— Елфіс, — промовив Генрі таким голосом, ніби говорив уві сні. — Її ім’я було Елфіс.
— Елфіс, — підтвердив я. — Втекла з корівника і вирішила прогулятися по ляді, а та й не витримала. Але ж та корова не вчинила нам такої ласки, щоби померти самостійно. Довелося мені її пристрелити. Ходімо за корівник, я покажу вам, як винагороджуються лінощі, там вона стирчить догори дригом. Ми зариємо її прямо там, де вона зараз лежить, і відтепер я називатиму той старий колодязь — Вілфредове Недоумство.
— Ну, я би пішов, чом би й не піти? Либонь, там є на що подивитися. Але ж в мене ще зустріч з тим старим дратівливим суддею. Іншого разу. — Крекчучи, він втиснувся до машини. — Дякую вам за лимонад і за вашу ґречність. Ви могли б виявити її набагато менше, зважаючи на те, хто мене сюди спрямував.
— Та все гаразд, — кивнув я. — Кожен робить свою роботу.
— І несе свій власний хрест, — він знову вп’явся в Генрі своїми чіпкими очима. — Синку, містер Лестер казав мені, ніби ти щось приховуєш. Він був цього певен. Отже, саме те ти й приховував, чи не так?
— Так, сер, — відповів Генрі тим самим безбарвним і заразом дещо моторошним голосом. Немов усі його емоції розлетілися геть, як ті істоти з посудини Пандори, коли вона її відчинила. Але не залишилося там Елфіс для нас із Генрі; наша Елфіс загинула в колодязі.
— Якщо він мене питатиме, я скажу йому, що він неправий, — повідомив Шериф. — Ніякому юристові якоїсь там компанії нема потреби знати про те, що хлопчика вдарила його власна мати, коли була п’яна. — Він сягнув рукою собі під сидіння й видобув добре мені знайому довгу штуку у формі S і вручив її Генрі. — Ти допоможеш старому, вберігши йому спину і плече?
— Так, сер, я радо, — Генрі взяв пускову корбу і пішов до передка «Максвелла».
— Бережи зап’ясток! — гукнув Джонс. — Вона буцається незгірше за бугая!
Після цього він обернувся до мене. Детективний блиск пропав з його очей. І зеленавість теж. Вони стали тьмяно-сірими і непривітними, як поверхня озера в хмарний день. Це було обличчя людини, котра може ледь не до смерті побити залізничного волоцюгу, не втративши після цього й хвилини з власного спокійного сну.
— Містере Джеймс, хочу дещо у вас спитати. Як чоловік у чоловіка.
— Гаразд, — кивнув я, намагаючись укріпитися перед тим що, як я був певен, за цим слідуватиме: «У тому колодязі є ще одна корова? На ім’я Арлетт?». Але я помилявся.
— Я можу розіслати телеграми з її ім’ям і описом, якщо ви забажаєте. Вона не могла заїхати нікуди далі Омахи, авжеж? Усього з сотнею й вісімдесятьма жмаканими, ні. Та й така жінка, котра більшу частину свого життя пробула домогосподаркою, не має поняття, як ховатися. Скоріш за все і не інакше, що вона в якомусь із пансіонів у східному передмісті, де дешевше. Я можу влаштувати, щоб її привезли назад. Притягли назад за волосся, якщо хочете.
— Щедра пропозиція, проте...
Тьмяно-сірі очі вивчали мене.
— Добре подумайте, перш ніж скажете «так» або «ні». Іноді мадам потребує ручного напоумлення, якщо ви розумієте, про що я, і після того стає шовкова. Добряча прочуханка має здатність робити ніжними деяких дівчат. Подумайте гарненько.
— Я подумаю.
Двигун «Максвелла» з вибухом прокинувся до життя. Я простягнув руку — ту, якою перерізав їй горло, — але Шериф Джонс її не помітив. Був заклопотаний ручним регулюванням моменту впорскування, одночасно підгазовуючи педаллю.
За дві хвилини він уже перетворився на клубочок куряви що меншав у далині польового путівця.
— А він так і не схотів подивитися, — здивовано промовив Генрі.
— Так.
Як виявилося, на щастя.
* * * * *
Помітивши, що до нас хтось їде, ми почали закидати колодязь якомога швидше, отже, там тепер нічого не стирчало поверх фунту, окрім однієї із задніх ніг Елфіс. З копитом фути за чотири від верхнього краю колодязя. Навкруг копита кружляла хмара мух. Шериф подивувався б, проте він, безперечно, здивувався б іще дужче, коли перед тим здибленим копитом заворушилася, запульсувала земля.
Кинувши лопату, Генрі вхопив мене за руку. День стояв спекотний, але пальці в нього були крижані.
