Ну що за срака-мотика, бувають же такі невдатні дні: варто йому було до половини наповнити шклянку й піднести її до рота, передчуваючи задоволення першого ковтка, як зчинився алярм телефону спецзв'язку.
— Ну, — кинув у слухавку міністр. Шклянка лишалася в руці, і бурштиновий напій лоскітно дражнив вишуканим ароматом. — І що з того? — роздратовано дорікнув комусь у трубці. — Ви що, не знаєте, що треба робити у таких випадках? Я розумію, що ситуація нестандартна… Так. Який ще міжнародний скандал? Де він? У вас? Добре, я зараз приїду!
Одним махом вихиливши рідину, він зняв іншу слухавку:
— Мою машину до під'їзду!
Прислухатися до смакових відчуттів на язиці часу бракувало.
Розділ 3. Як стати героєм
(основні події, Україна, 20…р)
Колишній командувач військами Зеленоклинської Української республіки міністрові не сподобався з першого погляду: сам сухий, як в'ялена чехоня, голос високий, гостро-пронизливий, очиськами на всі боки зиркає. Одяг — явно з чужого плеча, поголений так-сяк.
Пан Одвірченко побіжно передивися його документи, гмикнув і поцікавився:
— Ви справді пройшли електронний кордон?
— Пєрєтнул, — кивнув головою Шульженко.
— Яким чином?
— Чіном? — не второпав порушник кордону. — Да какіє там в тайґє чіни… Полєвой командір…
Останнє словосполучення неприємно вразило міністра. Цей чолов'яга — міністр чітко відчув це — насправді ночував по куренях, схронах і землянках, влаштовував засідки, мінував мости й залізниці, водив своїх людей лісовими тропами, стріляв з «калалша» по ворогах… Одне слово, був справжнім польовим командиром. Поряд із ним Валерій Георгійович відчував себе самозванцем, і від того почав дратуватися:
— У який спосіб ви обдурили прилади?
— Чьо такое прілади? — повернувся затриманий до начальника головного департаменту охорони кордонів.
— Прібори, — буркнув огрядний генерал.
— Ет кагда кардон пєрєтинал? — уточнив Шульженко. Він уже запам'ятав кілька українських слів і охоче ними користувався.
— То як же? — стимулював його міністр.
— Єщо там, в Зельоном Кліну, научілся. Точно такіє у лівонов стоят.
— Яких ще лівонів? — швидко перепитав генерал.
— Ліц восточной национальності, — сухоребрий затриманий витріщився на прикордонного начальника здивовано, буцімто той неодмінно мусив знати жарґонне скорочення, поширене на Далекому Сході.
— Точно такі означає — українські? — напосів на колишнього командувача Валерій. — Чи лише подібні?
— Ну, нє знаю… — знітився Шульженко.
— Зараз ви розкажете нашому фахівцеві, як ви це робите, потім напишете заяву про надання політичного притулку й чекатимете на офіційну відповідь, — вирішив Валерій. — Ви зрозуміли, що я сказав?
Зеленоклинець встиг кивнути головою, і його вивели з генеральського кабінету.
— Значить так, — вирішив міністр. — Хай розробники й наші технарі витягнуть з нього все про способи, як обійти електронний захист. А потім відправте його на Тузлу — хай ним там займається хто схоче: хоч імміграційні установи, хоч контррозвідка та служба безпеки.
— Так точно, — виказав своє розуміння поставленої задачі генерал.
Валерій потиснув йому руку й стрімко вийшов, а начальник головного департаменту охорони кордонів кілька хвилин недобре дивився йому вслід. Ще позавчора він командував окремою, нікому не підпорядкованою службою, вчора парламент приєднав її до МВС і призначив міністром цього політикана з цивільних. У генерала не було підстав любити Валерія: ті, хто все життя носить погони, хто поступово просувається по щаблях — від маленьких зірочок до великих — завдяки знанням та працездатності, взагалі не люблять начальничків з цивільних. Який з тебе міністр, що ти можеш розуміти про нашу справу, якщо не був жодного дня ані дільничним чи опером, ані, скажімо, начальником застави?
— На Тузлу, — повторив генерал слова Одвірченка. — На Тузлу…
Він похитав головою та гмикнув.
