– Сам, – сказав злочинець. – Тепер сам.
Шдурисек, налившись багрянцем від безсилого гніву, ледве зняв перстень із великого м’ясистого пальця. Грабіжник якусь мить потримав його на долоні, схованій під рукавичкою, ніби зважував, і кинув до мішечка.
Коли вони дійшли до кінця першого ряду, чоловік у масці зустрівся поглядом зі смертельно блідим господарем балу і сказав майже незлобиво і навіть весело:
– У вас вродлива донька. Поздоровляю, ваша світлосте.
Князь Євгеніуш мовчки відвернувся. Його душила злоба. Як цей підлий раб міг пройти мимо охорони палацу? Адже її очолює його вірний і хоробрий сотник Руничка. Подібної ганьби князь не переживав за всі сорок прожитих років. У сусідній залі – озброєні гайдуки. Він може подати сигнал. Але тоді проллється кров, безневинна кров його гостей, серед яких багато жінок. Чи його охорону також роззброїли? Але як це можна було зробити без єдиного пострілу?
– Вище голову, князю, – сказав злочинець. – Накажіть оркестру, хай грає. Ну? Я довго не чекатиму.
– Веславе, – голосом, який зрадницьки здригнувся, сказав князь, звертаючись до диригента оркестру, – грайте, Веславе, мазурку.
Диригент махнув рукою. Оркестр заграв, і під веселу мелодію грабіжники обійшли другий ряд. Тепер вони орудували значно швидше, адже чимало присутніх уже познімали свої прикраси. Пізніше дехто з гостей, обговорюючи цей епізод, ламатиме голову над тим, чому князь обрав з усіх мелодій саме веселу мазурку. Частково це пояснить у своєму листі до приятеля, який не був на балу, сам господар: «Ти, звичайно, знаєш про ганьбу, яка спіткала мене… Дехто дивується, що я піддався злочинцеві та ще й обрав з усіх мелодій мазурку. Якщо до тебе долетіли ці пересуди, то скажи, кому вважаєш за потрібне: по-перше, я ніколи не проллю крови даремно, по-друге, я хотів показати злочинцю, що не така вже й подія це пограбування, як і ті брязкальця, з якими довелося розлучитися. Все оце й гідне лише мазурки. Щодо награбованого ним, то я одразу запропонував гостям компенсувати втрати. Чимало погодилося. Це вартувало мені однієї садиби, але честь дорожча».
– Дякую вам, панове, – сказав чоловік у масці після завершення обходу. – Дуже дякую за розважливість. А тепер – веселіться!..
Він і його мовчазний супутник пішли до виходу. І тут сталася подія, що потрясла присутніх. Грабіжники були вже біля порогу, коли у дверях з’явився гість. Чоловік у масці ступив до нього і виразно простягнув руку, новоприбулий зняв із пальця обручку і поклав у простягнуту долоню в чорній рукавичці. Потім швидким порухом зірвав маску з обличчя злочинця.
Зала охнула. Всі чекали негайної розправи. Та головний грабіжник лише щось сказав сміливцю і знову швидко натяг маску на обличчя.
– Залишайтеся на своїх місцях, панове, – сказав він, звертаючись до присутніх. – Ані руш!
Він неквапом вийшов, його спільників теж не стало, всі, наче сіль у воді, розчинилися у поліському вересні. Після кількох секунд заціпеніння присутні кинулися до людини, яка наважилася на такий відчайдушний вчинок. Всі його, звичайно, знали – це був граф Юзеф Войцицький.
Його оточили, йому тисли руки і висловлювали своє захоплення, питали, що йому сказав злочинець.
– Це не так важливо, потім скажу, – відповідав граф. – Де моя дружина?
Присутні розступилися і пропустили молоду вродливу жінку.
– О, Юзефе, – тільки й вимовила вона, падаючи в обійми чоловіка.
2
Звичайно, бал був зіпсований. Хоч князь Євгеніуш і сказав, що він компенсує втрати від вторгнення підлих хамів, хоч заграла музика і присутні вдавали, що нічого особливого не сталося, відчуття досади, гіркоти, тривоги витало в залах палацу. І не лише від того, що довелося розлучитися з коштовностями. Всі були принижені і тим, що це відбулося повселюдно, і тим, що грабіжник так їх перехитрив (саме перехитрив, у цьому ніхто не сумнівався). Віднині їхня безпека знову опинялася під загрозою. Адже про людину в помаранчевій масці не чути було вже років шість. Так, здається, з подій 1795 року, які завершилися остаточним поділом Речі Посполитої. Тоді висловлювалися здогади, а чи не був цей грабіжник звичайнісіньким російським шпигуном, котрий допомагав розвалювати польську державу. Поговорили й забули. І ось через стільки років знаменитий злочинець нагадав про себе, та ще й так зухвало.
