Надто великі країни чомусь асоціюються в Ірини з цією їхньою злощасною шафою, їй здається, що життя у цих країнах неможливо впорядкувати, запланувати, зробити зручним та спокійним просто через надто великі відстані, які поглинають спокій і порядок, вбирають їх і порушують внутрішню рівновагу, подібно до електромагнітних приладів, які заважають літакові підтримувати правильний курс. Вона уявляє собі такі відстані як гігантський магніт, розташований десь посередині, котрий хаотично притягує до себе все металеве й відштовхує все магнітне, і протидіяти цьому хаосові надзвичайно складно, а інколи й взагалі неможливо. Тому вона ділить світ на компактні території, вибудовуючи власну, іграшкову візію великого лялькового будинку. Вона розташовує країни за первісним принципом, намагаючись кожній вділити хоча б невеликий шматочок моря, річки, гір, лісу. Території пустель, тундри, тропічних лісів та екватора слід вважати нічийними, адже екстремальність клімату діє подібно до відстаней – хаотично притягує і відштовхує, зосереджуючи всю життєдіяльність на самому лише виживанні, виснажливому й дискомфортному, як безкінечне прибирання у шафі.
Кордони між країнами Ірина вважала не вартими уваги умовностями, тоді вона ще ніколи не бувала на справжньому кордоні, хоча в її уяві це слово викликало доволі похмурі асоціації – суворі озброєні солдати, велетенські вівчарки, готові до бою танки та бронетранспортери, зловмисники по той бік, які тільки й чекають, що прикордонники втратять пильність. Ірині хотілося, щоб у її контурній версії світу все було по-іншому – ніяких прикордонників, собак та бронетранспортерів, а замість міждержавних меж – низенькі квітучі живоплоти, по обидва боки яких тягнуться зелені газони та акуратно оброблені грядочки, а над живоплотами – рясно обвішані грушками та яблуками дерева. Ірина часто уявляла собі мешканців цих контурних країн і те, що вони обов’язково б мали багато подорожувати, а іноді навіть змінювати країну проживання – тимчасово або постійно. Вона довго не могла придумати причини, яка змушувала б їх до такої зміни і спершу просто вважала, що «так веселіше», хоча це непереконливе пояснення її не задовольняло. А потім якось у телефонній розмові мами з кимось почула таємниче «вони переїхали, бо дитині не підходить клімат» і втішилася знайденому вирішенню проблеми. Тепер мешканці її країн переїздили, шукаючи клімат, який більше їм «підходить». Ірина не дуже розуміла, що саме слід розуміти під цим словосполученням, але така загадкова недомовленість подобалася їй найбільше.
Попри легкість, з якою дається їй навчання, і те, що вчитися їй цікаво, все пов’язане зі школою викликає в Ірини внутрішній спротив, опиратися якому ще важче, ніж примусити себе вранці запхнути руки в крижану воду з-під крана. Точніше, сама по собі холодна вода, як і примусове прокидання о певній годині, не були б аж такою великою проблемою, якби не цей спротив, ламати який їй безуспішно доводиться у всьому пов’язаному з відвідуванням школи. Ірина розуміє, що по-іншому не вийде, що вчителька математики має рацію, коли каже: «Дисципліна – це основне, чого ви повинні навчитися». Але Ірина нічого не може з собою зробити, і їй вдається навчитися багато різного, примусити себе розібратися, запам’ятати, переписати з чернетки на чистовик, але змиритися з необхідністю постійно підпорядковуватися виявляється значно важче, ніж звикнутися з думкою про те, що колись її власні руки будуть такими ж сухими й невагомими, помережаними тонкими синіми прожилками і вкритими старечим ластовинням, як руки її бабусі.
Ірина не наважується на поважний бунт, але не може відмовитися від щоденного дрібного саботування. Вона примушує довго будити себе щоранку, вередує за сніданком, відмовляється від шкільних обідів, відшпилює дурнуваті банти з голови, щойно вийшовши з під’їзду, іноді робить це навіть демонстративно, на очах мами або бабусі, які стежать за нею з вікна. Вона старанно креслить поля у зошитах, але відступає від краю не чотири клітинки, як вимагає вчителька з математики, а три або п’ять. Вчителька щоразу робить їй зауваження, знижує оцінку, але нічого не допомагає, Ірина не дуже розуміє, чому саме для неї так принципово порушити хоча би котресь із здебільшого безглуздих шкільних правил, але не поступається попри цілковиту безперспективність такого спротиву.
