Отака от пригода була, безпричинна. Всі щось крадуть — ручки в чужих офісах, горох на нічийному полі, канцелярію на своїй роботі, цукор в поїзді. ("Привези мені щось з іншого міста! — просила вагітна дружина нашого звукорежисера, коли ми поїхали в тур. — Але цукор з поїзда більше не рахується!") Зірки — ті взагалі клептоманять по чорному. Емі Вайнхауз цупить журнали в крамничках. Вайнона Райдер взагалі три роки умовно отримала і штрафанули її на десять тисяч баксів. хоча накрала вона в тому Sachs Fifth Avenue лише на п’ять шістсот.
У світі старлеток чи модельок все набагато страшніше. Там вони пиздять одна в одної зі злості, заздрощів чи інших чисто жіночих міркувань. Типу, пішла одна на подіум, а ось її туфлі стоять із запханими колготками на наступний вихід. Інша собі тут як тут, пудрить сраку перед виходом (у неї вихід без колготів). Ну, а чого втрачати час? Ніхто не бачить — рраз! — туфлі й колготки конкурентки пакуються в сумку. І виносяться собі спокійно додому. Чи й до смітника — не користі ж раді… А платить за все нещасна жертва — не вберегла предмет от-кутюр, корова.
Але в мене були геть інші причини. І не клептоманські, хоча формально крадіжка речі, котру ти можеш собі купити, вважається клептоманією, а не просто заощадженням. Причини в мене були виховні.
Двійко дітей-дизайнерів на ім’я Райс-міт-Шайз[4] (хто з них хто, ми ніколи не розбиралися), Ведмідь і я робили чергову серію закупів для нашої крейзі-хатки. Купа банок фарби, коробок лампочок, рулонів з очеретом і гамак. Гарний такий, смугастий, привіт із Ямайки. Тільки з фіолетовими додатками і червоними канатиками. Дорогий страшенно, баксів сорок. Але як встояти перед таким от дивом?
— Беремо.
— Уважаємиє пакупатєлі, наш супєрмаркєт закриваєцца! — високим голосом голосить абстрактна тьотя з будівельно-супермаркетних небес.
Ми вже не просто котили свій візок до каси, ми його розігнали до швидкості автомобіля "славута". Хух, встигли. Тьотя на касі нєрвно то все нам пробиває. Доходить до товстенького, як підсвинок, і смугастого, як кавун, гамака.
— Тут нєт штріх-кода! — каже тьотька і тикає мене кавуном, тобто, гамаком, у пику. А відтак у саме серце:
— І скарєє всєво, ви нє успєєтє взять новий до закритія. Всьо!!! Позна!
От відьма. Знала би вона, в якій дупі стоїть цей їх супермаркет і як важко до нього прориватися крізь дорожні пробки. А закінчуються пробки — закінчується й робочий час цього магазу.
Ні, — протестую я, — зачекайте. Це ж не я винна, що нема штрих-коду!
— Сматрєть нада била! — Вона ніяк не відпускає мій гамак.
— Почекайте, — кажу я, вириваю в неї з рук смугасте диво і бігом біжу у відділ "Дім, Сад, Город" шукати грьобаний штрих-код. І віршами я в цей момент не думаю, а думаю, що, бляха, курви, якщо ви тут мене ганяєте, бо у вас не приклеєна етикетка, і якщо ви нам ще й хамити будете (а таки хамили дітям за моєї відсутності), якщо все у вас так просто — Я Ж МОЖУ ВИЙТИ ЧЕРЕЗ ІНШУ КАСУ і… Карочє, чому би не спиздити цей гамак на користь дітей? Чом. чом, чом, земле моя?! — Сам Бог велів! — звучить спокійно й відсторонено у мене в голові. Ну, велів так велів. Не відкладаючи свій нелегальний гамак, я беру в руки цілком легальний і вже спокійно й гордо йду з ним на касу. Касирка зелено-синя, порскає жовтим від злості жиром, але таки бере пробивати принесений гамак N0 2. Гамак № 1, кандидат на спиждження тихо висить у мене за правим плечем. Як рюкзачок чи дамська сумочка. Я розплачуюся, сума не маленька, Ведмідь із дітьми розбирають пакунки, ми проходимо повз охоронця, виходимо на парковку через скляні двері — нічо ніде не пікає. Заєбаца-молодца.
— Діти! — врочисто оголошую я. — Ось вам подарунок. Чисто щойно спижджений.
— Урра!!! — кричать діти й підкидають гамак.
— А Тон також спиздив пару дюбелів і суперклей, — тихо посміхається Оля.
