— І хто ото так добре виспівує,—аж за серце бере?— зітхне якийсь дядько.— Ану, стара, відламай хлопцеві окраєць паляниці.
В другій хаті налили у пляшку з-під дяківської горілки грушевого квасу, але в третій хазяїн — видно, вдень його прикажчик лаяв — лютий був на всіх:
- Ану, випусти, Горпино, на цих ледачих Бровка, — гримнув він. — Ото ще, прости господи, вештаються довгополі чорти!
Бровка, не гаючись, спустили з цепу, і пастир з учнем: накивали п'ятами — трохи й квасу не розлили.
Повернувшись додому, дяк похмелився квасом і, промовивши: «Блаженні праведні, яко тії наситяться», закусив паляницею. Не звертаючи ніякісінької уваги на голодні очі Тараса, показав йому пальцем у куток:
- Лягай, отроче, і завтра, як тільки розвиднюватися почне, щоб мені дрова були нарубані і щоб води наносив з криниці.
Не вперше було засинати Тарасові голодному, він і заснув.
Так почалося самостійне життя Тараса.
Ще й треті півні не проспівають, а він уже встає — і по воду, і піч затопити, і в школі прибрати, бо як не встигне, то дяк добре йому патерицею спину почухає. Зі школи хлопці біжать додому, гуляють собі в «панаса», і в ліс побіжать, а йому треба заробити, щоб хоч прохарчуватися як-небудь. А заробіток — це мерці. Вже всі на селі знали: краще за малого Тараса ніхто псалтиря не прочитає, усі й кликали його. І не було за два роки жодного покійника в Кирилівці, щоб Тарас над ним не читав. Нелегка ця робота - всю ніч над труною псалтир читати. Іноді він хитрував. Як затягне на середині псалма «Прийдіте поклонітеся», всі родичі небіжчика хрестяться та кланяються, а він мерщій кілька сторінок перегорне, щоб ніхто не бачив.
Спочатку трошки боявся мерців, а потім звик — ще й думав: «йому, неборакові, вже ні тепло, ні холодно від того, скільки я читаю».
- Кесарю кесареве! — мовить дяк, як повернеться Тарас, і загарбає своєю здоровенною рукою гроші.
- А оце тобі на проживаніє від щедрот моїх! - і видасть Тарасові п'ятака.
Купить Тарас бубликів — ото й обід. Але іноді і з тих злиденних п'ятаків купить цукерку довгу в папері і віднесе Яринці та сліпенькій Марійці.
А іноді - і не вмре ніхто, і в торбу ніхто нічого не кине. Отоді лютий дяк.
- Як ти мені курки від Семиволоса не принесеш, то й на очі не з'являйся.
- Та як же я принесу?
- А от так: підеш, як спати полягають, і вловиш.
- Злодюга, — шепоче Тарас, — скрізь хапаєш, де погано лежить.
Якось приховав свій же зароблений п'ятак, не показав дякові. І не на бублики собі, хоч голодний був, як завжди, і не на цукерку Яринці. Сам не розумів, чого це йому так захотілося купити грубого сірого паперу — бо іншого у віль-шанській крамниці й не водилося — і зробити таку самісіньку книжечку, як у дяка на полиці лежить.
Купив. Треба було сидіти в школі і читати з усіма, а він утік аж за село, сховався в бур'яні, вийняв папір, книжечку, яку захопив з полиці, і з паперу таку самісіньку зробив, вимережив її візерунками різними і почав списувати з дякової книжки у свою.
Були то вірші мудреця народного українського — Сковороди.
Переписав, заспівав їх сам собі Тарас. Такі жалісні вірші, що аж заплакав.
Бідну птичку уловили
І в кліточку засадили.
Ой, одчепіть,
Ой, випустіть!
Да вже ж мені не літати,
Да вже ж мені не співати,
Тьох-тьох-тьох!
Да вже ж мені тут бути,
Ох, тут бути, тут бути,
Ох, ох! Ох, ох, ох!
- Невже мені тут бути? — спитав сам себе Тарас. — Вік наймитом? Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби вмів я так малювати — нічого більше б і не хотів.
