– Ага, неділі, – сказав Іван. – Як я вже костюма вдягнув.
– То скинеш, – сказала мама.
– Не скину.
– Скинеш, я кажу.
– Мамо, нє…
Так вони довго сперечалися, і мама зрештою перемогла за допомогою кількох штурханців.
У Заточинці вони вирушили в неділю. До того Іван щодня по кілька разів піднімався на горище (на гору, як у них кажуть), діставав портрет Таумі Ремпбелл, дивився, гладив і цілував. Та просив простити йому, що піде свататися до іншої. Катруся казала, що цю дівчину звуть і шоколадною тигрицею, і чорною пантерою. Що то таке пантера, спитав Іван. І Катруся пояснила, що то така велика дика кішка. Дуже небезпечна, підступна й хитра.
«Хіба ти можеш бути хитрою?» – думав Іван, пестячи пальцями карточку.
Але в суботу, вже під вечір, коли він знову піднявся на гору, ще як стояв на драбині, раптом здалося – з-за комина блиснули жовті очі. Потім з’явилася і зникла чорна, ледь видима в сутінках велика чорна котяча мордочка. Почулося незадоволене глухе ричання.
«Пантера!» – ледь не скрикнув Іван.
Заледь не звалився з драбини, добре, що схопився за ляду. Довго вагався, лізти чи не лізти. Подумав навіть – нехай пантера його ліпше з’їсть. Нехай, бо він того заслужив. Али було страшно. Іван знову боязко заглянув на горище. Там ще більше потемніло. І він вирішив – нізащо не полізе.
А назавтра святково вдягнений Іван вирушив разом із матір’ю до сусіднього села свататися. Вони йшли спершу через село, а потім лісовою дорогою. Двоє маленьких людей, якби хто подивився з висоти на ліс, мов дві мурашки повзли тоненькою щілиною між неозорим зеленим килимом соснового поліського лісу. Самотні, нікому не потрібні, крім себе самих. Стара спрацьована жінка й напівідіот, напівгном, який жадібно, мов комаха, що потрапила до незнайомого середовища, намагався щось у цьому світі зрозуміти.
Іван думав про те, чи справді на горищі їхньої хати поселилася пантера. Хай би жила, він носив би їй щось їсти. Тілько ж така звірюка напевне жере багато м’яса.
«Ой, Іване, Іване, думай ліпше про женячку», – сказав собі Іван.
– Чого ти мовчиш, Іване? – спитала мама. – Лучче вже про щось балакай.
– А про що?
– Що ти там, на горі, ховаєш?
– Я? Ховаю?
Іван весь захолов. Мама дізналася? Як? Певно, туди заглядала. Али ж карточку Таумі-пантери він ховає надійно.
– Книжки читаю, – сказав після довгої мовчанки.
– А до вчительки нащо ходиш?
– По-англіцьки вчуся.
– Ти й по-наськи не вельми до пуття вмієш.
Отака у них розмова. Потім сказала мама, що треба тій вчительці хоча б десяток яєць занести. Іван те схвалив і нагнувся та поцілував мамі руку.
– З тебе ж усі сміються. І на училку ту мовби хтось щось наслав, – зітхнула мама. – Отакого бовдура вчити. Господи, нащо? Нащо мені таке наваждєніє в цему житті?
За бовдура Іван аж ніяк не образився. Звик. Бовдур, то й бовдур.
«Той Панащин ідіот», – казала тітка Луциха, в якої Іван ніяк не міг порахувати, кілько курей ходить подвір’ям. Нехай. Іван ішов і думав, що комусь же він на цьому світі має бути потрібен. Хоча би Богові, як не людям. Може ж, Бог з ген отої хмари простягне руку і погладить його по голові. Бо ж мусить Бог когось погладити. А нащо йому гладити тих, кому й так добре?
«Не бійся, Іване, пантеру, – скаже Бог. – Тая звірюка вдень спить».
«Спить? – здивується Іван. – То пантери тотії вдень сплять?»
«Егеж, сплять, а ти не знав?» – посміхнеться Бог.
«Не знав», – признається Іван.
«Еге ж, сплять, – скаже Бог. – А твоя пантера на день вертається в тіло теї чорної дівчини, що на карточці. І тихенько собі спить, хіба що часом вві сні помуркує».
– Помуркує, – мрійливо посміхається Іван.
– Що ти кажеш, Іване?
Овва – він заговорив з Богом уголос. Як же то?
– Ніц я не кажу, мамо, – відповідає Іван, незадоволений, що мама перебила таку цікаву розмову.
Вони йдуть далі. Іванові черевики грузнуть у піску.