…Ідея облаштуватидля нелегальних мігрантів та біженців з Дружньої Держави фільтраційно-пересильний табір під нейтральною назвою «Пункт тимчасового утримання переміщених осіб» не деінде, а само на Тузлі, народилася в якогось дотепника з міністерства закордонних справ, у Службі безпеки гумор оцінили й задум підтримали, а влада затвердила його відповідним указом — та й по всьому. Ніде правди діти — у «пункті тимчасового тримання» майже нікого надовго не затримували: частину після короткої перевірки депортували назад до Отєчєства, дим якого «переміщеним особам» чомусь геть не видавався, як мало би бути, ані солодким, ані приємним; інших вивозили кудись, звідки жоден на острів не повернувся, для більш детального та конкретного вивчення їхніх біографій, незначну решту маринували місяцями до вирішення питання, і лише поодиноким народженим у сорочці щасливцям одразу надавали дозвіл на проживання.
З Тузли ніхто не тікав: тим, хто накивав п'ятами з Дружньої Держави, просто не було куди тікати. А хто за велінням присяги та за службовим обов'язком змішався із натовпом біженців з метою проникнути на терени «т.з. Неньки» та вивідати всі її секрети, у тих і завдання була — легалізуватися. Щоправда, левова частка цього специфічного контингенту потрапила до числа направлених на конкретизацію до компетентних панів, але то вже інша історія, якою я й сам не цікавлюся, і вам не раджу.
Миколу Шульженка, котрий на своєму віку мав не одну нагоду не лише побачити смаженого вовка, а й потримати його за хвоста, злякати чимось було непросто. Навіть Тузлою. Він уважно роздивлявся мешканців табору й дивувався їхній кількості:
— Рясно вас тут, как хуацяона Амурє…
А, огледівши табір, видав остаточний вердикт:
— Чісто Піндун, йолкі-зєльониє!
Очевидно, польовий командир і головнокомандувач таки народився під щасливої зіркою: пустити коріння в «пункті тимчасового утримання» йому не судилося. Першого ж дня по обіді до нього прибіг комендант і, віддавши честь, чемно запросив «шановного пана Миколу» до свого помешкання. Відтак Микола з табору щез, як дим з комину, жодного разу й не переночувавши на його гостинних нарах, і старожилам геть зовсім не запам'ятався.
Він не знав, що про нього негайно доповіли самому президентові; тому конче не сподобалося рішення міністра, ґарант одразу подзвонив Одвірченкові, але не вичитував і не пробирав, а м'яко дорікнув: випадок, мовляв, особливий, треба ж якось делікатніше.
Незабаром сам президент власноруч, у своїй резиденції на Грушевського, вручив Миколі Шульженку новенького паспорта з тризубом. І не вагався ані хвилини. Тим паче, що служба безпеки, котра, власне, й поінформувала його про появу цієї особи, уже все перевірила й упевнено стверджувала: це — справді само той Микола Шульженко, польовий командир, колишній головнокомандувач військами самопроголошеної Зеленоклинської Української республіки.
А наступного дня в газеті «Патріот» з'явився великий, на цілий розворот, нарис письменниці Теклини Гарасюк «Повернення» з гарним, добряче опрацьованим «Фотошопом» портретом «справжнього українця» Шульженка. Усі провідні часописи вмістили про нього матеріали, телеканали — сюжети, а ТРК «Столиця» запросила на передачу «Година з мером».
«Я порадився з Господом, — заявив київський голова, — і він підказав мені, що вам конче потрібне житло». Після чого достойник урочисто вручив гостеві ордер та ключі, звів очі до стелі студії, тричі перехрестився, привітав новосела й пообіцяв особисто прийти на входини. Помешкання виявилося занедбаною готелькою на Корчуватому, зі шпаринами в рамах та пліснявими шпалерами. Квартира аж волала про негайний капітальний ремонт. До її плюсів Микола, ретельно поміркувавши, відніс затоку Дніпра й острови, що їх видно було з вікна кухні. Сам же Славутич втікача з Далекого Сходу не вразив: біля Києва він не ширший за Уссурі в нижній течії, не кажучи вже про ріку його юності — Амур…
Обличчя найвідомішого в Україні зеленоклинця замигтіло на президентських, урядових та офіційних сайтах, сусідуючи з пропагандистськими матеріалами для діаспори штибу «Батьківщина кличе!» та «Ненька чекає на вас». Микола ставав героєм. Про те, що чекають біженців і репатріантів переважно на Тузлі, він обачно мовчав.