Ех, приємно щось пиздити для добрих людей. Всі так тебе люблять. Цю фішку ще Робін Гуд просік. І Олекса Довбуш.
ІЩЕ ОДИН ДЕНЬ БЕЗ МЕБЛІВ…
Наступного ранку ми ламали голову над тим, як би то завести собі такі столи, щоби їх на ніч переробляти у ліжка. Цікаво, нашо нам то було. Місця ж у хаті вдосталь — не японці ж у капсульних кімнатках. Хіба що заради шумових ефектів — це ж так заманливо, коли внизу ніхто не живе і можна шуміти чи влаштовувати потопи, головне не відкривати двері, коли прийдуть працівники офісу, що мешкають там удень з дев'ятої до шостої. Але ж формально офісні сатрудніки — не жильці. А значить, і не люди. Як і ті, хто просто знімає квартиру, а не є її власником. Ви он в консьєржки спитайте.
— Так, блядь, де чай. Я так не можу працювати! — гарчить Медвідь і погрожує шваброю.
— Чай є, — кажу я.
Медвідь нахиляється до чайника. У нас до всього треба кланятися, бо все на підлозі. Чайник у нас маленький і охайний, звать його Олена.
— Він кипів.
— А? Ну я заллю чай.
— Чай готовий, — кажу я голосом самурая (на гейшу я недостатньо начитана).
— Щось ти така добра, дивись… Піду гляну, де мої гроші.
Медвідь іде кудись в апартаменти. За хвилю повертається і дивиться на розкладене по лінолеуму багатство — немиті перці, помідори, огризки граната, якусь маленьку недо-лимонну біду (подарунок Алігарха), відкритий мед, панірувальні сухарі і китайські палички. Завершує картину на чверть розпакована нарізка ковбаси. Цю сутність я не вживала вже бозна-скільки років, купуючи все здорове, дороге і свіже. А тут — на тобі. Мамина пісня. Захотілося дітям лечо зробити. Бо ж осінь настала. Одного не врахували — на цілком пустих, щойно знятих квартирах, якщо і гніздиться грибок, то рослинної олії він точно не виділяє, так що смажити лечо нема на чому і ковбаса лежить-тужить і націлюється на банальний бутерброд. От.
— Калбаса все-така смачніша за все.
Так ми сиділи і втикали в нарізку цієї жирної салямі за 6 грн 52 копійки, а поряд страждав сир фета, здоровий хліб і рештки екзотичних фруктів. Ковбаса була поза конкуренцією.
— Треба хоч щось зробити, — каже Медвідь, — щоби Вася не охуїла, коли приїде сюда в середу.
Ми, здається, набрехали Васі, що у нас тут хата 100 квадратів (насправді 96,2), купа меблів (надувний пробитий Дарт Вейдер, коробка від мобільної вішалки, що слугувала нам кухонним і письмовим столом, сама вішалка на коліщатках, що слугувала нам гардеробом і пересувним святом, нерозпакований куплений гамак, брат-близнюк спиждженого гамака) і депутатські машини під вікнами.
— А ета правда! — кричить Медвідь. — І п'ять із ніх наши.
— Хороша маша, как наташа, — це вже я кажу.
Ми їмо мандарини, за вікнами літають недобитки перелітних птахів, в батареях починається опалювальний сезон, а хтось із сусід в пішов посцяти, що ми, традиційно, слухаємо вже без коментарів.
Ми сидимо на Дарт Вейдері і розплітаємо вирваними зі старої щітки голочками червоні косички Медведю. Я намотую "матеріал" на чорну пластмасову трубу, що стирчить зі стіни. Все стає схоже на чорно-червону зебру, Лишається купа волосся.
— Давай абматай ім батарею. Будєт валасатая батарея. Смерть Алігарха. — Це вона про яскраво виражений орально-анальний дисбаланс в характері нашого грошово-знакового друга. Акуратіст, педант, копійка рубель береже.
— Ги-ги. Ги.
— Інтересна, — каже Медвідь, — от він думає, что ему удастся тєбя ахмуріть, он захочіт тєбя пєрєваспітать?
— Думаю, да.
— То єсть, тебе прідьотся преєкратіть варавать? Нє-е…
— Нє… — погоджуюсь я.
Ми розглядаємо лінолеум у себе в кухні. Він зроблений під паркет, і кухня — це єдине місце, де цей паркет не поморщився, як цицьки аріни-радіонавни.
— Ех, жалко людей, що вибирали такий лінолеум, — каже Медвідь. — Напевно, мріяли стати багатими.
— Лінолеум, якщо його добре натягнути, стає подібним на ламінат, — авторитетно кажу я.
— Різниці не бачу. — ще авторитетніше ставить крапку Медвідь.