– Можна, мамусю, я роззуюся? – Жалібно каже Іван.
– Нащо? Земля ще холодна.
– Пісок набивається в ноги.
– Не в ноги, а в черевики, – поправляє мама. – Потерпи трохи. Або давай збоку лісом підемо, там піску менше. Ой, горенько ти моє, ну геть би мала дитина.
Іванові стає веселіше. Бо коли мама називає малою дитиною, а не бовдуром, ледацюгою, окаянним чи анциболотом, значить, вона не сердиться.
«Я мала дитина, – думає Іван. – Мала дитина, і Бог мене любить».
IV
Таумі
На тридцять сьомому році життя Таумі Ремпбелл перебувала на піку слави. Почувалася справжньою супермоделлю і королевою подіуму. Вона й була такою. Тисячі людей, і не лише тих, котрі хоч трохи розбиралися в моді, прагли потрапити на всілякі там виставки, фестивалі, сезонні – осінні, зимові, весняні, літні – покази модної вдягачки, річні свята і ювілейні та іменні показовиська переважно завдяки тому, що в них брала участь суперзірка Таумі. Її виходу – в сукні, комбінезоні, дорогій шубі чи бікіні, а то й ще відвертому купальнику – очікували, як свята. Коли Таумі з’являлась на подіумі, то сотні й тисячі очей загорялися, як ліхтарі, готові самі от-от почати виробляти електричну, кінетичну чи ще яку там енергію. Вона завжди виходила прямою ходою, майже без ніяких (ніякогісіньких) вихилясів, властивих для її колег-модельок. Ішла рівно, ледь-ледь дозволяючи собі ступити шоколадною суперстрункою ніжкою в бік. І все ж то була хода швидше не жінки, а справді шоколадної тигриці, чорної пантери – назвіть як хочете – котра, сповнена великої сили і впевненості, вирушила на чергове полювання. Ця хода була граціозною, величавою і водночас наче скрадливою.
Здавалося, вона от-от грізно заричить. Ні, погрозливо замуркоче, але так, що здригнуться крихкий подіум і стіни. Вона таїть у собі незнану досі небезпеку. Невідомо звідки, але таке відчуття щораз виникало у багатьох глядачів. Це й лякало, тілом пробігали брижі, але й приваблювало – і чоловіків, і, як не дивно, жінок, може, навіть ще більше.
Пантера вийшла на полювання!
Пантера-тигриця певна своєї величавої непереможної сили. Здавалося, з якихось невидимих джунглів чи савани виходить і йде за нею слідом ціле військо таких самих хижаків, готових своїм могутнім переможним ревінням от-от потрясти Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Париж, Лондон, Мадрид, Рим чи Монако. А їхня королева чи імператриця ступає вже попереду, сповнена і свідома того, що саме на неї покладена особлива місія. Таумі зажди ледь-ледь посміхалася, приязно і водночас іронічно-зневажливо, іскорки сміху бризкали з її жовтих тигрячих очей, падали в очі й душі, будячи захоплення й ненависть. Слова «Таумі!», «Богиня!» народжувалися не лише на чоловічих, а й жіночих вустах, шелестіли, наче легенький вранішній океанський бриз, хоча на виставках і фестивалях годилося мовчати. Оплески по закінченні походу Таумі завжди були схожі на шквал. Вона поверталася, дозволяла собі ледь-ледь, на мить хитнути стегнами, але якось так (сексуально? по-королівськи?), що заради цієї миті спалахували бліки фото-, кіно– і відеокамер. Журналісти й професійні критики та оглядачі модних дійств намагалися вловити, висловити, описати причину отого впливу чорної пантери, того фурору, який вона народжувала не лише знаменитими проходами, а й самою появою. Були витрачені тисячі слів, але в багатьох склалося враження, що чогось вони не вловили й не зрозуміли. Чого саме? Того, як здійснюється цей вплив, як діє цей магнетизм? Писали про гіпноз, про дію як магічно-притягальної сили її схильності до епатажу та скандальності… Писали… А втім, багато про що писали. Та як би там не було, а виступи Таумі Ремпбелл давали шалені прибутки: а) модельєрам і кутюр’є (можна через дефіс); б) власникам великих телеканалів і рекламних агентств; в) власникам фешенебельних салонів, де проходили покази мод; г) власникам курортів у Флориді, на Канарах, Лазуровому березі, в Ріо-де-Жанейро і ще бозна-де, там, де проходили оті покази; д) мільярдерам, котрі з нагоди вигідних угод і купівель (особняків, заводів, фабрик, банків, концернів, курортів і т. д. і т. п.) влаштовували прийоми і неодмінно, як своєрідний талісман удачі, запрошували на них Таумі. Гроші від участі в тих акціях-шмакціях пантера отримувала теж чималенькі.
