Чарнота на слова Вешняка не обізвався, а Тетерина латина зачепила його за живе.
— Ти собі вір чи не вір, — зневажливо кинув він Тетері, — мені аби гетьман мій вірив, ото!
— Чи вони завжди такі? — пошепки спитала мене Мотронка.
— А якими ж хотіла їх бачити? Скаржаться, обурюються, гніваються, плачуть, мучаться, проклинають, погрожують і звинувачують один одного й цілий світ, а геть — ман за всіх має просити, вимагати, виправдуватися, пояснювати. А тоді всі просять: поможи. Поможи подолати ворогів і власну слабість, поможи жиги, поможи вмерти, поможи перейти у вічність.
— Мені страшно, — прошепотіла ще тихіше вона.
— Чого тобі страшно, дитино моя? Злякалася цих воїнів? Та ж вони як діти — добрі душею, чисті серцем, а благородством ніхто в світі з ними не зрівняється.
— Страшно коло тебе, — сказала вона.
— Як то? Що мовиш? Чи я не зумію захистити, тебе од усіх лих?
Може, то Переяслав так подіяв на Мотронку? Згадала своє сирітство і все згадала, не рятувала від спогадів і пані Раїна, яка сиділа поблизу від нас і грала очима на моїх полковників, не рятував її навіть я в своїй славі і всемогутності. Чим тут зарадиш?
Я підвівся за столом, підставив келих, щоб наповнив його джура, припросив товариство:
— Панове — братгя! Пито вже й за моє здоров’я, і за здоров’я гетьманші Матрегни, і за все добро й пожиток для всіх нас. Та однаково прошу вас, аби ми випили ще раз за гетьманшу нашу Матрегну, щоб їй добре велося поміж нас, а ми з нею будемо як один, бо тепер вона дочка й мати наша! Слава!
Я поцілував Мотронку, перш ніж випити, піднявши її на одній руці, легесеньке дівча, щастя моє і радість найбільша. Поцілував її в чоло, і воно було холодне, як крига. Чоло — монастир, стегна — турецький рай, волосся — дощ, долоні — сніг, уста — сміх, очі — плач, так дивно була вона створена — на радість мою чи на безголів’я?
Старшини ж мої йшли до Мотронки, як на прощу. За звичаєм нашим прадавнім несли дари. Нечай хилив свою негнучку шию і клав до ніг гетьманші цілі стоси коштовностей. За ним ішов Богун, світячи своїми розумними очима. Тоді лівобережні полковники складали шану й дарунки. Джелалій скинув на гору своїх дарунків навіть підбитий, соболями кафтан, отриманий ним від султана, ще й приспівав пританцьовуючи:
Я обійняв і поцілував Филона, притримав його біля себе, хотів сказати Мотронці, що це за чоловік і який чоловік, та тільки розвів безрадно руками. А тут уже підходив Чарнота, переблискував своїми чорними очима, вів за собою десяток молодих пахолків, що на витягнутих руках несли дарунки, приспівував, як Джелалій:
— Чи втішилося твоє серце? — поспитав я тихо Мотронку.
— Не знаю. Нічого не знаю, — мовила вона.
Боялася чогось мені не знаного, і тут був я безсилий з усією своєю гетьманською владою, бо й найвища влада, діходячи до душі людської, зупиняється безрадна.
— Зі мною нічого не бійся, — сказав я Мотронці з невластивою мені самовпевненістю.
— А без тебе?
— Не будеш без мене ніколи.
Не треба було казати цих слів, та вже сказав і махнув товариству своєму дорогому, щоб заспівували пісню. Може, хоч знов же ті «Бережечки» або ж «У гаю, гаю, чабан вівці зганяє». Ще в «Роксоланії» Кльоновського розповідається про сю пісню нашу давню, як летить на білім коні чабан до дівчини, що його причарувала. Прилетів і я на білім коні до своєї любові.
Чи ж надовго? І чи можлива любов на тих вершинах, що на них опинився? Хотів, щоб була там любов, бо як же інакше?
