– Робіть зі мною, що хочете, – сказала Явдошка і стала на коліна перед батьком.
Коли перший напад гніву минув, Трохим, нагородивши ганебницю-доньку кількома штурханами та ударами того ж паска, сів на лавку і сказав, що треба їм буде вчинити ось як. І розповів про свій задум.
– Ніхто тебе з наших, сільських не бачив? – спитав він перед тим.
– Ні, – прошепотіла Явдошка. – Ніхто не бачив. Я пробиралася поза хатами, городами. А зараз і не світиться ні в кого.
– То добре, – процідив крізь зуби Трохим. – Раз таке діло, сидітимеш вдома. В хаті сидітимеш, у вікно дивитимешся, а якщо хтось наближатиметься до хати, то в комірку. Второпала?
Ось так у хаті і просиділа Явдошка до пологів. Батько наказав, щоб немовля одразу ж віддали йому. Байстрюка передбачалося задушити і закопати за сараєм, а Явдошка, звісно, вже через день-два мала офіційно повернутися з Києва.
Байстрюк народився у день, коли, незважаючи на календарну весну, майже від самого ранку мела заметіль. Настя не раз дякувала Богові за непогоду, бо ж ніхто із сусідів чи родичів не поткнув до них носа і не почув криків доньки, коли у тої почалися перейми.
І все-таки незваний гість був, і саме він врятував життя майбутньому знаменитому розбійнику. Коли дитина нарешті з’явилася на світ Божий, Трохим, якого допустили до комірчини, побачив, що це доволі великий і міцний хлопчик. На якусь мить навіть завагався… Так, він хотів би мати онука, але ж законного, не байстрюка. Явдошка ж подумала, що пальці батька ось-ось зімкнуться на шиї маленької істоти, її сина, який, немов зрозумівши, що мало відбутися, раптом перестав кричати. Натомість пронизливо закричала його мати:
– Тату, не тут, тільки не тут!
– Цить, дурепо, – гаркнув батько.
– Може, справді не треба поганити хату? – несміливо озвалася дружина.
– Добре, зараз піду у хлів, – сказав злий Трохим.
В цей час він і почув на вулиці скрип саней і чиїсь голоси.
– Кого ще чорт несе? – буркнув, перехрестившись.
Спершу він подумав, що, чого доброго, повернувся син, якого він на кілька тижнів відіслав до старшої дочки, аби того не було при пологах. Може, захворів чи що, то батюшка вирішив відвезти до них, у село? Але коли Трохим виглянув у вікно, то побачив, що біля воріт зупинилися сани управителя маєтку пана Моджиєвського. «І де він узявся на лиху годину», – подумав Трохим, тицьнув дружині замотане у шматину немовля, з яким вийшов у кімнату, прошипів «до комірки» і побіг надвір, щоб не пустити управителя до хати.
Коли він вийшов, Явдошка подивилася на сина. Синок тихенько попискував на руках у бабусі. Вона не могла повірити, що на цю маленьку істоту, яка щойно ще була частинкою її самої, ось-ось очікує смерть. Вона попросила в матері дитину і ніжно притисла до грудей маленький теплий клубочок, котрий смішно зацмокав губами. Вона вся тремтіла, немов у пропасниці.
Такою й застав її Трохим, зайшовши знадвору. Йому вдалося випровадити управителя, котрий явно напрошувався на чарку, і тепер він простягав до дочки руки, вимагаючи віддати сина.
– Я сама, сама, – гарячково зашепотіла вона.
– Що? – не зрозумів батько.
– Я сама це зроблю, – сказала Явдошка, люто дивлячись на батька.
Вона встала з ліжка, тримаючи сина біля грудей.
– Куди ж ти, донечко? – злякалася мати.
– Я сама, – вперто твердила дочка, прямуючи, наче сліпа, до дверей. – Сама його уб’ю.
Переляканий її виглядом, спантеличений батько не посмів її спинити.
– Щоб надворі й не писнув, чуєш? – видихнув у потилицю дочці.
– Добре.
Явдошка накинула на себе кожух, і, хитаючись, наче п’яна, із сином на руках вийшла в засніжений березневий вечір. Вони жили на краю села, до найближчої хати було далеко, і, опинившись посеред засніженого двору, Явдошка раптом відчула себе такою самотньою і нещасною у цьому холодному, безмовному і чорному світі. Мовби в ньому і були тільки дві живі істоти – вона і її дитина, котру вона холодними, наче неживими руками, притискала до себе. Не зовсім усвідомлюючи, що робить, вона пішла не до повітки, де мала би була задушити дитину, а на сільську вулицю. Де ще більше, ніж у рідному домі, була нікому не потрібною, чужою, більше того, прокаженою. Так вона пройшла через усе село мимо хатинок, які моргали підсліпуватими очицями, супроводжувана гавканням псів, наче божевільна. Вона знала, що їй нікуди зайти, ні в кого попросити хоча б тимчасового притулку. Кілька разів оглядалася, їй привиджувалося, що за нею біжить батько, щоб відняти сина. Але довкола стояла безмовна, майже цвинтарна тиша. Нарешті вона опинилася на краю села, де починалося поле. За спиною глухо вив вітер, намітаючи довкола кучугури.