А ще були прибутки, але вже переважно у вигляді кольє, смарагдів, діамантів, перснів – дорогущих-предорогущих – за кохання Таумі Ремпбелл. Її кохання прагли сильні світу цього у Європі, Америці (Північній і Південній), Африці, Азії, Австралії, на всіх континентах, за винятком хіба Антарктиди, та й то, якби туди чорна пантера завітала, чорно-білі смішні птахи-чоловічки, напевне, подріботіли б за нею на край якогось там льодовика чи крижини. За шістнадцять років у її коханцях числилася маса знаменитостей – актори, письменники, спортсмени, але найбільше все ж фінансових і промислових магнатів. Романи тривали щонайбільше два-три місяці, рідше чотири-п’ять, і закінчувалися грандіозними скандалами. Що не заважало з’явитися майже відразу новому прихильнику. Бувало й так, що на черговий показ мод чорна пантера прилітала з одним коханцем, а покидала шоу з іншим. Так було, скажімо, з актором і режисером Вінсентом Люлебургом. Про їхній роман два місяці писали газети і ловили пікантні моменти на віллі Люлебурга папараці. Та, прилетівши на Каннський фестиваль як супутниця Вінсента, Таумі познайомилася там же з якимось англо-американським магнатом (хоча й не першого ряду). І забажала, аби той звозив її в іспанську Галісію – їй, бачте, хотілося почути, як там реве Атлантичний океан. Вони й полетіли на персональному літаку магната. Але вже звідти через якихось десять днів модельна діва телефонує Вінсенту, що перебуває у важкій депресії: забери, мовляв, мене. Вінсент: люба, і це після того, як… Таумі: так, після того, я не хочу знати цього негідника, який тільки те й робить, що стріляє очима на вродливих галісійок. Ти приїдеш? Вінсент: приїду, але після того, як мені вручать фестивальний приз, мрію мого життя. Вилітаю післязавтра. Таумі: ні, ти вилетиш сьогодні або не прилітаєш ніколи. І Вінсент після годинних роздумів таки вилітає. Та в галісійському місті йому кажуть: сеньйора взяла машину і поїхала в Лісабон. Вінсент наздоганяє, найнявши таксі, «тигрицю» біля португальської столиці, дізнавшись по мобільному, де вона перебуває. Звісно ж, у машині в обіймах молодого галісійця. Ах, любий, я не стрималася, це безневинна прогулянка…
З інтерв’ю Вінсента Люлебурга:
«– Що ви тоді зробили тому хлопцеві?
– Витяг з машини і набив пику. Я все ж у юності був боксером. Завважу, непоганим, доки не захопився кіно.
– А з сеньйорою Ремпбелл? Що ви зробили?
– Взяв на руки і викинув в океан. Там доволі крутий берег. Вона ще верещала і дряпалася, коли я її ніс. Казала, що потоне.
– Хто ж її врятував?
– Хто ж, як не я? (Сміється.) Довелося стрибати, бо інакше модельний бізнес втратив би таку зірку. Пани Карден і де Брітто мені цього не простили б. (Сміється.)»
Зайве казати, що через півтора місяця Таумі покинула Люлебурга вже назавжди. У Марокко, де вони опинилися після повернення з Канн, вже коли там завершився фестиваль.
Кореспондентів, надто фотокорів, Таумі Ремпбелл не жалувала. Могла й слівце круте вжити, якщо запитання не подобалося. Чи й розбити фотоапарат. Платила штрафи, навіть сідала на тиждень-другий у в’язницю, але лишалася такою ж нестерпною. Частину журналістів це навіть захоплювало! Все ж на запитання одного журналіста: «Хто вам найбільше сподобався як чоловік із ваших прихильників?», Таумі Ремпбелл не розлютилася, а відповіла з посмішкою: «Джиммі Мейсон. Він був справжньою брутальною твариною в ліжку. Навіть бив мене, тварюка».
Мейсон був відомим боксером, не менш епатажним, ніж Таумі. Чого був вартий відкушений ніс одного з суперників, який коштував Мейсону двомільйонного штрафу і півроку в’язниці. Коли ж Мейсона спитали, як би він прокоментував слова Таумі Ремпбелл, на той час вже колишній боксер відповів: «Сука, яка й (брутальне слово) не вміла… Що ще хочеш почути? Чи дати у вухо? Я можу. Сука».
Журналіст отримати у вухо кулака «залізного Джиммі» не захотів.
