Зупинив свій час, заплющив очі, затулив вуха, потонув у безчасі, ущасливлювався. Марнотратний розум. Оздобив свою самотність найшляхетнішим клейнодом, який мав, відкинувши всі доброчинства світу, прагнув знайти чотири добродійства в сім молодім тілі і сім гріхів у цій молодій Богині зеленості й ночі. Був самолюбом нещасним, упертим собком, волохатим янголом жаждивості, тіло моє, мов ведмідь, уперте й ненажерливе, пхало мене в чорні провалля пристрасті. Ох, Мотронко, Мотронко, дитино й жоно, гетьманшо і богине! За якою зорею мої надії про тебе і за якою зорею втрачу їх? Важколиций гетьман старий і важкогруда молода гетьманша, потолочені тіла і цілий світ лиш для них одних — степи всеширокії, всевисокеє небо, земля хмаросягла, ріки, наче крик протяжливий. Радуйся, золотистих бджіл чільце!
Ми поїхали з Мотронкою на суботівську пасіку, де бачив я старої бджоли стоянів двадцять три да роїв уже поставлених три. Тоді перескочили аж на другий бік од Чигирина на пасіку до Грицька Великого, де показалося роїв сімнадцять.
Ніхто не знав, де я і що зі мною. Мав з собою кількох козаків вірних, що стерегли вже й не мене самого, а хіба що мою втому.
Мотронка була зі мною, і сторука пристрасть сповивала мою душу. Чи відав тоді, що то останній дарунок Мотрончин мені, старому? Вона любила, як я співаю, приграючи собі на старенькій кобзі, любила, як я мовчу, як гніваюся, коли заводить мову то про Київ, то й про Варшаву. Чом не вивезу її далі Чигирина?
— Вже була в Переяславі серед пишного панства.
— То однаково, що й Чигирин.
— Немає двох однакових міст на нашій землі, моя дитино.
— Міг би покликати мене до Києва восени.
— Тоді я квапився до Чигирина, де ждав царський посол Унковський.
— А в березні?.
— Хіба мала б утіху від Киселя та митрополита? Хай вже сам нестиму хрест свій…
Киселеве красномовство — кисломовство мав терпіти, аби передчасно не зірвати Зборівської угоди, бо ж мир завсігди дорожчий од війни, а в моїй змученій і знекровленій землі аж он як пожаданий. Окрім сорокатисячного реєстру, вперше за всі часи визнаного королем, угода Зборівська вказала, що унія буде скасована, всі володіння православної церкви будуть їй повернені, в Києві і на всій Україні не буде ні латинських костьолів, ні монахів будь — яких католицьких орденів, митрополит київський дістане місце в сенаті. Та за се все мав я вивести своє військо за межі, визначені в угоді, отже, підпустити до козацьких границь коронне військо, що ж найтяжче — повернути шляхту в її колишні маєтності на Україні.
До затвердження угоди на сеймі (а я відав вельми гаразд, що ніколи її там не затвердять, бо магнатство українське не дозволить сього королеві!) народові я нічого не повідомляв, військ нізвідки не виводив, посполитих від козаків не відділяв і по домах не розганяв, дав волю всякому — хто хоче козаком бути, — а хто мужиком, шляхти в маєтності не пускав.
Кисіль, сидячи на краю козацької землі, скімлив у листах до мене: «Ми, дивлячись на отчі дими, чекаємо на березі отчинної нашої землі помочі. Зима наступає, кождий мав би на своїх попелищах розігрітися». За Киселем і зголодніла шляхта настирливо й уперто пхалася до своїх колишніх маетностей, аби бодай щось уколупнути з своїх «здичілих підданих», як висловлювався пан київський воєвода. В Чигирин набилося безліч магнатських служебників, які випрошували в мене листи на те, щоб їм і їхнім панам жити в маетностях і правити колишніми підданими. Мої запеклі вороги зверталися тепер з уклінними посланнями. Вишневецький дарував мені коня з сідлом, а від свого сина Михайла Корибута — Тимошеві шаблю коштовну, аби лиш я пустив його за Дніпро в його втрачене царство. Я не дав ні Вишневецькому, ні Конецпольському, ні Заславському, ні Лянцкоронському жодних старосте і жодних добр, все поорендував од гетьманської влади о десяту частину дешевше.
