Повернемось до бабла. Якщо жучити його на свій кожен День народження, якщо не здавати мамі троячку, що її веселий тато, коли йшов з гаража, вручав тобі на морозиво, якщо не завжди повертати решту з хліба й молока, МОЖНА НАЗБИРАТИ СІМСОТ РУБЛІВ.
Мрія нарешті збулася. За п’ятсот рублів, що накопичилися в моєму рудому дерматиновому гаманці, тато купив крихітного російського спанієля Чарліка. (Тато… А здача де?)
Чарпік був дуже хворобливим і сумним з самого початку. Видно, чув, як його кличуть собачі ангели. Незважаючи на всю нашу турботу, щеплення, правильне харчування й асистенцію кращих ветеринарів, Чарлік відійшов у кращий світ у віці півроку і двох днів.
Ми кілька місяців горювали. А я кілька років збирала гроші. На нового пса. Франківський собачий базар (ну, там ще кроликів продавали, курей і корів) став для мене найліпшим парком атракціонів. Щосуботи я там ошивалася й прицінювалася, по чім спанієлі. І як це відбивається на курсі німецьких вівчарок.
Діка знайшла мама. Тобто дядю знайшла, який його продавав. Поки ми з сестрою ще нипали довкола традиційних спанієлів на базарі, мама вже торгувалася:
— А по чому?
— По десять доларів.
— А чого так дешево?
— Бо перші цуценята в суки. І переїжджати треба на нову квартиру.
— Гм, — все одно сумнівалася мама. — Він же ж без паспорта у вас?
— Як це без паспорта? З паспортом! — обурювався власник. — Мама в нього переможниця двох виставок, а тато… тато взагалі з Австралії!
В круїзі мама з татом познайомилися, чи шо?
— Ну добре, — сказала мама. — Але треба ше шоб діти глянули. Вони пса хочуть.
Дядя дав мамі адресу і ввечері ми поїхали вибирати собі пса. Ердельтер'єри були вдвічі більшими за спанієлів. Це лякало всіх, крім нас із Гапою. Нам насправді дуже хотілося великого пса, а тут така нагода підвернулася.
Відразу в носа вдарив дикий сморід. Ну, і ясно чого: половина кімнати була перегороджена дошками, і в цьому загоні тусувалася отара цуценят. Коли зайшли ці пришельці — ми, тобто, — цуценята в кількості дев’яти штук вишикувалися вгору лапками й головами на бортику. Подивитися, хто це прийшов. Абсолютно однакових дев'ять жовтих голів і вісімнадцять круглих лапок.
Спочатку ми так і стояли, як вкопані: ми і цуцики. Вони на нас, ми на них. Потім їм набридло і вони почали вовтузитися. У всіх книжках із вибору собаки пишеться, що треба брати собі найбільш нахабного цуцика, того, що відпихає всіх від кормушки. Це, мовляв, самець Альфа. Ну, витягли ми свого самця Альфа. Поставили його на стіл. Він одразу ж перестав борзіти, підібгав хвіст і безпомічно став озиратись навколо.
— Фу, шо це він… — сказав хтось із наших. — Може, іншого візьмемо?
Але було вже пізно. Перст долі показав на Діка.
Вдарили по руках. Отримали інформацію щодо годування. Понесли цуцика в машину.
Дорогою з Франківська, де він жив в материнському домі, до Яремні, де йому тепер жити в приймах, Дік поводився більш-менш пристойно. Але варто було випустили його у нас в квартирі № 70, як цуценя ошаліло. Відразу кинулося на кухню й жадібно заходилося виїдати квашену капусту з банок, що стояли на підлозі.
— Не годували його там, чи шо? — здивувалася мама, насправді радіючи тому, як високо хтось оцінив її закваску.
Більше, правда, в Діка потягів до вегетаріанства не спостерігалося. Зіпсували ми його м'ясом, вах-вах. Ну, й ще солодощами. За шоколадку Дік ладен був продати душу. Бажано мою. А роблячи вибір між кісточкою з холодцю, і шматком маминого пляцку, Дік ризикував померти від розпуки дуалізму.
Коли Дік тільки з’явився у нашій хаті, в нас уже був кіт Поль. Дуже незалежне й розумне створіння. Коли я виводила гуляти Діка, Поль ходив за нами. Але добре давав собі раду й без нас. За умови, що Дік давав йому з'їсти хоча би малу законну котячу порцію на кухні. Але Дік, падлюка, не завжди давав, особливо коли вони залишалися удвох на хазяйстві. Повертаючись додому, ми бачили, що Поль, як правило, спить у виварці. Стояла в нас у коридорі така велика каструля для виварювання білизни. Бозна-чого Дік не міг переступити через магічну стінку цієї виварки. Як у фільмі «Вій» типу. А Поль, бідний, змучено спав, весь обсмоктаний-обслинений Діком.