І що далі, то важче було йому жити у дяка. От, на зло йому, саме тому, що дяк не дозволяв, відростив собі волосся і підстриг по-козацькому. Правда, дяк за кожний вияв сваволі годував його, як і перший учитель, важкими лящами. Як і перший учитель, по суботах він влаштовував «субітки». Темне, важке, безпросвітне життя!
Іноді зустріне Тарас Оксаночку на вулиці і одвертається — такий він уже брудний, і зиму й літо в дірявій свитині.
Якось читав він над старою бабусею шевчихою, а сам смутний був — про бабусю і не думав, а про своє безрадісне життя. Та від того так жалісно виходило у нього! Плакав старий швець, розчулився зовсім, нагодував його добре та, побачивши, що хлопець босий, подарував йому ременю на чоботи. Заховав Тарас ремінь на горищі і навіть веселіший став. Щодня і вранці і ввечері милувався на цей ремінь — будуть чоботи хіба ж такі! От ще на підошви заробити тільки.
Та на підошви заробляти вже не довелося. Якось увечері повернувся він додому— гуляє дяк з кумпанією. —Де ж він гроші взяв? Адже треб ніяких не було, ще вранці скаржився, що копійки за душею нема.
До себе у схованку — нема ременю.
«О проклятий, так це він, дяк, потяг ремінь, продав і на ці гроші гуляє!»
Розійшлася кумпанія, коли вже дяк до того впився, що з лави звалився.
«Піду я від нього, — вирішив Тарас. — Піду вчитися... Куди? Та хоч би і до лисянського дяка-маляра. От зараз і піду!»
Він накинув свою стару свитинку, взяв торбу в руки, озирнувся востаннє на хату і раптом усміхнувся.
- А от я тебе зараз провчу, як ти нас всіх учив, клята душа! - Він схопив із стіни трійчатку та від усього щирого серця так відшмагав п'яного дяка, що той три дні сісти не міг.
А сам натягнув капелюх і пішов... І книжечку Сковороди з собою взяв.
Спало село. Не шелестіли високі тополі. Спочивав, мовчав Чорний шлях.
Тарас вдихнув на повні груди свіже повітря і пішов знайомим шляхом.
*
Під горою виблискувала на сонці синя весела річка Тікич, а саме на горі стояла хата лисянського дяка. Нічого собі хата, видно, що в хазяїна і хліб є і до хліба. Навіть радісно стало Тарасові, як побачив.
«Може ж таки тут справжні люди живуть і мене навчать!» подумав.
Лисянський дяк погодився взяти його учнем, але Тарас відразу помітив, що звичаї його такі ж самісінькі, як і Бо-горського. Для першої науки послав його дяк воду носити — з Тікича аж на саму гору, а як наносив повну діжку, наказав на залізному листі мідянку-фарбу розтирати, і так цілісінький день без спочинку.
Перший день усе робив Тарас. На другий задумався — чи й далі така наука буде? На третій — спитав дяка, чи вчитиме ж малювати. Дяк закричав:
- Ач, ледащо, та ти мусиш богові дякувати, а ти ще-губи копилиш!
А на четвертий Тарас не витримав, захопив свою торбинку і подався геть.
На всю Звенигородщину славилися два образи — великомучеників Микити та Івана-воїна.
- Як живий, сердешний, — плакали баби, хрестячись-на Микиту, — і золоте сяйво, як справді з раю, — зітхали вони, ніби вже доконечно знали, яке там сяйво у раю.
- Онде й нашивки солдатські на рукаві у них, у святого Івана,—дивувався Тарас, — оце вже справді!
А намалював ці образи свій же дячок із села Тарасівки. До нього й пішов Тарас.
«А що, як і цей знущатиметься? Ні, терпітиму все, хай тільки навчить».
Дяк, худий, рудий, із скуйовдженою кіскою, довго мовчав на прохання Тараса.
- Так ти малярем хочеш бути? — перепитав він.
- Еге ж, дуже хочу, що завгодно мені наказуйте, все робитиму, тільки навчіть!
