В Алігарха мого друзів було дуже мало, якщо чесно. Ну, або він просто встидався їх зі мною знайомити. Тільки про левицю розказував, щоби мені завидно було. Мовляв, із ним звьозди дружать, а зі мною — ні. Хіба що такі, полузвйозди… але хто їх знає? Вони ж не рекламують середньокласові готелі ол-інклюзів і молочні продукти. Алігарх і солодка співачка з прочиненим ротиком листувалися довгими і, як їм вірилося, філософськими есемесами. Порівнювали себе з ріками й океанами, тонко зішкрібали пошкребушки з ліричних стін своїх душ.
— Да, — писав щось таке Алігарх. — Ти акєан і я акєан… Но кагда два акєана встрєчаюцца…
Далі я не стала дочитувати цей "випадково" ним відкритий есемес. Далі там йшлося, певно, про дику енергію, що виникає при стику таких двох неосяжних глиб, як вони. Йой вибачте, я неетична падлюка. Читати чужі есемеси дуже некрасиво. Але хай той, хто сам ніколи не читав чужих есемесів, кине в мене мобільним телефоном.
Я чесно не знаю, коли саме цей великий теплий дядя вирішив завоювати моє маленьке холодне серце. Але вирішив він це зробити не простим способом, а, як йому здавалося, вельми екстравагантним і стильним. З екстравагантністю в нього вийшло — давно я не відчувала себе такою ідіоткою в очах громадськості. Хоча які там в сраку очі (в сраку? очі?..) — хто там тоді дивився на мене. Дивилися на те, що було довкола мене. А довкола була машина "вандерер" 1938-го року випуску. В таких люблять катати нєвєст до центррального загсу чи на фотосесію до Кия-Щека-та-Хорива з сестрою їх княгинею Ольгою і тіткою з вогнем і мечем, в бік Москви обернутою. Коротше, типу зйомка програми "все для тебе" з гопніківською любов'ю (мною) в главнай ролі.
Але було не просто так — заїхала за мною раритетна розвалюшка і все. Все відбувалося складніше. Спершу мене забрав алігархічєскій посланнік. Сказав:
— Я не знаю, що він там таке собі придумав, але сказано везти тебе до театру Франка.
— А шо він там собі задумав? — зайорзала на сидінні я. — В Туреччину мене продавати в рабство нє савєтую. Там наташ і так уже хватає, за мене багато не дадуть.
— Та нє, не в Турцію, — запевнив він.
Тоді в Марокко. Чи в Туніс. Чи ще в якусь франкофонну країну — не даремно ж до театру Франка везе, все ж, типу, має бути з симптомами квесту.
Нарешті ми доїхали до театру і Посланець вручив мені Перший білий конверт. "Слідуй за метеликом" — було надруковано на листку А4.
— Хуйова матриця… — пробурмотіла я.
Метелик — як хитровиїбано, мамусю злота! — сидів на комірці сорочки чувака у фраці. Галстук-бабачька типу. Чувак стояв і широко, як тільки дозволяли щелепи, посміхався мені через вікно.
— Я не піду! — спробувала я було вберегтися від лихої долі.
— Іди! — сказали мені і я пішла за метеликом прямісінько в той "вандерер", про який уже встигла вам розбовкати. Дядя з метеликом гостинно відкрив переді мною двері цієї карети і я, почуваючись ще тупіше, ніж вусатий десятикласник в ролі Снігурочки на новорічній ялинці для учнів перших-третіх класів, всілася на диванчик поряд з неосяжною копицею червоних троянд (бідні квіточки, за шо їх так?). З копиці стирчав Наступний білий конверт. Я чесно не памятаю, що в ньому було — точно не бабки, я би таке не забула. Значить, була директива слідувати далі. Ага, і ще якісь довжелезні графоманські ляси — псевдофілософія намішана з квазіхудожньою прозою. Коротше, читати було нестерпно боляче. Чи просто нудно… знаєте, скільки мені текстів присилають "тоже пісатєлі"? — дуже, дуже хочеться знайти там одного дня справжню ахуєнність. Вірю, такий день прийде. Спамте мене далі!
Отже, їдемо ми вулицями вечірнього Києва, а народ тиче пальцями — сарі, сєрьога, єкая тачіла чіста паєхала! Отетада… І світло, як на зло, в салоні горить. Хоч бери й закривайся копицею зрізаних статевих органів сімейства Rysa. А водій ще й катає мене туди-сюди, де побільше людей, — думає, тьолка розкошує, всі їй заздрять, напевне думає.
— Ех, — зітхаю я. — Нам ще далеко?
— Майже приїхали. — Водій, треба віддати йому належне, говорить українською значно краще, ніж я, наприклад, іспанською.
