Після чергового болісного розриву Соломія покірно вислуховувала всі аргументи Христини й погоджувалася з ними, але варто було їй знову познайомитися з кимось «романтичним і галантним», відразу ж усе забувала й ринула назустріч новій пригоді, постійно сумніваючись, але не зупиняючись ні на мить.
Це стосувалося і взаємин із людьми, і захоплень. Кожне нове захоплення спонукало її відкидати попереднє, змінювати погляди й переконання.
Соломія постійно займалася «духовними пошуками», як сама це називала. До своїх тридцяти двох вона вже встигла перепробувати майже всі наявні конфесії та здобути дипломи численних «Інститутів самореалізації», які за помірну ціну пропонували курси під розмитими назвами на зразок «Вирішення проблем ідентичності», «Побудова самоідентифікації», «Пошук саморелізації» тощо. За короткий час, що присвячувався кожному з цих захоплень, вона не встигала розчаруватися в тій чи іншій конфесії або теорії, навіть не встигала вникнути в те, чим саме захопилася. Постійно змінювати переконання Соломію примушували сумніви – їй здавалося, що, поки вона витрачає час на одне, десь за рогом від неї невблаганно тікає інше – більш справжнє, більш потрібне, більш допасоване саме до її характеру. Левову частку свого вільного часу Соломія проводила в сумнівах і докорах сумління – поки була далеко від Остапчика, картала себе за те, що не бачиться з дитиною, а коли була з ним, її мучило сумління, що вона не працює над собою або принаймні не заробляє гроші. Коли вона розходилася з черговим коханцем, то картала себе за те, що таки покинула його, не дала йому ще один шанс, але поки тривали перипетії розриву, так само картала себе, що марнує час із цим безнадійним типом, а могла б займатися чимось справді корисним або приємним. Коли вони з Христиною ходили разом на закупи, Соломія могла довести своїми сумнівами до шалу – якщо Христина говорила, що їй щось не личить, та ображалася й називала це грубістю, а коли Христина робила комплімент і казала, що варто купити ту чи іншу річ, то Соломія відразу ж запідозрювала її в нещирості. І вже навіть коли врешті купувала щось після довгих вагань, однаково не могла позбутися докорів сумління, що купила занадто багато, або не те, що справді потрібно, або не пошукала ще більшої знижки. Вихід у таких ситуаціях був тільки один – суворим голосом попередити:
– Якщо миттєво не припиниш – піду геть!
Саме так говорила Соломії її мати в дитинстві, і тільки ця фраза завжди та в усьому позбавляла її сумнівів. Але вдаватися до цього методу можна було лише в справді крайніх випадках, бо іноді на цю фразу вона вибухала гучними риданнями й тоді зупинити її вже було практично неможливо.
Серед численних захоплень Соломії було й обливання холодною водою, а також сеанси промивання носа та коригування правильного дихання. Усе це мало стимулювати виникнення позитивних емоцій на противагу негативним, посилення відчуття гармонії зі світом, покращення координації рухів і зміцнення імунітету.
Під час цих сеансів вона лягала на спеціальний дихальний столик навзнак і, поклавши руки на живіт, намагалася протягом десяти хвилин вдихнути і видихнути максимальну кількість разів так, щоб вдихи і видихи були якомога глибшими і щоб задіяними були м’язи живота. Через декілька хвилин у неї з горла починало вириватися булькання, а з очей текли сльози. Соломія вважала, що так проявляється поступове очищення носових ходів, а також те, що легені краще наповнюються повітрям та починають функціонувати ті м’язи тіла, які вона зазвичай тримає в напруженні, бо звикла так робити ще з дитинства, реагуючи в такий спосіб на стреси. Згідно з теорією, якої вона дотримувалася, хвороботворні бактерії збиралися насамперед на слизових оболонках носа, рота, горла, а потім проникали в організм глибше, а за умови нестачі кисню починали швидко розмножуватися й викликати захворювання або загальну слабкість. Психологічні та емоційні проблеми також були пов’язані з недостатнім очищенням дихальних шляхів і неправильним диханням. Затискаючи м’язи, людина втрачає життєву енергію, а разом із нею й упевненість у собі.