— А хороший ламінат подібний на паркет, — проваджу я, і ми одночасно розуміємо, яка це все суцільна лажа.
Паркет дорівнює лінолеуму.
ВАЖЛИВА НОВИНА ДНЯ
Медвідь, попиваючи чай зі шматками фейхоа і цедринками:
— Блядь, поймала лімончік. Патом пасматрєла на тєбя, атвлєклась і виплюнула. Тєпєрь єво апять лавіть.
Зловила, полегшено зітхнула, відкинулася на спинку Дарт Вейдера і похвалила себе: "Хух. Лідєр".
КОРОТКА ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК МИ ШВИДКО РОЗБАГАТІЛИ І ВАСЯ ПОВЕРНУЛАСЯ ДО НАС У СЕРЕДУ
— Ну, і як це сталося? — цікавлюся я.
— Алігарх, кроме всєх етіх фруктав і карзін, дал нам єщьо і дєнєг, — твердо мріє Ведмідь.
— Та нє, так не буває.
— Та ясно, шо не буває.
— Тоді Вася повернулася і привезла нам многа дєнєг. — Пропоную я.
— Нє нада. Бо вона так вийде заміж і я цього не переживу. Давай Вася вернулася і робила Грізліка щасливим з кожним днем все більше і більше — шість годин, вісім…
Якийсь час ми мовчимо, а потім Медвідь каже:
— Я Лев Палікарпавіч.
Отак ми й розбагатіли. А Вася приїхала. Правда, не в середу, а в четвер.
ПРИНЦЕСА ВАСЯ
Вася була принцесою. З нарощеними нігтями, великими цицьками і купою косичок. Не червоних, як у Медведя, а чорних, типу під натуральні. Я Васю дуже любила, бо Вася мене не напрягала і давала носити свої бірюльки. В мене таких блискучих ніколи не було. Бо ніколи не було під рукою справжніх ТЬОЛОК. Вася як символ. Вася як безплатна радість. Вася як пристрасть Ведмедя. Вася як об'єкт антропологічного дослідження. Вася як окраса нашого дому, куди ми заманили її байками про депутатські машини і зірковими перспективами. Вася як цілодобовий користувач ЖЖ і аськи. Вася як пересувна вечірка. Вася як безплатний алкоголь.
Колись її екс — Рєдісов, дав їй почитати мою книжку, і тоді Вася взяла і пішла від нього до Ведмедя. Не знаю, в чому тут зв'язок, але Рєдісов коли-небудь мене приб’є сухим батоном без висівок.
ГУМОВА КАЧЕЧКА
Ахілесовою п’ятою Медведя були гумові качечки. Цей невроз проявився не в ранньому дитинстві, а в цілком зрілому віці тварини, у 24 роки. У нас була кімната Рєзінавай Утачькі — в цю кімнату всі боялися ходити, а найбільше Михайлина. Навіть вікно вона там мила, намагаючись не кинути погляд на зловісне жовто-рожеве каченя, бозна-для чого запхане за трубу батареї під самою стелею. В кишки і дроти, що колись вели до люстри, попередні орендарі квартири (мормони, чи що) понапихали навіщось штучних ялинових гілок. Напевно, святкували свої екстатичні сектантські свята. Новий рік, наприклад.
Але самих сектантів ми не боялися — Ведмідь тільки пообривав зі шпалерів наклейки з розтиражованим Джізасом, а я навіть наказала не чіпати одну на дверях. Там теж був Джізас і досить влучні слова для тих, хто підсцикає виходити надвір, у гидке вороже місто: "Бо якщо Господь із тобою, кого ти убоїшся?" За точність цитати не відповідаю. А от Ведмідь взагалі за себе не відповідав, коли його відправляли мити підлогу в кімнату Рєзінавай Утачькі, що її ми ніяк не наважувалися вийняти з-під стелі.
— А ще ти боїшся вантузів, — припускала я, — бо вони нагадують тобі про гумових качечок.
— Всьо-та ви знаєте, доктар…
Так там Качечка й висіла, поки не приїхала Вася, котрій начхати було на наші забобони.
— Я знаю, як ми це зробимо! Є один спосіб… — примружилась вона.
Коли ми знімали з верхатури качечку держаком від швабри, та жалісно дивилася в очі Васі й ніби промовляла: "Не віддавай мене їм!"
Ведмідь стояв і нерухомо споглядав качечку:
— Ага, і зараз вона переведе на нас очі і скаже: "Ви теж не викидайте мене! Я останній захист цієї кімнати від Сил Зла!" і ми обісцяні побіжимо всі втрьох геть щойно вимитим коридором…
СЕРЖАНТ ВИТЯЖКА
Ми сидимо на кухні. І куримо цигарки. Тьолки — бо курять. Я — бо сиджу з тьолками. Плюс дизайн хороший: сірий, в полосочку.