— Це вона! — прошепотів він. Обличчя в нього перетворилося на суцільні очі. — Вона намагається вилізти звідти!
— Перестань бути таким Богом проклятим нюнею! — гримнув я, сам не відриваючись очима від кола дихаючої землі. Здавалося, це колодязь ожив і ми бачимо биття його прихованого серця.
Потім порснули врізнобіч камінці й земля і вигулькнув пацюк, кліпаючи на сонці чорними, мов краплини нафти, очима.
Розміром він майже дорівнював великому коту. У вусах в нього застряг закаляний кров’ю шматочок коричневої мішковини.
— Ах ти ж уйобок! — вискнув Генрі.
Щось свиснуло за дюйм від мого вуха і в той самий момент як засліплений сонячним сяйвом пацюк дивився вгору, жало лопати Генрі розрубало йому навпіл голову.
— Це вона його послала, — мовив Генрі, шкірячись. — Пацюки тепер коряться їй.
— Нічого подібного. У тебе просто шок.
Він пожбурив лопату і побрів до купи каміння, яким ми збиралися завершити нашу роботу, коли майже повністю засиплемо колодязь землею. Сівши там, він затято втупився в мене.
— Ти певен? Ти цілком певний, що її привиддя не переслідує нас? Люди кажуть, що вбиті повертаються, щоб являтися тим...
— Люди багато всякого кажуть. Блискавка ніколи не б’є двічі в те саме місце, розбите дзеркало спричиняє сім років невдач, якщо пугач кричить на будинку вночі, це значить хтось в родині помре.
Говорив я переконливо, проте сам продовжував дивитися на мертвого пацюка. І той уривок скривавленої мішковини.
З її чепчика. Він все ще залишався в неї на голові там, у темряві, тільки тепер у ньому була діра, з якої стирчав кучерик її волосся. «Це шалено модний стиль серед мертвих жінок цього літа», — майнула мені думка.
— Коли я був малим, я серйозно вірив, що, «як на тріщинки наступати — мамі спину зламати», — промовив Генрі задумливо.
— Ну от... а тепер же ти розумієш?
Він обтрусив камінну пилюку собі ззаду на штанях і став поряд зі мною.
— А я його таки дістав, дістав цього уйобка, хіба ні?
— Атож, дістав! — і оскільки мені зовсім не подобалася така його балачка, абсолютно не подобалася, я поплескав його по спині.
Генрі все ще шкірився.
— Якби Шериф підійшов сюди подивитися, коли ти його запросив, і побачив, як цей пацюк проривається нагору, у нього б могло з’явитися ще кілька запитань, як ти вважаєш?
Щось у цій думці спонукало Генрі до істеричного реготу.
Йому знадобилося хвилин п’ять, щоб відсміятися, змусивши зграю ворон перелякано знятися з устерігаючої кукурудзу від корів огорожі, але врешті-решт він себе опанував. Закінчили ми нашу роботу вже після того, як сіло сонце, коли вже вилетіли з горища корівника на полювання перед сходом місяця сови і, перегукуючись, почали змагатися між собою. Камені поверх зниклого колодязя уґрунтували щільно, один до одного, і я не вірив, щоб якимсь пацюкам вдалося знову проритися звідти на поверхню. Ми не переймалися тим, щоб покласти зверху розвалену ляду; в тім не було потреби. Схоже було, що Генрі знову повернувся майже до свого нормального стану, і я сподівався, що ми обидва міцно спатимемо вночі.
— Як ти щодо ковбаси з бобами й кукурудзяним хлібом? — запитав я в нього.
— А можна я заведу генератор і послухаю «Катання на сінному возі» по радіо?
— Йо, сер, звісно, що можна.
Він відповів мені тією своєю колишньою, доброю усмішкою.
— Дякую, татуню.
Я наготував стільки, що вистачило б наїстися чотирьом наймитам, і ми ум’яли все.
* * * * *
За дві години після вечері, коли я, глибоко вгрузнувши в крісло сидів у вітальні й куняв над романом «Сілас Марнер», зі своєї кімнати, одягнений тільки у літні кальсони, з’явився Генрі. Він подивився на мене серйозно і сором’язливо повідомив:
— Мама завжди наполягала, щоб я промовляв молитву, ти про це знав?
— Справді? Досі? Ні, я не знав.
— Так. Навіть після того, як вона вже не дивилася на мене, перш ніж я одягну штани, бо казала, що я вже доволі дорослий і це було б неправильно. Але я не можу молитися зараз та й коли-небудь знову не зможу. Гадаю, якщо я стану навколішки, Бог уразить мене на смерть.
— Якщо Він десь існує, — сказав я.
— Я сподіваюся, що ні. Без Нього самотньо, але я сподіваюся, що Його нема. Мабуть, усі вбивці сподіваються, що Його не існує. Бо якщо нема Раю, тоді й Пекла нема.