Врешті ми причалюємо до борту якогось велетенського метало-пластикового одоробла. Типу, мегамодний дорогий готель в історичному центрі. Дивно, що я його не помічала раніше — втім, естетика потворного не завжди привертає мою увагу.
Добре, що я вже перед тим встигла хильнути парочку маргарит з моїм приятелем-психіатром. Так що всі ці люди в уніформах (готельний стаф у даному випадку) не лякали мене, як буває. А їх навзаєм не злякала я — хтозна, може до них що не день заїздять обриганки в джинсах і на вандерерах. Може, це зараз такий загальнопоширений у Києві "сюрприз", що його роблять багаті дяді нєпонятним дєвочькам.
— Мене сюди привезли, а куди дальше, я не знаю! — чесно заявляю дяпану в уніформі.
— Вам, навєрна, в бар, — майже впевнено каже він. Ну да, алкагаліца, хто ж я іще.
Підіймаємося з дяпчиком на прозорому ліфті в захмарну даль цього Хуят-готелю. як читає його назву пересічний мешканець міста. Не від заздрості так читає, ні. А німці би теж так само прочитали цей Y як "У".
Я про щось весело тринджу з дяпчиком, моїм супроводителем. Га, як розпоясалася, сволота п’яна. Так би їхала і ціпило би мене — бо більшість цих продавців, конс'єржів, охоронців та банківських співробітників такі непроглядно дурні (так показують свою владу над вашею долею і впевнені у своїй унікальній ролі в житті Всесвіту), що інколи, дуже часто, майже завжди, ти в їх розум і важливість починаєш насправді вірити. І сидиш собі, не пікаєш, бо ти ж галімий якийсь доцент, позаштатний автор, студік-здобувач другої освіти (перша ні на що путнє не згодилася) чи просто митець. Тюлька, коротше. В морі таких крупняків, як вони. Унікальний феномен, скажіть? Made in ЦЦЦП. Можна пишатися.
— Здраствуйтє… — оглядаючи мене з голови до п’ят (майка з Бангкока — 6 доларів, джинси з незазнаних часів — не пам'ятаю скільки, чоботи з секонда — гривень двадцять, зате який психічний фіолетовий колір!), — каже мені тьотя "трохи за тридцять". Вони завжди, схоже, такого віку. Ці тьоті, що перевіряють, па дєлу ти тут чи у якихось своїх підозрілих справах.
— Доброго дня! — радісно відповідаю я. Мені якогось лиха дуже радісно тут. В їх абсолютно порожньому барі, де вас пиндючно спитають, чи ви резервували собі столик і чи на вас чекають. А до речі:
— Вас ажидают? — Тьотя.
— Хотілося би знати… — просто кажу я.
— Правєді дєвушку! — каже тьотя чуваку в фартушку і чувак проводить мене не до виходу, а на терасу, просто на дах майже проводить, і веде до найдальшого столика в кутку. А за столиком тим… білий конверт. На столику тобто.
Сідаю, відкриваю, попутно замовляю пляшку кьянті. В конверті знову аркушик, на нім таке:
"І тут, коли вона нарешті сіла за столик і відкрила конверт, він нечутно підійшов ззаду і сказав:…"
"Стань моєю дружиною!" — вжахнулася я і мене трохи занудило.
Так чувак старався і так припадає мені його тупо й поетічно відшивати зараз. Ех, ну чого такі промірковані пропозиції завжди роблять люди, котрі нам глибоко до люфи, а тим, за кого ми ладні віддати життя і останню заколку-невидимку, глибоко до люфи ми?
Але він підійшов несинхронно з тим, як я дочитала фразу. І динаміків ніде не стояло. Лише відригували за сусіднім столиком члени Партії регіонів, це я потім взнала, хто вони такі.
Алігарх підійшов справді ззаду, але доволі скромно обійшов мене з лівого флангу і сів за столик:
— Ну як тобі тут?
— Ну нічо, — сказала я. — Панорама гарна.
Потім я з'їла найжирніший стейк у своєму житті. Свинина з кров'ю. Як згадаю, досі блювати тягне. Хто напоумив хуятських кухарів, ніби стейки бувають з мертвої свині з недосточеною кров’ю? У свині все чітко: або свіжина, або кров'янка.
Відтак ми поїхали на камеді-клаб. Столик під сценою, за ним я і двоє друзів плюс. Медвідь, психіатр і Алігарх. Хороша компанія. Жарти про мене завжди однакові — про голі піськи, хуї, і все з любов’ю. Не страшно мені на камеді-клаб ходити, коротше. А навіть смішно. Особливо коли психіатр своїм посвідченням працівника ООН розбиває траву для косяка. А потім бере новий урожай горопашних Алігархових троянд і відриває їм одну по одній голівки. І ми з ним ті голівки кидаємо в комедіянтів. Здаля — нібито помідори летять, бо червоні, а все ж квіточки.