Все ж перед сеймом дав Киселеві в’їзд у Київ. Мене там не було, тож воєвода мерщій кинувся урядувати, відновив владу магістрату, вчинив розправу над убивцями слуги місцевого шляхтича Голуба, підмовив митрополита Косова й печерського архімандрита їхати до Білої Церкви і просити мене прибути до Києва, аби своєю владою освятити Киселеві починання криваві й зловорожі. Перед цим покликав їх на обід до себе в замок, розпускав перед ними своє пишнослів’я.
— Преосвященний отче митрополите і ви, чесні отці! Не надійтеся на князів, на синів чоловічих, бо в них нема спасіння. Як сказано: вийде дух його, і вернеться він в землю свою, і в той день погинуть всі помишлення його! Не треба покладати благочестія нашого на силу козацьку, бо коли благочестіє збройне повстане, то від зброї й загине.
Тоді побув я в Києві тільки три дні, бо в Чигирині вже чекав на мене мій давній приятель, посол з Москви Унковський, прибули й посли семиградський і ханський. Не були то дні надто веселі й пишні, і не втішилася б молода гетьманша у Києві зі мною. Чоловіча то справа — кров, бруд, ламання ший упертих і змагання з людською затурканістю й підступністю.
Кисіль уже в ті три дні пробував заплутати якомога пункти угоди Зборївської, митрополит Косов, посилаючись на старощі і нікчемність, власне, відмовлявся й од того місця в сенаті, яке я виборов для престолу митрополитського кров’ю козачою, ще й нарікав: «Тепер, коли піддані командують своїми панами, не диво, що й пастирям доводиться слухати своїх овець». Не пощастило нам на митрополита. Був упертий, як кінь, а блиску й розуміння — ні на макове зерно. Я сказав тоді митрополиту: «Ти, отче митрополите, коли в тих наших речах, тобі доручених, не будеш проти панів стояти, і надумав нашу раду переміняти, і на щось нове призводити нашу волю, — то конечно будеш у Дніпрі! І ти, воєводо, коли якоюсь зрадою обіцянку королівську зміниш — згинеш безчесно. А ми війною за свою волю битись готові!»
Кисіль утішив Косова: «Коли б у Польщі повстали мазури, було б з біскупами ще гірше». Самого Киселя кияни мало не посадили в воду, насилу мої осавули його оборонили в замку.
Чи ж Мотроні хотілося все те бачити, а не втішатися тут спокоєм зі мною? Втішання. Чи знав я це слово і це почуття коли — небудь? Вигравав одні битви, а мав думати вже про нові, розгромив короля під Зборовом, а сам нагнув Шию перед ханом, а тоді мав думати, як нагодувати голодну Україну, як врятувати її од чорної пошесті і де взяти нових сил для покрепу душ. Нестатки були такі тяжкі, що й посла московського Григорія Неронова, який прибув наскоро по Зборівській битві з піддячим Посольського приказу Григорієм Богдановим, чигиринський мій отаман Федір Коробка не міг прийняти належно (хоч би так, як приймано перед тим Унковського). Давано послам лиш три хліби житні, щучини в’яленої і бочечку меду відер в шість, а коням самого сіна. Отаман перепрошував, що за великою водою риби свіжої не можна вловити, а овса не було зовсім, бо хліб не родився, а подекуди за війною його й не сіяли.
Коли згодом прибув послом Унковський, то сказав мені на прийомі: «Царській величності відомо учинилося, що у вас хліб не родився і сиронча поїла, а солі за війну привозу нізвідки не було. І царська величність тебе, гетьмана, і все Військо Запорозьке пожалував, хліб, і сіль, і всякі товари в своїх государевих городах купувати вам і в Запорозьку землю пропускати велів». Цілий той рік везли безперестанно з окраїнних руських земель на Україну хліб, сіль, мед прісний, товари всякі, себто селітру, порох, свинець, аж і в тих землях всі запаси вичерпалися.
Казав я тоді московському послу в Чигирині: «Государева милість до мене і до всього Війська Запорозького велика, і в хлібний недорід нас з голоду не поморив і велів у такий злий час прокормити, і многі душі від смерті жалуванням його царської величності учинилися свободні і з голоду не померли».
