Відкинувшись на подушку, вона заливалася реготом, гамселячи себе кулаком по коліну. Фрітці сидів під м’яким стільцем по інший бік кімнати й дивився на неї, як на божевільну. «Ми тут усі божевільні, отже, вип’ємо ще чашечку чаю», — подумала вона і засміялася з новою силою.
Нарешті вгамувавшись (от тільки це було більше схоже на виснаження), вона ще раз програла повідомлення. Цього разу приділивши особливу увагу тому місцю, де пані Ніл каже про деякі інші її речі. Її сумочка? Може, навіть діамантові сережки? Але це було б надто гарно, щоби бути правдою. Хіба не так?
Приїзд до «Стаґґер-Інн» на чорному лімузині з «Роял Лімо» занадто там запам’ятається, тому вона викликала місцеве таксі. Диспетчер сказав, що вони радо відвезуть її до, як він це назвав, «Стаґґера» за п’ятдесят доларів готівкою.
— Вибачте, що призначаю таку високу ціну, але водієві доведеться повертатися звідти порожнім.
— Звідки ви можете це знати? — запитала Тесс, дивуючись.
— Покинули там свою машину, авжеж? Це трапляється регулярно, ‘собливо по вікендах. Хоча нам дзвонять й у будні після вечорів караоке. Машина під’їде до вас за п’ятнадцять хвилин, а то й раніше.
Тесс поїла «Поп-Тартів» (ковтати було боляче, але перший свій сніданок вона втратила і почувалася голодною), а потім стала біля вікна вітальні й почала, підкидаючи на долоні запасний ключ до «Експідішена», виглядати таксі. Вона вирішила змінити свій план. Ніякого молу у Сток-віліджі; тільки-но забере машину (і всі свої речі, які зберігаються у Бетсі Ніл), вона проїде ті півмилі, чи скільки там, до «Заправся & мчи» і зателефонує в поліцію звідти.
Це здавалося ще зручнішим.
— 23 —
У Тесс почав пришвидшуватися пульс, коли її таксі повернуло на Стаґґ-роуд. На той момент, як вони дісталися «Стаґґер-Інн», пульс, за її відчуттями, уже тіпався десь зі швидкістю близько ста п’ятдесяти ударів за хвилину. Таксист, либонь, щось помітив у люстерко заднього огляду... а може, просто то видимі сліди побиття на її обличчі спонукали його до запитання.
— З вами все гаразд, мем?
— Пречудово, — відповіла вона. — Просто в моїх планах не було поїздки сюди сьогодні вранці.
— Майже завжди так, — сказав таксист. Він смоктав зубочистку, котра робила довгі, філософські подорожі з одного кута його рота до іншого. — Ваші ключі в них, я гадаю? Залишили їх барменові?
— О, тут без проблем, — весело відповіла вона. — Але в них деякі інші мої речі, пані, котра мені телефонувала, не змогла сказати, що саме, а самій мені нізащо в світі не здогадатися, що там таке може бути.
«Боже правий, я балакаю, як якась із моїх літніх леді-детективів».
Таксист перекотив зубочистку на її вихідну позицію. Такою була його єдина відповідь.
— Я заплачу вам десять доларів зверху, щоб зачекали, поки я звідти вийду.
— Без проблемів, — кивнув таксист.
«А якщо я заверещу, бо там мене підстерігає він, біжіть до мене мерщій, гаразд?»
Але цих слів вона не сказала б, навіть якби могла вимовити їх тоном, абсолютно не схожим на тон явно схибленої особи. Шофер таксі був товстим, під п’ятдесят і страждав на задишку. Для велетня він не перешкода, якби до цього дійшло... як воно зазвичай буває у фільмах жахів.
«Заманили, — майнула Тесс зловісна думка. — Мене заманила сюди телефонним дзвінком якась подружка велетня, така ж навіжена, як і він».
Дурна, параноїдальна думка, проте до дверей «Стаґґер-Інн» ішла вона, як їй здалося, невимовно довго, а стукіт її прогулянкових туфель по добряче утрамбованому ґрунту парковки звучав надто голосно: тупу-тупу-туп. Парковка, що минулої ночі являла собою море машин, зараз була порожньою, хіба що стирчали острівцями окремі автомобілі, одним з яких був її «Експідішен». Він стояв у найдальшому кінці — звісно, велетень не бажав бути поміченим, коли ставив його тут, — але ліве переднє колесо їй було видно. Просте, старе, суцільно чорне, чим відрізнялося від решти трьох, але загалом воно виглядало нормальним. Отже, він таки поміняв їй колесо. Авжеж, а як інакше. Як інакше він міг би перегнати машину від свого... свого...