Був я добрий того вечора, хотів з усіма мати згоду. Виговський застерігає, щоб не приймав ніяких послів, поки не прибудуть комісари? Згода. Пані Раїна скаржилася на безецність. мого сина Тимка? Я прикликав його до себе, обійняв, спитав тихо: «Хочеш, пошлю тебе в Молдавію?» — «А чого я там не бачив?» — «Кажуть, у Лупула донька краси небаченої». — «А що мені її краса?» — «Захочеш — стане твоєю жоною».
Він знетямлено поглянув на мене. Хоч який був упитий, а видалося йому, ніби я п’яніший за нього.
— Гаразд, — сказав я йому. — Ще поговоримо про це.
Так минула та ніч у намаганнях моїх творити доброчинства, а тоді став я ждати королівських комісарів, себто пристав на вмовляння Виговського.
Кисіль із своїми кумпанами з Фастова поїхав на Трипілля, там перебралися через Дніпро і заночували в Воронькові.
Я надумав прийняти комісарів з гонорами. Виїхав їм назустріч за місто з Мотроною в санях, з полковниками й старшинами, під знаками, білим бунчуком гетьманським і червоною запорозькою хоругвою. Всадовив до себе в сани Киселя, і так в’їхали в місто. З двадцяти гармат вдарено на повітання, пан Адам розчулився, називав мене милим приятелем (вже вкотре!), закликав притиснути до серця всі духовні надбання народу, подбати про його віру і майбуття. Хто б уже дбав, а хто б мовчав! Та я до часу стримувався, щоб не розохотити пана сенатора, припросив його з комісарами до себе на обід, дав час облаштуватися з усіма панськими вигодами (але й не давав занадто часу, щоб не збагнули, як порозтикував їх по всьому Переяславу, та ще й обставив козаками мовби для забезпечення спокою комісарського).
На обіді, щойно я припросив Киселя до слова, він почав орацію, переказуючи мені і всьому війську ласку королівську й хвалячись, що привезли вони від Яна Казимира клейноди для гетьмана, та тут Джелалій без церемоній перебив його суворою мовою:
— Король як король, бо ми його й наставили над вами. Але ви, королев’ята, князі й сенатори, броїте много — і вже наброїли! І ти, Киселю, кость од костей наших, відщепився і пристаєш з ляхами.
Я спробував погамувати Филона, та він, махаючи перначем під самим носом у пана Киселя, кричав далі, аж довелося полковникам зацитькувати його і відпихати від зблідлого пана сенатора, якому зрадив його дух лицарський, що ним так полюбляв хвалитися повсюди.
— Привезли сі забавки, — кричав Джелалій вже з — за спин старшинських, — хочете задурити козаків, щоб знов загнуздати? Треба зброєю, а не словами справу кінчати! Майте ви свою Польщу, а Україна хай козакам буде!
— Бачиш, пане Киселю, — сказав я, — почув ти лиш одного мого полковника, а з них кожен як порох — не знаєш, коли й вибухне. То як тут починати комісію, не злагодивши бодай трохи бунтівних душ сих? Треба вам почекати, поки я прийму послів іноземних та дам їм одпуск, тоді, може, й візьмемося за своє діло.
— Але ж комісія не може чекати! — вигукнув пан Смяровський, давній мій знайомий з — під Замостя. Я подивився на нього спокійно, але тяжко. Пам’ятав його слова ненависні про Кривоноса. Може, й сюди впросився, щоб шукати свою кривду на Кривоносові? Так немає вже Максима, нічого й шукати. А той князь Четвертинський? Чи теж згадуватиме свої кривди і свого брата, вбитого в Нестерварі гарячими головами, і невістку свою, оту білу княгиню, що так припала до серця Максимові? Так немає ж Кривоноса вже тепер ні для кого, а біла та княгиня, кажуть, вже знайшла собі якогось шляхтича і втішалася в горі своєму подвійному.
Хоч на кого поглядав я з комісарів, у кожному вичитував зненависть до нас і зневагу, то чом же мав поважати їх сам?
— Не можуть чекати посли іноземці, — мовив спокійно. — Бо прибули здалеку і від володарів чужих. Ми ж свої, в своїй державі, у себе вдома, то куди маємо квапитися? Припиваю за ваше здоров’я, панове комісари, і на сім кінець нині, а що взавтра буде — побачимо.
Назавтра ждав я прибуття посла московського, піддячого Василя Михайлова, та він був і не посол, а тільки гонець, який мав придивитися до нас, пересвідчитися в нашій силі, мені ж передати, що невдовзі прибуде до мене справжній посол від самого царя з листами і настановами належними.