— Я курю, бо це в мене гопнічний рефлекс… І ви дві гопніци в вєчєрнєм свєтє… — задумливо видихаю дим. Його багато, бо курити я не вмію.
— Карпа, закрий рот, відкрий витяжку. — Ведмідь хамить в вєчєрнєм свєтє.
— О, точно. Можна замість слова "рот" казати "витяжка". Закрий свою витяжку!
— Дуже по-армійськи звучить, — погоджується Ведмідь.
— Ага, по-армійськи. Сержант Витяжка.
Вася до мене, тикаючи в покоцану давно колись ногу:
— А цей шрам у вас звідки, сержант?
— Це я з лжка впав… У сенсі, у В'єтнамі.
Вася:
— О, в мене теж такий є! — Показує подібний шрам у себе на гомілці. — Це я з лавочки впала… Ну, в смислі, тоді, в Перл-Харборі…
Медвідь задирає свою штанину:
— А це я… не побрила ноги. Ще тоді, тоже в Перл-Харборі.
ГОЛОВНИЙ ПРЕДМЕТ *ЕБЛІВ
А, щоби не забути сказати. Бо так нечесно. Алігарх, зглянувшись над нашим позірним зляганням із півздутим Дарт Вейдером, подарував нам ліжко. Справжнє Ліжко. Пахуче й індонезійське. За купу грошей. Я сама вибирала.
Ліжко тепер кочувало в нас із кімнати в кімнату. Щоби досягти максимального фен-шую.
Спали ми на ньому всі втрьох. Але при бажанні місця би стало ще двом красивим тайським емігранткам.
— Слушай, Карпа. Давай ми в кліпе "Секс" снімєм ету кравать? — пропонував деколи заощадливий Медвідь. — На декораціях зекономимо.
— Щоби на ньому сидів екс і їв депресивно шоколадки?
— Нє, — каже Вася, — треба щоби твоїми ексами були ті чотири чуваки з харківського балету.
— Балєруни?
— Пі-джеї! — Ведмідь.
— А ми за сценарієм маємо з ними усіма переспати. — Вася. — Ой.
КВАРТИРНИЙ ПЛАН
— О, тьолки. Давайте зробимо собі в коридорі Алею Звйозд! — кричить Вася, підібгавши ноги на здутій половинці Безіменного Матрацу. Він зелений, плаский і нам його дав Кучерявий Хлопчик як запоруку того, що ми не повернемося на його жилплощу.
— Точно, — кажу я, — наші імена плюс імена Чайника Лєни, Дарта Вейдера, Шерлока Голмса…
— А ще би кльово, щоби там лампи денного світла так запалювалися поступово, — каже Вовчик, — пум, пум, пум!
— Та нє, — раціоналізую я, — ми не зможемо реально встановити такі лампи… треба щось простіше типу…
— О, точно. Можна цю, як її, гі… гі…
— Гільйотину? — підказує Ведмідь.
— Гєрпєс? — питає з надією Вася.
— Та нє, — каже Вовчик, — гі… гі… ну, на Новий рік!
— Гірлянду! — видихаю я.
— Гірлянду, — погоджується Вовчик. — І силіконом покрити все.
— Прощайте, Карпині сіські! — Радіє Ведмедець.
— Вовчик, скажи їй! — благаю я.
— Що сказати?
— Що цицьки не силіконові.
— Не силіконові.
— Ага. Значить, прийдеться знову все купляти в будівельному супермаркеті… — зітхає Ведмідь.
Отак вони й жили. Пизділи цілими днями про будматеріали, час від часу їздили по них у супермаркет і поступово порожня квартира переставала бути порожньою — її починав заповнювати хлам. Ремонт поки що мав лише пасивний характер — будувалися плани і складалися мертвим гамузом будматеріали. Вже сто п’ятдесят разів "перефарбовувалася" кухня (від помаранчевих кругів а-ля диско-сімдесяті до зелено-рожевих смужок а-ля взагалі невідомо що). Нахабним чином з журналів видиралися всі сторінки з дизайнерськими кухнями-камінами і навіть клумбами.
— Тут ми ставимо барну стійку, а тут вішаємо гамак! — махав лапами Ведмідь.
— А коло цієї стінки виставляємо бухло! — додає Вася, ніби не знає, що в алкоголю в цьому домі не буде жодного шансу накопичитися в виставочній кількості. Це ми з Вовчиком по фітотерапії виступаємо, а в харківських тьолок свої пріоритети.