— Синку, це я її вбив.
— Ні... ми зробили це разом.
Неправда — він був усього лише дитиною, а я його підбурив, до цього втягнув, — але це було правдою для нього і, я гадав, так воно і залишиться назавжди.
— Однак ти не мусиш непокоїтися про мене, татуню. Я знаю, ти гадаєш, що я можу проговоритися, скажімо, Шеннон. Або почуття вини змусить мене піти просто у Гемінгфорд і все розповісти Шерифу.
Певна річ, такі думки зринали мені в голові.
Генрі похитав головою, повільно, категорично.
— Цей Шериф, ти помітив, як він тут до всього придивлявся? Ти бачив його очі?.
— Так.
— Він постарався б усадовити нас обох на ‘лектричний стілець, ось що я думаю, і наплювати йому, що п’ятнадцять мені виповниться тільки у серпні. Він і сам був би присутній, аби тільки бачити отими своїми доскіпливими очима, як нас там прив’язуватимуть і...
— Перестань, Генку, досить вже.
Ні, ще не було досить, принаймні йому.
— ...ввімкнуть струм. Я ніколи не дозволю, щоб таке трапилося, якщо зможу цьому запобігти. Ті його очі ніколи не мусять стати останнім, що я побачу в житті. — Він замислився над словами, які сам щойно промовив. — Тобто я хотів сказати, що ніколи не стануть. Ніколи.
— Іди спати, Генрі.
— Я Генк.
— Генку, лягай спати. Я тебе люблю.
Він усміхнувся.
— Я знаю, хоча й не заслуговую на це.
Він поплівся до себе і зник раніше, ніж я встиг щось йому відповісти.
Отже, до ліжка, як любить казати містер Пепіс. Ми спали, поки полювали сови, а Арлетт сиділа у своїй глибокій темряві зсунутою набік ударом копита нижньою половиною обличчя. Наступного дня знову зійшло сонце, день був гарним для кукурудзи, і ми займались своєю звичайною роботою.
Коли я повернувся до хати, запарений і втомлений, щоби приготувати нам поїсти, на ґанку стояв накритий горщик.
З-під нього тріпотів край записки. У ній мовилося:
«Вілфе... Нам так жаль, що у вас неприємності, але ми допоможемо всім чим ми в змозі допомогти. Гарлен каже, щоб цього літа ти не периживав про сплату за комбаїн. Будь ласка, якщо озветься твоя дружина, дай нам знати. Саллі Коттері.
Р.S. Якщо Генрі завітає побачитися з Шен, я потім пришлю з ним чорничний пиріг».
Я ткнув записку собі до нагрудної кишені комбінезона й усміхнувся. Почалося наше життя після Арлетт.
* * * * *
Якщо на землі Бог винагороджує нас за добрі справи — Старий Заповіт запевняє, що це так, а Пуритани безумовно в це вірять — тоді, правдоподібно, що Сатана винагороджує нас за злі справи. Цього сказати напевне я не можу, натомість можу сказати, що то було гарне літо, для кукурудзи було багато тепла і сонця, та й дощів вистачало, щоб не пов’яла городина на тому акрі, який вона в нас займала. Іноді вдень гримів грім і спалахували блискавки, але жодного разу не трапилося того згубного для врожаю вітру, якого так бояться фермери на Середньому Заході. Прибув Гарлен Коттері зі своїм «Гаррисом Гігантом», і той ані разу не зламався. Побоювання щодо можливого втручання в мої справи компанії «Фаррингтон» виявилися марними. Я без проблем отримав позику в банку і виплатив її цілком у жовтні, бо того року ціни на кукурудзу злетіли до небес, а тарифи вантажних перевезень на Великій Західній залізниці впали нижче нікуди. Якщо ви добре знаєте історію, то мусите також знати, що ці дві речі — ціна продукції й ціна за доставку — помінялися місцями вже в 1923 році, і ця зміна залишилася відтоді назавжди. Для фермерів, у першу чергу, Велика Депресія розпочалася тоді, коли наступного літа обвалилася Чиказька сільськогосподарська біржа.
Проте літо 1922 року було ідеальним, таким, на яке тільки й міг сподіватися будь-який фермер. Затьмареним воно виявилося лише єдиним інцидентом, що трапився з іншою нашою корівкою-богинею, про який я вам незабаром розповім.