Відколи Соломія зауважила, що у стресові моменти вона затримує дихання і схиляє голову наперед, ще більше перекриваючи таким чином доступ повітря до легенів, вона почала намагатися уникати цього. Тепер, коли їй доводилося слухати неприємні речі, вона підіймала руки догори, складала їх за головою і зосереджувалася на тому, аби глибше дихати, рухаючи при цьому м’язами живота.
Дитиною вона постійно затамовувала подих, коли їй хотілося плакати. Від такого притлумлювання емоцій стискалися й дерев’яніли м’язи, чутливість і разом із нею біль поверталися до них лише через багато років, коли під час сеансів вільного глибокого дихання затиснуті емоції розблоковувалися.
Після сеансів пальці ставали холодними й втрачали гнучкість. Соломія вважала, що це через незвично велику кількість кисню, що його отримує організм під час сеансів. Іноді вона навіть дихала в паперову торбинку, щоб уникнути цього ефекту.
У момент, коли Христині особливо сильно дошкуляла якась чергова алергія, Соломія запропонувала і їй спробувати цю терапію. Христина проштудіювала якийсь трактат про духовність тіла й про те, що втрата природньої дитячої граційності, уміння невимушено рухатися, глибоко дихати й жити для самої лише приємності життя, а не постійного самоствердження, і є причинами більшості хвороб. Проаналізувавши те, коли і як саме в неї виникають проблеми зі шкірою, Христина помітила, що вони справді пов’язані зі стресами й необхідністю притлумлювати свої емоції. Вона спробувала проводити сеанси очищення дихальних шляхів і глибокого дихання щоразу перед і після спілкування з особливо неприємними людьми. Напади алергії стали рідшими. На відміну від Соломії, вона не дуже повірила в те, що це справді трапилося завдяки терапії, схильна була радше приписувати це ефекту самонавіювання. Приблизно так буває з маленькими дітьми, якщо їм сказати, що мама поцілує вдарений пальчик, і тоді пальчик перестане боліти, тож вони охоче погоджуються й перестають плакати. Можливо, пальчик і справді перестає боліти.
Від моменту, коли школою поповзла перша чутка про закриття, і до самого закриття минуло кілька років. За цей час усі вже змирилися з цією думкою й перестали сприймати її як щось реальне. Так буває із важкохворими, яким повідомляють діагноз. Спершу настає шок, а потім до новини поступово звикають і від цього вона ніби відсувається, зменшується, виникає спершу несмілива надія, потім ілюзія, а далі вже майже впевненість у тому, що все минеться. Сьогодні ж усе нормально, тож чому так не може бути й завтра? І коли неминуче таки трапляється, це стає ще більшою несподіванкою, ніж у момент, коли про це довідалися вперше.
Так само все відбувалося й у музичній школі. Її давно хотіли закрити – для будинку в самому центрі міста знайшлося б не одне бізнесово виправданіше застосування. Але за музичну школу несподівано вступився відомий композитор, лауреат усіх можливих премій, академік усіх можливих академій, незаперечний авторитет, чию думку не наважилися проігнорувати. Він сам колись закінчив цю музичну школу й хотів, щоб вона існувала й далі. Зрештою, це була одна з найкращих музичних шкіл міста. З тих нечисленних музичних шкіл, які ще залишилися у місті, адже й значно менш привабливі будівлі на периферії теж когось цікавили.
Дебати довкола закриття школи не переставали точитися ввесь час, постійно приходили перевірки, які вимагали довести, що кожен учитель має достатню кількість учнів, що кожен із цих учнів справді має музичні здібності, що ніхто не прогулює уроків – ані учні, ані вчителі, що успішність тримається на належному рівні, а плата за навчання надходить регулярно тощо. І хоч багато хто виступав за закриття школи, за закриття всіх музичних шкіл і включення музичної освіти в програму основної школи, за переведення шкіл на приватну основу, школу таки не закривали. Аж поки не помер той самий композитор.
Коли стало відомо, що музичну школу закривають, Соломія першою подала ідею виїхати на заробітки. Але Христина поставилася до цієї пропозиції скептично, і тоді вирішили спершу спробувати торгувати косметикою, харчовими додатками та спреями від нежитю з нібито натуральних складників. Це також була Соломіїна ідея. Вони скинулися, купили перший набір товару й почали пропонувати його знайомим.