Втім, багато з колишніх коханців Таумі не раз ставали на її захист, твердячи, що вони їй недодали в почуттях, не зуміли бути такими, як вона хотіла. Подейкували, що Таумі платила за ці самобичування. Але хтозна… Гарні слова про неї казали і режисери, і кутюр’є, й актори, і товстосуми. Свавільна, свавільна, так, але це Таумі. Наша зірка Таум. Вона лише усміхалася, чуючи ці одкровення. Як і патякання Мейсона.
Такою була Таумі Ремпбелл. Кілька разів платила штраф за побиття служниць (рукою, черевичком, тим, що під руки потрапляло) і шофера. Та, втім, підозрювали, що побиттів було більше: заради великих заробітків більшість прислуги її трьох квартир і чотирьох маєтків-замків ще й не таке терпіла. Не менш нестерпною Таумі була з колегами-модельками. Вона сама визначала, коли виходитиме, за ким, поруч з чиєю буде її гримерка. І не дай Боже було комусь із модельок їй заперечити. Круте слівце, гостре висловлювання, а то й кидання якимось предметом. Інтерв’ю в пресі, де доброзичливо-в’їдливі слова (пані Катрін, звісно, найкраща з моделей, проте я б не радила їй так багато їсти і вульгарно вихляти плоским, хоч і гарним задом) вміло знищували… Погляд – убивчий, здатний довести до сліз, як і жести. Декотрі відмовлялися виступати з нею, але більшість ненавиділи, але терпіли. Вже сам вихід поряд із Таумі означав успіх і сподівання, що преса, господарі модельних агентств і товстосуми звернуть на тебе увагу. Часом з’являлися подруги – на рік, півроку, але Таумі неодмінно з усіма потім сварилася.
Винятком була тільки Іветта Сімпсоні, моделька італійського походження, з якою Таумі Ремпбелл дружила вже п’ятий рік. Вони разом з’являлися на показах, а в перервах могли з’явитися вдвох (чи разом зі своїми коханцями) на якомусь світському рауті. Їх бачили разом у дорогих бутиках і ювелірних крамницях. Під час показу мод на борту розкішного океанського лайнера «King Georg» вони вечорами вдвох стояли на палубі й дивилися на зорі, які мерехтіли на небі і відбивалися маленькими срібними, ледве видимими краплями-діамантами у воді. Парочка то мовчала, обійнявшись, то про щось стиха шепотілася, час від часу дружно пирскаючи зо сміху. Про що вони говорили, ці двоє навіжених вродливок? Бо ж Іветта мала такий або майже такий, як її шоколадна подруга, нестерпний характер, була неймовірною гордячкою, могла смачно (правда, переважно по-італійськи) привселюдно лаятися і теж вчепитися іншій модельці у волосся, поки та казала щось, що смаглявій, вилицюватій, але дико вродливій італійці не подобалося. Може, дивлячись на зорі, вони обговорювали колег-модельок? Розповідали пікантні подробиці пригод з численними покинутими коханцями? Хтозна. Втім, під зорями могли говорити й про щось високе. Адже було відомо, що обидві багато читають, і не лише дамські романчики, а й серйозні твори. Таумі Ремпбелл могла на якійсь прес-конференції зацитувати Борхеса чи навіть новомодного серба Павича, запропонувати обговорити новий роман Умберто Еко чи якісь останні політичні події в Європі під кутом зору екзистенції філософії Гайдеггера. Чим заганяла в глухий кут і журналістів, і організаторів модельних шоу, переважна більшість з яких мала досить віддалене уявлення, про що йдеться і хто такі ті особи, що злітають з примхливих соковитих вуст, справді мовби намазаних шоколадом.
Тоді ж, на палубі, якийсь надто меткий журналіст (чи просто фотограф) зумів проскочити повз охоронця, що, розставивши ноги, стовбичив на певній відстані від Іветти й Таумі, й підбігти до красунечок. Він встиг промовити лише пару фраз про високе зоряне небо над ними й у душах таких знаменитостей та спробувати задати питання, чи правда, що вони зійдуть на острові Івіца, як Таумі промовила щось незнайомою мовою (чи вигукнула умовний сигнал). Іветта засміялася й схопила нахабу за голову й різко потягла вниз. Коли фотограф нагнувся, Таумі швидко присіла й чіпкими руками, мов клешнями, обхопила його за ноги. Вони підняли чоловіка й жбурнули його в море. І тут же заверещали, що за бортом людина.
Рятувальна служба судна дістала геть мокрого й на смерть переляканого хлопаку, що, незважаючи на середземноморську теплінь, ловив дрижаки й цокотів зубами. До свавільних модельок підійшов, аби задати питання, працівник охоронної служби лайнера.