Містер Лестер зринав двічі. Намагався нас шантажувати, але шантажувати не мав чим, і сам це мусив розуміти, бо вигляд мав доволі змарнілий того липня. Я так собі уявляю, що його власні боси нацьковували його на нас із шантажем, а він це просто ретранслював. Чи намагався. Першого разу він поставив купу запитань, котрі насправді були не запитаннями, а інсинуаціями. Чи не думаю я, що з моєю дружиною трапилося щось зле? Могло ж трапитися, я мушу це визнати, бо інакше вона б або зв’язалася з ним, щоб скласти договір продажу за готівку тих 100 акрів, або просто приповзла назад на ферму з підібганим (у метафоричному сенсі) хвостом. Та чи не думаю я, що вона десь по дорозі сплуталася з яким-небудь пройдисвітом? І для мене це безсумнівно було б вельми зручно, адже так?
Коли він з’явився другого разу, вигляд мав не тільки змучений, а ще й безнадійний, і відразу розпочав: чи не трапилося якогось інциденту з моєю дружиною просто тут, на фермі?
Дійсно, що ж тут таке трапилося? Саме тому її ніде не знаходять ні мертвої, ні живої?
— Містере Лестер, якщо ви питаєте в мене, чи не замордував я мою дружину, відповідь однозначна: ні.
— Авжеж, звісно, саме так ви й мусили б відповісти, хіба ні?
— Це останнє ваше питання до мене, сер. Залізайте назад до машини і катайте звідси, щоби ніколи не повертатися назад. Якщо ви приїдете знову, я візьмуся за сокирище і піду на вас.
— Ви потрапите до в’язниці за напад!
Того дня на ньому був целулоїдний комірець. Мені його було майже жаль, коли він стояв отак з тим комірцем, що уп’явся йому в горло під підборіддям, і піт прорізав рисками пилюку на його пухкенькому обличчі, губи його тремтіли, очі мав вибалушені.
— Нічого подібного. Я вас попередив, щоб не ступали на мою приватну землю, маю на це право, крім того, я надішлю рекомендованого листа до вашої фірми з таким же попередженням. Приїдьте лишень ще хоч раз, це буде незаконним вторгненням і я вас відлупцюю. Візьміть це до уваги, сер.
Ларс Ольсен, котрий знову привіз Лестера у своєму «Червоному Бейбі», аж долоні приклав до вух, аби краще все чути.
Вже торкнувшись рукою борта вантажівки з боку пасажирського сидіння без дверцят, Лестер різко крутнувся і викинув у мій бік руку з націленим пальцем, немов той судейський адвокат зі схильністю до театральних ефектів.
— Я думаю, ви її замордували! І рано чи пізно це вбивство спливе на поверхню!
Генрі — чи тобто Генк, як він волів щоб його тепер називали, — вийшов з повітки, де він кидав сіно, притискаючи поперек себе вила, немов гвинтівку по команді «на груди».
— А я думаю, вам краще вшиватися звідси, поки вас тут не об’юшили, — пригрозив він. Тихий і радше сором’язливий хлопчик, котрого я знав до літа 1922 року, ніколи такого б не промовив, а от цей сказав, і Лестер побачив, що погроза не безпредметна. Він сів до машини. Не маючи дверей, щоби ними хряснути, він вдовольнився тим, що склав на грудях руки.
— Ларсе, ти приїзди будь-коли, — промовив я приязно, — але цього не привозь, скільки б він тобі не платив за катання його дурної сраки.
— Авжеж, сер, містере Джеймс, — кивнув Ларс, і вони від’їхали.
Я обернувся до Генрі.
— Ти дійсно встромив би в нього вила?
— Так, сер. Щоб аж заверещав.
І він, неусміхнений, пішов назад до корівника.
* * * * *
Проте він не завжди залишався неусміхненим того літа, і причиною цьому була Шеннон Коттері. Він бачився з нею часто (частіше, ніж їм обом було на добро; це мені відкрилося восени). Надвечір щовівторка та щочетверга вона — у довгій спідниці й акуратному капелюшку — почала приходити в наш дім, приносити у наплічній торбі щось смачненьке. Казала: «Знаю я, як готують чоловіки», — немовби їй було не п’ятнадцять, а всі тридцять, і ще казала, що хоче, аби ми принаймні двічі на тиждень мали пристойну вечерю. І хоча я міг порівнювати лише з тим одним горщиком, що був отримав від її матері, мушу визнати, що навіть у свої п’ятнадцять вона була пречудовою куховаркою. Ми з Генрі просто кидали шматки на пательню і ставили на плиту; вона ж обробляла звичайне старе жорстке м’ясиво якимись спеціями так, що воно перетворювалося на делікатес. У своїй наплічній торбі вона приносила свіжу зелень — не тільки моркву та горошок, але також екзотичні (для нас) речі, на кшталт аспарагуса і зелених соєвих бобів, котрі вона тушкувала з цілими дрібними цибулинками й беконом. Був навіть десерт. Я просто зараз можу заплющити очі в цій убогій готельній кімнаті й відчути аромат її печені. Можу побачити, як вона стоїть у нашій кухні біля столу, похитує задком, сколочуючи яйця або крем.