Наука обдурювати електронні засоби охорони кордону, якою польовий командир щедро поділився з високочолими мудрагелями із профільного НДІ, розбурхала творчу фантазію останніх, і по лабораторіях закипіла робота.
Розділ 4. Кому належала медаль
(основні події, Україна, 20…р)
За кваліфіковані дії зміни старшого прапорщика Петренка щодо Миколи Шульженка начальникові застави оголосили подяку від прем'єр-міністра, командирові Північно-Східного загону прикордонних військ — аж від самого президента, а керманича головного департаменту охорони кордонів навіть нагородили хрестом «За хоробрість» першого ступеню, із золотими мечами.
Самого ж Петренка похвалили на вечірньому шикуванні особового складу, дали грамоту від командування застави та вручили цінного подарунка — дешеву китайську телескопічну вудку, одержану років зо три тому разом із шахівницями, кедами, м'ячами та ракетками для пінг-понгу колишнім помпотилу на центральному складі в Києві. Увесь цей час новітній засіб для риболовлі припадав пилом на верхній поличці в коморі, не вартий навіть того, аби бути поцупленим шляхом списання, і лише тепер знадобився.
П'єцухові та Логвииненку, що примудрилися вгледіти на нейтральній смузі здібного до маскування, війною навченого бойовика-партизана, не дісталося нічого. «А що вони такого особливого зробили? — знизали плечима у штабі. — Це ж їхня служба!»
Ловити рибу вудкою Петренко не любив з дитинства, бо саме такий спосіб риболовлі взагалі вважав бездарним марнуванням часу. Дурне діло — сидіти годинами на березі, утупившись у поплавець, що погойдується на ранкових брижах. Кинути через річку путанку на ніч чи затягти волока десь у затоці — оце славно. На «запретці» домовитися з охороною та поміняти пару пляшок самогону на пару відер рибки — взагалі екстра-клас. А от замість здорового вранішнього сну годинами столувати комарів власною кров'ю першої групи та купати в річці хробака, до того ж ще й без гарантії результату — це, даруйте, не для Петренка.
Але вудку він вирішив додому обов'язково принести — разом із грамотою. Хай Валентина знає, що його на службі цінують. І хай готується — бо ввечері прийдуть колеги, прапорщики Любченко та Вонсович, тож на столі має бути не гірше, ніж у людей!
Ех, Валентина… Взяла, бач, моду: зудить та зудить — наче той комар над рибалкою. Усе їй не так: зарплата мала, квартира погана, пайка цього разу гіршого дали… Часом, коли находив на нього настрій по-філософському обмізкувати життя, старший прапорщик вражався: невже оця сварлива баба — то і є та небесна дівчинка з легким волоссям та сяючими очима? Коли, як і, головне, чому сталася з нею така прикра метаморфоза? Не міг же він замолоду прогледіти та закохатись у лайливе чудовисько? Бравий прикордонник страждав та шукав виходу — для обох, або хоча б полегшення — для себе. Можливості розлучення він навіть не припускав, бо таки дорожив сім'єю, а нічого іншого, кардинально розумнішого, на думку останніми роками геть не спадало. Одного разу Петренко навіть наважився було на подружню зраду…
Це сталося в Ялті позаторік, куди він вирушив самотою, бо Валентина навідріз відмовилася їхати з ним: їй, бач, треба до батьків на село — чи то сапати, чи то підгортати. Чого вона не бачила в тому селі: від народження сімнадцять років там просиділа, аж поки не вступила до бухгалтерського технікуму, щоліта всю відпустку там пропадає… «Нащо мені те море, — заявила, — не була й не хочу!»
Тоді, пакуючи валізу, із досадою та роздратуванням згадав прапорщик батькову життєву максиму: «Дівку-то з села вивести можна, а от село з дівки — ніколи!»