«Свого розважального закладу. Своєї вбивчої зони. Він приїхав сюди, поставив мою машину, потім пішки повернувся до покинутої крамниці, а тоді вже поїхав звідти своїм старим «Ф-150». Добре, що я не опритомніла занадто швидко; він би знайшов мене, коли я блукала там у безпам’ятстві, і мене отут зараз не було».
Вона кинула погляд через плече назад. У якомусь із фільмів, про котрі вона тепер не переставала думати, вона побачила б, як таксі раптом мчить геть (залишивши мене напризволяще), але машина так і стояла там, де вона з неї вийшла.
Вона махнула рукою шоферові, він махнув їй у відповідь. У неї все гаразд. Її машина тут, і велетня поряд нема. Велетень у себе вдома (у своєму барлозі), цілком імовірно, він ще спить після своїх учорашніх важких вправ.
Табличка на дверях повідомляла «У НАС ЗАЧИНЕНО». Тесс постукала, не отримавши відповіді. Взялася за клямку, а коли та піддалася, знову їй у мозку зринули погибельні кіносюжети. Найдурніші мізансцени, де клямка обертається, а героїня гукає (тремтячим голосом): «Є тут хто-небудь?». Кожен розуміє, що вона сказилася, щоб заходити всередину, але вона все одно заходить.
Тесс знову озирнулася на таксі, побачила, що воно все ще на місці, нагадала собі, що в сьогоднішній сумочці в неї лежить заряджена зброя, і попри все увійшла.
— 24 —
Вона опинилася в фойє, що тягнулося вздовж усієї будівлі з боку парковки. Стіни тут прикрашали рекламні знімки: рок-гурти в шкірі, гурти в джинсах і дівочі гурти в міні-спідничках. Поза шерегою вішаків тягнувся допоміжний шинквас; ніяких стільців, сама лише стійка, де ти міг хильнути скляночку, чекаючи на когось, або якщо головний бар усередині був переповнений. Понад вишикуваними пляшками горів єдиний червоний напис: «БАДВАЙЗЕР».
«Сподобається тобі «Бад» — «Бад» вподобає тебе», — подумала Тесс.
Знявши окуляри, щоб ненароком об щось тут не перечепитися, вона перетнула фойє і зазирнула до головного приміщення. Воно було величезним і страшенно пропахлим пивом. Угорі висіла диско-куля, зараз темна, нерухома. Дерев’яна підлога нагадала їй той роликовий каток, на якому вони з подружками фактично безвилазно жили між восьмим і старшими класами. На сцені так і залишалися інструменти, говорячи про те, що «Зомбі пекарі» повернуться й цього вечора, щоби знову намісити тут повну діжку рок-н-ролу.
— Агов? — лунко прозвучав її голос.
— Я тут, — м’яко промовив хтось позаду неї.
— 25 —
Якби голос був чоловічим, Тесс певне заверещала б. Вона спромоглася утриматись, проте все одно обернулась так різко, що трохи аж поточилася. Жінка, котра стояла в гардеробній ніші — тендітна, мов пір’їна, не вища за метр шістдесят, — здивовано моргнула, зробивши крок назад.
— Агов, легше.
— Ви мене налякали, — сказала Тесс.
— Бачу.
Мініатюрне, ідеально овальне лице жінки обрамляла пишна хмара чорного волосся. Із зачіски в неї стирчав олівець. До цього образу дещо не пасували її вабливі сині очі.
«Дівчина Пікассо», — подумала Тесс.
— Я була в офісі. Ви та леді, чий «Експідішен» чи «Тойота»?
— «Експідішен».
— Маєте посвідчення?
— Так, два різних, але тільки в одному з них є моя фотографія. Це паспорт. Решта всього залишилася в моїй сумочці. В іншій сумочці. Гадаю, вона може бути у вас.
— Ні, вибачте. Може, ви запроторили її під сидіння чи ще десь? Ми заглядаємо лише до скриньки під панеллю, ну й, звичайно, навіть цього не можемо зробити, якщо машина замкнена. Ваша не була замкнена, і номер вашого телефону знайшовся на страховій карточці. Та ви, либонь, і самі про це здогадалися. Може, ваша сумочка знайдеться вдома, — голос пані Ніл натякав, що це малоймовірно. — Одного посвідчення з фото буде цілком достатньо, якщо людина там схожа на вас, я так гадаю.
Пані Ніл провела Тесс до дверей углибині гардероба, а далі вузьким, покривленим коридором, котрий ішов навкруг головної зали. Тут на стінах висіло ще більше фотографій рок-бендів. В одному місці вони пройшли крізь випари хлорки, від чого у Тесс запекло в очах і роз’ятреному горлі.