І Неронов і Унковський знов чули від мене слова про піддання під високу руку царську, їдучи ж по Україні, бачили й чули, як всяких чинів люди кажуть, що вони царської величності під високою рукою бути раді й о тім Бога молять.
Боярство тим часом лякало царя то Річчю Посполитою, то Швецією, то аж Францією, додавалися до того ще й бунти в Москві, у Пскові й Новгороді, — все промовляло проти спілки з козацтвом непокірливим, і я мав терпляче очікувати, поки приймуть в одну родину з народом російським мій народ, бо ж по крові і мові єдині, а самому ще кілька літ треба було світити очима перед вельможним панством і притакувати для годиться їхнім намірам. Многоглаголивий Кисіль, задобрюючи мене всіляко, за моєю спиною виписував до нашого найтяжчого ворога Потоцького свої хитромудрі дискурси:
«Або утишиться саме се бурливе море, і ми хоч ще рік приложимо до свого вигнання — мало що куштуючи господарства і достатків наших, але вітчина, маючи спочинок, могла б і нас рятувати, а ми б поволі запізнавалися із здичілими підданими нашими, спочатку вдоволені самим признанням панської влади навіть без доходу. Або знищить Бог махінатора Хмельницького і розсипле все те, що зміцнив і об’єднав на кару за гріхи наші. Або, скаравши нас нашою черню, дасть і нам Божа справедливість помститися над нею».
Магнатство, втративши свої добра на Україні, тепер готове було битися вже й не зі мною, а з самим королем. Вишневецький на грудневий сейм, де мав ставитися на затвердження Зборівський договір, прибув з цілим військом своїм прибічним: попереду князя їхало сто слуг на аргамаках, обіч нього йшло двісті піхотинців з мушкетами, всієї челяді, пахолків і гайдуків княжих налічувалося аж за півтисячі. І хоч шляхта великопольська, яка не хотіла війни, лякаючись бунту власних підданих, домоглася затвердження Зборівських пактів, високе духівництво й магнати не хотіли й чути про ту умову, і вже одразу після сейму Вишневецький, Конецпольський, Лянцкоронський з ватагами стали чинити наїзди на приграничні землі, мордували людей, чоловікам ноги відсікали, вирізали у жон груди, дітям виколювали очі. Каліки повзли через усю Україну до Чигирина, до гетьманського двору — поглянь, гетьмане, батьку Богдане, як — то ти дотрактувався з панами. ї вже не розминешся з ними і не втішиш ніяким словом.
Притерли ми роги магнатству, а тепер вони знов одростали.
Все те падало на гетьмана, і чи ж підставив хто бодай руку, аби полегшити страшний тягар, що звалювався на мою голову? Шкода говорити!
Життя людське — як лазня: хто вище сидить, той обфітніш потіє. І соболі мають болі. І свічка на вівтарі має щипці, що їй носа втирають.
В березні хан випустив з неволі найлютіших ворогів козацьких Потоцького й Калиновського, хоч як я просив його тримати їх у себе. Господар молдавський Лупул, забувши про віру православну, клопотався за Потоцького й Калиновського, поміг викупити їх, ще й полегшував переїзд до королівства. Хотів моєї згуби, лякаючись зрослої сили козацької, мов недовірок бусурманський. Хан писав до короля: «Аби приятельські листи були тим миліші, посилаємо Потоцького, обдарувавши його волею за здоров’я голови вашої — що звольте ласкаво прийняти».
Їдучи до Любліна, Потоцький послав королеві листа, де прямо закликав до війни: «Коли вони такі вірні піддані і Хмельницький такий цнотливий слуга, чому він так часто посилає до хана, розпалюючи його на війну? Чому різних монархів і княжат запрошує до спілки у війні? Я так розумію, що з природженого свого лукавства він недобре замишляє вітчизні і маєстатові вашої королівської милості. На доказ мені вистачає того, що козаки ніколи не дотримувалися нам віри статочно і що більше складали присяг, то більше у них було хитрості, неправди, зла, незичливості. А що маю доказів стільки, як волосся на голові, то ніяк не можу дати себе збити з такої опінії про козаків і Хмельницького, що у них не те що слизька вірність, але ніякої вірності нема!