Коротше, напилися ми, як дурні. Якісь коктейлі, якесь вино, коньяк та ще й трава. Жесть. Особливо як для мене, людини до алкоголю незвиклої, тому нерезистентної. Я всіх дуже любила (крайня стадія неадекватності для мене) і волала, вибігаючи на дорогу, що завжди мріяла поригати коло Мандарин-плази. Медвідь мене весь час тримав, аби я не впала просто туди, куди щойно збиралася ригнути. Таксистів налетіло як акул — о, дивляться, бухі мажори, бабла злупимо, і ригачки повтираємо, якщо шо.
— Карпа, не падай! — Медвідь старався, як міг. Але я все-таки впала.
Якщо ви коли-небудь втрачали свідомість чи напивалися до такого стану, ви зрозумієте, як це приємно — просто падати. І заснути хочеться тут же, на вулиці, посеред проїжджої частини.
Але мене забирає правильна машина — з Алігархом. з психіатром і з пес-його-зна звідки взятим Кучерявим Хлопчиком. Вів машину той самий Посланець, перед яким мені досі соромно за слова:
— А хай він на мене не дивиться!
Теж мені петриківський розпис. Здалася ти комусь, на тебе таку дивитися.
Вся ця гоп-компанія в машині вирішила, що нам неодмінно треба продовження цієї фієсти. Вирішено було послати Посланця в супермаркет за розкішною їжею та випивкою. Так. саме розкішною. Це психіатр по таких ідеях виступає. Він, падлюка, захотів до Алігарха додому, вивідавши, що в того є караоке.
— А єсть у каво-та дєньгі? — запитав психіатр, пильно роздивляючись вміст свого гаманця.
— У мєня єсть дєньгі. Многа дєнєг, — як такому й годиться, повідав Алігарх, в котрого я на той час дивним чином опинилася на колінах. Правда, сама я не пам'ятала геть нічого з того, що там наразі казали і робили. Все це потім розказував мені Медвідь.
Ригала я вже коли ми приїхали до Алігархового дому. Просто при вході до пристойного дореволюційного будинку. Смерекова хата, батьківський поріг, так би мовити. Ех, меморія, який кльовий тортець моя мама пече. Теж "смерекова хата" називається.
Я не знаю, де поховалися всі інші, поки мене вивертало. Можливо, вже співали караоке. Один Медвідь мене не кидав, а помагав ригати. Мабуть, згадав, як я колись його так само рятувала — на вході в нічний клуб запихувала Медведю два пальці до рота й казала: "Ригай, тобі ж противно. Ригай, Медвідь, бо ласти склеїш. Ти ж зараз навіть не знаєш, хто я. Так шо давай, Медвідь, ригай, щоби згадати всьо билоє". Відтак ми вирішили, що такою й є справді чиста любов і дружба. Це коли тобі не гидко в пельку близької людини запхати свою руку аж по лікоть, лоскотати там блювотні рецептори і бути морально готовим до буквального обриганства. Коли таке проробиш із людиною, між вами така духовна близькість встановлюється, якої хіба на фронті досягти можна, розділивши з товаришем по окопу банку американської згущонки.
Але Ведмедю так ніколи й не довелося пхати пальці в рота мені. Я й сама вправно виконую свої ригалії.
Отже, наригала я собі на фіолові чоботи на високих підборах, а відтак миттю, як принцеса-грьоза, опинилася в обіймах Алігарха. Він ніс мене сходами наверх у свою хату, а я ялозила йому по чорному пальту фіолетовими чоботами, вимазаними у кольорову слину. При цьому щиро цікавилася у Ведмедя, що шкутильгав слідом:
— В мене там не обригані чоботи? Я ними не мажу йому пальто?
Медвідь усім своїм видом показував, що так і є, але ж ви знаєте природу ввічливості: головне, поцікавитися, чи не заважаєш, і з чистою совістю продовжувати далі.
Ясно, що, переступивши поріг квартири, я не роззувалася. Та й не змогла би, якби навіть хотіла.
— А там у мене шкурки… — зі спокусливою гордістю проказав кудись у пустоту Алігарх. — Дуже м’якенькі, новозеландські.
— Ага, кльово. А там вікно! — і я посунула у своїх обриганих чоботах, як варвар по римських рукописах, по його ніжних шкурках. Прямо до вікна з хваленою панорамою Пейзажної алеї. Бідний Алігарх. Взагалі-то він тими шкурками диван собі застилав, а поскидав їх на підлогу так, для пафосу. Думав, певно, от шокую зараз цю тьолку, напою її, вона прийде до мене додому і, тільки-но побачить м'якенькі шкурки, впаде на них і віддасться. Загодя все готував. Хага. Не так сталося, як гадалося.