— Якщо ви гадаєте, ніби нужник зараз смердить, вам варто потрапити сюди, коли заклад гуде від гостей, — промовила пані Ніл, по ходу додавши: — Ой, забула, ви ж були в нас.
Тесс на це промовчала.
Наприкінці коридору знайшлися двері, позначені написом: «ВХІД ДОЗВОЛЕНО ТІЛЬКИ ПЕРОСОНАЛУ ОФІСУ». За ними виявилася велика, приємна, заповнена вранішнім сонцем кімната. Тут на стіні, понад автомобільною наліпкою «ТАК, МИ МОЖЕМО», висів обрамлений портрет Барака Обами. Тесс не бачила звідси свого таксі — будинок затуляв, — але бачила його тінь.
«Це добре. Залишайся на місці й отримаєш свої десять баксів. А якщо я не вийду, не входь сюди. Просто зателефонуй до поліції».
Пані Ніл підійшла до письмового столу в кутку і сіла.
— Ну, давайте подивимося ваше посвідчення.
Тесс відкрила сумочку, незграбно сягнула пальцями повз револьвер, видобула свій паспорт і картку «Гільдії письменників». На фото в паспорті пані Ніл кинула лише побіжний погляд, натомість очі в неї спалахнули, коли вона побачила картку «Гільдії».
— Ви та леді, що пише про Вербовий Гай!
Тесс мужньо усміхнулася. Зробивши боляче губам.
— Винна за всіма пунктами, — голос у неї звучав приглушено, так, ніби вона переживає сильну застуду.
— Моя бабця обожнює ваші книжки!
— Чимало інших бабусь також, — сказала Тесс. — Коли сьогоднішні шанувальниці врешті передадуть естафету наступному поколінню — тим, хто поки що не живе на фіксований прибуток, — я збираюся придбати собі шато у Франції.
Іноді цією фразою вона здобувала для себе усмішку. Проте не від пані Ніл.
— Я сподіваюся, це трапилося не тут, — вона не уточнювала, та в цьому й не було потреби. Тесс розуміла, про що йдеться, і Бетсі Ніл також розуміла, що вона розуміє.
Тесс подумала, чи не повторити їй і тут також історію, котру вона вже встигла розповісти Петсі — сигнал детектора диму, кіт під ногами, зіткнення з балясиною внизу сходів, — але вирішила не перейматися. Ця жінка мала вигляд такої, що цілком фахово займається денною роботою, хоча, мабуть, і з’являється ввечері у «Стаґґер-Інн» якомога рідше, але вона явно не мала ілюзій щодо подій, які тут відбуваються в пізній час, коли гості вже добряче напідпитку. Кінець-кінцем, це вона приїздить сюди рано-вранці щосуботи, аби благодійно обдзвонювати забудьків. Вона, напевне, вже стільки вислухала різноманітних похмільних історій, де фігурують опівнічні спотикання, ослизання в душі... тощо, тощо.
— Не тут, — відповіла Тесс. — Не переймайтесь.
— І навіть не на парковці? Якщо у вас трапилися неприємності біля нас, я мушу побалакати з містером Рамблом, щоби він поговорив зі службою безпеки. Містер Рамбл — це наш бос, а служба безпеки мусить регулярно переглядати відеомонітори, коли у нас повно гостей.
— Це трапилося, вже коли я поїхала звідси.
«Теперя точно мушу повідомляти поліцію анонімно, якщо взагалі зберуся це робити. Бо я брешу зараз, і вона це запам’ятає».
Якщо вона взагалі збереться повідомляти? Звісно, вона це зробить. Правильно?
— Мені дуже жаль, — пані Ніл затнулася, немов дебатуючи сама з собою. Але врешті продовжила: — Я не маю на думці вас ображати, але перш за все вам, мабуть, взагалі не варто було з’являтися в подібному закладі. Вам воно вже вийшло на зле, а якщо це потрапить у газети... ну, моя бабуся дуже засмутиться.
Тесс із цим погодилася. А оскільки мала здатність до переконливих вигадок (врешті-решт, саме цей талант сплачував її рахунки), вона додала:
— Поганий коханчик дошкульніший за зміїний зуб. Так, здається, в Біблії написано. А може, це доктор Філ так казав. У всякому випадку, я розірвала з ним стосунки.
— Чимало жінок так говорять, а потім послабляються. А чоловік, котрий зробив таке один раз...
— Зробить колись знову. Так, я знаю, це було нерозумно з мого боку. Якщо у вас нема моєї сумочки, то що за речі ви хотіли мені віддати?