Далі був шлях у нікуди. Але повертатися назад – означало віддати сина. Сама думка про це страхала дужче за смерть, і вона, мовби зовсім утративши глузд, чужа самій собі, побрела засніженим темним полем, крізь заметіль, яка, наче оплакуючи її долю, дико завила над білим зимовищем. Якщо вони й загинуть, то удвох – вирішила Явдошка.
Але їм не судилося загинути. Зовсім знеможена, Явдошка, коли брела вже не полем, а лісовою дорогою, побачила попереду слабенький мерехтливий вогник. Спершу вона подумала, що це світяться вовчі очі. Що ж, якщо їй випала така страшна смерть – бути загризеною вовками – нехай буде так, виходу все одно нема. Та одразу ж і згадала, що десь тут у лісі живе панський пасічник – без’язикий Корнило. Цього чоловіка з важким, вовчим, як говорили в Хомутівці, поглядом з-під великих кущуватих брів, із розпатланою, схожою на сивувату куделю, довгою бородою і недоладним муканням замість мови в селі не любили і боялися. Ніхто не знав, звідки він прийшов сюди років десять тому. Казали, що це розбійник, язика якому відрізали на каторзі за грабунок, що на його совісті і людські душі. Ще одні говорили, що в молодості він був гайдамакою, за що поляки й вирвали йому язика. Коли він зрідка з’являвся в селі дорогою на панський двір, куди поставляв мед, його вигляд жахав хомутівців, передусім дітей. Ніхто не знав, скільки йому років – чи то сорок, чи всі шістдесят.
Ось до цього страшного чоловіка, котрий жив у лісі, і постукала Явдошка із сином на руках. Назавжди лишилася в її пам’яті та мить, коли він, страшний, схожий на привида, в довгій білій сорочці з’явився на порозі хатини і замукав, замахав руками, здавалося, ось-ось накинеться на незвану гостю, котра незрозуміло як з’явилася в лісі. Явдошка злякалася, сахнулася було, хотіла втікати, але сили вже покидали її. І вона, заїкаючись, плачучи, збиваючись, півсловами та півжестами попросила впустити її зігрітися. Раптом без’язикий, щось уторопавши, перестав мукати і махнув рукою, запрошуючи зайти до його убогого помешкання. А що Явдошка стояла, хитаючись, готова ось-ось впасти, то схопив її за плечі і заштовхав усередину. На втікачку дихнуло тепло людського житла, застійний сморід ударив у носа, запаморочив, у неї підламалися коліна…
Коли Явдошка, отямившись, розплющила очі, то побачила, що лежить на високому дерев’яному ліжку, а поруч із дитиною на руках стоїть господар хати і якось дивно, немов заворожений, дивиться на сина. Вона ледве не закричала від страху, але крик завмер на вустах, бо при тьмяному світлі на обличчі без’язикого Корнила вона побачила щось схоже на усмішку. Побачивши, що жінка ожила, Корнило знову щось замукав і простягнув їй сина.
3
У цьому лісовому будиночку проминули перші дванадцять років життя Прокопа Марушка. Коли на другий день після його народження мати спробувала підвестися, то не змогла від великої слабкости. Вона опритомнювала і знову впадала в липучий сон, близький до забуття. Кілька днів Корнило відпоював її липовим чаєм, мовби маленьку дитину, годував із ложечки малиновим варенням, давав їсти щось густе й смердюче (як виявилося, це був борсучий смалець), запихаючи його до рота майже силою, і ним-таки натирав їй п’яти. Поступово жар спадав, їй легшало. Вже днів за п’ять Явдошка чистим, а не затуманеним поглядом побачила свою дитиночку, свою кровиночку, і ціле озеро сліз витекло з її очей. До цього вона лише відчувала свого синочка, коли господар хати прикладав його до грудей. На щастя, молоко не пропало. Мати і син вижили.
Ще за два з половиною дні Явдошка звелася на ноги, оглянула хатину і почала прибирати занехаяну холостяцьку схованку лісового самітника. Вона ще не знала, що залишиться тут жити, лише замітала віником і крадькома дивилася на загорнуту у шмаття маленьку істоту, яка легко дихала уві сні. Вона навіть не злякалася, коли рипнули двері і за її спиною випростався той, хто надав їй притулок.