Користі в цьому спільному бізнесі від Христини було небагато, Соломія могла б заробити більше, якби працювала сама. Щоразу, розповідаючи черговій потенційній клієнтці про те, що від «цих вітамінів можна схуднути на десять кілограмів уже протягом місяця», Христина присоромлено ховала погляд замість упевнено дивитися в очі співрозмовниці й рекламно посміхатися. Мабуть, її підводило саме це, а чи ще вперте небажання говорити основну фразу, яку вимагали вживати всі інструкції виробника: «Я й сама це пила – і ось, подивіться на результат. Ще рік тому я важила на двадцять кілограмів більше».
Найбільше Христина ненавиділа ходити з товаром по поліклініках. Але зовсім уникнути цього було неможливо, бо саме там продажі були найвищими. Вона заходила до вестибюлю й намагалася не зазирати до коридору на першому поверсі, де зазвичай були розташовані жіночі консультації. Просити чергу з вагітних пропустити її в кабінет лише для того, щоб запропонувати дільничному гінекологу прописувати вітаміни відповідної фірми – це була одна з речей, через яку їй не вдавалося переступити.
Щоправда, вона зовсім не краще почувала себе, коли підходила до черги з пенсіонерів, і вони, з огляду на її портфель і діловий костюм, відразу розуміли, про що йдеться. Знали, що вона або проситиме їх пропустити її поза чергою, або подзвонить на мобільний лікареві, той вийде й проведе її до кабінету сам.
Пенсіонери затято стискали губи й кулаки в пасивному спротиві, бачачи її наближення, і відверталися до вікна. Вони не протестували відкрито, бо розуміли марність своїх зусиль, але влаштовували їй мовчазний бунт. Якщо вона питала, хто крайній або чи можна їй на секунду зазирнути без черги, їй просто не відповідали, мовчки сиділи, налаштовані всі проти одної та щільною стіною обступали двері, коли хтось з них виходив і мав зайти наступний із черги. Про те, щоб пропонувати їм свої товари, не могло бути й мови. Працювати доводилося лише напряму з лікарями, які отримували відсоток із прибутку.
Але це все буде вище, на другому, третьому, а то й шостому поверхах – коли відступати далі буде нікуди й таки доведеться підійти до котрогось із кабінетів, а наразі, на першому поверсі, можна дозволити собі втечу. І Христина дозволяла. Вона ніколи не пропонувала свій товар у жіночих консультаціях. Хоч Соломія вважала, що вона даремно цього не робить, бо майбутні мами в більшості здорові й далеко не такі агресивні, як хворі пенсіонери. Вони нудяться в черзі й завжди готові догодити собі чимось приємним. Особливо косметикою, яку приватні розповсюджувачі продавали як «натуральну».
Іноді їй снилися ці зосереджені та рішуче налаштовані обличчя, для яких вона була винна в тому, що черга тягнеться так довго, що сидіти тут так нудно, що неможливо цього уникнути, як неможливо уникнути хвороб. І виходило, ніби вона винна навіть у тому, що всі вони захворіли й були змушені прийти сюди. Їй снилося, ніби вона захищається від них щитом, але щит виявляється паперовим і загоряється, коли вона наближається до дверей кабінету, їй доводиться кинути папір на землю й тікати світ за очі. А кожен із хворих у черзі кричить їй услід щось образливе.
Христинині продажі були мізерними, і вкладену суму їм вдалося повернути лише завдяки заповзятливості Соломії.
Ходити на зібрання розповсюджувачів Христина ненавиділа ще більше, ніж тулити палений товар.
Чомусь збиралися вони завжди в підвалі великого торговельного центру. Там було щось на зразок кімнати – побілені стіни, кілька стільців і стіл. За столом сиділа шефиня – Ірина Василівна. Вона видавала товар і нараховувала бонуси за продаж.
Шефиня любила носити яскраво-фіолетові светри, перетягнуті паском на монументальній талії, прикрашені пластмасовими рожевими крилами метелика окуляри від сонця з фіолетовими скельцями, які не знімала навіть зимою, а ще – навіки зацементовану лаком для волосся масивну зачіску. Від міцного солодкавого запаху цього лаку Христині ставало млосно вже на відстані кількох метрів.