Не знаю, що там виробляв з Полем Дік, але чи кіт заревнував, чи просто не витерпів лихої долі, невдовзі його знайшли збитим на дорозі. Думаю, це було самогубство.
Коли Дік був юним цуциком, треба було клеїти йому вуха. Щоби екстер’єру відповідав. А цим потребам правильного формування хрящиків якнайкраще відповідав клей «момент». Якщо приклеїти ним вуха до Дікової голови, він робився красунчиком. Бо інакше ці вуха теліпалися позаду, як два пережованих і виплюнутих млинця.
Ще я якось спробувала почистити Діку зуби. Намотала вату на ломачку, намастила її пастою і давай лізти псові до рота. Пес плювався й тікав, а в кінці прожував цю саму ломачку, і я заспокоїлася.
Дікові зробили одне-єдине щеплення за все його життя. Пам’ятаючи сумний досвід Чарліка. Дік бігав, здоровий лобуряка, тусуючись з усіма попутними дворнягами, вишуковуючи делікатеси по смітниках.
— Позорище! — бідкалася мама. — Люди подумають, ми тебе не годуємо!
Коли Дік був геть малим трьохмісячним цуциком (за розмірами його ніжний вік не був помітним, кабан він був уже той), деякий час його не можна було виводити надвір. Через те саме єдине щеплення. Бо ж щеплення — це коли тебе змушують трохи захворіти. І якщо ти зіткнешся з кимось іще хворішим, тобі буде капець. Так що сиди вдома і какай на лінолеум — все своє свідоме життя ДО щеплення ї певний час ПІСЛЯ какав цуцик будь-здоров. Як великий дяпан він какав. Більше, ніж ми з сестрою Гапою удвох. Витирати, ясне діло, мусила я.
— Твій пес! — морозилася дружна сім’я.
Ага. І як шерсть збирати мокрою рукою по доріжці, то мій пес. І як миски мити, теж мій. І як гуляти по болоті — мій. І як лапи мити. А як гладити і гратися, то всіхній вже.
Я ніколи не забуду цих Дікових натюрмортів раннього періоду творчості. Посеред блискучого, під мармур чи якесь інше каміння, неосяжного лінолеуму розкинулася менш блискуча, але теж неосяжна Дікова купа. Інколи з жовтим ореолом по берегах.
Коли нарешті Дікові вже можна було гадити на вулиці, полегкість не прийшла. А прийшло наступне фізичне навантаження: зносити цього опецька вниз із четвертого поверху. Ліфтів у Яремчі споконвіку не було, а сходів Дік панічно боявся. Він не міг зрозуміти, як орієнтуватися у світі, коли твоя передня частина десь внизу, а задня ще зверху. Ну, от ви самі спробуйте на чотирьох спуститися по сходах. Дік упирався на повідку, тікав додому. Якщо його вдавалося стягти хоч на один проліт вниз, він швидко накладав купу чи пускав жовтий фонтан і дивився тобі в очі: «Всьо, я всьо зробив. Пішли додому!» Нагору йому ходилося не так страшно, як вниз. Тож, оскільки ми сім'я порядна і не могли дозволити засирання нашого під'їзду нашим же псом, я мусила брати переляканого Діка на ручки і нести вниз. Добре, що надійшов час, коли Діка врешті-решт попустило зі сходами. І тільки драбин він смертельно продовжував боятися. Вверх по будівельній драбині дерся, а вниз — зась. Якщо стояти вже внизу і дивитися, як хтось співчутливий зносить тобі 30-кілограмового дорослого пса в руках, попадаєш в комікс. Бо зверху на тебе суне розчепірений жовтий павук — Дік так відчайдушно впирався лапами у стіни вузького проходу і тягнувся головою до безпечного неба, що видно було тільки його живіт. Відтак він іще виростав, гарнішав, але його дитячі страхи не минали. Особливо Дік боявся пострілів. І коли тато брав його з собою на полювання, при першому ж «бабах!» нашого мисливсько-сторожового пса несло буйним вітром куди очі світять.
Дік слугував моїм вічним алібі. Коли мені хотілося піти позажигати з якимось недозволеним пацаном, я гриміла повідком і на всю хату оголошувала:
— Дік, гуляти!
В холод чи в спеку, в зливу чи в снігопад відмазка була залізною: йду пса вигулювати.