Зате дарунки від царя привіз Михайлов такі, що й з послами ніколи не присилаються: сорок соболів у 200 рублів і два сорока по 150 рублів, усього на п’ятсот рублів.
Я прийняв Михайлова, як брата, обдарував його щедро, зготував до царя ще один лист, у якому знов писав про бажання всього народу нашого бути в підданстві царськім і просив помочі проти шляхти. Одпуску Михайлову не дав одразу, щоб приглянувся він пильніше до всього, що діялося в Переяславі, і мав про віщо розповідати в Москві.
Сам же приймав султанського посла Осман — чауша.
Пишне то було видовисько для козацького ока. Осман — чауш стояв у дворі навпроти мого, гетьманського, тож j міг би просто перейти вулицю, а перед ґанком я вже й зустрів би його. А він вирядився, мовби в далекий похід. Сам на коні, і весь його почт так само на конях під чепраками й попонами такими дорогими, що за кожну можна; купити ціле місто. Обставився посол султанський закованими в чорне залізо зарізяками, так немов вирушав на битву, привіз із Стамбула навіть своїх барабанщиків і зурначів, і ось так у грюкоті, диких зойках, криках і в маєстатичності розкішно — похмурій рушив той похід через вулицю, і все те тривало так затяжливо — довго, що встиг подивитися увесь Переяслав на турецьке диво, і купці чужоземні, і служки панів комісарів, і ті люди посольські, що там обріталися.
Поперед свого походу пустив Осман — чауш своїх помічників у роззолочених каптанах, підбитих товстим хутром, в тюрбанах таких величезних, неначе намотані були й не на голови, а на діжки, чи що. Кожен з них ніс на золотій парчевій подушці дарунки для мене від султана: шаблю в коштовних піхвах, хоругву, шиту золотом і перлами, і булаву в туркусах рідкісних, срібну, золочену.
Я зустрів посла перед ґанком короткою мовою, прийняв султанські дари, припросив Осман — чауша в дім, бо вельможному туркові вельми дошкуляв наш мороз, і ніс пана посла вже далекий був од потрібної урочистості, а витирати його під стількома поглядами послові якось ніби не випадало.
Розігрівшись у теплі та ще чаркою гетьманської (хоч і заборонено Кораном!) горілки, Осман — чауш сказав, що разом з дарами високими для гетьмана Війська Запорозького від падишаха Висока Порта послала веління кримському хану і сілістрійському паші помагати козакам своїми військовими потугами, а коли треба буде, то й грошима чи зброєю. Передав мені ще лист од самого падишаха, в якому султан (себто його великий візир Бойну—Ігрі—Мехмед — паша) писав: «Ваші слова, повні покори і приязні, і все написане вами про ваше військо і ваших неприятелів було обняте нашою мудрістю, що обіймає весь світ».
Після цього Осман — чауш передав мені в дарунок від султанської матері Турхан — валіде дванадцять шовкових хусточок, вигаптуваних нею власноручно, Я поцілував ті хусточки й подякував за таку шану, а посол ще додав, що Турхан — валіде просила його переказати словами, що вона вдень і вночі благає Аллаха, щоб він мав під своєю опікою і в доброму здоров’ї хороброго гетьмана українського Хмельницького.
Я розгорнув одну хусточку — на ній вигаптувані були червоні півні, як на наших рушниках. І на всіх дванадцяти хусточках кукурікали червоні півні, мовби подаючи з — за моря голос заблуканої душі отої нещасної дівчини, захопленої колись ордою в ясир, проданої в султанські гареми. Гей, як же немилосердно поводиться доля з дітьми своїми! Згубила та дівчина і землю рідну, і власне ім’я, вже зветься по — чужинському, і ніхто й не згадав ніколи, звідки вона й хто, та, може, й сама вона вже не згадає, тільки й лишилися їй у пам’яті оці червоні півні з рушників українських, і ось випустила вона їх на волю з своєї золотої клітки, в якій сама залишиться навіки.