Наступний кадр: я вже у туалеті. Медвідь познімав з мене всі прикраси і підтримує мені волосся. Я чогось блюю в раковину, згадка про огидний свинячий стейк ледь не доводить мене до навернення у вегетаріанство. (Потім Медвідь мені ще півжиття згадуватиме, чого йому вартувало пропихати шматочки неперевареної їжі в зливну дірку.)
— Тепер ми в ращьоті, — каже Медвідь. Я не заперечую.
Найстрашнішим був звуковий супровід. Бо на фоні моїх блювотних позовів і приглушених Ведмежих матюків звучало пронизливе, фальшиве і писклаяве:
— Ра-ра-распутін, лавер оф зе рашен квін… — Це психіатр дорвався до караоке і молодість згадав. Ці ямайсько-німецькі пісні вже навіть мої батьки забули.
Потім мене вклали спати. Медвідь ліг поряд зі мною на алігархічєському ліжку, здається, навіть шуби своєї барської не знявши. Ну, й черевиків… Ззаду у Ведмедя, причеплений карабіном до ременя, як звичайно, теліпався чорний лисячий хвіст. Тепер той хвіст звисав з ліжка, вибившись з-під білосніжної ковдри. Коли на ранок Алігарх стукнув нам у двері, Медвідь різко підняв голову і першим ділом заховав свій хвіст під ковдру…
Кучерявий Хлопчик спав у вітальні на тій самій новозеландській шкурці. Як, мабуть, подивувався Алігархів сусіда зверху, коли зайшов уранці привітатися після тривалого від’їзду. Які пікантні майнули здогадки в його голові, коли Алігарх вийшов до нього в халаті, поздоровкався скупо, до хати не запросив, а через прочинені двері вітальні в промінні ранкового сонця було добре видно розметану на ніжних шкурках юну істоту чоловічої статі…
Психіатр звалив узагалі ще вночі. Вставши, я відправила хлопчика по мою Білочку. Ми з Ведмедем пішли з'їсти гарячого супу в кафе навпроти дому Алігарха. Він мав приєднатися до нас, але через кілька хвилин надіслав есемес: "Што-та я уже нє голадєн. Я устал. Всьо, я спать".
— Диви-диви який! — знизуємо плечами ми. — Абідився в лучших чуствах. Відхерив нас навічно, бо ми йому, бач, повну хату уродів привели, цінні шкурки затоптали… А що, якби в нас із собою грошей не було?! Де би взявся суп?
ВЕДМІДЬ НА ФАБРИЦІ В НІЧНУ ЗМІНУ
Якось Ведмідь пішов на роботу. Весь в мене Ведмідь. В телевізор пішов. Тільки от Ведмідь пішов туди не себе показати, а інших подивитися. Попіддивлятися типу. В ріаліті-шоу, знаєте. Ну, Ведмідь взагалі-то не вуаєрист, але ж за гроші що не зробиш. І гроші треба ж для Васі. Тим більше.
Коротше, Грізлі працювало там чимось, що називалося "логером". Мусило записувати все, про що говорять, думають і пукають діти, котрі, поживши перед камерами в удушливому гаражі на Троєщині, мали стати великими звйоздами українського шоу-бізнесу. Тільки то не гараж, перепрошую, а ФАБРИКА була. І про неї Ведмідь розказував страшне.
Спонсор шизофренічно-яскравого інтер’єру тієї ФАБРИКИ — Ікеа!! Годинників там немає. Щоби ГЕРОЇ тусувалися собі без ліку днів і годин, а в кінці кінців посходили з розуму. Вікон у павільйоні теж не передбачено. Одвічні бінарні опозиції, питання дня і ночі, вряди-годи таки турбують допитливий людський розум. Наприклад, о третій годині ночі піддослідні можуть поводитися так само активно, як серед дня.
— Каторий час? — запитали себе хором бадьорі ріаліті-шовці. І хором заходилися шукати годинника. Тільки от дзузьки, любесенькі. Шукайте, скільки влізе. Шукають, значить, години зо дві. За цим усім спостерігають з-за скла й на моніторах, фіксуючи кожне слово і рух, — чергові режисери, лінійні монтажники, лікарі та охоронці.
Сумує охоронець — ніхто з дівок не збирається в душ. В самому душі камер, кажись, нема, зате ж, якщо достатньо довго прочекати біля нього, то диви й прошмигне якась у трусах-стрінгах чи й цицьками трусоне, якщо вже зовсім пощастить.
— Сматрю я, ідьот ана с мокрай галавой із душа, і у нейо, у нєйо такая попачка… — ділився охоронець із Медведем, що вийшов покурити в робочий час.