Пані Ніл крутнулася на своєму обертовому стільці (сонце бризнуло їй на лице, на мить запаливши ті її незвичайні сині очі), відсунула одну з шухляд і дістала звідти її Тома-ТомТома. Тесс зраділа, побачивши свого старого дорожнього компаньйона. Справи від цього загалом не покращали, але якийсь крок у правильному напрямку було зроблено.
— Ми зазвичай нічого не виймаємо з машин наших гостей, тільки добуваємо адресу і телефонний номер, якщо пощастить, а потім замикаємо машину, але залишати там цю річ мені здалося неправильним. Злодії недовго вагатимуться, швидко розіб’ють вікно, щоби здобути такий смачний прилад, а він лежав прямо на виду, на панелі.
— Я вам щиро вдячна, — Тесс відчула, як сльози набігли їй на очі під сонцезахисними окулярами, і наказала їм всотатись назад. — Це було дуже мудро з вашого боку.
Бетсі Ніл посміхнулась, усмішка вмить перетворила цю сувору міс Ділова Заклопотаність на жінку з осяйним лицем.
— Не варто подяки. А коли той ваш бойфренд раптом приповзе назад випрошувати другого шансу, згадайте про мою бабцю і всіх інших ваших вірних читачок і скажіть йому: «Аж ніяк, Хосе». — Вона подумала. — І зробіть це з дверима, замкненими на ланцюжок. Бо поганий бойфренд справді гірший за зміїний зуб.
— Це слушна порада. Послухайте, я мушу вже йти. Я попрохала таксиста почекати, поки я не переконаюся, що дійсно можу забрати мою машину.
На цьому мусив бути вже й кінець — ну дійсно ж, мусив, — але тоді пані Ніл спитала, враз ставши сором’язливою, чи не важко було б Тесс написати автограф для її бабусі. Тесс відповіла, що вона звісно ж залюбки це зробить, і попри все, що бачила до цього, тепер зі щирим зачудуванням спостерігала, як пані Ніл знайшла фірмовий бланк закладу, за допомогою лінійки відірвала згори логотип «Стаґґер-Інн», а потім посунула той аркуш паперу по столу до неї.
— Добре, аби там було написано «для Мері, правдивої шанувальниці». Ви можете так написати?
Тесс могла. А коли вона вже ставила дату, у голові їй зринула нова фантазія.
— Один незнайомець допоміг мені, коли ми з бойфрендом, ну, ви розумієте, зчепилися. Якби не він, я б могла постраждати набагато гірше. — «Так! Мене навіть могли б згвалтувати!» — Хотіла б йому подякувати, але не знаю його імені.
— Я сумніваюсь, що можу вам тут чимось допомогти. Я займаюся тут лише офісними справами.
— Але ж ви місцева, так?
— Так...
— Я зустріла його біля невеличкої крамниці, там, далі по дорозі.
— «Заправся & мчи»?
— Здається, саме так вона називається. Це якраз там у мене з бойфрендом трапився скандал. Усе почалося через машину. Сама я не хотіла кермувати, і йому не дозволяла. Ми лаялися про це всю дорогу, поки йшли туди... поки брели в стагнації по Стаґґ-роуд...
Пані Ніл усміхнулася так, як це роблять люди, почувши старий-престарий жарт.
— Ну, словом, тоді й під’їхав той чоловік у старому синьому пікапі з такою, знаєте, пластичною замазкою проти іржі навкруг фар...
— «Бондо»?
— Гадаю, така в неї назва, — кивнула вона, збіса чудово пам’ятаючи, що саме так та й називається. У неї самої батько ледь не самотужки утримував фірму. — Ага, ще пригадала, коли він вийшов зі свого пікапа, я подумала, що він у ньому не так їздить, як носить на собі, немов одяг.
Посунувши по столу підписаний аркуш назад до пані Ніл, Тесс побачила, що вона вже буквально шкіриться на всі зуби.
— Боже мій, схоже на те, що я здогадуюсь, про кого йдеться.
— Справді?
— Він великий, чи дуже великий?
— Дуже великий, — сказала Тесс. Не в голові, а, здалося, у центрі її грудей забриніло те дивовижне відчуття сторожкої радості. Так вона зазвичай почувалася, коли окремі нитки якогось чудернацького сюжету нарешті починали сплітатися в один, пружинячи, немов мотузяні ручки добряче навантаженої господарської торби. Коли таке з нею траплялося, вона завжди почувалася здивованою й водночас зовсім не дивувалася. Не існувало задоволення, кращого за це.