А десь через місяць, коли ліс довкола хатини почав убиратися першим листям, чоловік, який спершу здався їй таким жахливим, до якого вона досі не могла звикнути, взяв її за руку, поставив поряд із собою і жестами зобразив щось дивне. Він показував себе, зображав її, мовби щось одягав на неї, потім показав вінець над її головою, потім над своєю. Явдошка зрозуміла, що це схоже на вінчання. Вона подивилася на Корнила здивовано і злякано.
– Ти хочеш, щоб я стала твоєю дружиною? – здогадалася Явдошка.
Корнило зрозумів її, закивав головою, вдячно заглянув їй у вічі. Вона здивувалася, як дивно світяться ці очі, як віддано дивляться на неї.
– Почекай, не одразу, – сказала вона і вийшла з хати.
В лісі вона довго йшла між деревами, йшла, стискала скроні і плакала – над своєю долею, над тим, що життя, вдосталь наглумившись із неї, послало таке чудернацьке позбавлення від мук. «А може, це й вихід?» – подумала раптом, спинившись біля двох берізок, які стояли поруч на краю лісової галявини.
Тихим весняним вечором Явдошка підходила до батьківського обійстя. Її серце, здавалося, бухало на все село. Перед тим, як відчинити хвіртку, вона трохи постояла, дивлячись, як у вікнах рідної хати відбиваються останні сонячні промені.
Першою її побачила мати, несміливо ступила назустріч, потім зойкнула, озирнулася і кинулася до дочки, яку в цій хаті подумки вже поховали.
– Тихо, мамо, тихо, – сказала Явдошка і подивилася на матір твердим, не знайомим тій поглядом.
Пізніше й батько повернувся з поля. Трохим зустрів повідомлення дочки, звичайно, не з радістю, але з видимим полегшенням, селянським розумом одразу збагнувши, як можна використати несподіваний порятунок дочки. Так, на спільній сімейній раді вони створили легенду про те, що саме німий пасічник минулим літом спокусив Явдошку, але раз він не відмовився від неї, то все ставало на свої місця. Честь сім’ї була порятована. Незабаром після Великодня новоявлені молодята пішли, як і годилося, до пана повідомити про свою волю та отримати його благословення на одруження. Той, звісно, не відмовив, хоч і подивувався такому вибору красуні, доньки одного з його найкмітливіших кріпаків. А якраз на Зелені свята Явдошка і Корнило стали під вінець.
Минали роки. Почуття вдячности у душі сільської красуні змінилося почуттям досади й ненависти. Тим більше, що рани на тілі Явдошки зажили, і тепер вона – вродлива молодиця – зводила з розуму не одного парубка і чоловіка. Корнило ж усе старішав і потворнішав. Принаймні так здавалося самій Явдошці. Чи ж варто дивуватися, що через кілька літ вона потайки почала зустрічатися з молодим чорнобровим хомутівцем Петром, який служив у пана їздовим, далі ще з одним сільським удівцем і нарешті сталося те, що й мало статися – її приголубив син старого пана Моджиєвського, коли, звернувши увагу на вродливу дружину пасічника, узяв її своєю покоївкою. Їй подобалася чоловіча увага. У чужих обіймах Явдошка знаходила заспокоєння своїй душі, давала вихід своєму горю і почувалася хоч трохи щасливішою. Коли ж вона поверталася до своєї перехнябленої, незатишної хатинки, то отримувала від чоловіка штурхани і синяки, бо хоч він і не міг нічого сказати, але вуха мав, тож і до нього долітали чутки про далеко не праведне життя його дружини. Не раз маленький Прокіп ставав свідком страшної сцени – розкуйовджений, схожий на лісову почвару, ревучи, як розлючений бик, його батько ганяється кругом хати за матір’ю з поліном, батогом чи віжками в руках, а інколи і з сокирою.
4
На шостому році життя малого Прокопчика сталася подія, яка ще дужче загострила стосунки в родині. У нього з’явилася сестричка Марійка, яка також була нерідною дочкою Корнила. Він знав про це… А хто міг знати, що творилося в душі цього покаліченого чоловіка, на долю якого випало в житті стільки нещасть, який тільки на схилку літ створив сім’ю, але й вона не принесла йому бажаної радости?