– Спрей «Аквавіта-4», – починала тараторити під суворим поглядом Ірини Василівни жіночка-терапевт, яка теж підробляла розповсюдженням лікарських засобів, – зарекомендував себе краще за «Аквавіту-3», тож утричі вища ціна цілком закономірна, адже й морська вода в ньому проходить потрійну очистку, а не подвійну. За останній тиждень спрей було прописано чотирьом пацієнтам віком від десяти до сорока років, і жоден із них не звернувся зі скаргами на алергію.
– Дуже добре, – казала Ірина Василівна, якщо в залі були потенційні клієнти. Або: – А чому лише чотири? – якщо таких клієнтів не було.
Одного разу після семінару до Христини підійшла жінка.
– Мене звати Галинка, – раптом сказала вона, вмощуючись на сидіння біля Христини. На вигляд їй було близько п’ятдесяти років. – У мене є проблема, – сказала, дивлячись Христині просто в очі, – Мені потрібен препарат для очищення крові. Але я не вірю в усе, що тут говорили. Ви можете мені допомогти?
Галинка належала до тієї категорії людей, які легко губляться в натовпі, а іноді навіть у невеликому товаристві. Здавалося, її невеличка зграбненька постать складається з самих лише очей і кістяка, пристосованого носити цей пронизливий погляд, у якому, як у більшості тих, хто звик до труднощів і страждань, виражалося більше, ніж вони могли б сформулювати словами. Вона говорила ледь розбірливою скоромовкою, опускаючи очі та ковтаючи слова, ніби хотіла підкреслити, що нічого важливого насправді не має сказати й добре розуміє, що лише витрачає чужий час, і вибачається за це. Подеколи робила тривалі паузи, уважно вивчаючи співрозмовника, у якого починало свербіти в тому місці, куди втуплювалися вуглинки її всепроникних очей. Христині теж стало незручно під дією цього погляду, й вона дала жінці телефон знайомої бабці-травнички, яка не раз допомагала їй вилікуватися від різних болячок.
* * *
– Пішли на каву, – у своїй звичній манері, без привітань і вступу сказала Галинка, коли через кілька місяців знову з’явилася на зібранні приватних розповсюджувачів. І знову подивилася на Христину поглядом, від якого починала свербіти шкіра.
Вони сіли в барі, розташованому поряд у переобладнаному помешканні одного з бетонних блоків. Заклад називався «Менестрель», але перші чотири букви у вивісці давно стерлися, і такий варіант назви пасував йому навіть більше. Тут зустрічалися місцеві хлопці в шкірянках, і бар старанно дбав про свою репутацію, щоб не відлякати цих цінних клієнтів. У дизайні приміщення не бракувало позолочених колон, натяжних стель, фіранок і штучних квітів на столах із масивними ніжками. З музичного репертуару тут віддавали явну перевагу диско та блатному фольклору. Довколишніх пияків сюди не пускали, а ті й не надто прагнули через зависокі для них ціни. Пиякам і клієнтам економ-класу цілком вистачало закладу навпроти під значно більш таємничою назвою «Дукав», де можна було закусити горілку чебуреками за демократичною ціною, а потім потанцювати під весільні коломийки.
– Знаєш, як у мене було, – знову почала з несподіваного місця Галинка. – Коли мені виповнилося сорок чотири, я пішла до ворожки. Я взагалі ніколи не ходжу до ворожок, а тут шось наче дьорнуло. Точніше, товаришка попросила скласти їй компанію. Я спершу впиралася, але таки пішла. Тоді модні були всі ці Джуни і похожі. А в мене одна історія вийшла. Знаєш, я завжди масажисткою робила. Колись, як діти ще малі були, то старалася все ближче до дому, шоб в обід прибігти, їсти зварити, прибрати. А я молода була, то така модниця, страх. Усе на каблучках і накрашена. То тепер як мара ходжу. Все в майці, джинсах. І цепочку золоту все носила, кольцо. Коли посуд мию, зніму, покладу на полицю. – І Галинка поправила на пальці перстень із платиною та золотий ланцюжок на шиї.