Хоча загалом вона старанна учениця і її поведінкою всі задоволені – як вчителі, так батьки. Можливо, справа саме в цьому, і їй дійсно важливо зберегти за собою хоча б символічне право на незгоду, потребу не поступитися бодай чимось, не дати перетворити себе на зручну в користуванні дівчинку, позбавлену недоліків та органічно інтегровану в шкільний колектив, розчинену в ньому й майже невидиму. Так інколи буває, коли гортаєш альбом зі світлинами колишніх однокласників і раптом ловиш себе на думці, що не пам’ятаєш, як звати цю кругловиду дівчинку в білих бантах. Точніше, як її звати, ти бачиш у підписі під світлиною і навіть можеш проасоціювати цей підпис із якимись неясними спогадами про те, як одного разу вона поставила собі чорнильну пляму на білому манжеті сукні й дуже соромилася цього, зворушливо ховаючи непропорційно довгі руки підлітка за спиною. Але цей спогад позбавлений індивідуальності, більше схожий на пригадування епізоду з якогось фільму, ніж на сцену з твого власного минулого. Тоді Ірина ще не розуміла, чому так боїться перетворитися саме на таку старанну й непомітну дівчинку, чиї неконфліктність та пасивність дозволять описати все її майбутнє у кількох нуднуватих фразах.
Ірина
По суботах до бабці іноді приходила Раїса Михайлівна. Ірині завжди здавалося кумедним це поєднання звуків, і навіть не через контраст хижацького, рисячого звучання імені з домашнім і затишним по батькові, просто це поєднання зовсім не підходило до кругленької, рум’яної і вічно бадьорої сусідки. Раїса Михайлівна кілька років тому поховала свого чоловіка – військового, вони приїхали до будинку, де жила бабця Ірини, і зайняли за неписаним правом «визволителів» одну з найкращих квартир під дахом. Раїса Михайлівна любила розповідати бабці, що вона і досі мріє, аби колись влаштувати собі робітню, чи, як висловлюється вона сама, «каморку» на горищі, встановити там великі вікна, поставити диван, почепити гамак. Але чоловік Раїси Михайлівни не був особливо майстровитим, і за всі роки життя в їхній п’ятикімнатній квартирі не спромігся зробити навіть санітарного ремонту, тож тепер там звисали зі стін давно обшарпані шпалери, які залишилися ще від попередніх власників (про те, ким були ці люди і що з ними сталося, бабця відмовлялася розповідати Ірині), демонструвала чудеса витривалості древня сантехніка і побутова техніка на кухні – іржаві крани, з яких лише іноді крапала вода, масивний, із заокругленими кутами холодильник зразка початку 50-х, що через нерегулярні проміжки часу видавав із себе страхітливі звуки, повищерблюваний у багатьох місцях нелакований дубовий паркет, який скрипів, здавалося, не лише під ногами, а навіть від подуву вітру за вікном.
Раїса Михайлівна пекла дуже смачні торти, замовники приїздили до неї з цілого міста, і поки Раїса Михайлівна була молодшою, то могла спекти солодке для двох чи трьох весіль одночасно. Але з віком почала брати все менші замовлення, і тепер кожен, кому вдалося отримати її згоду спекти торт, вважав себе щасливим і був ладний заплатити будь-яку суму, торти Раїси Михайлівни перетворилися на легенду, і не одна цукерня у місті була би щаслива, якби Раїса Михайлівна погодилася виступати у них хоча би консультантом і вони могли б вписати її прізвище у своє меню. Але Раїса Михайлівна не погоджувалася на жодні новомодні бізнес-пропозиції, пекла тоді, коли мала до цього натхнення, і продовжувала мешкати у своїй п’ятикімнатній квартирі з малопомітними уже слідами колишньої розкоші.
Ірині подобався запах, який ішов від Раїси Михайлівни, то був легенький запах суміші ванілі й цинамону з домішкою цитрини, мабуть, цей дух так в’ївся у її шкіру за роки випікання солодощів, що вже ніколи повністю не вивітрювався і страшенно пасував до рожевих круглих щік та вічно бадьорої посмішки Раїси Михайлівни.