Героєм вечора, звичайно, став граф Юзеф Войцицький. Всі раптом побачили, який він ставний і вродливий, цей представник давнього, хоча й зубожілого роду. Пана Юзефа питали, як він наважився на такий відчайдушний вчинок, як не злякався так ризикувати.
– Вийшло майже інстинктивно, – відповідав граф. – Це був спалах ненависти. Я навіть не пам’ятаю, як простяг руку і зірвав цю ненависну маску.
– Яке ж у нього обличчя? – запитували графа.
– Звичайне, я б сказав, грубе, – трохи подумавши, відповів той. – Нічого особливого, я сам здивувався.
– А очі, очі? – спитала якась панянка.
– Здається, світлі. А втім, ви ж їх бачили.
Так, вони їх бачили. Ці очі горіли ненавистю і зневагою. І дивна річ – вони здавалися різними: карими, сірими, блакитними.
– Диявол із вісьмома очима, – резюмувала стара шляхтянка Воздига.
Всіх цікавило, що ж сказав графу грабіжник.
– Він сказав, що не простить мені такого зухвальства, – відповів граф. – Але, панове, я його не боюся. Тепер тим більше.
Присутні зааплодували. Дружина, отямившись, дивилася на чоловіка закоханими очима. Потім вони танцювали, захоплені й зачаровані одне одним, неначе це був їхній перший бал.
Наступного дня, після ранкової відправи в костелі, господар влаштував обід у саду. Столи поставили між деревами, застеливши землю килимами. Тепла, безхмарна погода нагадувала пізнє літо. Знову звучала музика. На траві гралися діти і серед них кучерява дзвінкоголоса іменинниця, яку чимало присутніх вважали б за честь бачити в майбутньому своєю невісткою. Дехто тривожно зиркав за огорожу саду. Але ніхто не з’явився і не потривожив ідилії чудового недільного дня. Завершила його вистава театральної трупи Потоцьких, яка спеціально прибула з Варшави.
На третій день князь Любославський влаштував полювання в довколишніх лісах. У вівторок був великий і чудовий концерт князівського оркестру. У середу гості почали роз’їжджатися. Відбуло і подружжя Войцицьких. Дорогою додому князь Радзивілл запросив їх до себе в містечко Олику. Вони гостювали у князя неповні два дні, ще раз оглянули його великий, на 365 кімнат (за числом днів у році) палац-замок. І виїхали у суботу вранці, щоб до вечора встигнути у Лісогощу, де й знаходився пишний, а за батька Юзефа – геть занедбаний палац, якому сам Юзеф поки що без особливого успіху намагався повернути його колишній блиск. Біля Луцька вони зустріли екіпаж шляхтичів Дзялковських, які також поверталися із Заславля. У колишній воєводській столиці подружні пари разом пообідали на заїжджому дворі Вільмейєра, який особливо славився рибними стравами. Їх (як рекламував сам господар) готували із сорока видів риби з волинських озер і річок побіля Луцька. Сорок не сорок, але десяток видів з’явилося на масивному дубовому столі, у центрі якого у витончено сплетеному кошикові вивищувався бутиль із темно-червоним вином, привезеним, як стверджував той-таки Абрахам Вільмейєр, з Італії. У середині дев’ятнадцятого століття один із нащадків знаменитого торговця збанкрутує, дім його стане пусткою, і лише на початку століття двадцятого з’явиться схожий на предка прапраправнук Манус Вільмейєр, який спробує відродити колишню славу цього торгового дому. Але попереду на нього чекатимуть революція, громадянська війна, новий похід поляків, один з учасників якого буде нащадком роду Войцицьких. І тут той Юзеф згадає, що за родинними переказами якийсь жид Вільмейєр мовбито зрадив його далекого предка, видавши розбійнику. Але провина поважного Абрахама, проте, не доведена.
Поки що ж дві родини шляхтичів дуже тривко пообідали в єврейському, кажучи сучасною мовою, придорожньому ресторанчику. Їхній шлях слався далі. За мостом через Стир, у селі Красне, екіпаж Дзялковських повернув ліворуч, у бік Володимира, де за містечком Торчин знаходилася їхня садиба. Незабаром за Княгінинком праворуч повернули і Войцицькі.
