назад до Києва і передайте панові писарю генеральному, щоб став невзабарі у Переяславі. Комісари ж, коли хочуть стати перед і мною, хай правляться через Дніпро слідом за паном Виговським.
День кінчався, а клопоти гетьманські не кінчалися. Прилетіли гінці з Білої Церкви од Джелалія, що вертався від султана. Питав, куди має правитися. Демко мозолив очі, ждучи веління скликати старшин на учту, чи на весілля ще одне, чи ще там на що; пані Раїна ходила за ним назирцем, норовила зостатися зі мною в чотири ока, та втратила сподівання і виставила поперед усіх Мотрону, аби хоч та відганяла від мене настирливих моїх козаків.
— Завтра ідемо з тобою до Переяслава, — сказав я Мотроні.
— Мав би ти спочити, гетьмане, вдома. Не говорив і з дітьми, — нагадала вона.
— Поговорю ще: А спочивати на тім світі буду. Час — не для спочивань.
— Може, хоч поглянув би на Суботів? Захарко повну реституцію провів.
— Ще погляну. Задосить маю всіляких нагадувань.
— Які ж нагадування?
— А ти не знаєш! Дурили мене тоді влітку, хочете дурити й далі? Тоді змовилися між собою, і пані Раїна звинуватила мене мало не у вшетеченстві, а тепер ти винуватиш, що поїхав тоді з Чигирина в марному гніві і не знайшов тебе там, де ти мене ждала. Що то за ждання таке!
Вона підлізла мені під руку, пригорнулася, лащилася по — кошачому, не схожа була на себе. Чи знов наука пані Раїни?
— Гетьманич Тиміш був безецний110, — прошепотіла несподівано.
— До кого ж? До того монаха патріаршого, що впився нашою горілкою?
— До пані Раїни.
Я сподівався, що вона скаже: «До мене», — і вже кипів на Тимка за його нестатечність111, і готов був ричати, як дикий звір, і велів приставити його до мене, аби провчити як слід. Але ж Тимко — й пані Раїна?
— Ти сказала: до пані Раїни? — перепитав я Мотрону.
— Так.