Ну, а потім я собі десь зажигаю, а вірна Кропива три години на автобусній вигулює Діка…
Ми з Діком, очевидно, з самого початку розуміли інтереси один одного. Недаремно ж його так і звали — DІСК — «хуй» в перекладі з англійської. Правда, ми того в дитинстві ще не відали, тому зі спокійною совістю перейменували нашого десятибаксового цуцика з крутєйшою родословною в Діка. В оригіналі його ім'я звучало як Дедалус Діктіс і щось там ще. Дік добре розумів, що він мене безплатно прикриває. Тому нахабнів, як хотів.
Улюбленою його розвагою було дистанційне гуляння. Тобто гуляння, на яке його ніхто не кликав. Випустиш, траплялося, пса, а сам залипнеш коло тєліка, і вже коли сам вирішиш піти погуляти, раптом згадуєш, що і пес десь гуляє… І головне, щоби він тебе не засік, бо хєра з два ти тепер підеш у бар чи на дискотеку. Ходитиме за тобою як жива ганьба. Кричиш: «Дік, до мене!» — а той стоїть, думає. «Нє, — думає, — нема дурних!» І біжить собі ніби у своїх справах, але тебе з поля зору не випускає. Тільки зайдеш у начебто рятівний бар «Кока-кола», як уже щось шкрябає в червоні залізні двері і жалібно гавкає. З підвиванням так, щоби музику перегавкати.
— Чий то пес?! — гнівно питає хтось із відвідувачів чи бармен.
— Мій… — зітхаєш і понуро виходиш до Діка. Він скаче, радий весь, засранець, зіпсував тобі вечір, ти тепер ведеш його додому, і ще не факт, що заведеш. Хіба — це гарантовано — сама вдома залишишся. Тоді Дік тобі повірить і теж піде їсти й спати. Пастух грьобаний.
Інколи Дік просікав твій злочинний задум піти погуляти без нього вже загодя. Він собі спокійно, і типу не при ділах, тинявся коло вхідних дверей, якщо його відігнати, відходив трохи в бік кухні, але варто було хоч на два сантиметри прочинити двері з хати, як це кучеряве одоробло з невідпорністю балістичної ракети проривалося в шпарку і з зухвалим переможним гавкотом неслося вниз із четвертого поверху.
Діків гавкіт попід барами, то ще півбіди. Найстрашніше було тоді, коли хтось над ним змилостивлювався і запускав всередину. Ошалілий від стробоскопів і голосної музики, Дік тицявся своїм бородатим писком в танцюючі пари, в животи тих, хто сидів за столиками, або просто крутився на місці в пошуках мене. Тут уже було не заховатися і не збрехати, що не знаєш цього пса. Навколо тьолочні виски: «Заберіть його!», а він, радесенький, що тебе побачив, підбіжить і скаче ледь не на голову, і витирає свої бруднющі кігті об твій білий верх-чорний низ (такий дрес-код був у яремчанських барах).
Дік як «член» себе виправдовував стовідсотково. Блядун був іще той. Как ви яхту назавьотє, так ана і папливьот: всі новонароджувані цуцики у дворі були подібні на нашого Діка. Ну як же сучкам було відмовити такому красивому, кудлатому, рудому, бородатому і з чорною спинкою весільному генералу? Тим більше, генерал цей на собачих весіллях втричі перевищував розміром і вагою будь-якого іншого претендента на омріяну мадам.
Ну а ще Дік дуже пишався собою. Може, в попередньому житті йому довелося побути латиноамериканським диктатором? Бо ставав він передніми лапами на бортик балкону й гордовито оглядав свої володіння внизу: гори, городи, церкву вдалині, дитсадок з його бєсєдками, двадцятип’ятиквартирний дім, що стояв до нас ребром, і відкриті двері сміттєвищ. Звідти міг у будь-який момент вискочити ворожий об’єкт — кіт або чужий пес. Тоді Дік розтуляв пельку і починав гавкати. Повільно, баритоном: гавкне й прислухається. Луну від одного «гав» наздоганяє наступний, Дік гавкає й милується, і душі його собачій так радісно…
— Заткнись, підарас шерстяний! — кричу я з кімнати.
Дік прибігає і франтувато махає обрізаним хвостом. Еге ж бо, так в твою лояльність всі й повірили: зараз знову підеш на балкон гавкотіти. Добре, хоч голос у тебе низький, як у нормального мужика. Ненавиджу шавок — і в собачій, і в людській подобі.