Обідаючи, вони, звичайно, обговорювали те, що сталося на балу. Звідки він знову взявся, цей «помаранчевий розбійник», адже про нього так давно не чули? Почали згадувати, коли була звістка про останнє пограбування. Зійшлися на тому, що, здається, навесні дев’яносто п’ятого, коли він напав на шляхтича Войчину зі Здовбиці. Той якраз, поранений, повертався додому і віз, як виявилося, старовинний інкрустований пістоль, який нібито допомагав йому у битвах. От і допоміг. Войчина замав ще одну кулю у груди, другу – в ногу і назавжди залишився калікою. А зброя все-таки опинилася в руках грабіжника.
– Але звідки він міг знати, коли повертатиметься цей Войчина? – спитала пані Дзялковська.
Відповіді не було. Поговорили про те, що розбійнику, напевне, допомагає сам диявол. Тоді Юзеф Войцицький скептично зауважив, що він взагалі не вірить в існування рогатого, та від його дружини не сховалося те, як захоплено дивилася на її чоловіка пані Дзялковська. Хоч вона й набагато старша, але все-таки… Тепер же, після вільнодумних слів графа, у лукавих очах пані Дзялковської зблиснув якийсь особливий вогник. Чи то вона збиралася комусь донести про те, що Войцицький не вірить у нечисту силу (а значить, і в її антагоніста – Всевишнього), чи то захоплення перезрілої дами переросло в нову якість. Графиня Ядвіга відчула до співтрапезниці глуху неприязнь, трохи злякалася цього почуття, і їй захотілося торкнутися під столом руки чоловіка. Тоді не посміла, а тепер, у кареті, вона це зробила. Граф у відповідь нахилився до неї, вона вловила легкий запах вина, побачила, як блищать рідні світло-сірі очі, і відчула легке запаморочення.
Вони були разом восьмий рік, так-так, через місяць виповниться якраз вісім років від дня їхнього весілля, а кохання досі обпікало серце, вона хотіла вірити, що так буде завжди. Як вона переживала, як молилася за нього, коли Юзеф через півроку після весілля подався в армію Костюшка. Три довгі роки вона жила сама в палаці, який здавався їй таким величезним після невеликої батьківської садиби, яка загубилася в Мазурських болотах. Три роки самотности! І хоч вірила, що Юзеф живий, пізніше їй передали звістку, що він із частиною розбитого польського війська пішов за кордон, три довгі роки вона жила в дивній пустелі, яка здавалася їй то монастирем для самотньої грішниці, то безлюдним островом, який загубився в безбережжі цих боліт, з якого їй уже ніколи не вибратися, не випливти у світ людей – гомінкий, безтурботний і живий.
Її пам’ять назавжди закарбувала холодний осінній вечір, коли вона гріла задубілі руки біля грубки, читала якийсь старовинний сентиментальний роман, весь час втрачаючи нитку прочитаного, і раптом почула, як загавкали пси, потім внизу збуджений голос слуги, а слідом і найдорожчий, найрідніший у світі голос. Не тямлячи себе від несподіваного щастя, вона кинула книжку (як виявилося згодом – у вогонь) і побігла. У сусідній кімнаті перечепилася за килим, упала, відчула біль у лікті і подумала, що добре було б зараз померти, адже це їй, напевне, почулося, примарилося, як уже бувало не раз ось такими ж темними, довгими, безпросвітно глухими вечорами. Але вона почула впевнені, швидкі кроки, зовсім поряд розчинилися двері, і диво, про яке вона щодня благала Всевишнього, сталося. На неї дивилися його захоплені очі.
– Боже мій, Ядзю, що з тобою?! – вигукнув її чоловік.
І вона заплакала. Плакала, обіймаючи його за мокрі, брудні чоботи. А він став на коліна й обціловував її заплакані очі. Потім узяв на руки і поніс – маленьку, притихлу, щасливу. Лише час від часу здригалися її плечі.
Того вечора у вогні грубки згорів роман про чужу, вигадану любов, але з новою силою спалахнуло їхнє кохання. Вже вранці, після ночі бурхливих пестощів, граф зізнався, що не зміг витримати такої довгої розлуки і, ризикуючи життям, добирався до неї з Франції майже через усю Європу.
– О, Юзеку! – тільки й спромоглася вона на вигук, завмерши в міцних обіймах, боячись злякати своє негадане щастя.