Сусідка ніколи не приходила до бабці з порожніми руками і завжди приносила для Ірини кілька своїх знаменитих заварних тістечок із лимонним кремом або шматок торта чи хоча би жменьку печива. Ірина не дуже любила солодке, але принесене Раїсою Михайлівною мало той самий запах, який виділяла її шкіра, й Ірина готова була годинами вдихати цей аромат. Він не асоціювався у неї ні з чим їстівним, а був чистою метафорою домашнього затишку, спокою, спокійного пообіднього світла, пропущеного через тканину штор на кухні, гладенької поверхні атласного халата Раїси Михайлівни у яскраво-червоні квіти. Її круглі стегна під блискучою тканиною рухалися злагоджено і заколисливо-спокійно, мов механізм бабциної швейної машинки, коли вона застрочувала якийсь довгий шов.
Бабця із Раїсою Михайлівною пили на кухні каву з домашніми наливками і розмовляли про самотність. Тобто насправді вони переповідали одна одній, як познайомилися зі своїми чоловіками, як одружилися, як жили, якими були перші слова дітей і онуків, як важко було виживати з дітьми в усі часи, якими складними були колись кулінарні рецепти і як неймовірно багато повинна була встигати кожна жінка. Але у всіх цих історіях Ірині вчувалася лише позбавлена дна самотність кожної з жінок, самотність, що її відчували, коли доводилося тягнути на своїх плечах всі родинні турботи і не було на кого покластися, не було з ким розділити всі ці щоденні дрібні проблеми та рішення, які слід було приймати. Самотність, яку вони відчували тепер, коли всі їхні зусилля завершилися самотністю буквальною, у якій окрім омріяного спокою було і багато гіркоти, жалю за тим, що проминуло, за тим, що так і не здійснилося, за тим, чого вже ніколи не буде, і за тим, що в кінці дороги, якою б важкою вона не була, не існує жодної винагороди, а лише відлуння порожніх кімнат і безкінечність безсонних ночей.
Ірина давно знала напам’ять усі історії, які вони терпляче і неквапливо переповідали одна одній, ніби виконуючи щоразу один і той самий ритуал, потрібний для того, щоб відновити в пам’яті якусь забуту брошку на блузці чи візерунок на тканині сукні, пригадати собі чіткіше риси чийогось обличчя, форму стрижки чи колір очей.
І слухала ці розмови, з яких для неї вимальовувалася самотність бабці, життя якої з дідусем зовні було щасливим і вдалим, вони не сварилися, дідусь не пив, багато працював, мав високу посаду, забезпечував родину, бабця могла не ходити на роботу й лише іноді шити щось на замовлення знайомих, більше для приємності, ніж для грошей. Вона не нарікала, бо завжди розуміла, що головне в житті дідуся не дім, і навіть коли він повертається до неї, то подумки залишається там, у своїх клопотах і справах, в які її ніколи не посвячує, і це поступово вибудувало між ними стіну, стіну мовчання, взаємної поваги і толерантності, стіну відчуження.
Чоловік Раїси Михайлівни любив випити і був по-військовому різким, міг навіть підняти руку на дружину чи сина. Щоправда, це не заважало йому слухатися Раїси Михайлівни в усьому і повністю від неї залежати. Коли її чоловік вийшов на пенсію, Раїса Михайлівна відчула себе так, ніби у неї народилося ще одне немовля. Він був цілковито непристосований до побуту, і якщо дружині доводилося відлучитися кудись на цілий день, то чоловік гарантовано залишався протягом цього дня голодним. Навіть якщо Раїса Михайлівна готувала йому їжу, розкладала її у тарілки і писала детальні інструкції, як і що слід підігріти, він не здатен був зробити цього самостійно. Обов’язково щось плутав, забував, що поставив на вогонь, виливав, пересмажував, розливав, розбивав, а врешті-решт просто відмовився від усіх цих складних маніпуляцій і просто не їв, коли дружини не було вдома. Таким же нездатним він виявився і до будь-якої іншої домашньої роботи, тож Раїсі Михайлівні доводилося самій лагодити крани, забивати цвяхи, ремонтувати все, що потребувало ремонту, – викликати сантехніків чи інших майстрів чоловік їй чомусь забороняв. Її життєрадісна натура сприймала все це доволі безболісно, і вона не нарікала. Лише тепер, коли чоловік помер, вона наважилася зізнатися бабці, що відчула суттєве полегшення, бо принаймні не потрібно переживати, що він нап’ється і підпалить хату.