Діка треба було вчасно стригти і вищипувати. Тримінгувати, тобто. Заманювати на той же балкон, приносити туди целофановий кульок, сідати на табуретку і затискати Дікові задні лапи своїми коліньми. Спершу він рипається тікати, бо патрає, що й до чого. Зараз його будуть дерти, як Сидорову козу. (Хтось мені пояснить, що це за Сидорова коза? і куди той Сидір її дер?) Тобто дерти з нього кучеряву чорно-сиву шерсть (ще в цуценяцтві посивів, сарака, від лихої долі), щоби тільки хвилясте підшерстя лишалося. А лапи пухнасті мають бути, а не засмоктані. Так що коли набереться повний кульок спинної шерсті і обстрижуться буйні кучері з лоба і щік, так щоби стало видно, яка у цього пса форма голови, можна й до розчісування лап приступити. На картинках у собачатницьких книжках в ердельтер'єрів лапки, як стрункі колони. А в реальності Дік обчухрував собі всю пухнастість лап між реп'яхами. А на ліктях в нього ледь не дреди скручувалися, якщо їх вчасно не вичесати.
Якщо Діка довго не стригти, він і біди може натворити. Йшла якось Кропива до школи, зупинилася, як завжди, під моїм балконом і кричить:
— Іра-а-а!
Дік, котрий, як правило, відзивався і на це ім’я, по-диктаторськи поклав лапи на перила й показався Кропиві, а вона як заверещить!
— Іра! Боже! Пострижи його!!!
Бо Дік являв собою на той момент чорта з вогненною головою і забрьоханими в борщ рудими вусами. Жоден дипломований кінолог не вгадав би, що перед ним расовий ердельтер’єр.
Ну, і значно менш страшним було те, що Дік ходив за нами з сестрою до школи. Хоча як для кого. Мені то за щастя — Дік гавкнув під дверима, завгосп за ним побігав із сокирою, і я веду Діка додому, легітимно линяючи з половини уроку. А от для моєї совісної сестриці Гапочки все було важчим. Вигулювати пса було моїм завданням — пес взагалі-то мій. Але якщо ввечері ці гульки були нашим з ним спільним інтересом, то зранку і в обід Дік мусив мене вибачати. Особливо вранці, коли він заводив своє скавуління о восьмій, хоча уроки в мене починалися о дев'ятій, а пролупляла очі я за п’ятнадцять хвилин до початку уроку. За цей час треба було встати, вмитися, знайти одяг, вдягнутися, поставити чайник, зняти чайник, випити чаю, з’їсти щось, що завалялося з учора, або свіжак, що мама лишила сьогодні, якщо сама не проспала на роботу, зібрати книжки й зошити, знайти ручку, знайти ключ і вийти з дому. Рівно п’ятнадцять хвилин. П'ятнадцять хвилин стабільного запізнення на перший урок. Який тут іще Дік? Він випускався зранку ще татом чи мамою, а Гапа чи я мали його загнати додому до відходу в школу. Але ж нема дурних сидіти Діку вдома, поки всі тусують. Він теж тусовщик. Найбільш вірняковий варіант — вв’язатися за Гапою. Бо я можу взагалі не встати вчасно і точно дочекаюся його дома.
* * *
Коли я ще ходила до школи, мобілки були нечуваною розкішшю, важили по півкілограма і оголошували про нев’їбенну крутість їх власників. Один такий старший пацан, Ігор Коваль, навіть спеціально брав із собою на дискотеку радіотрубку від свого домашнього телефону, щоби на підході додому, коли в трубки вже намацується зв'язок із базою, гордо витягти її з внутрішньої кишені джинсової куртки, набрати домашній номер і сказати (використовуючи хоч трохи російських слів, бо ж він свіжий «приїжджий»:
— Да. Да, мама, я уже тут.
А коли я нарешті виросла і вже вчилася в університеті, всі однокласники моєї сестри вже поголовно були з мобільними телефонами. Вони вже навіть не носили їх, як їхні батьки, в целофанових чохольчиках на поясі поближче до статевих органів, щоби підкреслити свою потужність самця. Діти захворіли новою манічкою — рингтонами. І, крім модних мелодій із блокбастерів, телефони містили в собі також звуки живої природи. Тим часом і розведення породистих псів стало в Яремчі не такою екзотикою, як за мого дитинства. Вже баби не збігалися до своїх парканів, щоби плюнути в бік дівчинки з великим жовтим псом на повідку:
— О, диви диви! Телє ведеш, чи шо? Зара як тобі вклену!
Ну, і щось там кляла навздогін. Я, правда, могла зупинитися і крикнути бабі:
— В свою пазуху!!! — так мене навчила Юлька з Черкас. Яремчанська баба таку наддніпрянську відмазку від прокльону чула вперше, і поки вона тетеріла від культурного шоку, ми з Діком встигали спокійно собі віддалитися.