Через два тижні надійшов лист, підписаний начальником повітового жандармського управління, в якому чоловіка дуже ввічливо (все ж таки граф) просили з’явитися до Луцька для «проведення необхідної співбесіди». Що це могло означати і чим закінчиться «необхідна співбесіда», вони могли тільки здогадуватися, адже такі, як Юзеф Войцицький, підлягали виселенню до Сибіру.
Граф вагався, Ядвіга радила знову йти за кордон, вона була згодна їхати разом із ним, але тепер це було удвічі небезпечніше, адже вони ставали втікачами, політичними злочинцями, а обидві сусідні держави – і Пруське королівство, і Австрійська імперія – були союзницями імперії Російської. Якщо б їх не затримали на російському кордоні, то на австрійському чи пруському – напевне. Граф усе-таки вирішив з’їздити в колишню воєводську столицю, перетворену тепер на пересічне містечко. Він сподівався, що зважать на його титул і знатність і все-таки дозволять повернутися для прощання в маєток, а тоді вони й вирішать, як бути. Ядвіга хотіла поїхати з ним, на що чоловік резонно зауважив, що в такому разі його вже напевне нікуди не відпустять, а так є шанс… Крім того, було відомо, що в тих, хто з’явився добровільно, не конфісковували маєтки.
Зі сльозами на очах проводжала вона чоловіка холодним листопадовим ранком. Нова розлука здавалася їй чимось нереальним, саме тепер Юзеф не міг зникнути надовго. А якщо вже доля пошле їм нове випробування, то вона поїде за ним. Поїде… поїде… Вона повторювала ці слова, доки ще могла бачити карету з чоловіком, вона шепотіла їх, повертаючись до будинку, який знову став пусткою. Але за тиждень Юзеф повернувся і привіз звістку про смерть імператриці Катерини. За дев’ять місяців у них народилася донька, названа на честь матері Ядвігою. Ядзею, Ядзенькою, Ядзуненькою.
Маленьке білоголове диво тепер чекало на них удома, там, за лісом, до якого в’їжджала карета. І хоча доньку залишили під наглядом няньки Пелагеї, яка любила її, як рідну, майбутня зустріч після десятиденної розлуки уявлялася матері особливо солодкою. Досі після народження доньки вони ще не вибиралися так далеко, хіба що на день-два до сусідів, та ще в Любомль, на бал до Браницьких, та Юзеф їздив на дворянське зібрання до Звягеля. Ядвіга почувалася трохи винною перед донькою за таку тривалу відсутність і тепер квапила кучера Якима – надто вже повільно плентались коні!..
– Коли Ядзеньці виповниться п’ять рочків, і ми влаштуємо бал, – прошепотіла вона, стискаючи рукою в ніжній ажурній рукавичці пальці чоловіка.
– Так, моє серденько, – відповів Юзеф. – Якщо тільки продамо вдало пшеницю, наступного року я обов’язково закінчу ремонт палацу, і тоді – бал…
– Так, так, – сказала графиня, думаючи про те, що їхня Ядзенька гідна справжнього свята на її честь, нехай і не такого великого і пишного балу, як у Любославського, та якщо вони постараються, то…
Кілька пострілів прозвучали один за одним майже водночас. Карету тряснуло, вона нахилилася, але не перекинулась, понеслася ще швидше. Тривожно заіржали коні.
– Що це, Юзеку? – зойкнула графиня.
– Не знаю.
Пострілів більше не було, ошалілі коні мчали світ за очі, карета петляла, неначе нею керував п’яний кучер, а не досвідчений, розсудливий Яким.
– Що ти робиш, Якиме?! – закричав граф, обережно виглядаючи з віконця карети.
Кучер не відповів. Висунувшись далі, граф побачив, що кудлата голова Якима звісилась через лівий поручень кучерського сидіння, а зі скроні стікає тоненька цівка неправдоподібно червоної крови.
Наступної миті коні, які справді ошаліли від страху, звернули вбік, карета налетіла на дерево і після жахливого удару і тріску ресор нарешті зупинилася.
Від удару графиня звалилася на спину чоловіка, пронизливо закричала, проте відбулася лише невеликим садном на лобі. Отямившись, граф вийшов із карети і побачив, що один із четвірки коней лежить на землі, напевне, зі зламаною ногою. Троє здорових огирів намагалися зсунути карету з місця, ладні ось-ось її перекинути. Войцицький закричав на коней і простяг руку графині.