Але припустім, не упереджаючи подій, що Хмельницький буде чесний і, пам’ятаючи таку ласку і добрість вашої королівської милості, схоче затримати чернь в обов’язку. Як же він, прошу, її затримає, коли у неї так розбіглись колеса своєвільства, що їх жодним чином не можна затримати? Чи у них один Хмельницький? Тисячами б їх рахувати треба! Одного сьогодні стратять — на його місце іншого — здібнішого, справнішого виберуть і то такого, щоб їх сторони пильнував. Переконався я в тім під Кумейками: зимою знищив Павлюка, ожив Острянин на весну, не вважаючи на такий великий погром. Погромив я Острянина — того ж моменту обрано на регімент Гуню, і я дванадцять тижнів вів з ним війну, та ледве привів до послуху — зброєю і не малим розлиттям крові. Всі комісії, скільки їх бувало, ніколи не кінчалися без пускання крові, і доки хлопство не побачило сильного війська з нашої сторони і земля не скропилася кров’ю, доки шаблі не затупляться на їх шиях, — побачиш і тепер того, ваша королівська милість, — не погамується та сваволя і цнотливими вони не будуть, поки не побачать нашого оружного війська та його рішучості. Коли за давніх часів, як цвіла ще Річ Посполита, тяжкі вони були до послушенства, то надто тепер, коли сліпе щастя наповнило їх пихою, за сею карою Божою. Хотів би я бути фальшивим пророком, але все мені показує, що тих хлопів ніщо не може привести до послуху і від бунту відігнати може одна тільки шабля».
Здавалося мені після трудів кривавих, що вже подолав усіх своїх ворогів, розметав і понищив, і тепер, звільна ширяючи розумом по констеляціях політичних, твердою рукою вестиму човни козацькі до певно захищеної гавані спільної із золотими царськими стругами.
Озирнувся — од ворогів аж Чорно!
Тяжке було моє життя, навіть смерть іноді буває легшою. Страшний тягар гетьманської булави, і часто думав я: чом не поліг десь у чистім полі, чом не зостався навіки під вітрами в степах, чом не заспівав до коня свого вірного:
Мертвим завсігди легше, ніж живим. Я ж був живйй, і моя мила Мотронка, хоч не зомлівала, однак мала напади головних болів такі тяжкі, що й у мене самого душа краялася. Від Грицька Великого поїхав я з двома козаками на пасіку до старого козака Кирила Яременка аж над Дніпро. Мотронка не поїхала, бо в неї боліла голова. Як то часто було в неї! Голова болить — і життя довкола зупиняється. Сад замкнений. Джерело запечатано. А моя голова, хоч мала б розколюватися від тягаря думок, не боліла ніколи. Дарунок небес чи, може, кара? Хто ж то знає.
На пасіці в Яременка показалося роїв аж тридцять сім, мої козаки, відклавши щаблі, взялися помагати пасічникові струшувати й ставити рої, а я пішов до води, сів у густих лозах, примкнув очі, перебирав у думці дні й місяці свої останні, вслухався в звук води і в безвідповідь небес, гамував зойк душі своєї вічно розтривоженої, для якої ніде на світі — тепер уже відав напевне — не знайду спочинку. Клопоте, горе, діткливості всілякі не є чимось, що зродилося сьогодні, щойно. Вони існували вже тисячі літ тому. А хіба людині від того легше? І хіба конче треба повторювати всі людські заблуди так само, як вчимося ходити, витрачаючи цілий перший рік свого життя тільки на те, щоб звестися на ноги! А мисль людська визріває ще повільніше й болісніше, і мова в людині росте тяжко й довго, як райський овоч, і то лиш для того, щоб чоловікові упродовж усього життя намагалися затулити рота, забити ту мову назад. Шкода говорити много!
І найбільший може щомиті стати найменшим. Над кожним нависає загроза так само, як усі ми смертні. Істина, справедливість і благо — споконвічні устремління людини, її жадоба й туга, та чи ж завжди вони доступні й приступні? Люди, безсилі підкорятися справедливості, вважають за справедливе підкорятися силі, яку знаменують собою королі, багачі, полководці, тирани й деспоти. Сі ж не хочуть бачити величі людей розуму, які, з свого боку, не помічають зовнішнього блиску цих великих людей, бо й що блиск, коли і найбільший може стати найменшим.