Вже десь на третій день відпочинку через пристойні харчі, приємне байдикування, сонце-море-пляж та рідкісне природне здоров’я Петренко почав непокоїтися незліченністю молодих гарних жіночих тіл довкола. Отже, він перемігся, відважившись потамувати душевний дисонанс у такий спосіб, і швиденько домовився із гожою молодичкою, що торгувавала на набережній кукурудзою.
Поки вона допродувала свої запашні качани, кияхи та шульки, прапорщик мотнувася набережною, прикупивши пляшечку винця та вишукану, як на його прапорщицьке розуміння, закуску. Потай він дуже радів, що так легко склалося, бо після весілля до жінок жодного разу не залицявся і, якщо чесно, побоювався, що вже розтренувався.
Дорогою Сніжана — так звали Петренкову курортну пасію — забрала в тітки трирічного сина («Він рано лягає спати», — заспокоїла), а вдома спритно накрила на стіл. Бравий вояк відкоркував вино, наповнив келихи і… тут у кралі задзвонив мобільник. «Так-так», — відповіла вона комусь і випурхнула з хати, кинувши прапорщикові: «Я на хвильку у справах». Справи затяглися аж до післязавтрашнього ранку, і що пережив наш прикордонник у чужій хаті з чужою дитиною на руках, він згадувати не любив і не розповідав нікому.
Лишень тільки кукурудзяна бізнесменша з’явилася на порозі, він тицьнув їй на руки дитину (до його честі — чисту й нагодовану) і, не вступаючи в зайві дискусії, дав такого строкача, який не мріявся навіть відважним цісарським військам під час історичного Брусиловського прориву…
Хавлити Бога, номер у пансіонаті він мав окремий, а сусіди по столику в їдальні його відсутності делікатно не помітили (хіба не ясно — діло молоде), отож можна вважати, що прапорщикове фіаско історія замовчує. Відтоді, з огляду на сумний досвід та обмеженість жіночого контингенту застави, шлях донжуанства мужній охоронець рубежів Неньки для себе закреслив і відтак почувався загнаним до глухого кута.
Валентину вразила не грамота (краще б дали грошенят), а вудка, і не так факт її існування, як чоловікові слова: «Подаруємо батькові, він знаний рибалка». Ловити рибу вудкою Петренків татусь не вмів та й не любив, а от її неньо — перший на все село риболов… Отже, стосувалися ці слова саме його, а не патріарха чоловікового роду.
Тесть Петю Петренка, на відміну від другого зятя, київського бухгалтера Валерія Володимировича Соєва, ледь терпів і позаочі називав той. І хоч як старався бравий вояк — приїздив на вихідні, рубав дрова, копав город, обрізав дерева, — старий лише ледь-ледь теплішав поглядом, а варто було приїхати Валерочці — під вишню виносився стіл, на нього виставлялися сальце, картопелька, яєчня, варенички, різні соління-маринади, діставалася з льоху заповітна літрова пляшка самогону найвищої очистки, тесть із улюбленим зятем сідали й трапезували до самого вечора, обговорюючи різні важливі теми.
— А що ти, Валерочко, думаєш про НАТОвські перспективи України в зв’язку з обранням Барака Обами? — ьрадиційно починав старий.
Довго бухгалтер на селі не затримувався: десь на третій день відбував до свого Києва, залишивши в заставу дорогим батькам на цілий місяць їхніх доньку й онука, а старий ще тиждень ходив радісний та погідний. Одного разу Валентина почула, як татусь говорив матері:
— Валерочка — синочок: він і вислухає, і думкою твоєю поцікавиться, і свою скаже. З ним хоч про що можна поговорити. І наша до нього горнеться, одразу видно — гарний чоловік. А той — мовчун, слова з нього не витягнеш, та й часу поговорити з людиною у нього катма: дрова він рубає! Я що, сам не можу порубати? Мені увага та шана потрібні!
На милування нема силування — зрозуміла, а тепер, знаючи, що її Петренко далеко не дурень і про свої стосунки з її батьком все розуміє, його вчинок з вудкою оцінила дуже високо.
— Грамота — не орден і не медаль, — постановила вона, — та все одно — нагорода, треба відзначити. Ти поклич хлопців на вечір, а я зараз…
І вона заходилася парити й шкварити із пристрастю, на яку в ліжку Петренко давно не сподівався…