Знову помовчав дяк.
- Ану, дай ліву руку!
Тарас, не розуміючи, в чім справа, простяг ліву руку.
Дяк уважно глянув на долоню.
— Нічого з тебе не вийде, хлопче, — мовив він поважно, — ні швець, ні кравець, ні на дуді грець. Іди собі з богом.
З важким серцем, понуривши голову, повертав Тарас у рідне село.
ЧАБАН, МАЛЯР, КУХАР
Отара ягнят, як біла хмарка, шо впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися.
Він лежить на пагорку, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, попід горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром. Ніби вся земля з гаями, садами, запашними луками живе, радіє і всміхається до сонця— і чомусь радіє і всміхається Тарас. Він, як та стеблина, що тягнеться і радіє з кожного променя сонячного, кожного подиху літнього вітру.
Хмарки линули, линули, і раптом одна велика й темна закрила сонце.
Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так і з сонця, і з неба синього, і з хат біленьких? Що в тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. Хіба є в нього хоч і така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає?.. Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав.
Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний приторк відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучері з коси вибилися.
- Чом же плачеш ти? Ох, дурний Тарас, бач, як малий, плаче. Давай я сльози тобі витру,— дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові.
Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала ще краща. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече.
- Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?
- Еге ж, малярем, — усміхнувся радісно.
- І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?
- Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний... — сказав він, але не сумно і ніби сам дивуючись, що так кажуть. При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим. — Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!
- Авжеж, будеш! — переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася. - А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий, — вони ж питоньки хочуть!
Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води.
Він був і пастухом, і погоничем, і чим він тільки не був, і чого тільки не робив! Але йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив він, йому хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і... Оксаночку. Та минали літа, і було йому вже п'ятнадцять років.
- Ледащо! — казали люди. Бо замріється пастух, а череда в шкоду зайде. Або тут попові запрягати треба, на хрестини чи на похорони їхати, а погонич десь у садку під грушею притулився і виводить щось на папері.
...І знову, як колись, закинув Тарас торбинку за плечі і пішов шукати щастя.
Він шукав його недалеко. У селі Хлипнівці, що за Вільшаною, дяком був теж хороший маляр. До нього і прийшов Тарас. Дякувати долі, цей маляр уже не був хіромантом (Людина, яка по лініях руки нібито вгадує майбутнє і визначає характер), як тарасівський дяк; йому було байдуже, які лінії на руках у Тараса. Він наказав йому намалювати хату, і малюнок Тарасів йому сподобався.
- Так от що, парубче, — мовив дяк, — лишити тебе у себе я б лишив, але ж ти панський, от мені і потрібен дозвіл від пана, щоб ти в мене жив і вчився. Іди мерщій у Вільшану та попроси в управителя, щоб такий документ дав.
- А він дасть? — спитав Тарас, і аж дух йому перехопило.
- А чому ні? Повчишся у мене і до пана вернешся. «То вже побачимо», подумав Тарас. І ніби не драна свитина була у нього на плечах, а крила виросли.
- Так я піду, побіжу мерщій. До побачення, дядечку, я прийду зразу ж!
Він справді ніби летів у Вільшану. Він учитиметься малювати! Гей, осокори, ви чуєте? Пташко, ти летиш швидко, — як тебе обігнати?
- Дядьку, ви їдете до Вільшаної, може підвезете? Е, ні! Я швидше, ніж ваш кінь!..
«Скажений!» - подумав дядько, який їхав шляхом.
*
Управитель, товстенький, гладенький чоловічок, той самий, що збирав колись дівчат на гулянку, сьогодні одержав від молодого пана Енгельгардта, якому тепер належали всі маєтки й села, листа. Лист, напевне, був дуже важливий, бо відразу управитель почав гримати на всю челядь, двох за якісь дрібниці відправив на стайню під різки, а сам ходив, як хмара, з заклопотаним, сердитим обличчям.
- Там до вас якийсь хлопець з Кирилівки проситься,— сказали йому.
- Ну, жени його сюди!..
Перед ним став хлопець із жвавими сірими очима.