Перед народженням доньки Євдокія як панська покоївка якийсь час навіть жила в панському маєтку, але, коли народила, стала там непотрібною. От і змушена була повернутися, тамуючи в душі злобу на Корнила. Народження доньки трохи примирило подружжя, та незабаром сварки спалахнули з новою силою. До них по мед почав навідуватися панський гайдук Артем. Явдоха проводжала його до краю лісу і довго не поверталася…
Вже десятирічний Прокіп став свідком жахливої сцени. Під час чергової сварки, коли Корнило пішов на жінку-невірницю із сокирою, вона схопила замашне поліно. Замахнулися разом, та першою вдарила Явдоха. Удар припав якраз на скроню. Похитнувшись, Корнило щось востаннє замукав і важко звалився на землю. З поліном у руках Явдоха дуже довго стояла, не вірячи в те, що сталося…
– Що з татом, він мертвий? – допитувався Прокіп у матері, яка ще довго сиділа біля трупа, і ця сцена назавжди врізалася в дитячу пам’ять.
Смерть панського пасічника списали на необережність. Упав із хліва, коли лагодив дах. Зважаючи на те, що стосунки Трохима з паном на той час остаточно налагодилися, ніхто й не допитувався, що ж сталося насправді. На похороні чоловіка Євдокія то гірко ридала, то незмигно дивилася на небіжчика, і очі її недобре блищали.
А незабаром з Євдокією почало творитися щось лихе. Не раз вечорами їй здавалося, що хтось стукає у вікно, кличе її за собою. То прокидалася серед ночі, схоплювалася, у самій сорочці йшла шукати чоловіка, котрий буцімто не повернувся з лісу. Усе це бачили діти, вони перелякано дивилися на матір, та нічим зарадити не могли. До того ж після смерті батька якесь дивне заціпеніння оселилося в серці Прокопа. Він, граючись із Марійкою, раптом зупинявся і щось шепотів до себе.
Нарешті сталося те, до чого йшлося, – мати не повернулася. Дванадцятирічний Прокіп і шестирічна Марійка, яка сама боялася лишатися вдома, пішли шукати матір. Прокіп із раннього дитинства добре знав ліс, тому й серед ночі вони не заблукали. Хоч як гукали-кликали, мати не відгукувалася. Тільки десь неподалік моторошно кричала сова. Зрештою втомлені і злякані діти вернулися до хатини. Там і протремтіли цілу ніч. Вранці, ще трохи пошукавши, діти пішли до діда. Старий Трохим ударив на сполох, люди прочесали ліс, але дарма. Знайшли ж Євдокію вже наступного дня поряд із хатою, на дні викопаної покійним Корнилом калабані, з якої його дружина брала воду, коли прала. Можливо, увечері, черговий раз шукаючи чоловіка, вона просто спіткнулася. Хтозна…
Осиротілих онуків Трохим забрав до себе. Тут і почалося його зближення з Прокопом. Швидкий, непосидючий, такий, що любив в усе сунути свого цікавого носа, розумний не за віком Прокопчик припав дідові до душі. Він учив онука запрягати коней, правити ними, вчив правильно ставити плуга, коли ореш, столярувати. Довгими зимовими вечорами вони разом співали старовинних пісень, а дід розказував і про гетьмана Мазепу, якому в юності довелося послужити, і про мандрівку з паном аж до Варшави. Прокіп слухав діда, широко розплющивши очі. Далекі краї здавалися зовсім близькими, може, за полем, що підступає до дідової хати. Він дивився на полум’я свічки або вогонь у печі, і той відбивався в його очах мерехтливим покликом.
Але ж небожа незлюбив молодший син Трохима Каленик, який вигнався в статурного, міцного, але доволі похмурого і занудного парубка. Каленик, помітивши, яка любов прокинулася в батька до Прокопчика, почав боятися, щоб старий Трохим не віддав частину господарства улюбленому онукові, котрий, як йому здавалося, дорослішав швидше, ніж кашу їв. І Каленик дедалі частіше не тільки прискіпувався до небожа, а й не раз штурхав його та обмовляв. Прокіп дивився на дядька спідлоба, у грудях уже закипала злість, та мовчав, бо в їхній родині панував звичай шанувати старших. Прокопу пішов п’ятнадцятий рік, коли Трохим несподівано впав із драбини, по якій поліз лагодити дах на хаті. Пізніше він звинувачував сина, що той підпиляв сходинки на драбині. Він довго хворів, скаржився на біль у боці, а якось сказав, що відчуває – незабаром помре. Злагодивши воза, відвіз онучку Марійку до старшої доньки і зятя-священика, попросив їх доглянути сиротину. Вернувшись, покликав Прокопа і довго говорив із ним, знову розповідав про свою мандрівку до Варшави, про те, як не відважився колись разом із гетьманом Мазепою піти в далекий турецький край, аж до Дуная. Він подивився на свою жінку, яка геть постаріла і ледве пересувала ноги по хаті, і прийняв рішення. Наступного дня він привів онука до пана Моджиєвського, ще старішого, ніж сам, і попросив узяти Прокопа козачком.