Поговоривши про життя з власними чоловіками, сусідки переходили до розмов про своїх дітей. Син Раїси Михайлівни так ніколи й не одружився, чим справив матері неймовірну прикрість, адже вона так мріяла мати онуків і особливо онучок, якщо вже не довелося самій народити донечку, що зав жди було найбільшою мрією Раїси Михайлівни.
Батьки Ірини були інженерами-будівельниками і кілька років жили в Індії, працювали там на різних об’єктах. Коли вони виїхали, Ірині було чотири, а коли повернулися – сім років. Після повернення батьки мало не розлучилися, мати хотіла, аби вони назавжди виїхали за кордон, а батько був категорично проти, він вважав, що людина повинна бути патріотом своєї країни і залишатися жити в ній, що б не трапилося. Після кількох років постійних сварок і скандалів мати Ірини таки виїхала ще раз на кілька років до Монголії, але не витримала, розірвала контракт і повернулася в сім’ю.
Сама Ірина не дуже багато запам’ятала зі свого перебування в Індії з батьками, спогади приходили уривками – гарячий пісок у дворі біля дому, діти, з якими вона не може порозумітися, гострий смак незнайомої їжі, страх перед надто різкими запахами спецій, бажання вимастити чимось темним свою шкіру, щоб не відрізнятися від загалу і щоб на неї не дивилися як на чужинку, сварки батьків, під час яких її виганяли погуляти, заплакані очі мами після того, як вона поверталася з прогулянки. За ці роки Ірина опанувала англійську і говорила без акценту, позбулася страху перед вивченням іноземних мов, бо навчилася засвоювати їх по-дитячому, в розмові, і потім цей страх не змогли нагнати на неї знову в українській школі, хоча вчителька і намагалася постійно знизити їй оцінку за незнання англійської граматики. Але відтоді у неї лишився і подив перед тим, як багато зайвих слів існує на позначення однієї простої речі. І те, що опанування нових мов давалося їй із легкістю, не позбавляло її цього здивування і навіть певної зневаги до такого марного ускладнення речей. Вона ніколи не розуміла, чому люди з такою повагою ставляться до тих, хто володіє кількома мовами, їй самій завжди здавалося, що це ніяке не знання, а лише непотрібне дублювання тіней того самого предмета – стіл, стол, стул, зе тейбл, дер тіш, ля меса – що зміниться від цієї нікому не потрібної навали звуків, котрі нічого не додають і нічого не прояснюють у природі предмета, який називають?
Ірина любила спостерігати за тим, як бабця вишиває. Потім, коли вона подорослішає, їй буде дуже складно пригадати свою бабцю без вишивки у руках. Здавалося, вона вишивала завжди. Точніше, стільки, скільки Ірина її пам’ятає. Бабця осліпла майже відразу після Ірининого народження, після якоїсь до кінця не з’ясованої хвороби. До того бабця, як і всі, мабуть, займалася різними справами. Кудись ходила, щось робила, з кимось розмовляла. Відтоді, як осліпла, вона майже не вставала зі свого плетеного крісла-гойдалки біля вікна і постійно тримала в руках якесь вишиття. Ірина так звикла до бабциних вишивок, що до певного віку навіть не припускала, що інші сліпі не можуть вишивати. Це стало для неї справжнім шоком, коли вона усвідомила, наскільки неприродньо виглядають яскраві бабцині вишивки, адже світ сліпої людини просто не може бути таким яскравим. Не повинен згідно уявлень здорових. Але, мабуть, у ці яскраві квіти, що на вишивках часто перетворювалися на метеликів, бабця вкладала усе, чого їй бракувало у реальному житті. Вона вміла якось по-особливому сполучати між собою нитки, брала по ниточці кожного кольору і складала їх в одну, грубшу нитку. А в наступній поєднувала кольори вже по-іншому. Виходило дуже незвично і гарно. Ірині бабця розповідала, що відчуває кольори пучками пальців, відчуває тепло і холод і намагається поєднати їх між собою так, щоб тепло і холод сполучалися у комфортну для тіла температуру.