Українка дала величезній імперії нового султана. Аби ж то обізвався в його крові голос наших степів і милосердя пробудилося в серці до народу його матері. Шкода говорити! Не зуміє стримати Турхан — валіде свого норовистого сина. Щойно зіпнеться він на коня і змахне шаблею, то й посуне з чорним своїм військом на степи наші незаймані, палитиме городи й села, топтатиме конем ікони в Кам’янці, а його жона головна Кая — султанша, дика гаремниця черкеська, велітиме набивати сіном засолені (щоб довезти цілими з України до Стамбула!) козацькі голови, насаджувати їх на піки і проносити в урочистому поході перед благоденствуючим падишахом.
Осман — чауш не просив відпуску посольського, бо мав ще повноваження Високої Порти, яких не міг висловити за одним разом, він знову просився до мене, і це було вельми до речі, щоб гаразд подратувати панів комісарів, які не могли діждатися своєї черги і, мабуть, кляли в душі цього марного козачка Хмельницького.
При других своїх відвідинах Осман — чауш передав мені лист від султанського наставника Бекташ — аги, мого давнього знайомого і, сказати б, друга. Бекташ — ага знов ласкаво згоджувався зватися не тільки батьком — наставником великого падишаха, а також і батьком гетьмана українського, а щоб гетьман упевнився в його доброму ставленні до себе і в силі, яку Бекташ — ага має коло аситане—і–сааден, себто біля Порога Щастя, то послові Осман — чаушу велено передати гетьманові Хмельницькому текст угоди між його величністю султаном і Військом Запорозьким та народом руським про вільну торгівлю на Чорнім морі. Зроблено це, знаючи відважні пригоди козаків і самого гетьмана Хмельницького на Чорнім морі, а також згадуючи давню приязнь гетьмана Хмельницького з колишнім султанським адміралом, про що знає тепер і нинішній капудан — паша, який передає гетьманові Хмельницькому свій привіт.
Такого дарунка я не сподівайся не тільки від Бекгаша, але й од самого Господа Бога! З часів князя Олега не мали ми ні з ким угоди про Чорне море.
Відтоді, як сто літ тому Сулейман Пишний проголосив Чорне море внутрішнім турецьким озером — Дахлі кгйоль, туди й пташка дзьоба не сміла сунути, хіба що відважні запорожці та донці звитяжно вривалися в море на своїх утлих суденцях і шарпали турецькі кріпості або ж зчіплялися в нерівних боях з тяжко озброєними османськими галерами. Шляхта, якій і не снилося побувати на Чорному морі, пускала поголос, що всі козаки всуціль хижаки й грабіжники, а тепер цих грабіжників сам султан пускав на море і запрошував як посередників чесних у великій торгівлі між безмежною турецькою імперією і двома наймогутнішими приморськими християнськими державами — Москвою і Польщею.
Були в угоді такі пункти:
1. Султан турецький дозволяє війську козаків і їхньому народові вільне плавання на Чорному морі до всіх своїх портів; городів і острогів, тадсож на Білім113 морі до всіх своїх володінь і острогів з їхніми портами і до портів інших государів і володінь християнських, також до всіх рік і городів, з якими за бажанням своїм в торги і купецькі діла входити мають, продавати, купувати і міняти по волі v своїй, стояти в портах і виїздити, коли захочуть, без будь — яких перешкод, спротиву й утруднень.
2. Для сприяння новій торгівлі Війська Запорозького і народу його султан турецький звільняє їхніх купців од будь — якого мита й податі, а також товари їхні, які тільки вони в державу його ввозять або з держави його вивозити захочуть, строком на сто літ (коли не на сто, то хоч би на п’ятдесят, або принаймні на тридцять), за чим службові начальники повсюди доглядати будуть, а по скінченні ста літ, коли Аллах дозволить, то більший тягар податей, як і самі турки, нести мають.
3. Для стримування своєвольних людей від нападу на море, з дозволу султана Військо Запорозьке закладе кілька городів портових нижче порогів, аж до гирла Бугу в Дніпро, звідти й торгівлю свою чинити і безпеку на морі проти свавілля забезпечити само собою має.
Я читав ту угоду пункт за пунктом уголос, з старшин моїх хіба що Джелалій розумів усе до кінця, та, власне, це ж він і привіз таку неспогадану в діях землі нашої угоду, тож я, прочитавши два чи три пункти, питав його:
— Чи воно все так, Филоне, як треба?