- Пане управителю, я до вас. Я от дуже хочу вчитися малювати, і хлипнівський дяк бере мене в учні. Я прийшов до вас, щоб ви дозволили, документа дали.
Хлопець говорив вільно, жваво.
«А саме тебе, голубе, мені й треба!» подумав управитель, враз повеселішав, аж прицмокнув.
- А батьки в тебе є?
- Ні, померли, сам я.
- Ну, воно й краще.
- Та ні... — похитав головою Тарас, — де там уже краще — як горох при дорозі, хто не йде, той і скубне. От як я вивчуся на маляра, пане управителю... Так дасте документа?..
- Якого документа? Дурниці! — засміявся управитель. - Оце я листа від пана одержав. Йому саме таких хлопців, як ти, треба в козачки набрати.
- В козачки?! Які козачки?.. —ледве вимовив Тарас.
- А такі там козачки, пан уже знає. Так що тебе я до кухаря нашого посилаю. Ти хлопець, нівроку, моторний і меткий, може й навчишся чого.
- Пане управителю... — тремтячим голосом мовив Тарас. — Я хочу на маляра вчитися. Хлипнівський маляр погодився мене взяти.
- Ну, годі там базікати!—махнув рукою управитель.— Пан наказав усіх хлопців йому зібрати. Ну, одведіть його на кухню.
Ще не розуміючи, що сталося, Тарас поплентався за якимсь служником на кухню...
Він глянув з вікна, ніби прощаючися з луками, гаями, ставками. Тепер прощавай усе!.. То хоч вільно він бігав собі скрізь, а тепер — ніби в клітку його посадили.
Шляхом їхали гарби, може і в Кирилівку, де Яринка, Оксаночка, дід... Тепер він уже зовсім невільник... А як весело годину тому біг він цим самим Чорним шляхом!..
Так Тарас потрапив до свого пана Енгельгардта.
«МІЙ ВЛАСНИЙ ХУДОЖНИК»
Пан сидить у м'якому довгому фотелі. Іноді так собі просто сидить, спочиває після прогулянки, іноді читає якусь книжку, не по-нашому писану, смішну, певне, бо завжди сміється, як читає. І все одну й ту саму, хоч вона й тоненька.
- Люльку! — іноді крикне. Хоч люлька тут же під боком, на круглому, з червоного дерева столі, та не варт руку простягати—козачок подасть. Запалив люльку. Тиша.
- Води! - бовкне пан, і козачок знову кинеться стрілою до того ж червоного столика, наллє води з кришталевої дорогої карафи, подасть. Знову тиша і нудьга.
Козачок сидить у передпокої і позіхає так, що трохи собі щелепи не зверне. Так треба просидіти цілісінький день. Піти нікуди не можна — а що, як панові потрібно буде води подати або муху відігнати?
З нудьги козачок починає під ніс собі наспівувати стару рідну пісню:
- Ой не шуми, луже, Зелений байраче, Не плач, не журися, Молодий козаче!..
Та це панові заважає.
- Ти що там розспівався, бидло!.. Ану, помовч!
Що ж, почухає потилицю Тарас та й змовкне.
Кухар з нього ніякий вийшов — так і старший кухар признав. Не раз відчув Тарас на своїй голові і здоровенного ополоника, і макогона, та все ж таки далі того, щоб попіл вигребти або казани почистити, не пішов. Та й то робив абияк. Ну, а пан хотів, щоб його кухня вславилася не менше від кухні графа Строганова—у того ж кріпак-кухар вигадав страву і вславив свого пана між усіма панами, і звалася та страва — «беф-строганов». Пан Енгельгардт любив добре попоїсти — це одразу було помітно, як тільки глянеш на його налиті щоки та товсті, ніби завжди масні, губи — отже й кухню хотів завести неабияку. І слава Строганова не давала йому спокою. Виявив би Тарас талант, може б і в Варшаву саму послав — вивчитися готувати різні делікатеси,—так і управитель казав,—але Тарас тікав з кухні і десь під кущами розвішував свою колекцію малюнків та милувався з неї.